Наталія Шевель. Небокрай
Історія з життя
Неоніла задивлялася на небо. Здавалося, тільки воно знало її таємницю. "Десь і край неба, - розмірковувала, - все має кінець. Так, як і моє життя". Ніколи ніхто не дізнається, як втікала вона від нареченого. Терпіла все від нього такого, бо сильно любила, жити без нього не могла. А от того разу не могла не тікати. Він був такий озвірілий, що якби, певно, не втекла, убив би. Потім він не раз каявся і підтверджував, що так би могло б і не бути, але він, бачте, її приревнував. От тільки пошкодилася сильно, та ще й нирки забила. Швидко пролетіли літні дні. За роботою в селі не було, коли і в гору глянути. Та й Микола, здавалося, зрозумів, якої біди він наробив. Хоча дружина не говорила, що з нею, але бачив, як вона зціплює зуби, щоб не закричати, коли бере дитину на руки. Тож, начебто, на деякий час був у звичайній сільській хаті мир. Микола поїхав на заробітки в місто. Навідувався на один день, і то не кожного тижня. Бачили мати і жінка, що йому все не так, але стримувався. Міг тільки підвищити голос. Неоніла кохала чоловіка, тож намагалася йому догодити. Тож майже все літо господарювали з свекрухою.
Пливли небокраї світочем осінніх садів, відчуваючи біду, яка не забарилася. Микола тепер більше бував вдома. Неоніла відчувала, що щось не так з її здоров'ям, але не надавала тому значення. Адже на руках була маленька дитина. Жили у свекрухи, яка, певно, знаючи про лютий характер сина, часто намагалася помирити молодих. Весь час була на стороні невістки.
-Угомонися,- не раз благала сина, - у тебе сім' я, маленька донечка.
Але Микола був жорстокий і непохитний, сердито вигукував:
-Нехай знає, що в неї є чоловік. Невідомо, що тут було, поки я гроші заробляв.
Треба сказати, що він без підстав ревнував Неонілу, яка була майже на десять років молодшою за нього. Рано вийшла за нього заміж. Тож оскаженілий накидався з кулаками і на дружину, й на матір.
Так і зима непомітно підкралася. Небо стало важким. Посилало на землю великі сніжинки. Було холодно і морозно. Одного пізнього вечора постукала Неоніла до батьківської хати. Адже втікала майже боса і легко одягнута від чоловіка. Добре, що донечку встигла як слід одягнути та накинути теплу, хутряну бехрукавку. Тож дорогою кутала дитину, щоб не змерзла. Налякані батьки швиденько впустили до хати. Мати зігрівала їй ноги, посадивши біля грубки. Зимовий небокрай заглядав повним місяцем у кімнату, освітлював змучене жіноче обличчя.
На запитання батьків:
-Що сталося?
Неоніла пояснювала:
-Поки тверезий, то чоловік, як чоловік, а як хоч трохи випив, то все йому не так. Кричить, свариться, накидається з кулаками.
Вона розуміла, що Миколі не можна пити. Але від згубної звички він так і не відмовився. Нічого не спиняло чоловіка. Навіть хвороба дружини. Більше не пішла Неоніла з батьківської хати. Стали жити з її рідними. Микола знову знайшов підрлбітки. Тож майже в домі не бував.
Навесні жінка злягла. Ніякі обстеження і лікування не дали результату. Згасала на очах. Микола навідувався. Довго сидів біля ліжка дружини, розуміючи, що вже нічого не можна змінити. Батьки вірили в одужання, якого, на жаль, не трапилося. Весняне небо чисте, мов прозоре, виднілося з вікна. Неоніла вперто дивилася на той небокрай, що їй виднівся, думаючи, а що за ним? Певно, межа. Через декілька днів небо слало на землю проливні дощі, ніби оплакувало разом з людськими слізьми молоду і ні в чому не винну красуню.
На вечір небокрай став чистий-чистий, аж прозорий, без жодної хмаринки. Край чийогось людського життя, і початок отого нового, на жаль, ніким незвіданого буття людської душі.
