Сергій Зінченко. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

У них було дві хвилини, щоб виконати особливу, місію.  Цього разу – в Україні, під час війни, на початку третього тисячоліття нашої ери. Але про те, що вони – першолюди, не знав ніхто. Навіть – у тій службі, де вони працювали із позивними, які самі ж і вибрали: «Адам» і «Єва». Там не були проти, а лише трохи посміялися.

         Вони вже були там, де треба: на ледь помітній стежині, що бігла узліссям. І тут Адам запитав:

        – То як, сонечко, після виконання завдання  нарешті піднесемо свій статус на трохи вищу висоту? Бо ми ж все-таки не пересічні… 

        –  А тобі що ближче: влада з різними там статусами чи любов? – запитанням перебила його Єва. – Часу в нас дуже мало, а тому дивись краще уважніше на всі боки!..

        Адам на мить замислився над таким несподіваним від Єви запитанням, яку кохав понад усе (та й вона добре про це знала). А потім його погляд  упав на здоровенного лева, який, підібгавши хвоста, промайнув поблизу за деревами, шугонувши в гущавину лісу.

        –  З яких це пір цар звірів тут, у вільній Україні,  опинився? – вирвалося у нього. –  Та ще й такий переляканий. Не інакше, як втік із якогось дикого-дикого зоопарку.

       – Та ні, це якраз та «першопричина» цієї війни, яку ми з тобою шукаємо: боягузливий правитель ворожої нам країни. Від постійного страху за своє життя він і вживає це слово, наповнюючи його туманним змістом, а сам так глибоко замаскувався, що став перевертнем у вигляді, так би мовити, царя звірів, – з посмішкою на вустах констатувала Єва.

       – Зрозумів, моя люба, і дякую тобі за пильність! Вибач мені мою нерозсудливість!.. – І Адам пригорнув Єву до себе, поцілував її, а потім взяв мобілку і зателефонував у СБУ.

       І через деякий час після дзвінка війна завершилась.