Ігор Щербак. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Метафора смерті

У мене було дві хвилини, щоб змінити все. Я стою на площі серед натовпу. Вдалині – червоне сонце, яке ховається за гори. «Коли ж мені дадуть говорити» – думаю я. А в цей час на підвищенні встановлюють шибеницю. Для кого вона?  Невже для мене?  Рішучою ходою я піднімаюся на найвище місце, і кричу натовпу, що біснується: «Сьогодні ми встановимо новий порядок. З цього дня почнеться нове літочислення. Ми стратимо ката!» Натовп радіє. Переляканий кат починає плакати. Але доля завжди невблаганна. Якщо судилося бути повішеним, то не зможеш захлинутися супом у трактирі. Я підходжу до ката і втішно плескаю його по плечу. «Не бійся, старий, – кажу я. – Це всього лише раз. Тобі це знайомо – вбивати інших. Уяви, що Інший – це ти». Але кат невтішний і продовжує рюмсати. Він благає: «Невже не можна уникнути? Невже не можна? Не може бути, не може бути, щоб не можна було якось уникнути цього, має бути якийсь шанс інакше, це – стіна, якій ніколи не стати дверима». Я відходжу від нього вбік. Я його не розумію. Сонце сховалося за гори. Сутінки, збуджені обличчя. Очі, що чекають на страту. Тисячі очей, спрямованих на ешафот. Уперше, уперше, уперше. Вони побачать, як уб'ють ката. Ще чути дихання натовпу. Але ось катові надягають мотузку на шию, і тисячі легень затримали повітря. Тиша. Ні слова поруч, ні звуку вдалині. Як біля райських воріт. Тихо. Наче заснув цілий світ. Усі завмерли в очікуванні дива. Ще мить і кат повис на шибениці як свиняча туша в м'ясній крамниці. «Здійснилося! Здійснилося! Сьогодні ми стратили ката. Тепер нікому більше нас стратити. Відтепер страту скасовано!» – кричить і радіє натовп. Я з сумом дивлюся на них. Я знаю, що це сон: їм ніколи не стратити ката, а самим ніколи не уникнути страти.