Що відбувається у темряві. Оксана Радушинська. Випав сніг

Надвечір взявся сипати сніг – густий-густий, рясний і веселий, як у дитинстві. Він щедро падав на оселі, дороги, дерева, автівки, квапився повз людей і повітряну тривогу, повз час і безчасся.

Навіть тепер, глупої ночі, він дивовижно висвітлював простір у темряві, просочувався голубим світінням крізь незашторене вікно і наповнював собою кімнату, надаючи їй містичної сутності.

Коли сон стає твоїм нечастим гостем, ти навчаєшся безпомилково розрізняти настрій кожної ночі. Від того, чи прийде вона з тягарем незакритих питань по волонтерству, чи з гірким болем імен тих, хто вже ніколи не задзвонять на телефон, чи з відсутністю зв’язку з абонентом, на з’яву якого ти ще маєш право очікувати… І тільки нескінченна ватага думок вишиковується, чекаючи своєї черги поглумитися над твоїми спогадами чи пошматувати і без того стерзану душу. Знову повертати тебе зі свого розмірено-провінційно містечка, наповненого людьми, клопотами, справами, історіями, в іншу реальність, якій уже понад 8 років.

Наша реальність. Паралельна. З іншими краєвидами, обставинами, завданнями, вимогами. З посіченими від пострілів і осколків стінами, зі «скошеними» стовбурами дерев; зі зброєю… різною (навіть дореволюційним «Максимкою»); з людьми, собаками, котами і правилами, незрозумілими для тих, хто там не був.

З кольорами, голосами, присмаками і запахами. З пострілами і вибухами. Зі звуками і тишею. Не такими, як тут.

Ще з добу після приїзду у вухах стоїть гул дороги. Він не заважає. Він сприймається як природний фон у світі, де в телевізорі – депутатські скандали і складені «качечкою» силіконові губи чиїхось подружок, а Фейсбук в особах незнайомих друзів пропонує фейкові сенсації, мізерні в порівнянні з ТІЄЮ правдою.

Фотографії. Передивляєшся їх на ноуті, вкотре зазираєш в очі чужим-рідним людям... Не знаю, чому, але в бійців на війні дуже пронизливо-світлі очі, а багато воїнів вродливі отакою справжньою чоловічою красою. Пригадуєш… ні, чуєш їхні слова, і посміхаєшся у відповідь на їхні посмішки на моніторі.

Вже мала б звикнути. Вже мала б не відчувати.

Не звикла. Досі відчуваю.

Досі потребую емоційного карантину після повернення з тієї реальності.

Мало не копняками заганяєш себе у соціум. Хтось приходить і починає розповідати про місцеві колізії та чутки. Киваєш головою, інколи підтримуєш розмову словом-другим. А сама думаєш про бійців, котрі позавчора вранці вирушили на завдання і ти, махаючи рукою, усміхалася їм услід, коли машина везла хлопців… кудись… Бадьорий сигнал автівки, твоя радісна посмішка і пекуча ґуля сліз - то в горлі, чи в душі… А навздогін – молитва капелана і повторене серцем: «… Нехай буде воля Твоя»… І віра, що так і буде.

Як вірить кожен, хто заходить до імпровізованого Храму, де луна не піднімається до склепіння, а навпаки – глухне, вбираючи кожне слово. Де пахне живицею і на стінах, замість ликів у сусальному золоті – узори деревини. Щоб увійти до цього Храму, потрібно спуститися під землю, адже це – капличка-бліндаж. Тут тихо. На стільки тихо, що чути удари власного серця і серцебиття тих, хто поруч. А ще тут майже фізично відчувається присутність Бога. Не як всевидящої караючої сили, а як Провідника, котрий завжди поруч, котрий любить, спрямовує і береже...

А потім, прокинувшись уночі, першої миті не розумієш, чи ти вдома у своєму ліжку, чи – на чужому лежаку в армійському наметі, на стелі якого дивним узором тремтить світло, народжене живим вогнем у пічці-буржуйці. За тонкою брезентовою стіною, котра чомусь сприймається дуже щільною і надійною (свідомість часом викидає несподівані вибрики…) - паралельна правда реального життя: багаття, чатові, ліс, війна. І це – не ілюзія. Як і вітер, що гуде в верхів’ях сосон, тягучий дух живиці і теплий подих диму з буржуйки, холодна вода для вмивання і гаряча кава вранці у великій залізній чашці.

Чи солов`ї, котрі вітають перші промені сонця мало не оглушливим, таким свіжо-пресвітло-закоханим співом... неподалік Авдіївської промзони.

Чи ладні хори коників-стрибунців під тонкою скибкою серпневого місяця-молодика на території колишнього летовища, де тимчасово розмістилася база військових...

Чи відчуття, ніколи доти не пізнане, коли чітко розумієш, що на тебе дивляться ...крізь снайперський приціл.

Чи, вихоплена фарами з масної грудневої темряви, постать знайомого вояка, котрий під пронизливим вітриськом бозна скільки дочікується твого приїзду.

Чи голос іншого в телефоні: «Ми пішли». І далі – катування тишею, безкінечність тривалістю у кілька діб, щоб нарешті почути бажане: «Ми є. Всі живі»...

Чи рація в нервово стиснутій жмені командира, що оживає гримотливим рипінням і хриплим чоловічим голосом: «У нас один «трьохсотий», двоє «двухсотих»...Розтяжка.»...

...А ще ТАМ дуже спокійно спиться. Це ненормально, так? Мабуть, ненормально. Але там розумієш: тебе бережуть, тебе не кинуть, не зрадять. І ти, ще на самому початку, одного разу подивившись у вічі пораненого білявого хлопчика-лелеченяти-воїна, зареклася: не зраджу!

Крапка!