В житті горів... (До 90-річчя з дня народження Василя Еллана-Блакитного)
П.М. Федченко
«В житті горю... Життя люблю», — такими словами починав 1912 року свій шлях у поезію Василь Елланський.
«Ні слова про спокій! Ні слова про втому! Хай марші лунають бадьорі й гучні...» — цим бойовим і мажорним покликом зустрічав він ті вогні, які засвітив вікопомний 1917 рік.
«Не мрій: працюй! І сам гори», бо на оновленій землі усе «пройти повинно гарт!», — то чи не останні ліричні рядки Василя Еллана, що вже звучали як своєрідний заповіт...
Він дуже любив життя і дуже хотів — ба вважав своїм обов’язком — ще пожити. Хоч років зо два, казав він, бо стільки ж залишалося нагальної розпочатої і незакінченої роботи. Для цього не вистачило б йому не те що двох, а й ста років, бо жадібним він був до діяння-горіння, до творчості.
І за його труною йшли тисячі людей, що не знали його особисто, але відчували тепло, яке він їм щедро дарував.
Взявшись за перо, щоб віддати останню шану пам’яті друга, Остап Вишня в ті скорботні дні писав: «Дуже тяжко ухопити полум’я!». Та є у полум’я й така постійна якість: воно завжди світить і гріє.
Отож, про Василя Еллана-Блакитного, про «товариша Василя», як його називали, про те світло й тепло, які ми відчуваємо й нині.
Його життєвий шлях розпочався на Чернігівщині. Василь Михайлович Елланський народився 12 січня 1894 р. у селі Козли в сім’ї священика. Змалку довелося йому зазнати злиднів. У Чернігові минули дитячі та юнацькі роки, роки навчання і роки перших політичних випробувань.
Гарячу й невгамовану вдачу Василя не могла задовольняти патріархальна просвітянська атмосфера — душно було в ній, він поривався до ширших і світліших доріг. Завжди був у русі, бо ж, за словами його друга Павла Тичини, він мов стріла: в житті не міг зупинитися. Задля справедливості треба сказати, що не відразу та стріла досягла справжньої мети, але важливо вже те, що вона тієї мети прагнула й шукала. І допомагали Василеві в цьому його чернігівські друзі, майтбутні більшовики Юрій Коцюбинський і Віталій Примаков, семінарський учитель, а згодом — активний революційний діяч Микола Подвойський.
Тут же, в Чернігові, зав’язалися й перші бруньки на поетичному дереві. Не багато дали вони справжнього цвіту. Було в тих юнацьких віршах, написаних ще бутафорськими «червоними атраментами», всього: тут і «щемляче ніжна любов», і «серце розбите», і «очі, виплакані в тузі», і «солодка байдужість», й «розпачливий жаль», і «отруйний екстаз кохання», і, як водиться у подібній поезії, «криниця небуття».
Ішло все це від модерністського поетичного впливу тих часів та, мабуть, ще й від фізичної молодості, коли від тиску невикористаних сил нелегко дається душевна рівновага, коли хочеться чогось незвичайного, дуже красивого — часом незбагненного і ніким — навіть і самим собою! — до кінця не зрозумілого. Та поет уже тоді «в житті горів, життя любив», а це було запорукою його творчого поступу, тим більше, що в цьому допомагав йому великий життєлюб і сонцепоклонник Михайло Коцюбинський, знамениті літературні «суботи» якого Василь Елланський відвідував разом із Павлом Тичиною.
Мабуть, без «розпачливого жалю» викинувши чимало своїх учнівських екзерсисів, Еллан дбайливо зберігав вірш «Старовинний цілують рояль» із помітками Коцюбинського. А ще старанніше беріг він у серці й пам’яті своїй життєдайні уроки цього великого майстра.
Поступово перемагають «буяння сил живих» і бурхливий вітер епохи, які виявилися сильнішими, а головне — ближчими і реальнішими, від вигаданих «утом ноктюрнами».
Струни настроєм настрою
На бадьорий юний лад:
Гей! Летить життя стрілою —
Не повернеться назад.
Це вже щось далеке від декадентського мінору, це зовсім інший тон і — про інші речі. Тут вже ні до чого «червоні атраменти» — більш годяться звичайні. Своєрідним девізом, девізом усього життя Елланового закінчується цей вірш:
Той не буде плазом долі,
Хто гартується в огні!
Віднині слово «гарт» у всіх відмінках і з найрізноманітнішими епітетами стає одним із визначальних в його поезії. І воно ж характеризує його діяльність.
Мав рацію Павло Тичина — живий свідок зростання поета, коли говорив, що вже «в ранніх, хоч ще й не зовсім зрілих, поезіях Еллана ми можемо помітити початок і зародження тих мотивів, що пізніше у нього стали мужніми й могутніми».
Поет стрімко виривається з удаваної самотності до загальних людських клопотів, радощів і горя, рішуче осуджує тих, «що тікають з життя» (у Тичини — «такі, що тікали»), й переймається болем не тільки за «хлопчиська, що мерзне на вулиці», а й за тих «юних, хороших», хто «у вогких окопах кона Для того, щоб комусь були гроші... Щоб не «безславно» скінчилась війна».
І звертається вже він не до «гаїв і веселих квітів», а до Сонця й Бурі:
Реви, крутися, хуртовино!
Буре! Будь!
Трударям землі поет віддає своє серце і перо. «Бадьорих і завзятих» (у Тичини — «хто серцем кучерявий»), у кого очі — «як вістря меча», гартує він у дорогу, щоб «здобути ключі від життя».
Ні слова про спокій! Ні слова про втому!
Хай марші лунають бадьорі й гучні...
Хоч ніч облягає, — та в пітьмі глибокій
Вже грають-палають досвітні вогні...
Вірш цей датований 1917 роком, як і знаменита поезія в прозі «Україні», що дає зрозуміти, як оті «досвітні вогні» тоді уявлялися Елланові.
У посланні «Україні» експресія, навіяна бурхливим часом, місцями переважає над усвідомленням суті суспільних процесів. Звідси — войовничі заклики до вогню, динаміту: «Хай зникне Минуле в ім’я Будучини. Церкви старовинні — в повітря! Вишневі садки — під сокиру!» (у Тичини: «Що там горить — архів, музей?»).
Та це було, по суті, не більше, ніж данина моді. Блакитний ніколи не належав до ліквідаторів традицій минулого і катафалків мистецтву не споруджував. Не рубав він і дерев, а сіяти й насадити в житті судилося йому багато доброго і вічного... До творення нового він і закликає. Хоче бачити Карпати, прориті тунелем, Дніпро — стиснутим шляхами, степи Запоріжжя — розкраяними стрілами колій, Криворіжжя і Донеччину — всіяними димарями нових заводів і фабрик. Так уявляє він собі омріяну Будучину, яка кується пролетарями — «гордістю й надією» рідної країни.
У нестримному пориванні до берегів майбутнього хоче спрямовувати Еллан свій човен: «Вперед! Завжди вперед несіть мене, вітрила», — туди, де засіяли «зорі незбагненні нового життя».
Вихор соціальних битв захопив інтелігента Елланського і через бурі й шквали приніс до океану революції.
Та не відразу став він під справді революційні стяги — стяги ленінської парті, більшовиків.
Як відомо, ще навчаючись у Київському комерційному інституті, Блакитний вступає до партії українських есерів, яка займала відверто ворожу позицію щодо революційної програми, обстоюваної більшовиками. Пізніше ліве крило цієї партії оформилось в окрему партію — партію українських лівих есерів-боротьбистів. Блакитний був активним діячем цієї партії, але поступово він починає усвідомлювати її дрібнобуржуазну сутність, націоналістичний смисл її лозунгів. І йому належала визначна роль у процесі розкладання зсередини боротьбистської партії, в налагодженні контактів революційних, «кращих елементів боротьбистів» з партією більшовиків.
Остаточне викорінення залишків ідеологічних помилок — складний процес взагалі. Складним цей процес був і для Блакитного.
І тепер ніякі бурі й небезпеки не могли злякати, а тим більше зупинити Блакитного — ні арешти Центральною радою й гетьманцями в роки громадянської війни, ні загрози розстрілу від петлюрівських і денікінських контррозвідок... Уже як більшовицький комісар він працює при Реввійськраді 12-ї Армії, розгортаючи й запальну агітаційно-журналістську роботу в запіллі білополяків і петлюрівців.
Революція стала джерелом і об’єктом творчості В. Еллана. Нова доба прагнула і слова нового, не буденного, а закличного, мобілізуючого, щоб «землю вгинати ударами, рвати повітря піснями». За всієї своєрідності кожного з українських поетів першого революційного призову — Павла Тичини, Василя Чумака, Василя Еллана, Володимира Сосюри та інших — багато в їхніх голосах і спільного: вихлюпнуті революційним морем, вони співали натхненний гімн новій людині, революції і майбутньому, прагнучи бути справжніми конденсаторами революційної енергії.
У ті дні, коли на «Головну вулицю» історії «з міццю, що скелі лама», вийшов пролетар, коли він, стукнувши рушницею об підлогу Зимового палацу, сказав: «Тепер ми тут господарі», література, цілком природно, акцентує на всьому тому, що пов'язана з трудівником, характеризує його життя, побут і діяння.
Образи «братніх заліз» — плуга і молота, трудівничі машинні ритми, як і ритми напружених боїв, стають характерним атрибутом поезій. Можна говорити про певну шаблонізацію і стандартизацію поетичного кліше, але не можна водночас не відзначити не лише закономірності, а й новизни цього явища — тим більше, що за ударами молота і скреготом машин вловлювалося й биття людського серця. Недарма «удари молота і серця» злилися і стали наскрізною темою поезії Еллана. Можливо, саме в ці роки й розпочався той синтез сталі й ніжності, який згодом оспівав Павло Тичина.
Революційна епоха вимагала маршів, і поети їх творили — в них художньо трансформувалися лозунги партії і відбивали вони тріумфальну ходу-марш Радянської влади.
Елланова «Маніфестація» («Марш бадьорий. Товаришу, в ногу! Крок прискорим! Прискорим! Дорогу!») повторює маршові ритми безсмертного «Лівого маршу» Маяковського.
Так, у «вогнем гартованих хоралах» голосно звучить мідь фанфар. А проте це були не такі фанфари, що гримотять намарне — вони кликали до бою і до будівництва нового життя. До того ж і самі поети були не тільки тими музикантами, без яких, за словами Маяковського, не зрушиш армій: вони здебільшого й самі стали солдатами революції, що разом з масами «творили блиск, творили дні».
Як слушно зазначав Л. Новиченко, романтика «червоногвардійської атаки на капітал» породила у віршах революційних поетів незвичайну масштабність образів і закликів («Щоб від планети й до зорі почули скрізь пролетарі...»), схвильовані прозріння в сонячне прийдешнє, пафосні звернення до віків і народів, потужний гіперболізм, піднесений, сповнений максимальної експресії тон.
Співцям «збільшовиченої ери» хотілося «обернути всю Землю в Едем» (В. Сосюра), щоб «всі п’ять суходолів Землі іскрились червонястим промінням» (В. Еллан), щоб «Лицарі Червоного світу» донесли «апаратами Кремля» «іскри радіозвіту» про радість перемоги на оновленій землі аж до далеких планет.
Звичайно, моральний екстремізм, абстрактність і космічність категорій були породжені швидше емоційним сприйняттям, ніж осмисленням тих великих соціальних і політичних зрушень, які внесла в життя революція, а також невмінням конкретизувати «ясне вдалині», а іноді — й своєрідним сп’янінням од дзвінкої фрази. Але хіба не можна в цьому розгледіти й того, що довіку властиве людині — бажання злетіти в небо то на вигаданому літаючому килимі, то на тих крилах, що дала Революція?
Мажорно піднесені й урочисті, ці вірші мали все ж виразне соціальне наповнення і зовсім не скидалися на творіння лірників символізму чи інших «ізмів», де рейди в незнані світи дивовижно чергувалися з хворобливою еротикою, де прозирало прагнення сп’янити читача чарами інших світів, щоб забути про «жорстоку дійсність», відвернути очі від землі і тієї боротьби, що на ній точилася, а натомість мріяти про Ельдорадо, співати пісень про минулу славу та сучасні волошки.
Еллан теж часом злітав у Космос, але здебільшого він все-таки тримався землі. Якщо в деяких поетів лірична стихія брала гору над аналітичним ставленням до фактів, то його поезії притаманне чіткіше підпорядкування ліричної стихії реальним земним інтересам і, що найголовніше, широким ідейним обріям.
Удари його поетичних громів і молота — то відлуння реального життя, і ці удари не затихали в літературі, повторюючись на інший мотив у творчості багатьох поетів. Навіть для улюбленої поезії Еллан не брав «відпустки у Революції». Іноді він свідомо, як то кажуть, наступав на горло власній пісні, і це часом трактувалося як трагічна суперечність між Елланом-політиком, трибуном і Елланом-ліриком. Даремно, бо в його творчості лірик і трибун злилися воєдино. Коли поет віддавав перевагу «мідяному тону фанфар» над «ніжним звуком віоліни», то це було продиктовано велінням буремного часу і своєрідним розумінням революційного обов’язку. Він жив революцією. Працював. Був свідомим і старанним бійцем і робітником. Інакше жити не вмів.
Насправді ж ота голубоока людина в легендарній потертій комісарській шкірянці, людина, що вимагала «нервів, наче з дроту, бажань, як залізобетон», була щедро обдарована почуттям людяності й чулості, була лагідно-простою й суворо-ніжною до людей, біля якої, за словами Остапа Вишні, хотілося грітися і біля якої грілися — і то не лише в тісній комірчині редактора «Вістей»... Хіба багато в поезії радянського світанку таких щиро ніжних, пекуче-зворушливих поезій, як «Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко»?
А що «червоний жах» — так то ж тільки панам, а «хай загине і пам’ять ніжних на землі» — так то ж тому, що «шаленим бурям рідний» і «боям довіку відданий...». Іноді це було ще й поетичною реакцією на сентиментальні плачі декадентів, на манірні патьоки сліз за «вічною і чистою красою», навмисним задерикуватим епатажем просвітянських парнасців.
Поряд із «Червоними зорями» й «Ударами молота і серця» (може, найвизначнішим твором Еллана) стоїть його славнозвісна поема «Повстання», сповнена глибокого драматизму тих днів, пройнята високим оптимістично-трагедійним пафосом. У безупинних жорстоких боях визрівало розуміння:
За життя розплата тільки кров’ю,
Тільки смертю переможеш смерть.
Або: «Ми можемо відходити й відступати, але прийшли ми назавжди!».
Це вже було сказано в одній з численних публіцистичних статей, якими Блакитний кликав до зброї, щоб захищати завоювання Жовтня від ворогів, що «колом оточили радянську землю».
Публіцистична пристрілка Блакитного йшла в річищі злободенних партійних турбот.
У статтях-набоях, що вибухали на фронтах боїв з Денікіним і Врангелем, Петлюрою і білополяками:
- Ганебно бути нейтральним в часи великого бою!
- Благословляти всяку наволоч тільки штиком і залізною мітлою!
- Або перемогти, або вмерти — другого виходу нема й не сміє бути ні для нас, ні для революції!
На зміну бурхливому пафосу завоювання нового приходить пафос будівництва нового.
Своєю попередньою революційною роботою Блакитний був органічно підготовлений до великих і малих клопотів мирного будівництва. Для нього це було прямим продовженням — тільки в інших умовах та іншими засобами — давно розпочатого бою за Комуну, і тому зміст і ритм його життя залишалися тими ж самими — невгамовне горіння, постійне напруження й боротьба.
У складі делегації від України на І Всесоюзному з’їзді Рад він підписує Договір про утворення братнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік і як кандидат у члени ЦВК СРСР кожен день свого життя віддає громадській роботі.
Виконуючи доручення партії, основні зусилля В. Блакитний зосереджує на культосвітній ниві. Великою і надто невпорядкованою була тоді та нива. По-новому зорювати треба було її, дощенту виполювати чортополох, засівати новими, добірними зернами. Та й нива та більше скидалася на фронт. І ділянок культурного фронту тоді: було більше, ніж досвідчених і вмілих бійців — доводилося брати на себе подвійне, потрійне навантаження.
В. Блакитного призначають на голову колегії першого Державного видавництва Радянської України, а невдовзі він уже заходився коло організації першої щоденної політичної газети «Вісті ВУЦВК».
Ціною величезних зусиль народилася (28 травня 1920 р.) й жила та газета. Сірий папір. Брудна фарба. Сліпі шпальти без жодної ілюстрації. Примітивні верстка й друк. Часто в заголовку Газети стояло: «З технічних причин газета вчора не вийшла». Скрута з українськими кадрами. За квартирування на горищі чи в холодній комірчині «Вістей» «відробляли» віршами Павло Тичина і Володимир Сосюра, фейлетонами — Остап Вишня, малюнками — «Сашко» (Олександр Довженко).
За таких обставин ким тільки не доводилося бути і Василеві Блакитному, що сидів при чадливій гасовій лампі в тісній нетопленій редакторській кімнаті. Був він «передовиком» і оглядачем, рецензентом і нарисовцем, перекладачем і поетом, коректором і випусковим...
А головне, треба було думати про те, як наблизити газету до читача. Адже газет було мало. Тим часом: розклеювати газети, але клей — то борошно, а його не було, прибивати — не було й гвіздків... «А проте, — оптимістично писав звиклий до будь-яких труднощів полум’яний газетяр В. Блакитний, — ми уперті. Ми — діти свого мускулистого класу... Ми робимо своє діло... Будуємо... І нам добре...».
Добре, бо до газет потяглися люди, які раніше їх і в очі не бачили, бо щомісяця росли тиражі, міцніли лави робсількорів, бо газета й за нелегких умов робила таке важливе, потрібне партії й народові діло!
Сотні митців, письменників, журналістів із сердечним трепетом завжди згадували редакторський кабінет Василя Блакитного, через який, за влучним виразом Юрія Смолича, «пройшло... громадське і творче життя кожного з нас якраз у найвідповідальніший період його громадського і творчого становлення», де «починалися долі десятків і сотень творчих людей, утворювалися творчі організації, зароджувалися ідеї, накреслювались плани на багато років наперед».
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1984. – № 1. – С. 29-36.
Твори
Критика
