Комізм

Англ.: comic; нім.: das Komische; ісп.: cómico; франц.: comique.

Комізм не обмежується жанром комедії. Це явище можна сприймати порізному та виявляти в різних ділянках. Як явище антропологічне комізм відповідає інстинкту гри, потягу людини до жартів та сміху, до здатності людини сприймати
незвичайні дивовижні аспекти фізичної та суспільної дійсності. Будучи соціальною
зброєю, комізм робить іронію критичним засобом відтворення середовища та маскування опозиційності, перетворюючи її в дотепний або ґротескний фарс. Комізм як драматургічний жанр дозволяє будувати дію навколо конфліктів і перипетій, з якими стикається людина в моменти небезпеки, виявляючи кмітливість та оптимістичність.
1. Принципи комізму
а) Вимір незвичної дії
• Механізм
Теорія Берґсона показує, що джерелом комізму є сприймання певного механізму, відтвореного в діях людини: “Механічне накладене на живе. Поведінка людини,
жести і рухи людського тіла викликають сміх саме в тих випадках, коли тіло нагадує механічні рухи” [Берґсон (Bergson, 1899)]. Цей принцип механіки діє на всіх рівнях: строга мова жестів, словесні повтори, послідовність приколів, обдурений брехун, обкрадений злодій тощо, непорозуміння та облуда, ідейнориторичні стереотипи, взаємозаміна понять з подібними означальними (гра слів).
• Дія, що не досягає мети
Комізм має місце у ситуації, коли дійовій особі не вдається виконати дію, за
яку вона взялася. Кант визначав сміх як “афект, спричинений несподіваною трансформацією напруженого до краю очікування, яке не має результату” (Kant, 1790 : 190). Ідучи за Кантом, ми асоціюємо з комізмом уявлення про дію, яку “вибили” з її звичного місця, тобто там, де створювався ефект несподіванки [Штірле (Stierle, 1975 : 5697)].
б) Психологічний вимір
• Перевага спостерігача
Сприймання комічної дії або комічної ситуації зв’язане з судженнями спостерігача, що вивищує себе над об’єктом сприймання, отримуючи від цього інтелектуальну насолоду: “Йдеться про одне і те саме явище, коли комічним для нас виглядає
той, в чиїх діях (порівняно з нами) переважає фізичне, ніж інтелектуальне. Немає
сумніву, що в цих двох випадках сміх виражає нашу переконаність у власній перевазі над об’єктом сміху, і це нам приносить насолоду. Коли згадане співвідношення радикально міняється, коли соматична енергія дійової особи спадає, а інтелектуальна сила зростає, то ми перестаємо сміятися, і нас огортає подив та захоплення” [Фройд (Freud, 1969, vol. 4 : 182)]. Фройд таким чином описує і резюмує низку характерних рис ставлення глядача до комічного дійства: моральна перевага, розуміння вад дійової особи, усвідомлення несподіванки та незграбності, відчуття передбачення незвичної перспективи тощо. Доброзичливе сприймання вад дійової особи (а отже відчуття власної переваги та насолоди) ставить нас перед лицем комізму на шляху між ідеальною ідентифікацією та нездоланною відстанню. Наша насолода (як у випадку ілюзій та театральної ідентифікації) полягає у постійних переходах між ідентифікацією та дистанцією, між сприйманням “зсередини” і сприйманням “ззовні”. Однак у цій постійно змінній боротьбі перевагу завжди має перспектива дистанціювання. Свого часу Мармонтель зазначав, що комізм характеризується порівнянням “між глядачем і очевидною дійовою особою з перевагою першого стосовно дистанції” (Marmontel, 1787 : art.”Comédie”).
• Знімання напруженості
Комічний ефект психологічно пом’якшує напруженість глядачів, і його не
можна блокувати жодною забороною та перепоною: так виникають байдужість, безтурботність, “анестезія серця” [Берґсон (Bergson, 1899 : 53)], що їх переважно приписують сміхунам. Вони ставлять смішну особу у відповідні обставини, викриваючи духовну убогість індивіда за значущим фасадом тіла: такі комічні явища, якот пародія, іронія, сатира, гумор; сприяють “приниженню гідності кожної людини, зображаючи суто людські слабкості й, зокрема, залежність інтелектуальних можливостей від потреб пластики”. Таке розкриття напрошується на певний висновок: “Той хтось інший, якого обожнюють немов півбога, є нічим іншим, як такою самою людиною, як ти і я” [Фройд (Freud, 1969, vol. 4 : 188)]. Таким чином, висміючи когось іншого, ми завжди трішки сміємося із себе самих. Це є спосіб кращого сампізнання, а також виживання за будь-яких умов, можливість обов’язково стати на власні ноги, незважаючи на труднощі та перешкоди. Очевидно з цієї причини Геґель вважав комедію людською суб’єктивністю та остаточним розв’язанням суперчностей: “Комічною [...] є суб’єктивність, яка сама по собі вносить у дії суперечності, щоб пізніше їх розв’язати, залишиючись спокійною та водночас упевненою в собі” (Hegel, 1832 : 410). “У розв’язці комедія обов’язкого демонструє світ, який не руйнується
глупотою” (Hegel, 1832 : 384). Це дає досить точний фундаментальний соціальний
вимір сміху.
в) Соціальний вимір
Сміх є “комунікативним”. Сміхун потребує щонайменше одного партнера –
товариша для висміювання показуваних предметів. Сміючись над смішною людиною, ми, з іншого боку, визначаємо наше ставлення до цієї людини: сприймаємо її чи відкидаємо (далі докладніше). Сміх заздалегідь передбачає детермінацію соціокультурних груп з делікатними взаєминами. Це є соціальне явище [Берґсон (Berson, 1899)].
Комічне повідомлення сміхуна для публіки зв’язане з процесом комунікації:
світ видається комічним і фіктивним тільки тому, що звичне передбачення глядача
порушено. Таке передбачення суперечить сценічному дійству. Оскільки очікування
глядача спантеличено, то він відокремлює себе від комічного дійства, дистанціюється й сміється з нього, відчуваючи власну вищість. І, навпаки, у трагедії напружений надлюдський характер конфліктів не дозволяє глядачеві стояти осторонь і заміняти зображені події власними вигадками. Тому глядач ідентифікує себе з героєм і відмовляється від будь-якої критики.
Комедія “переважно” тяжіє до реалістичного зображення соціального середовища: вона насправді постійно натякає на явища дійсності та цивізації, розкриваючи соціальносміхотворну дійсність: дистанціювання від побаченого сприймається
як природне явище. І, навпаки, трагедія перетворює буття у міф, бо вона спрямована не на одну соціальну групу, а на загальний глибинний людський пласт, вона фіксує, узагальнюючи, людські стосунки. Трагізм вимагає від протагоністів та глядачів підготовки до трансцендентно непорушного порядку. Комізм, навпаки, чітко вказує на те, що соціальні чесноти та норми є тільки людськими умовностями, придатними для спільного життя, але без яких можна обійтися або які можна замінити іншими умовностями.
г) Драматургічний вимір
У театрі комічну ситуацію породжують драматургічні перешкоди, з якими
стикаються свідомо чи несвідомо дійові особи. В суспільстві перешкода не дозволяє тим чи іншим людям негайно реалізувати їхні плани, ставить на своє місце негідників або паскудних представників влади: герой у такому випадку немов невпинно б’ється головою об перешкоду, і його поразку можна порівняти хіба з фізичним ударом головою в глуху стіну. Конфлікт (у цьому полягає основна відмінність з трагедією) можна однак відсторонити, щоб потім дати волю протагоністам. Однак частогусто “жертви” переводять конфлікт у відповідне русло. На відміну від трагедії комічні епізоди не в’яжуться між собою строго послідовно.
2. Форми комізму
а) Комічне й смішне
Первинне розмежування між комічною дійсністю та комічним мистецтвом –
це протиставлення смішного (1) гумористичному (2). Між (1) і (2) існує абсолютна
різниця, з одного боку, щодо природного стану речей (природній сміх, уподібнення
до тварини, моральне падіння людини) та, з іншого боку, щодо зумисних інтелектуальних вигадок засобів мистецтва. Спонтанний сміх у реальних ситуаціях життя є “необробленим сміхом, сміхом і більше нічого, сміхом як простим запереченням, як спонтанним самозахистом” [Сурйо (Souriau, 1948 : 154)]. Справді ж бо, комічним є тільки те, що збагачене людською видумкою й відповідає естетичному задумові.
б) Значущий й абсолютний комізми
Бодлер розрізняв значущий й абсолютний комізми. В першому випадку сміються “з” чогось або когось. У другому випадку сміються “разом”: тоді сміх стає
сміхом усього тіла над життєвими вчинками і ґротеском (наприклад, сміх Рабле).
Цей тип комізму змітає геть усе на своєму шляху, не залишаючи місця для політичних та моральних чеснот.
в) Сміх як сприймання і сміх як заперечення
Обов’язкова солідарність між сміхотворцями породжує врештірешт або заперечення комічної особи як сміхотворної, або спонукання цієї особи приєднатися до сміхунів завдяки одностайному духу людської громади.
г) Комізм, іронія, гумор
Гумор є одним з улюблених засобів драматургів (зокрема тих, які пишуть бульварні та філософські діалоги). Вони запозичують гумор в комізмі та іронії, зберігаючи, проте, власну тональність. Коли іронія та сатира частогусто створюють враження “холодної” неінтелектуальності, то гумор є теплішим засобом, моментальним
сміхом над самим собою та іронії з іроніста. Гумор шукає прихованих філософських
моментів дійсності й натякає на внутрішнє багатство гумориста: “Гумор не тільки
несе в собі щось таке, що розважає, якот жарт і комізм; але також щось грандіозне та величне : тобто риси, яких ми не надибуємо в інших видах отримання насолоди від інтелектуальної діяльності. Те, що є грандіозним, очевидно, походить від нарцисизму та індивідуалізму, перемоги утвердженого “я” [Фройд (Freud, 1969, vol. 4 : 278)].
ґ) Приємне, смішне, кумедне
Комізм демонструє себе перед нами через відповідні ситуації, дискурси, сценічну гру – то симпатичним, то антипатичним чином. У першому випадку ми глузуємо помірковано з того, що сприймаємо як забавне, “приємне”. У другому випадку
ми відкидаємо запропоновану нам ситуацію як смішну.
“Приємне” (цей термін часто вживали в епоху класицизму) породжує естетичну емоцію, звертаючись до інтелекту та почуття гумору. Як зазначав Мармонтель,
тут присутня протилежність до комізму та кумедності, це “ефект веселої несподіванки, створений яскравим небуденним і новим контрастом між двома об’єктами або між об’єктом і поліморфною ідеєю як результату дії цього ефекту. Непередбачена зустріч, яка внаслідок незрозумілих стосунків викликає у нас приємну конвульсію сміху “(Marmontel. “Eléments de littérature”, 1787, art. “Plaisant”). “Смішне” є набагато негативнішим засобом впливу. Воно активізує наше дещо зверхнє ставлення, водночас не шокуючи нас. Саме так у “Поетиці” Арістотеля визначається комедія, тобто як “імітація можновладця ницої моралі, проте тільки у площині смішного як частки її негідної поведінки. Адже смішними є недоліки, що характеризуються безболісною та нешкідливою гидотою. Так, наприклад, комічна маска є гидкою та неповторною і без вираження болю” (Aristiote, 1449 в). Смішне стає з часом для комедіографів об’єктом сатири і “двигуном” дії (теоретично драматурги вважають своєю високою місією, принаймні таке пояснення надибуємо у їхнії передмовах, корегувати звичаї через сміх: практично їм аж надто хочеться довести публіку до сміху над вадою, яка часом є їхньою особистою вадою). Чуття смішного вказує на те, що і автор, і глядач спроможні ділитися чимось розумним та дозволеним у людській поведінці. Так, Мольєр у своєму листі щодо комедії “Брехун” (1667) розглядає сміхотворність як мету драматургії: “Смішне є зовнішньо відчутною формою, яку провидіння природи зв’язало з усім тим, що є нерозумним, щоб нам її продемонструвати й спонукати нас не наслідувати. Для пізнання смішного слід розкрити причину, ваду якої нам представлено, і зазирнути в її суть”. Кумедність та ґротескність посідають ще нижче місце на шкалі комічних засобів: вони несуть у собі сему “вульгарність” та “викривлення дійсності”, створюючи карикатуру та ексцес.
3. Комічні засоби
Жодна типологія комічних форм не може нас задовільнити. Класифікацію комізму за принципом природної комічної насолоди (через нашу зверхність, нашу недоречність та наше психологічне знімання напруженості) можна пояснити тільки
частково комічні форми (сатира у першому випадку, гра слів у другому, сексуальні витівки у третьому). Критерій запропонованої класифікації (традиційної) є критерієм драматургічних досліджень комедії (наприклад, визначення жанрів комедії).
Отож далі ми не розглядатимемо повторно сукупності комічних засобів, що можна
знайти у відповідних гаслах цього словника, присвячених жанрам комедії.