Тато(?!) Кров з носа

Пішов.

Бачу.

Їжак котиться повз мене, висовуючи язика кожен раз, як своїм писком до землі торкався, очі його так блаженно-блаженно дивляться, наче не асфальт-багно-каміння він лиже, а інший писок.

Так і котився пернатий без крил, незважаючи на те що він і не пернатий, і крил не мав, так котився, що спинився лише біля річки. Пошкреблося, зітхнуло, щелепу відкрило, клац, причавило хробака. А хробак такий щасливий був, наче сопелька на стіні.

Напевно, повірив що вознесеться.

Я дивився на цю картину годин 9, стало млосно від думки, яку я створив у череві – захотілось блювати. Прокрутив суглоба. Було легше, але думки ще пожирають мої стайні, бо переповнився я таким чудом. Не раз. Монумент стояв цілим. Коротить лише декілька зівак, яких бджола вжалила, і, отримавши анафілактичний шок, вони прокинулись. Дуже заздрю вам, панове бджоли, хотів би і я мати таку можливість, віддати важливість свого життя задля вирваного кишківника і ложечки меду.

Як я хотів би бути простим шляхом до народження себе. Подзвонити в дерево, вткнути ріку за шкіру й нарешті отримати безоплатну оплату словом і реченням «дякую». Бастурмою, якою мене водили по губах Старого Шкіряного Черевика, начиняючи мене ладаном, і я почав відчувати кілометри із цегли – тобто Бога Старого.

От горло захрипіло, хотілось підмити його соком з насіння соняшника і порахувати труби, які будуть омиватись дощем. На кожну є своя доза, свій елемент, який буде освяченим мною і Сірою Мишею. Сіру Миш я розчавив. Дуже сподіваюсь, що вона добряче поїла.

Насолода це такий собі моментум перекотиполя, що туди сюди по легеням б'є, маючи надію прорватись. А це викликає лише кипу апострофів, та Мале Непорозуміння.

Спітнілий страх пробити дно каменюкою.

Я його вже залатав.

Для чого?

Щоб пробити більше

Для чого?

Щоб залатати знову?

Для чого?

Щоб пробити собі дірку в нозі, яка вже не загоїться, бо це є жалем, моїм жалем за цією миттю, коли кров крапаючи по днищу порцеляни, стікає до Азовського моря, перемішуючись із трупами собак та дикого мотлоху, який напрямляє мене, тебе, себе, його, її.

Хочеться плямкати, голосно, не дивуючись, що зуби треба різати навпіл, щоб отримати шматочок пульпіту. Бо то є одне таке природне, а потім ще, і ще, і ще.

Схотів б і я скрутитися, отримати свої крила, які втрачу, обскубать собі те пір'я з грудей металу, і вниз.

Ч

У

у

У

у

У

Х

Та я ж помер

І нащо я цього схотів? Хто мені на це питання відповість, бо цей запах квашеної капусти, ладану й смирну вже затхнувся мені. Хочеться взяти центр, ядро свого мозку й розплутати клубок. Щоб хоч щось перестало вже боліти. Прочистити потилицю розчином з маку, об'їстися горохом і спочити.

А ніхто не відповів

Я ж вмер.