Міндзяк Андріана. Місто-привид

Місто тепер мовчазне,
Лиш вітер гуляє крізь стіни.
Тут де колись було світло й весна,
А тепер – лише попіл і тіні.

Де сміялась колись дітвора,
Тиша холодом серце стискає.
Замість квітів – руїни, війна...
А на вулицях попіл літає.

Дощ змиває вогонь і сліди,
Та не змиває гіркої утрати.
Місто кричить, кричить крізь віки,
Та немає кому вже кричати.

Замість пісні – лише гуркотіння,
Замість світу – суцільний провал.
Тут зостався лиш присмак горіння 
І обпалений вітром метал.

Розбиті вікна вдивляються в небо,
Шукають там промені мрій.
Та сонце ховається – ніби не треба,
Ніби боязко світити сюди,

Порожні будинки мовчать,
Застигли у чорному пилі,
Зруйновані міста лежать,
Як попіл на сірій землі.

Та місто із попелу встане, я знаю,
Колись тут заграє веселий дзвін,
І знову діти забавляться в рідному краї,
І мир повернеться в домівки з руїн.

Знову прокинеться рідна земля,
Загомонить рідний вокзал,
І місто воскресне у щасті і вірі,
Як фенікс, що з попелу встав.

А поки що – біль, мовчання і руїни,
А поки що – темрява, страх.
Але вогонь наш ніколи не згасне -
Ми світло несемо в серцях.