Міла Гегельська-Шудра. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

 У нас було дві хвилини, щоб вийти з дому — швидко спуститися сходами з нашого поверху багатоповерхівки.  Ліфти, на початку повномасштабної війни, відключили. Та навіть  якби вони й працювали —користуватися ними під час повітряної тривоги небезпечно. А значить, треба швидко спускатися прольотами; перед тим накинути верхній одяг, взутися, схопити тварин. Тож я прикинула, що на все це у нас буде десь дві хвилини. Тому залишила в передпокої, поближче до вхідних дверей, рюкзаки з документами, їжею й водою, речами для  тварин, підготувала одяг – щоб не витрачати потім час на його пошуки.

  А далі напружене чекання: коли ж розпочнуться ті дві хвилини? І роздуми: якою дорогою вигідніше бігти до найближчого укриття, і чи, дійсно, той підвал, в дитячому садочку, надійний?...

  Перший сигнал повітряної тривоги був уночі: настрахані люди бігли з дітьми – темною вулицею під гул тривоги – стиснуті й змалені навіть, шлях освітлювати ліхтариками боялися. В укритті було холодно й тривожно. Ті тривоги були нескінченні й люди, поступово, звикали до них – дві хвилини, і укриття втрачали сенс. Хоча, ходячи по вулиці ми ще запам'ятовували напрямок, на який вказували зелені стрілочки з написом «укриття», але більше не йшли туди. Сусіди згори, часом,  тупотіли, перебігаючи в коридор – «правило двох стін».

  Гудок повітряної тривоги ставав тлом нашого існування – буденщиною, на яку перестаєш звертати увагу. Речі, приготовлені в коридорі, поверталися на свої місця в квартирі.

 І от, коли стався перший приліт по місту –російська ракета. Все відбулося так раптово! Сигнал повітряної тривоги увімкнули вже після вибуху, і всі ті люди (діти!), які загинули у себе вдома  — не мали двох хвилин.

 Дві хвилини  — чи вистачило б їх, щоб лишитися живими?

Дві хвилини — і ти ніколи не знаєш, коли почнеться їхній відлік. І не знаєш, чи встигнеш зробити все, що планував зробити, чи втулиш усі свої плани в дві хвилини — а речі в рюкзак.

Дві хвилини...