Сильні громади — сильна демократія: інтерв’ю з Ґердом Ландсберґом, почесним виконавчим директором Німецького союзу міст і громад
Автор: Норберт Райхель, редактор журналу «Demokratischer Salon»
«Вирішальним зараз буде те, щоб надані кошти були освоєні швидко та ефективно. Необхідно усунути бюрократичні перепони та значно спростити і прискорити процедури планування. У цьому контексті диджиталізація пропонує величезні можливості для того, щоб зробити процедури швидшими та ефективнішими. Ця інвестиційна програма спричинить відчутний попит в економіці та дасть значний імпульс, зокрема, будівельній галузі. Але нова коаліція зосереджується не лише на економічних аспектах, а й зміцнює безпеку нашої країни».
(Ґерд Ландсберґ про домовленості між ХДС, ХСС та СДПН щодо початку коаліційних переговорів)
Юрист Ґерд Ландсберґ понад 25 років був головним виконавчим директором Німецького союзу міст і громад, ставши його впізнаваним обличчям. 1 січня 2024 року він передав цю посаду своєму наступнику Андре Берґгеґеру. Ландсберґа одноголосно обрали почесним виконавчим директором. Відтоді він активно виступає як спікер і публіцист. Разом із Францом-Райнгардом Габелем, колишнім речником союзу, він випускає щотижневий інформаційний бюлетень ZMI (Zehn Minuten Internet — «Десять хвилин інтернету»). Щонеділі в ньому публікуються практичні приклади з комунальної сфери, огляди заяв муніципальних асоціяцій, порівняння розвитку різних регіонів, а також аналітичні оцінки актуальних політичних подій.
6 березня 2025 року Ґерд Ландсберґ висловився щодо запланованого федеральним урядом інвестиційного пакета, але наголосив, що він має супроводжуватися структурними реформами, значним скороченням бюрократії, прискоренням цифровізації та мораторієм на соціяльні виплати. Він уже закликав до такого мораторію в грудні 2023 року після рішення Конституційного суду проти переоформлення кредитів. Чи буде такий мораторій, може також залежати від того, яку категорію своїх виборців ХДС, ХСС і СДПН мають задовольнити. У тексті узгоджувального документа містяться певні аспекти, які викликають критику (наприклад, підвищення транспортної субсидії для працівників, повернення податкових пільг для сільськогосподарського дизельного пального).
Складні відносини між федеральним урядом і місцевою владою
Норберт Райхель: Наразі ми спостерігаємо, що дедалі складніше мотивувати людей балотуватися на посаду мера чи до міської ради. Дехто навіть відмовився від своїх посад через численні напади, які їм довелося пережити, як, наприклад, мер Нойбранденбурґа Сільвіо Віт (Silvio Witt), що ми зараз також спостерігаємо на виборах до Бундестаґу. Я лише згадаю саксонського політика ХДС і колишню віце-президентку Бундестаґу Івон Маґвас та колишнього комісара у справах Східної Німеччини Марко Вандервіца, який також походить із Саксонії і чітко підкреслив, що йому довелося піти з посади, щоб захистити себе і свою сім’ю. Чи не настав час для посилення захисту політиків, зокрема представників місцевих громад?
Ґерд Ландсберґ: Слід визнати, що муніципальні політики зазнають нападів частіше, ніж їхні колеги на федеральному чи земельному рівні. Вони мають безпосередній контакт із громадянами. Звісно, ми не можемо забезпечити особисту охорону для всіх. Однак варто відзначити, що Федеральне управління кримінальної поліції та федеральні землі створили платформу для повідомлення про такі випадки, і ці звернення розглядають відповідні органи. Зрештою, це величезне навантаження для кожного, хто працює в місцевій владі. Але це також відображення суспільства, яке стає дедалі більш роз’єднаним і агресивним. І, звісно, це також наслідок впливу інтернету. Раніше люди сперечалися в кнайпах, нерідко вдаючись до образ, а сьогодні вони повертаються додому і займаються цим у мережі, охоплюючи сотні, а то й тисячі людей — цілодобово, без вихідних.
У місцевій політиці додається ще один аспект: очікування від місцевих органів влади постійно зростають, тоді як їхні можливості дедалі більше скорочуються. І на це є цілком зрозуміла причина. У нашому суспільстві закріпилася тенденція очікувати, що держава повинна забезпечувати добробут громадян: надати хороше місце в дитячому садку, забезпечити регулярну й пунктуальну роботу громадського транспорту. Та слід усвідомлювати: комунальні органи виконують приблизно чверть усіх адміністративних завдань у Німеччині, але отримують лише 14% від загальних податкових надходжень. Тут ми маємо очевидний дисбаланс, а також високу готовність на федеральному та земельному рівнях ухвалювати рішення, які мають виконувати та фінансувати інші.
Органи місцевого самоврядування, за підтримки об’єднань муніципалітетів, намагалися цьому протидіяти. У Конституції Німеччини закріплено принцип коннекситету між федерацією та землями, а у всіх земельних конституціях — між землями та муніципалітетами. Це означає, що якщо землі передають громадам нові обов’язки, вони повинні забезпечити і фінансування. Частково це працює, але не допомагає у відносинах між громадами та федеральною владою. Наприклад: правова гарантія на повноденне навчання у школі. Можна довго сперечатися, наскільки доцільно постійно запроваджувати нові правові гарантії. На мою думку, це є радше ознакою невпевнености політиків у власних можливостях. Якщо я щось запроваджую, я повинен забезпечити його фінансування — і тоді це спрацює. Логічно було б закріпити право на повноденне навчання в законах про шкільну освіту. Однак землі цього уникали, як чорт ладану, адже тоді мав би застосовуватися принцип конекситету.
НР: Додатково ускладнює ситуацію те, що федеральна влада не має компетенції у сфері шкільної освіти, проте відповідає за соціяльне законодавство, яке включає допомогу дітям та молоді відповідно до книги VIII Соціяльного кодексу (SGB VIII). Тому правову гарантію на повноденне навчання було закріплено саме там, а землям залишили можливість вирішувати, як саме реалізувати її у своїх законах — через шкільне чи соціяльне законодавство. Проте ті незначні додаткові кошти, які федерація виділила на це, не компенсують нові фінансові потреби.
ҐЛ: Оскільки федеральна влада врегулювала питання повноденного навчання через соціяльне законодавство, принцип конекситету тут не застосовується — адже між федерацією та муніципалітетами він не передбачений. Ми намагалися домогтися його запровадження, але безуспішно. В Основному законі, у статті 84, абзаці 1, реченні 7 зазначено, що федерація не може передавати муніципалітетам завдання: «Федеральним законом не можуть покладатися завдання на громади та об’єднання громад». І формально вона цього не робить. Натомість федерація просто змінює вже чинний закон — у випадку з повноденним навчанням, додаючи до розділу 24 книги VIII Соціяльного кодексу новий абзац. Результат — розчарування як серед муніципалітетів, так і серед громадян. Це є однією з причин, чому, особливо в менших громадах, дедалі важче знайти кандидата на посаду мера. Багато хто просто не хоче постійно вислуховувати критику лише через те, що бракує коштів для реалізації будь-яких проєктів. Адже пояснювати це знову і знову громадянам — малоприємне заняття.
Визначення завдань громади
Норберт Райхель: Під час зустрічей, де я наголошував на тому, який тягар покладено на місцеву владу федеральним законодавством, наприклад, щодо дитячих садків, депутати земельних парламентів заявляли, що громади повинні відповідально ставитися до своїх зобов’язань.
Ґерд Ландсберґ: У передвиборчих програмах усіх демократичних партій мені бракує саме цього пункту. Іншими словами, необхідно внести зміни до Конституції. Перш за все, нам необхідний принцип конекситету між громадами та федерацією, а також інші форми співпраці між федерацією, землями та громадами. Відповідно до статті 20 Основного закону, державна система Німеччини є дволанковою: вона складається лише з федерації та земель, а громади є складовою частиною земель. Тому постає нагальна необхідність, щоб федерація, ухвалюючи закони, які створюють навантаження для земель і громад, фактично забезпечувала їх фінансування.
Другий пункт: Існує багато сфер, у які федеральний уряд хоче втрутитися з політичних причин, які, принаймні для мене, є зрозумілими, але не має відповідних повноважень, зокрема, у сфері освіти. Це здійснюється через надання фінансової підтримки, наприклад, у рамках «Цифрового пакту для шкіл» або програм цілоденного догляду за дітьми. Тож федеральний уряд компенсує недоліки в певних сферах шляхом надання фінансування. Звісно, це можна було б змінити, закріпивши певні особливо важливі для нас питання в Основному законі як спільне завдання.
Про освіту нам немає сенсу говорити, адже землі цього ніколи не дозволять. Тому я наведу інший приклад: захист клімату та адаптація до змін клімату. Усі за це відповідальні — і водночас ніхто. Але ніде не закріплено, що це є спільним завданням. У статті 91а Основного закону передбачено спільне завдання з захисту узбережжя, проте захист клімату, адаптація до клімату та захист від катастроф у цьому контексті не згадуються в Конституції. Тому, як і у випадку з повінню в долині річки Ар, кожен раз наново створюється спеціяльний фонд, необхідність якого я не заперечую, або ж організовується адміністративна допомога, щоб Бундесвер міг втрутитися.
НР: Дослідження, проведене Федеральним агентством з охорони довкілля, показує, що місцеві органи влади та громадяни підтримують ідею кращої співпраці. Багато хто скаржиться на недостатню інформованість, зокрема на брак знань про те, як підвищити рівень підтримки певних заходів. Серед громад, які розробили плани адаптації до кліматичних змін, 45% впровадили управління кліматичною адаптацією та призначили відповідальну за це особу. Якщо враховувати всі громади, цей показник, на жаль, становить лише 12%.
ҐЛ: Багато речей вимагають співпраці. І цю співпрацю потрібно полегшити. Для цього потрібна правова основа. Тому вважаю, що є сенс внести відповідні зміни до статті 91а Основного закону, зокрема, закріпивши в ньому захист клімату та захист від катастроф — до яких, на мою думку, також належить цивільна оборона — як спільне завдання. В результаті федеральний і земельні уряди мали б фінансувати по 50 відсотків цих завдань.
НР: Така зміна Основного закону поклала б край вічним торгам під час переговорів між федерацією та землями щодо власних коштів земель. З боку земель постійно лунає: «Федераціє, не втручайся в наші справи, але, будь ласка, заплати — бажано все, або принаймні 90 відсотків». До речі, я також хотів би бачити більше спільної відповідальности в сфері освіти, щоб це нарешті припинилося. Я добре знаю обидві сторони, адже в минулому працював як у вищих федеральних, так і у вищих земельних органах влади. Але давайте повернемось до прикладу захисту від катастроф і цивільної оборони. Обидві сфери набуватимуть дедалі більшого значення. Через кліматичну кризу будуть нові катастрофи, подібні до тих, що сталися в долинах річок Ар та Ерфт: повені, але також і хвилі спеки. Дивлячись на те, яку інфраструктуру для цивільної оборони створили у Фінляндії чи Естонії, я можу лише сказати, що Німеччина тут абсолютно не готова.
ҐЛ: Це вдалий приклад. Ми повинні розглядати військову та цивільну оборону як єдине ціле. Досі ми цього не робили. Коли демократія має захищатися, одного лише війська недостатньо. Потрібні цивільні організації, люди, економіка. Це викладено в так званому Операційному плані Німеччини: у ньому змодельовано, що потрібно в разі загрози або навіть оборонної ситуації, наприклад, якщо 50 000 американських або британських солдатів мають бути транспортовані з Вільгельмсгафена до польського кордону. Ми не у стані війни, а радше на шляху до неї. Хто ухвалює рішення про закриття автобанів у п’ятницю вдень, щоб пропустити 20 000 танків? Хто забезпечує регулювання руху? Хто подбає про захист у місцях, де військові робитимуть зупинки? Хто відповідає за постачання, за забезпечення керосином і бензином? Це все питання стійкости. Те саме стосується й кіберзахисту. Коли я читаю, що над військовою базою Бундесверу в Нижній Саксонії, де проходять навчання українські солдати, з’являються дрони, а за чинним законодавством Бундесвер не має права їх збивати і мусить викликати поліцію, яка не має відповідних засобів, то в мене виникає багато запитань.
Внутрішня і зовнішня безпека як єдине ціле
Норберт Райхель: І коли поліція нарешті якось реагує, дрони вже зникли, зробивши відповідні знімки, а ми навіть не знаємо, чи це були аматори, які не розуміли, куди направляти свої дрони, чи, можливо, це були російські дрони, керовані з території Росії.
Ґерд Ландсберґ: Будь-яка розсудлива людина скаже, що Бундесвер повинен мати право збивати дрони. Це також обговорювалося в Бундестазі, але наразі розгляд цього питання відклали, оскільки термін повноважень парламенту закінчився, але гадаю, що наступний Бундестаг зможе і повинен це врегулювати.
Але тут ми маємо справу з фундаментальним питанням: чи все ще доречне розмежування між внутрішньою та зовнішньою безпекою? Це конституційний принцип. Але він вже не зовсім працює. Коли атакують інфраструктуру, йдеться про внутрішню чи зовнішню безпеку? Особливо, якщо є підозра, що це організувала Росія або інша ворожа держава? Цього пункту також немає в жодній партійній програмі. Ми постійно перебуваємо під загрозою терористичних актів. Я не хочу зараз повертатися до теми мігрантів. Я постійно читаю, що наші спецслужби отримують інформацію від іноземних. Чому вони її отримують? Тому що у нас є чіткий розподіл. Те, що знає Федеральна розвідувальна служба, не може знати ні Федеральне відомство з охорони конституції, ні поліція. Існують центри, які повинні координувати це, але, очевидно, вони працюють недостатньо ефективно. Це питання, яке ми повинні переосмислити, тому що ситуація значно змінилася.
НР: Сюди ж можна віднести і той факт, що ЦРУ, звідки надходила більша частина інформації, навряд чи надасть достовірну інформацію в майбутньому.
ҐЛ: Що є, те є.
НР: Потім у політичних дебатах з’являються люди, які вважають, що все це підготовка до війни і розпалювання війни, що є абсолютною нісенітницею.
ҐЛ: Це повна маячня. Якщо ви хочете миру, ви повинні бути готові до війни. Це прості речі. Але нас від цього відучали протягом десятиліть. Посада міністра оборони була не в пошані. Ніхто не хотів цим займатись. Усвідомлення того, що ми повинні відстоювати свою свободу, зникло. У той час я також думав, що скасування обов’язкової військової служби було неправильним. Її не скасували, а лише призупинили. Мені дуже цікаво подивитися, як піде дискусія про її відновлення. Звісно, це не буде обов’язкова військова служба в тому вигляді, в якому ми її знаємо. Обговорюється так звана шведська модель. Це досить розумно і має збільшити кількість активних людей. Як показують приклади Фінляндії та Швеції, ефективний резерв дуже важливий. Але він з’являється лише тоді, коли люди цього хочуть і коли їх навчають. У нашій же країні на це має погодитися роботодавець, а він може й відмовити. І тут також необхідні інші правові норми.
Межі захисту персональних даних
Норберт Райхель: Ви якось запропонували створити в муніципалітетах з великою кількістю військових щось на зразок бургомістра для Бундесверу, який би мав власну компетенцію у всіх питаннях, про які ми говорили. Це, безумовно, допомогло б, тому що в муніципалітетах я іноді стикаюся з великою плутаниною в компетенціях, особливо у великих громадах. Я спостерігаю там нездоровий розподіл обовʼязків між департаментами, через що одне відомство не знає, що робить інше. Може бути служба у справах молоді, соціяльна служба, управління освіти, відділ охорони здоров’я, управління у справах іноземців, а також відділ громадського порядку, але співпраці та надійного обміну даними немає, і в разі сумнівів ніхто не знає, хто що має знати. Ми також повинні поговорити про те, що знає або не знає поліція, а також про обмін інформацією між муніципальними органами влади, земельними та федеральними органами влади. Я переконаний, що за надійного обміну даними можна було б запобігти нападам і вбивствам у Золінґені, Маґдебурзі, Ашафенбурзі, Мюнхені та Мангаймі. Згодом з’ясувалося, що той чи інший орган влади вже знав про злочинців.
Ґерд Ландсберґ: Однозначно. Нам потрібно більше співпраці між органами безпеки. Під час нападу в Мюнхені 22 органи влади мали інформацію, але жоден з них не знав про іншого. Захист персональних даних відіграє в цьому певну роль. У нас є досьє на потенційних злочинців, але у нас немає досьє на психічно хворих людей, які можуть стати потенційними злочинцями. Захист персональних даних, безумовно, необхідний, але страх людей, що держава зробить з їхніми даними щось, що вони більше не зможуть контролювати, не такий сильний, як це описують політики. У мене склалося враження, що персональні дані використовує не стільки держава, скільки приватні компанії через картки Payback, так що ви постійно отримуєте якісь пропозиції, щодо яких у нас постає питання, як вони дізналися про нашу потребу? З точки зору політики безпеки, нам потрібен інший тип захисту персональних даних. Ми повинні мати можливість зберігати IP-адреси протягом певного періоду часу.
НР: Я згадую про болючу дискусію щодо зберігання даних дорожнього руху. Зміна чинних правил могла б не лише допомогти вчасно виявляти потенційно небезпечних злочинців, а й запобігати сексуальному насильству. Терористична діяльність, торгівля наркотиками, дитяча порнографія, діяльність мафії — із цим можна було б і потрібно було б ефективніше боротися.
ҐЛ: Йдеться також про безпеку у повсякденному житті. Наведу простий приклад. Я живу в Боні. Бон — це осередок крадіжок велосипедів. Я вже навіть не їжджу в місто на своєму хорошому велосипеді, бо в мене вже двічі крали велосипед. Звісно, можна було б встановити відеоспостереження в місцях для паркування велосипедів. Але це заборонено, тому що відео знімати можна лише там, де є високий рівень злочинности. А крадіжка велосипеда — це не злочин, а лише правопорушення, тому її не враховують у статистиці. Якби запитати людей на вулиці, чи варто встановлювати камери на велостоянках, більшість би підтримала цю ідею.
Громади потребують більшої свободи дій
Норберт Райхель: Наведу інший приклад. Кінний клуб, де ми з дружиною тримаємо своїх коней, обладнаний кількома камерами відеоспостереження. Деякий час тому в кількох таких клубах викрали сідла, але у нас — ні. Виходить, що приватний власник може самостійно вирішувати, чи встановлювати камери, а от громада — ні.
Є й інші дивні обмеження. Наприклад, громади в Німеччині не можуть самостійно ухвалити рішення про створення зон із обмеженням швидкости до 30 км/год або пішохідних переходів, оскільки на федеральному рівні чітко визначено, де це дозволено, а де ні. Окрім того, що для обґрунтування потреб доводиться витрачати багато часу та зусиль, це ще й цілковита нісенітниця. Іноді ситуація з обмеженням швидкости виглядає просто абсурдно: у районах, де є школи чи дитячі садки, кожні кілька сотень метрів чергуються знаки, які то дозволяють їхати 50 км/год, то вимагають знизити швидкість до 30 км/год.
Ґерд Ландсберґ: Громадам потрібно надати значно більше автономії. Так, іноді можливі помилки, але ж і на них можна вчитися. Візьмемо до прикладу Тюбінґен. Це місто наполегливо просувало ідею запровадження податку на одноразове пакування, аж до розгляду у Конституційному суді, хоча в 1990-х роках суд уже відхиляв подібну ініціятиву. Тоді аргументували це тим, що муніципалітети не мають повноважень запроваджувати такі податки на споживання. Але тепер Конституційний суд ухвалив інше рішення. Так буде не завжди — іноді програєш, іноді виграєш. Але треба надати людям більше свободи, і вони самі впораються. Менше вимог, більше свободи. А це, зокрема, означає і більше свободи для помилок.
НР: Існує два основних страхи. Перший — страх зробити помилку, другий — те, що це принесе прибуток тим, хто на це не заслуговує. Це призводить до величезної бюрократії. На Вашу думку, чи є можливість дійсно зменшити рівень бюрократії? У передвиборчих кампаніях партії часто піднімають питання про зменшення рівня бюрократії, маючи на увазі скорочення кількости службовців. Проте, в такому разі менша кількість людей повинна виконувати ту саму кількість обов’язків. У результаті все займає ще більше часу.
ҐЛ: Основна проблема в тому, що бюрократію створюють не якісь злі урядовці в міністерствах чи адміністраціях, а звичайні люди. Коли сусідський собака гадить через паркан, людина вважає, що було б чудово, якби федеральний закон про контроль за викидами міг би заборонити це неподобство. Я знаю про сусідські суперечки зі свого досвіду роботи в суді. І тут правил ніколи не буває забагато.
Нам потрібна зміна свідомости, і громади могли б цьому сприяти. Наведу два приклади. Популярна тема в місцевих радах — дозвіл на паркування для мешканців. Раніше він коштував 30 евро. Тепер орган місцевого самоврядування може сам встановлювати ціну. І це вже не 30 евро, а, скажімо, 365 евро на рік. Але тут починаються суперечки: люди хочуть змінювати ціну залежно від розміру автомобіля і доходу власника. Можна робити все, що завгодно, але це породжує нескінченну бюрократію. Або, наприклад, сади з гравієм. Я можу ухвалити рішення про їхню заборону, але я також можу спробувати переконати людей у тому, що такі сади не є гарною ідеєю для довкілля та біорізноманіття. Наприклад, там більше не буде метеликів.
Одного разу в Боні я запропонував перевіряти кожну нову постанову на предмет того, чи не створює вона зайвої бюрократії. Це було б щось на кшталт місцевої перевірки на бюрократичну доцільність. Інша моя пропозиція — не ухвалювати жодної постанови, яку не можна реалізувати в цифровому вигляді або за допомогою штучного інтелекту. Ми просто повинні мати сміливість довіряти розуму і не створювати забагато правил. Але проблема в тому, що політики люблять хвалитися тим, скільки нових постанов, законів і регулювань вони запровадили, щоб досягти своїх цілей. А як щодо того, щоб пишатися тим, скільки непотрібних правил вони скасували або спростили? На жаль, навіть під час передвиборчих кампаній про це майже не говорять.
НР: Всі хочуть зменшити бюрократію, але рідко роблять конкретні кроки для цього. Зрештою, міністр економіки Німеччини Роберт Габек запропонував суттєво зменшити вимоги до звітности. Але це також було б проблемою для ЄС. Я не думаю, що щорічні звіти про сталий розвиток сприяють справжнім змінам, радше вони створюють простір для великої кількости вигадливого «ґринвошинґу» («зеленого окозамилювання»), тим більше, що компанії та місцеві органи влади обмежені у можливостях впливати на досягнення багатьох цілей сталого розвитку.
Але коли справа доходить до реалізації цих обіцянок на практиці... Ви якось під час наших дискусій навели чудовий приклад, що стосується захисту персональних даних. Контроль за дотриманням правил паркування в Боні здійснює велика група працівників, з яких 25 постійно працюють безпосередньо на дорогах. Штучний інтелект здатний за годину перевірити 5 000 припаркованих машин за допомогою дронів або автомобіля, що рухається.
ҐЛ: Це не було б проблемою. Ви знаєте застосунок Google-Autos, який стежить за дорогами. Працівників, які зараз стежать за дорогами, можна було б перенаправити для ґарантування безпеки. Експерти із захисту даних кажуть: це не відповідає вимогам захисту персональних даних, оскільки тоді будуть реєструватися всі автомобілі, включно з тими, що припарковані правильно. Хоча інформацію аналізує не людина, а лише штучний інтелект. Та все ж це не передбачено правилами захисту персональних даних у Німеччині.
НР: По суті, це теж абсурд. Зрештою, супутникові навігатори, які є майже у кожного в машині, означають, що всі і так знають, хто, де і коли припаркувався.
ҐЛ: Це ще не все: десятки тисяч поліцейських зайняті фіксацією дрібних аварій. Якщо пані А зачепила бампер пані Б на стоянці перед супермаркетом, поліція приїжджає і фіксує це. Це завдання поліції? Чи не могли б усім цим займатися страхові компанії, і, можливо, можна було б створити службу, яка б цим займалася. Або інший приклад: автомобіль припаркований десь таким чином, що блокує проїзд, наприклад, трамваю чи автобусу. Тоді завжди звучить виправдання: я не був за кермом. І починається, як то кажуть, тяганина, з часом вимагають вести журнал поїздок, але це тільки додає бюрократії. Було б простіше врегулювати це, як у Франції. Якщо це не призводить до позбавлення прав, відповідає власник. Байдуже, хто був за кермом. У всіх цих випадках незначних порушень можна було б полегшити роботу адміністрації. Однак досягти цього нереально.
Громадяни об’єднуйтесь!
Норберт Райхель: Транспортна політика є дуже емоційним питанням майже у всіх місцевих органах влади. Я одного разу дещо нетактовно висловився з цього приводу так: Партія велосипедистів змагається з партією паркувальників, але вони не розмовляють одна з одною.
Ґерд Ландсберґ: Слід чесно зізнатися: протягом тривалого часу міста створювалися з урахуванням потреб автомобілів. Це було узгоджене рішення, але воно було хибним. Про це навіть не слід дискутувати. Безперечно, нам потрібні пішохідні зони, а також гармонійне поєднання комфортних велосипедних і пішохідних доріжок. Та все ж, на мою думку, неправильно обмежувати використання автомобілів, як це зараз відбувається, наприклад, у Боні. Багато літніх людей хотіли б користуватися громадським транспортом, але в місцях їхнього проживання він працює ненадійно. Також виникають труднощі з відвідуванням лікарів і перевезенням покупок, зроблених у місті. Крім того, існують економічні інтереси магазинів у центрах міст, які страждають від того, що заможні літні люди більше не можуть приїжджати на автомобілях. Це призводить до їхнього занепаду, що вже частково відбувається через зростання онлайн-торгівлі. Я ж переконаний, що не можна обмежуватися лише велосипедом.
НР: Це також виявилося б контрпродуктивним і занадто однобічним, якщо ми зосередилися на вирішенні головної проблеми тільки в центрі міста. Для того щоб міські центри залишалися живими або знову стали такими, нам потрібно сприяти створенню місць для спільних зустрічей, сімейних центрів, районних офісів, привабливих торгових точок і затишних кав’ярень, де люди будуть із задоволенням проводити час. Наше завдання — повернути місто людям. Але це неможливо зробити лише за допомогою велосипедів. У холодну або дощову погоду їздити на велосипеді, погодьтеся, не дуже зручно. Отже, можливо, варто запропонувати людям обговорити це.
ҐЛ: У таких випадках завжди знаходяться групи особистостей, які активно висловлюють свою позицію. Так звана мовчазна більшість не висловлюється, але її і не питають. Знайти компроміс щодо транспортної політики важко, але вкрай необхідно. У Боні прийнято міжфракційне рішення щодо канатної дороги на Венусберґ до університетської клініки, але я переконаний, що як тільки справа дійде до будівництва, з’явиться ініціятивна група містян, які ставитимуться до цього дуже негативно. Вже зараз є списки для збору підписів. Ми завжди хочемо, щоб усе було ідеально, прагнемо використовувати вітрову енергію, але не бажаємо чути шум чи бачити тіні від вітряків. Нам потрібно пояснити людям, що це неможливо.
НР: Ніхто не прагне жити поруч з атомною електростанцією. І, звісно, жодна людина не хоче, щоб поруч з їхнім будинком проходили лінії електропередач, але всі із задоволенням користуються стримінговими сервісами. «Тільки не на моєму подвір’ї» (англ. «Not In My Back Yard»).
ҐЛ: Звісно ж ні.
НР: Можливо, вже час належним чином залучити громадськість до обговорення. Недостатньо просто розмістити в мерії список, у якому люди можуть висловитись «за» чи «проти» щодо запланованого заходу. Так само недостатньо організувати районний чи вуличний фестиваль, де щось презентують, роздають каву і тістечка. У деяких випадках громадські ради функціонують доволі результативно. Громадська організація «Більше демократії» повідомила про 51 громадську раду, яка була успішно реалізована. До того ж, вже діють рішення, що їх ухвалили громадські ради. Однак, у Боні, одного разу відбулися два громадські голосування щодо питання відкриття басейну, які взаємно анулювали одне одного. Такий підхід виглядає безглуздо, проте, можливо, він став наслідком недостатньої підготовки, тоді як зібрання громадян могло б сприяти досягненню консенсусу. Зрештою, слід створити умови для залучення людей до діялогу за допомогою партисипативних процедур.
ҐЛ: Є дві можливості. Я вважаю, що громадські ради — це добре. Методом жеребкування обирають 50 осіб. У Вуперталі, наприклад, цей метод чудово спрацював з проблемою підвісної залізної дороги. Це дає людям відчуття, що їхню думку чують. Не завжди прислухаються до неї, але чують. Це було б важливо. Мене також дивує, чому так мало використовують регіональні опитування. Це, звісно, щось коштує, але візьмемо як приклад місто Бон. Можна поцікавитися у місцевих жителів: «Як ви ставитеся до велосипедної доріжки на федеральному шосе B9?» Мене б це, до прикладу, зацікавило. Проте, або ніхто не зацікавлений у цьому, або люди вважають такі опитування нав’язливими.
НР: Можливо, навіть і те, і інше. Але якщо цього не запропонують, то це лишиться лише темою для розмови в пабах та в соціяльних мережах. На мою думку, коли йдеться про транспортну політику, п’ятий крок часто робиться раніше, ніж перший. На мою думку, першим кроком має стати значне покращення привабливости громадського транспорту — не лише в місті Бон, а й у прилеглих районах: Райн-Зиґ, Райн-Ерфт, Ар, навіть якщо останній розташований у Райнлянд-Пфальці. Я часто згадую про чудову систему громадського транспорту в Берліні, де до пізньої ночі та у вихідні дні транспорт ходить з короткими інтервалами, аж до Бранденбургу. Вам ніколи не доведеться чекати більше десяти хвилин, зазвичай набагато менше.
ҐЛ: Ми повинні розвивати мобільність і інвестувати в неї. Сюди також можна віднести паркінги на околицях міста та різні розклади руху, як у Берліні, Гамбурзі чи Мюнхені. Наразі це не є фінансово життєздатним у малих та середніх містах, а також не має достатньо персоналу для обслуговування автобусів. Але якщо ми це запустимо, ми також зможемо подумати про скорочення паркувальних місць у центрах міст.
Співпраця між громадами
Норберт Райхель: Я також міг би уявити собі міську систему таксі або Uber. Це також було б корисно для зв’язків між містом і навколишніми районами. Ще один приклад з Бона: у нас є дві лінії електрички між Кельном і Боном, 18-та і 16-та. Але у вихідні вони ходять дуже рідко, тому що майже всі вони зупиняються на межі міста Кельна або Бона відповідно. Чому не виходить так, щоб такі міста, як Бон, Зиґбург, Кеніґсвінтер, Бад-Гонеф, Ойскірхен, Веселінґ, Арвайлєр, і відповідні райони домовилися і планували транспортні маршрути разом?
Ґерд Ландсберґ: Я вважаю, що співпрацю між Боном і районом Райн-Зиґ потрібно значно розширити. Місцевість розташована навколо Бона, ніби комір. Якщо я подорожую з Мекенгайма на заході до Зиґбурга на сході, мені обов’язково доведеться їхати через Бон. Я можу собі уявити міський регіон Бон-Райн-Зиґ, як в Аахені, який би також мав адміністрацію та політичне управління, що відповідають стандартам. Тоді ми були б набагато потужнішими. З населенням 890 000 осіб, округ Райн-Зиґ є одним з найбільших округів Німеччини. Бон має 340 000 жителів. Разом вони були б більші за Кельн! Це не стане можливим з дня на день, для цього потрібні відповідні зміни до законодавства країни. Але посилення співпраці, особливо в галузі громадського транспорту, є необхідним. Це питання політичної волі.
НР: Було б добре, якби хтось узяв ініціятиву щодо перших переговорів про співпрацю. Але, звісно, існує ризик, що в якійсь партії, наприклад у ХДС, СДПН чи «Зелених», 15 міст і громад дотримуватимуться одного погляду, а інші 15 — іншого. На це потрібен час.
ҐЛ: Чудовим прикладом є регіональна рада Гановера. Найбільший роботодавець у Боні — не телекомунікаційний холдинг «Deutsche Telekom», а університетська клініка. Вона має можливість розширюватися лише в напрямку Мекенгайма, але він знаходиться в районі Райн-Зиґ. Звісно, завжди виникають суперечки щодо муніципального торгового податку. Спільна промислова зона є цілком можливою з юридичної точки зору, але хто тоді отримуватиме податкові надходження? Як їх потрібно ділити, за якими критеріями?
НР: Не менш складне питання — витрати на проїзд школярів, які з району Райн-Зиґ їздять до школи в Бон або навпаки. Чи міг би тут втрутитися федеральний уряд?
ҐЛ: Це міг би зробити уряд федеральної землі. Але муніципалітети також можуть робити це самостійно, вони просто повинні захотіти. Це місцева політика: «Ми можемо створити спільний рятувальний центр, але він має бути на території нашого муніципалітету».
Підвищення привабливости праці в органах місцевого самоврядування
Норберт Райхель: Я постійно переглядаю регіональні тележурнали, такі як «Quer durch die Woche» у Баварії, «Aktuelle Stunde» та «Lokalzeit» у Північному Райні-Вестфалії, а також аналогічні програми в Берліні та інших регіонах. Моє загальне враження: є дуже багато відданих своїй справі мерів різної партійної належности. Ті, хто активно працює, досягають значних результатів, але якщо таких людей бракує, ситуація у громадах стає складнішою. Від конкретних осіб залежить, що можна зробити на місцевому рівні, а що ні. Хорошим прикладом є Борис Пальмер, якого я дуже поважаю, навіть якщо він іноді говорить дурниці. Його діяльність у місцевій політиці заслуговує на пошану. Саме тому його постійно переобирають із хорошими результатами.
Ґерд Ландсберґ: Усім відомо: під час місцевих виборів люди орієнтуються радше на особистостей, ніж на партійну приналежність. Є громади, де більшість на виборах до Бундестаґа голосують за ХДС, але мером обирають представника СДПН. Йдеться про харизму, про те, чи справляє людина переконливе враження своєю поведінкою та те, що вона дійсно робить. Добре, коли політика ґрунтується не стільки на партійних гаслах, скільки на реальних потребах громади. У невеликих сільських громадах усе значною мірою тримається на довірі. Тут усі одне одного знають. Є сільські голови, яким уже за 80 чи навіть 85 років, люди їх знають і голосують за них. У великих містах, звісно, ситуація дещо інша, і там потреба у свіжих кадрах значно більша.
НР: Хорошим прикладом для мене завжди був Генінґ Шерф у Бремені, до якого можна було звернутися навіть на ринковій площі, він розмовляв з усіма. Таких людей рідко зустрінеш. Але як їх знайти? Персонал у радах працює на громадських засадах. Є лише невелика компенсація витрат, частину якої члени ради зазвичай мусять віддавати партії, від якої вони балотувалися. Зрештою, це вимагає багато часу. У мене склалося враження, що мандат члена ради можна реалізувати, лише якщо у вас є багато часу і ви мало мобільні. Для когось, хто працює на звичайній роботі з більш-менш фіксованим робочим часом, і, можливо, ще має дбати про дітей чи літніх членів родини, які потребують догляду, просто неможливо виконувати всі зобов’язання, які передбачає мандат члена ради. Це ж не лише засідання, а й — якщо серйозно ставитися до мандату — численні контакти та розмови з громадянами, які вас обрали.
ҐЛ: На мій погляд, це влучний опис. Громадська посада на місцевому рівні вимагає шаленої кількости часу. Крім того, сьогодні люди набагато мобільніші у своїй роботі, ніж раніше. Я можу жити в А, але працювати в Б, а іноді й в інших місцях. Навіть при великому бажанні у мене немає достатньо часу. У Німеччині, звісно, також надто мало жінок у місцевій політиці, оскільки дуже складно поєднувати засідання комітетів та ради з доглядом за дітьми. Я вважаю, що одним із рішень може бути відкриття можливости онлайн-участи в нарадах. Це почали більше використовувати під час пандемії коронавірусу. Але факт залишається фактом: для громадської роботи потрібен час. Це призводить до того, що в місцевій політиці задіяні багато людей, які вже не зовсім активні в професійному житті або мають роботу, яка це дозволяє. Насправді ми хочемо бачити в місцевій політиці зріз суспільства. Раніше майстер-ремісник, звісно, був у раді. Сьогодні це виняток. У них просто немає на це часу.
НР: У теперішній раді міста Бон є лише один ремісник та один підприємець — власник книжкового магазину. Усі інші — правники, вчителі або державні службовці.
ҐЛ: Можливо, нам потрібні інші форми участи. Ми можемо констатувати, що багато людей охоче беруть участь у певних проєктах, тому що вони в них вірять. Раніше вони були в партії. Сьогодні це вже не так, і на це треба реагувати.
НР: Чому б не розглянути можливість спільного виконання обов’язків на посаді мера? Це, можливо, заохотило б більше жінок подавати заявки на таку посаду, але, безумовно, також і ремісничих майстрів, і інших людей, які через свою професію не можуть розглядати можливість зайнятости на повний робочий день за межами свого підприємства.
ҐЛ: Розглядаються пропозиції щодо розподілу керівних посад та запровадження практики спільного виконання обов’язків. Я вважаю, що думка про те, що керівні посади не можна поділяти, є помилковою. Натомість я вважаю це ефективним способом підтримки, зокрема, розширення можливостей для жінок. Звісно, це вимагало б відповідних змін у місцевому самоврядуванні.
Необхідно створити умови для оголошення вакансії міського голови з можливістю спільного виконання обов’язків. На жаль, ми ще не досягли цього. Але роботодавцю слід розглянути можливість найму двох працівників на одну посаду, оскільки, як свідчить досвід, двоє працівників, які працюють на умовах часткової зайнятости та ефективно співпрацюють, виконують більший обсяг роботи, ніж один працівник на повну ставку. Я сам довгий час працював суддею, і там розподіл посади між двома особами був звичайним явищем. Це, звісно, простіше, ніж у місцевій політиці. Але якщо ми прагнемо підтримати жінок, нам варто це зробити.
НР: У місцевому самоврядуванні також є безліч зустрічей увечері та на вихідних. Це також відштовхує людей від участи, особливо тих, хто доглядає за дітьми або літніми людьми.
ҐЛ: Тут постає питання. Чи дійсно всі заходи повинні проходити ввечері? Чи не можна було б провести засідання онлайн? Є громади, які пропонують догляд за дітьми. Але потрібно бути чесними. Багато чого в місцевому самоврядуванні насправді не відбувається безпосередньо на засіданнях ради. Є попередні домовленості, там відбуваються, скажімо так, «кулуарні» переговори. І якщо ви не в цій «кулуарній» групі, тому що не маєте часу, то ви одразу випадаєте з гри.
НР: Багато проблем, але в кінцевому підсумку немає справді задовільних рішень?
ҐЛ: Одним із рішень може бути залучення більшої кількости молодих жінок і довгострокове планування. Мені, як головному виконавчому директору, часто надходили запити щодо рекомендацій кандидатів на посаду заступника. Ми повинні інвестувати в розвиток майбутніх лідерів Не слід очікувати, що хтось випадково виявиться ідеальним заступником, мером або міським головою. Треба пробудити інтерес людей і потім їх підтримувати. Тоді це буде успіх.
НР: На мою думку, зазнати змін мали б і самі партії. Так було завжди з ХДС та СДПН, а тепер це стосується і «зелених»: для людей з іншої професійної сфери шансів потрапити у політику майже немає. Натомість на високі посади висувають тих, хто вступив до партії ще зовсім молодим і відтоді займався виключно партійною діяльністю. У підсумку — це люди без жодного професійного чи життєвого досвіду.
ҐЛ: Партії мають поставити перед собою відповідну мету та інвестувати в це кошти. Зрештою, молодь, яку вдалося залучити, потрібно навчати — наприклад, під наставництвом досвідченого члена ради аж до рівня мера або бургомістра. Йдеться про впровадження системи «коучинґу старших» (англ. senior coaching).
Ми живемо в умовах медіа-демократії. Тому постає питання: як я можу донести свою думку? Як її поширити? Цьому ніде не навчають у сфері політики — на відміну від інших професій. Тож систематична підтримка молодих кадрів, коучинґ, є абсолютно необхідним.
Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Starke Kommunen — starke Demokratie: Ein Gespräch mit Gerd Landsberg, Ehrengeschäftsführer des Deutschen Städte- und Gemeindebundes» в журналі «Demokratischer Salon» 13 березня 2025 року.
Переклали студенти групи 21п Факультету іноземної філології Українського державного університету імені Михайла Драгоманова.
