Туркова Анастасія. За 28 днів весна, кохання…

Оновлено: 10.03.2025

Весняне кохання

Весною тією зустрілись знайомих два незнайомці.
Він і вона - в однострої. Затятих два добровольці.
Їй ледь за двадцять було нещодавно, виглядала як ластівка та незрівнянно.
Та зброю тримала як ніхто бездоганно.
Очі горіли, душа вирувала.
Усмішку вона світу цьому дарувала.
Тоненькі вуста, впевнений погляд, заплетена коса під шоломом.
Ластівчину було не злякати страшним першим громом.
Він майже одноліток теж молодий.
Але досвід не рік мав бойовий.
Не біг за званнями, був рядовий.
Як той горобчик, що не боїться ні ловця ні звіра.
Жила в ньому в краще завжди віра.
Сонце світило щоранку тепліше в окопі.
Він розповів як мандрував по Європі.
Вона жартувала про гвинтівку жорстоку.
Весна поєднала ті сміливі серця два гарячих.
Весна зчарувала їх під териконом стоячих.
Він прокинувся нарешті із того хвилинного сну,зрозумів що кохає її одну.
Вона відчувала любити такій як вона заборона.
А він знав весняна любов приходить лиш раз у житті.
Не сховатись від неї в тім укритті.
Вона задивлялась у очі в перервах між боєм.
Хоч недалеко кружляли дрони роєм.
А він збирав підсніжники прямо на мінному полі.
Напевне назавжди поєднались тоді їхні долі.
Вона дивувалась, сльози котились щокою, раділа дитинно.
Він пригощав обідом холодним гостинно.
Вона начищала зброю до блиску, топтала ногами багнюку квітневу.
А він дарував їй гілку квітучу вишневу.
Цілував її перед виходом в бій.
Подарував напамʼять нагрудний хрестик свій.
Вона чекала щоразу його, обіймала як вертався живий.
Хоч світ їхній був як порцеляна крихкий.
Вірили обоє настане та тепла весна в Україні.
Лунатимуть скрізь прекрасні пісні соловʼїні.
Ось-ось вдихнуть вони вільно
Бог зайнятий був ділами, не чув то розмову ймовірно.
Він просив її того весняного ранку,щоб поставила вона із завданнями крапку.
Вона була вперта, сміялася і говорила: «У травні поїдем додому до мене.
Буде весілля у нас там дводенне.»
Він так мріяв надягнути фату їй напевне.
Справді весняне кохання було це взаємне.
Підняти та в танці годину кружляти.
Вона обіцяла борщем із печі його годувати.
А він відчував смуток страшний, не хотів її того дня відпускати.
Прийшов таки травень, все цвіло, все буяло
В повітрі жадане тепло те кружляло.
Він йшов стежиною, що вела до її хати
Щоб останній букет бузку той віддати.
Нахилитись до білого личка, поцілувати
І хрестичок свій на її грудях пізнати.
Дивитись як вишня цвіт свій скидає тихенько.
Невже ти загинула моє серденько?