Білка Лісова. Дім

Їду додому. 

Я чекала цієї фрази декілька років, почала ще дитиною, яка тільки увійшла у повноліття, і була змушена поїхати. Спочатку - в країну пива і неймовірно гарних краєвидів, пізніше - потиснути руку королеві, яку визнали найдовшим правлячим монархом. Забігаючи наперед, скажу що не встигла, але цей наратив не про це. 

Сьогодні виконую реквієм моєму дому. 

Пахне тут як і колись, неймовірно давно. Зупиняюся на блок посту на своєму старенькому мерседесі, і молюся, щоб він тут не заглох. 

-Слава Україні! - вітається зі мною парубок. Як приємно тепер бачити їх з надією в очах. Посміхаюся, але з сумом, бо ще яскраво у памʼяті, як звідси їхали. Тоді в очах - не тільки у військових, у всіх людей - був розпач. Така безмежна паніка, і наче прощання. Прощалися всі з усіма - з домом, з дітьми, з батьками… у всіх були різні приводи. 

-Героям Слава, - відповідаю, і даю свій новий червоний паспорт. Звичайно, не свинячий! Парубок, що стоїть на посту, дивиться здивовано, не розуміє. - Їду додому. А це я заміж вийшла, - сміюся. Він посміхається і тільки зараз очима спостерігає обручку на лівій руці. 

-Шкода! Стільки дівчат ці європейські забрали! - регоче, я підтримую. - А як же ви? Звідси чи що? - питає. 

Звичайно. Звідси. З землі териконів, шахт, степів. Безкраїх полів. 

-Звідси. Жила все своє життя. Доїхала сюди навіть без навігатора - все ще памʼятаю дорогу! - на душі легко, але я знаю, що то не надовго. Не можу утримати посмішку з тихої радості в очах військових. Не можу не відповісти тим самим. 

-Тоді щасливої дороги, пані! - бажає мені військовий, і я, побажавши йому гарного дня, їду далі. Вниз по схилу, ями на тому самому місці. От вже вʼїзд у місто. Таке пусте. Безлюдне. 

Воно і до війни не було дуже густонаселеним, але тепер… неначе лише привиди минулих літ лишилися, а більше нікого. Їду спеціально за правилами, дотримуюся неіснуючої розмітки, і сльози не підступають, бо перехвилювалася. Блимаю поворотником і спеціально їду через центр, бо тут пройшло все дитинство. Більшість багатоповерхівок безокі, забиті їх вікна де колись було світло. Де святкували іменини, дні народження. Різдво і новий рік. А тепер забиті, якщо не зрівняні з землею. Їду далі - бачу музичну школу. Стоїть рідна. 

А школа навпроти - ні. Звертаю зі свого шляху і їду до школи, яку закінчила я: направо уверх по алеї і наліво у неймовірно вузький проїзд. Втомлена, побита, але стоїть. Навіть малюнок на стіні з нашого випуску залишився. Школа, звичайно, ще закрита. Не знаю, чи відкриє вона свої двері ще раз. 

Розвертаюся і їду на головну вулицю через заправку з кафе, де пройшло моє перше побачення. Її вже немає. Ні заправки, ні кафе - лише залізні скрючені штирі і залишок стін. Пряме влучання. 

Їду далі. Усі будівлі безокі, де-не-де йдуть люди. Зморені, нещасні. Хочеться сказати знедолені. Їду через алею, яка завжди була такою зеленою, а тепер заросла і наче їду лісом. За що? Не розумію. 

Повертаю направо і з подивом зупиняюся біля ще одного блокпоста. Там такі ж привітні парубки вітаються і питають, куди їду. 

-Додому, - кажу. Вони сміються і питають документи. Знов даю свій новий паспорт, та вони кажуть що пускають по пропискам. - Маю і таке, - хитаю головою поки риюся у папці з документами. А про себе думаю, як добре що залишила довідку про прописку. 

-А, Зоряна, - називає мою вулицю. Дивиться так сумно, - Не знаю чи ви щось там гарне побачите. - тягне він. Вертає довідку. Я знаю це і без нього, бачила фото. 

-Знаю, пане - відповідаю. - їду побачити і матері розповісти. Просто упевнитися, що мого дому більше немає, - зітхаю, і посміхаюся вимучено. Вони інструктують з правил безпеки - з головної дороги не заїжджати, в посадку не ходити, на терикони не лазити. Сміюся і кажу що побачу їх за півгодини, бо буду їхати назад. У місті в мене нікого не лишилося - всі десь. В іншому місці, місті, країні. Навіть континенті. Дозволяють проїхати, а в мене щось важке давить на живіт. Хвилююся і от вже хочеться плакати. Не час. 

На потрібному повороті беру ліворуч, праворуч. От моя перша школа - розбита, але стіни стоять. І вже звідти, з прямої дороги бачу, що моя девʼятиповерхівка, в якій я виросла, вже не височіє. Точніше, залишилися якість стіни. 

Повертаю на підʼїзд і вже плачу. Не стримуюсь. Поки припарковуюсь, тру очі руками. Як цікаво, мій підʼїзд, сходи, відкриті двері. Тримаю в руці ключі, наче справді повертаюся додому, наче зараз відкрию двері, а там пахне так по-домашньому, затишно, як колись. Давно. 

Мати була проти цієї ідеї. Озираюся, витираю сльози і їду до підʼїзду. Знаю, що якби побачили військові - заборонили б заходити, бо це руїни. Все рівно йду. Повертаю ліворуч, і от моя квартира. Двері, звичайно, вибиті. Вже звідси бачу, що там, де була зала, вже світло якесь нетипове. Знов тру сльози, бо біжать як шалені. 

Заходжу і ридаю. Мій коридор. Старий халат все ще на вішалці. Як він там залишився? Не знаю. Направо до кухні і ванни. Вже бачу, що у ванні немає туалету, в кухні: столу, холодильнику і пральної машини. Очікувано. Замість вікна - дира. Дверцята шкафчиків розпахнуті, посуда побита. А в мене перед очима наче живі картинки. Отут я фарбувалася на випускний. Тут мама сварила що я порізала не так моркву. А тут, на оцій мʼякій подушці спав кіт. Іду в спальню - мою кімнату. Шафа розчахнута, ікона на підлозі, з розбитим склом. Біжу до тумбочки за тим, за чим я приїхала - вона теж розкурочена. Але диски тут, на місці. Тисну до грудей, сиджу посеред руїни і плачу. За вікном вже немає балкону, а перед очима стоїть ранок, як бачила через своє вікно, як мама відкривала жалюзі і вітала з добрим ранком. 

Здається, це було так давно. Я вже і сама мама. А тоді була дитиною. 

Отак з притискнутим до грудей набором старих дисків їду в залу. Там де були двері на балкон, тепер дирка. Десь подівся мій диван, ляльки, які я збирала теж. Старий компʼютер теж десь дівся. Відкриваю книжкову шафу і хаотично хапаю якісь книги. Пакет я лишила в машині, але ж це колись був мій дім. Іду до шафи, беру пакет і кидаю туди все, що лишилося. Такі дрібниці, але такі…. З дому. Моє. Складаю усі книги, і повертаюся. Ось лежить мій улюблений ведмідь.  Я звала його Оленкою і довго спала з ним. Хапаю за брудну лапу і кидаю у той самий пакет. Дивлюся скрізь і усюди, що б я ще могла взяти. Беру наші портрети, що по всьому дому. Беру інший пакет і скидаю взуття, той одяг що лишився у шафі. Відкриваю середнє відділення і новий приступ сліз душить. Легені наповнив запах мого дитинства. На мить зачиняю очі - і я там. Там де ми ще вважали цю квартиру домом. Там де я збиралася на перше побачення і випускний, складала іспит на водійське посвідчення, куди приходила бабуся на сімейні свята і як сварилася на першого кота. А відкриваю очі, і бачу розбите дзеркало, а у ній не дитину - молоду жінку. Їх відділяє декілька років і прірва під назвою війна. Хапаю і навіть не розбираю що саме кидаю у пакет. Все, що пахне дитинством. Все, що нагадує про ті часи, бо розумію - я більше сюди 

Не по-вер-нусь

Тру рукавом сльози, коли дзвонить телефон. Мама. Беру слухавку. І включаю відео, одразу на задню камеру. Але чую, що вона теж плаче. Так зрозуміло. 

Підходжу до підвіконня і бачу стару ляльку, яку мені дуже-дуже давно приніс святий Миколай. Музична лялька-шкатулка. Кручу три рази вправо, ставлю на розбите вікно, і під цю мелодію, що навіть зараз дзвенить у вухах, показую мамі квартиру. 

Мелодія грає ще якийсь час, і з хрустом припиняється. Мама бажає мені безпечної дороги назад. Я дивлюся на ляльку, думаючи чи брати її з собою. Підходжу і повертаю її в цей раз шість разів. 

В останній раз вдихаю запах свого дому, і зачиняю очі, щоб ще один разочок опинитися в тих теплих літніх днях, тих зимових казках, почути сміх дружньої родини за столом.

І йду. 

А за спиною ще трохи лунає мелодія мого дитинства.