Наталія Шевель. У пошуках свiтла

Історія з життя

     Невеличке блюдечко з тоненьким орнаментом виблискувало серед столу. У ньому був напiй – звичайний заварений чай. Хоча i був спекотний лiтнiй день, Мотря смакувала цим, як вона говорила, благородним напоєм. Є вiльна хвилинка, корiвка прийшла з пашi, видоїла її. Тепер перепочинок. Так би мовити: обiдня перерва. А от секрет смаку чаю у краях гостинної  української землі  знає лише вона – баба Мотря. Знає вже багато часу, ще ззамолоду. Скiльки не зраджує давнiй традицiї тiєї чужої землi, де знайшла свiтло, тепло, повернуту любов, а могла б i втратити… Тож особливим є смак чаю, який вiдкрила Мотря в далекому краї. Цiкаво, але  там пили його не з чашки, а з блюдця. Жiнка, коли пила  чай, частенько переконувала: 

• Спробуйте, так чай смачнiший. -Дiйсно, - спробувавши, відповідала сусідка, - такий чай чимось  кращий на смак.

   Пила Мотря  його i вранці, i вдень, i ввечерi. У холод i спеку, будь-якої пори. Пила невеличкими ковточками, то тамуючи спрагу, то зiгрiваючись. Звичайний заварений чай виблискував у бiлому горнятку з тоненькими смужками….Бабуся бере широке блюдце, наливає його туди. Коли допиває, знову наливає. П’є, не поспiшаючи, щось роздумуючи. Iнколи усмiхається, зосереджено вдивляється в краплi, що лишаються. Для неї - чай дивовижний, енергiя всього її життя. Коли допивала до дна, пильно вдивлялася в блюдце, там, розумiла, вiдзеркалювалось її минуле, помережане хвилюючими спогадами. Декiлька ковткiв у цьому невеличкому блюдцi. А скiльки важать для неї цi ковточки. Вона, ймовiрно, i сьогоднi живе ними, так, як живе для дiтей, онукiв. Часто ховає у теплi гарячого напою свою остужену вiтрами, дощами-снiгами душу, зiгрiває її. Ховає прикрощi, болi та жалi. Так вiд них захищається, якi так часто непокоять. Знаходить спасiння.

     Останнiм часом з’явилося багато сортiв корисного напою. Особливо, популярними залишаються чорний i зелений. Але бабуся вiддає перевагу цiлющому чорному, дотримується традицiй його приготування i вживання. У цьому, на перший погляд, чудодiйному напої, вся iсторiя її життя. Вдивляється бабуся. Очi, як i чай, випромiнюють свiтло, до якого одного разу мусила йти. I не помилилася… Для тендiтної, працьовитої Мотрi тодi нiби життя зупинилося. Нiкого не бачила, нiкого не чула. Нікого нічого не питала. Ночей не спала. Думала, мiркувала, як бути. Знову повернулась до спогадiв. Напiй, здавалося, додавав сил, зцiлював всеперемагаюче серце. Осiдав на його днi вiдчайдушним спомином. Напоєм довголiття називає його бабуся. Славнозвiсний чорний чай, такий звичайний, але, без сумнiву, корисний, живильне джерело, що зiгрiває душу, навiює думки про  минуле. Iнколи, думає, й зараз запитує себе:

- Невже це було зі мною? Несподiвана поiздка, що змiнила її життя, життя її трьох дорослих дiтей, яким теж була потрiбна мати. Лишила iх на свекруху. Правда, старший син щойно одружився. А їй треба було їхати, рятувати ситуацiю. Чоловiк несподiвано опинився далеко вiд дому. Його засудили. Вiдбував покарання на Далекому Сходi. Пригадує, що спочатку листи писав, потiм став писати не так часто. Жiноче серце щось передчувало, читало мiж холодними рядками. Твердо вирiшила: не вiддам нiкому. Бачте, знайшов собi таки iншу. Мотря все-таки досягне свого, не залишить вiн її. Тож жiнка, нiкого не слухаючи, а розраховуючи тiльки на себе, поїхала туди, де був її чоловік. Не могла iнакше вчинити. Ноги самi несли її в далекий край. Так i є, не помилилася. Вiдчуття не пiдвело. По дорозі, поки розпитувала дорогу, від людей дещо дізналася. Не могла собі місця знайти, чекаючи на дозвіл побачення. Зустріч для Івана була несподіваною. 

Зустрів, як здалося Мотрі, байдуже:

• Ти приїхала?! - чи ствердив, чи спитав.
• Як бачиш, - відповіла.  

Потім додала:

• Не часто пишеш, то вирішила тебе навідати. 

Іван лише відвів очі. Саме в них і прочитала Мотря свої побоювання і підтвердження. 

   Написала листа додому, а сама лишилась… на три роки. Влаштувалася на роботу. Як iй було  серед чужих людей, вiдомо тiльки iй. Здавалось, жила не своїм життям. Завзята, працьовита, всюди вмiла дати лад, i почуттям у серцi. Чоловiк полишив своi примхи. Начебто, все налагоджувалося.

Одного разу Мотря запитала:

• Додому зі мною їдеш? Діти запитують у листах, коли вже будемо їхати. 

Чоловік мовчки кивнув головою. 

• Там мої діти. Буду повертатися. 

 Одним словом, не лишився, як, можливо, хотiв зробити ранiше, а приiхали вдвох з Мотрею додому, в рiдну хату до своїх дітей. Непривiтно зустрiла iх хата. Старенька-старенька. Тож почали будуватись.

         Пiвстолiття прожило подружжя разом. Iван був гарним, дбайливим господарем. Особливо, полюбились йому бджоли. З цими нехитрими комахами дiдусь відразу ж знайшов спiльну мову. Милувався ними, тонкокрилими. Бджiлки добре знали того, хто про них дбав. Кожного року частували багаточисленну родину цiлющим медом. Дiдусь не раз говорив:

• У цiй кориснiй їжi – все здоров’я.     

 Секрет довголiття дiдусь i бабуся добре знають. Для нього цiлющим напоєм є звичайне молоко, для Мотрi– гарячий чай. Блюдце з чаєм на вузькiй жiночiй долонi. Вiдчуття тепла i благодатi. Вiн зiгрiвав душу жiнки за будь-якої негоди, наповнював бадьорiстю i оптимiзмом. Це було невидиме  свiтло, до якого так прагнула тендiтна Мотря, особливо, коли хотiла пiдтримки i розради. Згадувала днi, прожитi далеко вiд батькiвщини,  з вдячнiстю – людей, які її оточували. У неi було право вибору: їхати, не їхати, поїхати i відразу ж повернутися. Незважаючи нi на якi  осуди, розмови, вирiшила так, як пiдказало серце. Саме такий шлях обрало в пошуках свiтла. Мудре серце вiдчуло тривогу не в простий час. Треба було вирiшувати, що робити. Вирiшувати негайно, не марнувати жодної хвилини. Треба дiзнатися правду. Можливо, не все так банально. Той швидкоплинний час став для неї в одну мить тьмою, мороком, звичайною темрявою, яку вона здолала одним вирiшальним кроком – кроком до свiтла i любовi.