Марко Кейк. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

— Наступному приготуватися!

Голос Розпорядника долинув до кожного з нас, в найдальший куточок величної зали. Наступним був Усміхнений. Він підійшов до дверей і підвів голову, чекаючи появи слів.

Усмішка зійшла з його обличчя. Слова у рухомому рядку були чорними за кольором і змістом: «Війна, страх, тривога, біль».

— Пане Розпоряднику, дозвольте, я піду!

Ми озирнулися. Похмурий. Він давно дружив з Усміхненим, їм було гарно разом і сміятися, і розмовляти, і мовчати. Так, поряд з Усміхненим Похмурий умів сміятися.

— Пане Розпоряднику, не дозволяйте, зараз моя черга...

— Читайте далі! — гримнув наш суворий, але справедливий і добрий вихователь.

Ми всі знову звернули увагу на білу смужку над дверима. По ній пливли зовсім інші, підсвічені небесно-блакитним слова: «Любов, ніжність, турбота, злагода»...

— Ось бачиш — любов. Все буде гарно, Похмурий. Не сумуй.

— Я не зможу бути тут без тебе, не зможу, знаючи, що ти...

— Дочитайте, неуважні ви хлопчиська! — здається, Розпоряднику уривався терпець.

Після слів у дужках пропливла цифра: «2».

Усміхнений глибоко, повільно зітхнув. Так радісно він ще ніколи не посміхався.

— То ви дозволите нам?

— Якщо ніхто не проти... — Розпорядник уважно обвів поглядом нас усіх: і хлопчиків, і дівчаток.

Звісно, ми не були проти.

— То хто перший?

У них було дві хвилини, щоб вирішити. Але стачило й миті.

— Я! Я буду захищати вас, тебе і Її, а ти... Ти будеш усміхатися...— заявив Похмурий і вийшов у двері. Усміхнений обернувся, щоб востаннє подарувати нам свої безцінні веселощі.

— Бувайте!

І пішов. А ми лишилися чекати і обговорювати подію. Адже тільки що на наших очах народилися двійнята.