Що відбувається у темряві. Олена Ольховська. Справжнє світло української душі
Чи вам коли-небудь доводилося бути в цілковитій темряві? Коли немає різниці – закриті очі чи ні. Коли навкруги видно лише порожнечу і неможливо бодай-що з цим зробити...
Я вперше відчула таку «несприйнятливість моїх очей» у березні 2022-го, коли довелося втекти із рідного дому у Харкові до маленького будиночку у глибинці Полтавської області. Кращого світломаскування годі й уявити. На телефони – табу, свічки й ліхтарики – не можна. Скінчився світловий день – і тобі все, лягай відпочивати і чекай до ранку. Здається тамтешні люди навіть зірочок на небі попросили не світити.
От що цікаво – живучи у великому місті, серед мільйонів вікон, що світяться, вітрин, у цифровому світі, маючи купу гаджетів… ми ніколи не буваємо у темряві. Очі вловлюють найменші промінці і можуть хоч трохи, а бачити певні силуети чи обриси.
А тут – анічогісінько. Ми з донею приїхали сюди коли вже вечоріло. Ледве встигли щось поїсти та заселитися у нашу кімнатку. Добрі господарі пускали на ночівлю чимало отаких «біженців», як ми – які не знали, що чекає завтра, але дуже потребували хоч якогось прихистку.
От лежимо з донею, чекаємо ранку. Сну немає зовсім, та сподіваюся, що хоч мала трохи відпочине.
— Мамо, мені холодно.
Розумію, що то зовсім не від холоду, то нервова система дає про себе знати. І розумію, що ковдру мені вже не знайти – господарі дому розмістили тут занадто багато сімей, й напевно віддали все, що мали. Але ж я звикла знаходити рішення у різних ситуаціях.
— Люба, все гаразд. Я не знаю, де знайти ще одну ковдру. Але можу тобі принести мій пуховик.
— Принеси, будь ласка.
Я починаю подумки прокладати шлях – через коридор у вітальню, десь там у гардеробі залишився наш верхній одяг.
— Мамо, але я боюся залишатись одна.
— То будемо зігріватися обіймами, чи підемо разом на пошуки тепла, - намагаюся жартувати.
— Я піду з тобою.
— Добре. Тож будемо міцно триматися за руки.
Ідемо навпомацки. Диван, стіл, стіна, двері. Я попереду, мала за мною міцно стискає мою руку своїми вологими долоньками.
Вийшли. Далі наліво. Тримаюся за стіну. Йдемо по периметру, от якби можна було хоч щось побачити – такі наші рухи виглядали б максимально дивно.
Стіна, стіна, знову стіна, ось, двері. Виходимо, десь тут має бути гардероб. І раптом моя рука намацує щось дивне.
— Хто тут?
Лише почувши чийсь голос я зрозуміла – тут хтось є. Підтягла малу поближче до себе. Вона обхопила мене рученятами.
— Ми шукаємо гардероб, дуже змерзли, хочемо взяти свій верхній одяг.
— То ви майже у цілі. А мені от не спиться, ходжу, прислухаюся, чи у всіх все гаразд.
— То Ви хазяйка дому?
— Ну можна й так сказати, а радше – донька хазяїв, живу разом з ними, допомагаємо один одному. Мене Іванкою звуть. А до вас як звертатися?
— Я Олеся, мала – Даринка. Ми сьогодні з Харкова приїхали і дуже вдячні Ларисі Петрівні та Івану Олексійовичу за такий прихисток.
— Так, вони в мене молодці, раді допомогти чим можуть. Щойно дізнались про таку потребу – одразу ж до сільради пішли. А що — хата велика, раніше тут кілька сімей жило, купа діточок бігало. А зараз лише ми втрьох, тож місця вистачить ще на кількох людей.
— Дякуємо!
— Щодо ваших речей, вони тут. А ще в мене є плед, зараз я його вам принесу.
Ми залишилися чекати, бо не наважилися кудись іти у цілковитій темряві. Іванка навпаки напрочуд швидко вибігла з кімнати і вже за хвилину повернулася із теплим пледом.
— Ось, тримайте. Він абсолютно новий, укутайте малу, нехай гріється. Це, знаєте, берегла на «чорний день». І от він настав. То нехай зігріває дитинку. До речі, в мене є узвар, він ще теплий, нещодавно зварила, тож допоможе зігрітися. Будете?
— Я б не відмовилася. Дариш, що скажеш?
— Я буду.
— Ну от і добре, сідайте на дивані, він зовсім поруч, а я зараз наллю вам тепленького.
З цими словами Іванка із легкістю довела нас до дивану й десь заметушилася зі склянками. Вже за хвилину вона нам подала теплий узвар й вмостилася десь поруч.
— Ви так чудово орієнтуєтесь у темряві! Я в захваті! Бо сама зовсім не можу звикнути до того, що мої очі не бачать анічогісінько.
— Мої очі і вдень не бачать анічогісінько. Я так з народження живу, тож звикла.
— Ой, вибачте… так незручно.
— Та то нічого. Ви знаєте, багатьом це може й незручно. Та не мені. Я з тих людей, які до всього зможуть пристосуватися й знайти свої плюси...
Іванка розповіла нам свою історію – про те, який шлях вона пройшла, щоб здобути освіту психолога, і як зараз працює, як допомагає і чим живе…
Ми спілкувалися довго, легко й невимушено. Згодом і Даринка стала менше соромитися і долучилася до розмови. Іванка нас дуже здивувала своєю проникливістю.
— От мені здається, що у вас майже однакові зачіски. Ви носите довге волосся?
— Так і є. Але як ви дізнались? — вигукнула мала, просто в захваті!
— Ну саме так я вас уявляю. А чи ти мене можеш уявити?
— Ви світла, усміхнена і дуже красива…
Даринка одразу підключилася до гри. А от я задумалася – ми вранці побачимо, як виглядає Іванка. А от наші образи залишатимуться в її уяві саме такими, якими вона побачила нас зараз…
…Згодом мала заснула на тому самому дивані, у мене на колінях, під новим теплим пледом. А ми з Іванкою до ранку спілкувались про життя й людські долі. Згодом я її побачила. Руда, усміхнена, сонячна! Красива й наповнена сил до боротьби із тим хаосом, що відбувається довкола.
Й от що цікаво – ні хвилини не спавши, я відпочила душею, набралася мужності і сил, готовності до всіх випробувань, що нам готує новий день!
Ця темрява подарувала нам неймовірні речі і навчила бачити світло! Справжнє світло людської душі!
