Фольклорний елемент у новелах Марка Черемшини
Гнідан О.
Про тісний зв’язок новел Марка Черемшини з усною народною поезією, про вплив її на емоційний характер і стиль його творів вже неодноразово говорилося у нашому літературознавстві. Зокрема, 1928 р. А. Музичка в монографії «Марко Черемшина (Іван Семанюк)» дав докладний розгляд черемшинівської стилістики та ритміки на тлі народних голосінь та колядок. «Він чує жалібні плачі, знає голосіння... знає веселі пісні, ріжні фантастичні оповідання гуцульські, знає їхні «карби», знає обрядові пісні. Йому дві речі втискаються сильно в пам’ять, вони стануть нероздільно в нього перед очима — це пісня і горе» Разом з тим, як сказав тоді ж А. Крушельницький, гуцульський новеліст був «тонким і літературно вправним етнографом, без тої широкомовної, на шкоду художньому виконанню, етнографічної докладності, якою так грішила стара проза». Пізніше цю ж особливість творів Марка Черемшини відзначив М. Зеров.
На близькість творів Черемшини до народної творчості вказують радянські літературознавці О. Засенко, О. Романець, М. Рудницький, В. Лесин. Відзначаючи тісний зв’язок творчості Марка Черемшини з фольклором, дослідники все ж ще недостатньо розкрили її на конкретному матеріалі. Зокрема, майже зовсім не з’ясована ідейно-естетична функція народних голосінь в новелах М. Черемшини. Цей фольклорний жанр відіграв винятково важливу роль у становленні стилю співця народного горя й протесту проти соціального зла. Голосіння було найбільш співзвучне і атмосфері народного життя, яку змальовував митець слова, і настроєві письменника, породженому цією атмосферою. Вже перша збірка «Карби» (1901), що принесла широке визнання Черемшині як письменнику, починається ліричним вступом-плачем:
«У пригорщі брав би тото зелене село, леліяв би, як дрібненьку запашну отаву, гладив би, як паву.
Дивіть, хитається межи горами, гей дубова колиска у віночку, чічки розкидає.
Хотів би тоді чічки позбирати, вітрові не дати, в садочку посадити. Та скілько разів рука за ними посягне, стілько разів мерця підоймає.
Сухі надмогильні квітки на цвинтарних струпішілих хрестах.
А хоч би їх позліткою позолотити, не повеселіють.
А хоч би їх росою росити, не покрасніють.
Лиш би їх до серця тулити, лиш би ними серце кривавити».
«Вигляд села, його зойки, жалісливі голоси вплинуть на те, що багато з творів цієї збірки будуть народними голосіннями, що тон цілої збірки буде тужливим».
Змальовуючи поневіряння пригніченого австрійською монархією та польськими поміщиками західноукраїнського села, страхіття першої світової війни, що принесла трудящим руїни і кров, М. Черемшина використовує стилістично-художні прийоми голосіння. Черемшинівські герої голосять над втраченими близькими людми («Грушка», «Село вигибає», «Зрадник», «Туга»), над загиблою кониною («Чічка»), втраченою долею («Зведениця»).
Тяжке горе, велике нещастя навідалися в Ілашеву хату (новела «Грушка») — померла його дружина. Голосять доньки над мамою-трудівницею, що «як біль біла спочивала по чорних муках»:
- Чому до нас, ненько, не заговорите, чіму на нас не подивитися, наші мозолі не позавиваєте? А в котру онь доріжку, ненько, вибираєтиси, відків вас візирати маємо?
- Ненько наша солоденька, чічко наша пишна, жалобо люба!
- Котрі ж то віночки на голову ви нам клали, котрими переміточками ви нас накривали? Икими онь словами ви до нас приговорите, йкими сльозами заплачете над нами? А йке ваше личко тихоньке, йкі ваші ручьки сухонькі! Нащо-сте си, ненько, грижіли (журилися — О. Г.) чорними днями, нащо-сте-си годували синими синцями?.
Майже живцем узятий цей текст із народного голосіння і введений у твір. Порівняймо хоч би з таким записом народного голосіння:
«Ненько наша солоденька, чічко наша пишна, жмлобо люба! Котріж то віночки на голову ви нам клали, котрими то переміточками ви нас накривали? Икими онь словами ви до нас приговорите, йкими словами заплачите над нами? А йке ваше личко тихоньке, йкі ваші ручки сухонькі! Нащо-сти си годували синими синцями?».
Не зазнала світлих днів небіжчиця, не сподіваються їх і доньки, «бідні, студені сироти», руки котрих від надмірної праці покрилися мозолями («чіму... наші мозолі не позавиваєте?»). В найгіршому стані опинився Ілаш, що лишився в сім’ї «зайвим ротом», як Чюрей («Дід»), баба («Бабин хід»). Голосіння Ілаша — це сповідь, нарікання, біль знівеченої суспільним ладом людини: «Ану-ко, встань, газдине моя гідна, вну, підведиси! Скажи-но хоть одно словечко, бо я не гарен сам обігнатиси. Хотьби-с людям розповіла, що-сми марнотратця, п’єнюга остатний, я не заперечю. Най твоє слово у платину ховаю, най си ще раз каю. Таже-с, зозулько, тільки роки перед людьми мовчела, у рукави плакала, дітем дорогу стелила...».
Часто в голосіннях як поетичний засіб використовується контраст, наприклад, у змалюванні природи в час смерті людини, який ще більше підсилює ліричні мотиви твору. Схожість окремих місць у новелах Черемшини з вищезгаданим видом усної народної творчості незаперечна.
Знаючи досконало народні голосіння, М. Черемшина використовував їх творчо, з почуттям міри. Запозичаючи у цих народних творах окремі мотиви і образи, Черемшина завжди давав їх в такій оригінальній композиції, у якій виражалась його яскрава художня індивідуальність.
Професія селянського адвоката давала змогу не тільки бачити безпросвітне життя селян-гуцулів, а й вникати в його суть, глибоко бачити причини селянської нужди. До нього зверталися селяни зі скаргами, йому звіряли свої таємниці, перед ним виливали свій біль, своє горе, сподівалися на його допомогу і захист. Жалісливі голоси, сумні плачі, розпачливі зойки гуцулів дійшли до серця письменника. Він болів їх болями, радів їх радістю, жив їхнім життям і говорив їх устами.
В безвихідне становище потрапляє коновкар після загибелі годувальниці-конини (новела «Чічка»). Єдиний засіб до існування втрачено. Страшно повертатися додому, де чекають голодні діти, прогодувати яких він тепер не зможе. Схилившись над кониною, коновкар плаче, голосить, як за людиною:
- То такими-сми ті отовами візимував, то так-сми ті, Чічко, вікохав? То аби-с знала, скому-с газді п’єтнаціт рік гарувала, аби-с темила. Не кривдуйси на мні, моя Чічко, не кривдуй, що ти упаласих в пусті руки, у лецтий рід!
- За тото, що-с ми домівку вигодувала, то я ті псенков на тот світ виріжею, то так ти у торбеїв заробилася.
Умови суспільного життя, у яких перебували трудящі гуцули в колишній Австрії, не давали змоги їм навіть думати про якесь інше життя, вони були приречені капіталістичним ладом на вічне бідування. Вирвати гуцула з тенет нужди, нестатків могла тільки смерть. «Гей, люди добрі, — у розпачі голосить гуцул, — зробіт ми тут амінь (смерть.— О. Г.) тай перекажіт моїй, най веде діти з торбами». Гуцули задихалися, сплачуючи податки (Курило Сівчук з новели «Святий Николай у гарті»); просили смерті для себе (Ілаш — «Грушка», баба — «Бабин хід»), кінчали життя самогубством (Чюрей — «Дід»), гинули від куль та чуми («Село вигибає»), шукали «глибокого плеса» («Зведениця»), проклинали («Бодай їм путь пропала!»).
Психічний стан, внутрішнє життя дівчини-покритки, її переживання, страх перед майбутнім малює письменник у новелі «Зведениця» знову ж таки через голосіння. «Безіменна героїня Черемшини, — пише О. Засенко, — воскрешає в пам’яті читача цілу галерею образів покриток в українській літературі. Наче всі вони зійшлися до неї, виплакали своє горе, а її вщерть переповне на журбою душа розлилася розпачливим криком-голосінням».
«Ой не куй, зазулько, не куй не милиси! йки перейшла-оми на панський хліб, то я вже не дівка, не сміют ті надслухати, шо ті маю гулити, шо ті буду трудити?
- Дала-с мені, душко, віночок, шо ми груди осе. Аді, йкий файний віночьок! Ліси дивуютси, шо такий віночьок маю!
Навіть зозуля, що звикла кувати людям долю, віщувати довгі роки, не тішить молоду матір, не розраджує, гнітючий настрій не розвіює, з серця розпуку зняти не може, а ніби навмисне нагадує їй про «гріх». Щастю, радості, любові, золотим материнським мріям нема місця в душі дівчини-покритки. Життя розбиває їх одну за одною, встромляє в її груди мечі невимовного жаху перед майбутнім, розкриває перед нею безпросвітне життя і поволеньки веде до глибокого плеса:
«А потому ненька за кіски мене буде тримати, а дьидик буде за ніжки внучьку брати та й ме мні бити, душі надслухати.
А я буду проситиси.
А потому піду собі глибокого плеса шукати».
Новела «Зведениця» — це сумний монолог людини, що розкриває читачеві свою трагедію, викликану тогочасною дійсністю. Використана письменником форма голосіння проймає душу, будить протест проти жахливого ладу. «Ой, якби одну лиш таку «Зведеницю» написав Семанюк — і то уже вставив би своє ім’я в гроно наших поетів», — захоплено писав Г. Хоткевич.
Під час першої світової війни письменник пише цикл новел «Село за війни», які грізно обвинувачують імперіалістів, що затіяли криваву війну.
- За що берете мені газду з хати, нащо дитині дєдю відбираєте? — голосить в розпуці жінка, чоловіка котрої цісарські солдати ведуть на страту. — Хто ж мені тепер талан приобріє, хто дитину приголубить?
- Ой ви, гори кремінисті, чіму не лупаєтеси?
- Ой ви, громи швидконогі, де ж ви поховалиси?
- Ой, головко моя бідна, чому не розсипаєшси?
У новелі «Зрадник» автор використовує голосіння, які своєю будовою та ліричними тонами якнайбільше підходять для зображення трагічних моментів у житті народу. В голосінні Василихи звучать ноти ненависті до цісаря, що затіяв криваву війну, до солдат, що ревно виконують цісарську волю. Нищівна критика імперіалістичних війн взагалі, засудження звірств австро-мадьярських окупантів під час першої світової війни на Західній Україні, змалювання класової ненависті трудового народу до поневолювачів — така проблематика багатьох новел Черемшини.
Крик болю виривається в письменника, коли він бачить вимираюче село («Село вигибає»).
«Вже нема села лиш цвинтар...
Питається бистра ріка темного ліса, де поділося село?
Питаються гори вітру буйного, чи розжене тугу з-понад села?
Щось шепотом шепоче, щось шумом шумить, щось отік плаче над убитим селом».
Плач-вступ виконує тут виразну естетичну функцію, відповідає ідейно-художньому задумові твору. У цих рядках відчуваємо глибоку журбу поета над убитим селом, велику любов його до рідного краю. Тон голосіння глибоко ліричний, розпачливий, мова образна, як небагатий, але надзвичайно яскравий образний одяг гуцула.
Війна знівечила колись здорового, повного краси, Петра, війтового сина («Село вигибає»). Козак приводить його в село сліпим до вмираючого батька. Оту жахливу картину зустрічі батька з сліпим сином, моторошні картини фізичної і моральної загибелі гуцулів Черемшина вкриває традиційними народними голосіннями.
Традиційні для голосіння, ніжні звертання, інверсійна будова мови надають новелі глибокого емоційного звучання, змушують читача задумуватися над причинами страшного горя.
- Скажи мені, сонечко, ти боже очко, чи видиш ти мого Юрійка золотого?
- Може десь далеко на чужій царинці, хоть на полонинці, хоть на дарабі на бистрій річці, хоть на широкім лані?
Наверни навперед мене його солодкий погляд з-під брів лискучих! Принеси з його личка той його усміх парубоцький, присунь легеньким леготом його віддих любий!
А як він у могилі, то понеси тоту сльозу з моїх очей на синю цвітку, що його очима з могили до тебе поглядає. Шепни мені ти, довгий лісовий шуме, за мого Юрійка хоть одно, щонайтищіше слово! Полинь облаками ти, біла хмарко, мого милого шукаючи!
Дівчина, переживаючи тяжкі дні розлуки, як і Ярославна із «Слова о полку Ігоревім», звертається до сил природи, щоб дізнатися про долю милого і сповістити йому про свої переживання. Змалювання картин природи сприяє повнішому і глибшому розкриттю почуттів дівчини, її переживань, служить засобом психологічної характеристики. Кожна стежечка, кожен куточок, кожне деревце нагадує нещасній дівчині її милого, колишні щасливі дні, давню радість кохання, вдихають в неї нові надії на повернення милого, свіжі сили, щоб перенести розлуку. Дівчина не хоче слухати дуба, що намовляє «просити майстрів, най йому хрест втешуть», не слухає маминих намовлянь «перемінитися», «пережуритися», «розвеселитися». Туга за милим така велика, почуття такі глибокі, що ніщо вже не втішить її, ніхто не замінить їй великої втрати.
Вся новела — це глибоко ліричний, безпосередній, повний щирого почуття монолог-плач. Як представник трудового народу, дівчина мислить народно-поетичними образами. Синтаксичні конструкції, ритмо-мелодійні інтонації, образи-символи, мотиви, пестливі слова, паралелізми, використані Черемшиною, властиві і народним голосінням.
Талановитий новеліст, співець гуцульської бідноти, достойний учень Франка, Марко Черемшина всебічно показав нужденне життя селянина в складній суспільно-політичній обстановці Галичини — колонії Австро-Угорської імперії. Голод, злидні, безправ’я, темнота, жорстокі визискування та знущання з боку панів, підпанків, чиновників підстерігали селянина щодня, на кожному кроці. Та наймити, селянська біднота не мирилась з таким становищем. Правдиво відображаючи людські характери, картини життя людського, народний побут, звичаї, Марко Черемшина благословляє життя величне, сповнене незвичайної сили, а у силі цій — дух народу, його життєлюбність. Сумні, але не сентиментальні нотки звучать в новелах, піснях співця Гуцульщини.
Високопоетично і правдиво зобразити життя гуцульського села Марку Черемшині допомогла передусім народна творчість. З її джерел черпав снагу його талант. Саме тому творчість Марка Черемшини здобула загальнонародне визнання.
Л-ра: Народна творчість та етнографія. – 1970. - №5. – С. 91-93.
Твори
Критика
