Наталія Шевель. Втрачені світанки

Історія з життя

     Втрачені сумні  світанки. Тепер вони, можна сказати, страчені важкою бідою - війною. Лихо, що осіло на Україні, нищить добротні простори рідної землі. Важкі, непередбачені світанки людського життя. 

Михайло мимоволі пригадує, що колись світанки для нього були найкращі, найдорожчі. Уявляв собі їх золотавими, бо в думках була Світланка. Від них віяло свіжістю. Швидкий вітер летів поміж полів і садів. Хотілося бігти і гукати: "Яке то щастя - новий день" . Закохані сміялися поміж молодих трав, і, здавалося, що радіють з ними і світанки, які так вони  любили. Спів пташок лунав в самісінькому серці. Тоді й не помічали мирних світанків. А тепер шепоче уві сні незрадливий, нагадує про себе. Прокидаєшся, або зовсім не спав, а світанок, можливо, й не темний, а ще  страшніший. А колись був найкращий... 

Світанки життя. Як багато значать для людини. Адже відомо, що світанок - то дня вінець. Життя починається з них. На світанні свого життя Михайло зустрів Світланку. Не може заспокоїтися, часто нагадуючи собі й дружині:

-І сьогодні не можу зрозуміти, ак так сталося, що втратив тебе?

-Видно, тільки я тобі судилася. Бо потім, на щастя, повернув, - говорила, усміхаючись Світлана. 

Михайло ніяковіє, пригадуючи юність. І не хоче згадувати, а спогади накучливо  самі лізуть в голову. Ось він зовсім юним, ще в школі, познайомився з Світланкою. На змагання разом їздили в десятому класі. Тоді він уважніше придивився до дівчини, яка так подобалася йому. Не міг відвести очей від її вроди. А ще така добра, порядна, тендітна. Але сильна. Адже тоді завдяки їй команда перемогла. Від'їздили на декілька днів. Особливо запам'ятався вечір: вогнище, пісні під гітару, танці. Відтоді й почали зустрічатися. Правда, навчалися в протилежних класах. Закінчили школу. Вступили до різних вузів, але в одному місті. Тепер  там більшість побачень було. На вихідні їздили разом додому в село. То й там не розлучалися. Михайло й тепер не може пояснити, коли пішло щось не так. Дійсно, обоє гарні, подобалися іншим. Ніжність і добросердечність Світланки полонила не одне чоловіче серце, а запальна вдача Михайлика вабила дівчат. Особливо не давала проходу одногрупниця Олена. Дізнавшись про Світлану, вирішила перевірити. Дійсно, побачила обох разом. Виглядали, як закохані. Треба сказати, молоді люди не раз говорили про весілля. Та й стосунки далеко їхні зайшли. Так сталося, що зразу не сказала Світлана Михайлу про вагітність. Тоді Михайло поїхав на практику. Тож з нетерпінням чекала на його повернння. Але підступна Олена не гаяла часу. Щовечора влаштовувала для хлопців і дівчат веселі посиденьки. Після одних з них прокинувся вранці  Михайло разом з нею. Літній світанок виявився таким оманливим, холодним, непривітним. Тільки подумав, що з Світланкою світанки  інші - жадані, теплі, барвисті. Тут його ніби обпекло. Ще раз глянув на сплячу Олену, пообіцявши собі, що Світлана ніколи  нічого не дізнається. Для хлопця дні стали випробуванням. Адже Олена тепер його вважала своїм хлопцем, не відходила від нього ні на крок. Говорив, що не може бути з нею разом, у нього є наречена. Дівчина не здавалася, так їй хотілося бути з Михайлом, тож нагадувала про проведену в її кімнаті ніч. Парубок не міг дочекатися закінчення практики і повернення додому. Майже перед від'їздом повідомила Олена йому, що, певно, в них буде дитина.

-Ось тільки поїдемо, піду до лікаря, - задоволено говорила. 

Михайло бачив її підступність, тож не міг мовчати:

-Та я з тобою тільки раз був. І то нічого не пам'ятаю. Напоїла ти мене. 

-Я тебе не не поїла, ти сам пив. Нічого він, бачте, не пам'ятає. Ніжний ти був зі мною і пристрастний, - продовжувала розповідати Олена, а потім грізно сказала таке, що в хлопця чуб на голові піднявся:

-У тебе немає вибору. Я відчуваю, що завагітніла. Мені ніякого й лікаря підтвердження не треба. Якщо не одружишся, то скажу батьку, вилетиш з інституту. 

Зрозуміло, Михайло тоді довго думав. Він не міг покинути вуз, адже мати, яка його сама зростила, покладала на нього надії. Не міг він просто так кинути і Світланки. Думав: "Якось Світлані поясню про вимушене одруження. Попрошу почекати. Ось ще два роки і закінчу вуз. А тоді зможу розлучитися і жити з коханою". Але подумати не міг Михайло, що Олена сама  скаже про нього Світлані,  про весілля і про дитину. 

Тож більше дівчина з ним зустрічей не шукала. Коли приходив поговорити, втікала. Перевелася вчитися в інше місто. Додому спочатку приїздила нечасто, а потім зовсім перестала їздити. Ніхто з односельчан нічого не здогадувався. Так, як і батьки майже нічого не знали про її життя. Писала листи, повідомила, що вийшла заміж, народився син. Батьки спочатку хотіли хоч раз до неї поїхати в чуже далеке місто, але на їхніх руках була ще молодша донька, яка народилася хворою. Декілька разів приїздила до батьків з дитиною. На питання батьків про чоловіка, відповідала коротко: "На заробітках". Нікого ніколи не питала про Михайла. Його матір намагалася уникати. Михайло тим часом проживав у добротній квартирі у великому місті. Але нічого його не радувало: ні дружина Олена, ні закінчений вуз, ні високо оплачувана робота, яку отримав завдяки тестю. Дітей в них з Оленою не було. Тоді казала, що після весілля, яке так швидко зіграли, бо наречена вагітна, стався викидень. Але Михайло майже на сто відсотків був впевнений, що ніякої дитини не було. Коли казав їй, то лише лукаво насміхалася з нього. А тепер ще дізнався, що не може вона мати дітей. Часто згадував Світлану. Не раз приїжджаючи до матері, запитував про неї. От одного разу ненька і повідала, що бачила Світлану з сином, правда, здалеку. Але наголосила, що хлопчик видався на нього в дитинстві схожим. 

-Оце ніби на тебе маленького подивилася, - говорила мати, а далі промовила:

-Я не знаю, що було між вами, але знаю одне, що ви одне одного кохали. Як ти міг, сину, так зробити. Важко було дівчині, зразу з села поїхала і майже не їздила. Кажуть, що тоді зразу заміж вийшла, але з чоловіком жодного разу не приїздила. Дивно, але дитина на тебе схожа.

-Мамо, я Світлану вже тринадцять років не бачив. А чому я так зробив, ти добре знаєш причину. А тепер мені ні навчання, ні робота не милі, - у розпачі говорив Михайло. 

-Та гарна мені невістка дісталася. Ніколи і в село не приїде з тобою. Внуків немає, - казала мати Михайлу, а йому від тих слів ніби лезом ножа по серцю. 

Михайло зрозумів, що він не може більше чекати, дуже хоче  побачити Світлану і дитину, можливо, свого сина. Тільки не знав і подумати не міг, що жінка ще й досі не одружена і проживає з сином у гуртожитку. Як ніколи бажав з нею просто поговорити. Тож почав регулярно приїздити в село. Не щастило, не їхала Світлана. Але знав, що неодмінно незабаром приїде, бо давненько не було в селі. Передчував, що побачить влітку. Дійсно, їдучи крізь зупинку  від міста до села, несподівано побачив Світлану з сином. Людей майже не було, так, як автобус тільки - но поїхав. А вони запізнилися. Михайло на мить розгубився, побачивши, що Світлана майже не змінилася, а хлопчик так був на нього в дитинстві схожим, і запропоквв підвести. Жінка спочатку, ніяковіючи, відмовлялася, але він вже носив речі до автівки. Майже не розмовляли. Але Михайлові так хотілося порушити звичну розмову про дорогу, погоду, батьків. 

Тільки й запитав:

-Надовго в наші краї? 

-На два тижні, в мене відпустка, а в сина - канікули, - стримано відповіла. 

Звернула увагу, що немає на руці в Михайла обручки. "Може, побачивши її, зняв",- подумала мимохіть. Дивно, звернув увагу на праву руку Світлани і чоловік. Відзначив про себе, що без обручки. Не було її і на лівій руці. У його очах з'явилася надія. Підвіз до самого двору, допоміг занести речі. Світлана стримано подякувала, провела до хвіртки. Благально подивилася на Михайла. Чоловік знав, що має першим заговорити, але не міг знайти потрібних слів. 

• Вибач мене, Світланко, це я в усьому винен. Я кожного дня думаю про тебе. Не можу більше жити з Оленою, - почав говорити чоловік. 
• Це вона тоді між нами стала, правдами-неправдами хотіла одружити тебе на собі. І їй вдалося, - сказала стримано Світлана. 
• Як ти? Де саме проживаєш з чоловіком? - запитав Михайло. 

Світлана здивовано подивилася на нього, зрозуміла, що він ще ні про що не здогадався, промовила:

-А ти ще нічого не зрозумів. Не одружена я. А поїхала тоді з села тому, щоб ніхто не бачив, що маю народити дитину. 

-То це моя дитина, мій син, - радісно промовив Михайло. 

-Твій, - ласкаво відповіла. А тоді нагадала про причину їхньої розлуки, про всі поневіряння Мишка, про брехню Олени. Він тільки мовчки слухав і розумів, що Світланка озвучила те, в що він так боявся вірити. От тільки Михайло нічого не знав про неї, а кохана знала про нього все. 

Рлзлублений залишав вулицю, на якій колись жила Світланка. Прийшов і розповів про все матері. Його погляд за все сказав. Мати бачила, що вдруге він не залишить Світлани. Не для цього скільки чекав з нею зустрічі.

Літнього вечора зрізав найкращі троянди у материному квітнику. Поспішав до Світланки. Яка зовсім не змінилася, така ж ніжна і тендітна. Він твердо вирішив  розлучитися з  Оленою. Тепер ніхто його не залякає. Будуть жити з його матір'ю, якій так до вподоби Світлана. Він її більше не відпустить. Якщо не бажає жити кохана в селі, поїде разом з нею до містечка, в якому вона з сином проживає. Не вагався ані хвилини. Заїхав до магазину, придбав для сина гостинці. Вирішив порадувати також новим телефоном. 

Сміливо зайшов до хати. Поговорив з батьками. Сповістив про свій намір. Гукнули до хати Михайлика. Дивно, тільки тепер зрозумів, що названо сина його іменем. Світлана вказала очима на Михайла і промовила:

-Синку, це твій батько. 

Михайло вручив хлопцеві гостинці й новий телефон. Син стримано подякував і, зрозумівши, що дорослим треба поговорити, поспішив до своєї кімнати. 

Пішли з хати й батьки, залишивши їх наодинці. Світлана цілий день чекала, що Михайло неодмінно прийде. Тепер тільки полегшено зітхнула: "Дочекалася". Була невимушена розмова. Чоловік хотів, щоб бабуся ближче познайомилася з онуком. Світлана не відмовила. Тож увечері втрьох приїхали до хати Михайлової матері..

      Світлана з Михайлом зустріли найкращий в житті світанок - перший  спільний за багато років. Тільки їхній, втрачений за багато років.

    Чоловік, напрочуд, швидко владнав свої справи. Розлучився з Оленою, хоча вона спочатку не бажала давати згоди. Позбувся роботи. Знайшов іншу, спочатку в селі, а потім у місті. З'їздили з Світланою по  речі. Почали жити у просторому будинку з матір' ю. Одружилися. Записав Михайло сина на своє прізвище. А по батькові він і так Михайлович. Бабуся не могла натішитися онуком. Невдовзі народилася у подружжя донька. Росли діти у мирі і злагоді. Порадували онуками. Все частіше задивлялися Михайло з Світланою світанки. Навіть і подумати не могли, що невдовзі вони будуть не мирними. 

    Втрачені світанки. Для когось страчені назавжди. Кожного разу непередбачені. З жевріючою надією і вірою в новий день. Світанки доль людських прийдешнього.