Василь Михайлович Еллан-Блакитний: особливості еволюції світогляду та політична діяльність
Микола Фролов
Постать Василя Михайловича Еллана-Блакитного (справжнє прізвище Елланський) давно привертала увагу істориків і літературознавців, які досліджували громадсько-політичні та культурні процеси в Україні в два перших десятиріччя XX століття. Але за часів комуністичної влади об’єктивне висвітлення його багатовекторної діяльності було неможливим, тому що В.М. Еллан-Блакитний у 30-тіроки був визначений як “націонал-ухильник”. Його творчість була заборонена, а з усіх бібліотек СРСР були вилучені всі книжки Василя Михайловича та знищені. Будинок письменників у Харкові, який був названий іменем Еллана-Блакитного, після його смерті в 1925 році став безіменним. Навіть невеликий пам'ятник поету-революціонеру, який вісім років стояв у Харкові, столиці УСРР, на перехресті вулиць Артема і Чернишевського був травневої ночі 1933 року, за наказом П.П. Лостишева та В.А. Балицького, зруйнований вантажним автомобілем.
Після XX з’їзду КПРС та відповідних партійних рішень щодо десталінізацій всіх сфер життя радянського суспільства, почався повільний процес реабілітації В.М. Еллана-Блакитного і як громадсько-політичного діяча, і як одного з провідних організаторів літературного життя України 20-х років минулого століття. Велику роль у цій справі відіграли ті представники компартійно-радянської еліти України, які особисто знали В.М. Еллана- Блакитного: Г.І. Петровський, П.І. Буценко, С.І. Гопнер, Є.К. Кравченко. Вони звернулись у 1956 році з листами до ЦК Компартії України з пропозицією повної реабілітації Василя Михайловича. Багато років наполегливо боролась за добре ім’я свого чоловіка дружина Еллана-Блакитного - Л.Є. Вовчик-Блакитна. Результатом зусиль рідних, колишніх друзів і прихильників Василя Михайловича стала збірка спогадів і матеріалів про нього, яка була видана в 1965 році в Києві.
У радянські часи визнавалась видатна роль В.М. Еллана-Блакитного в організації літературного життя та розвитку культури в УСРР. Підкреслювалась його послідовна й тверда позиція щодо українізації літератури, мистецтва та культури в республіці в першій половині 20-х років. Розглядався його непересічний вплив на цілу генерацію українських письменників і поетів, багато з яких стали жертвами сталінських репресій 30-х років. Великий внесоку повернення ім’я В.М. Еллана-Блакитного до історії літератури та публіцистики України XX століття зробив академік Л.М. Новиченко.
Але в радянські часи політична діяльність та еволюція світогляду В.М. Еллана-Блакитного не стали об’єктом ґрунтовного дослідження істориків. Надто це була небезпечна тема для тих, хто розглядав події 20-30-х років з позицій пануючої в 50-80-ті роки концепції історії КП(б)У. Тільки наприкінці 80-х років у роботах, присвячених ідейно-політичній еволюції українських есерів і боротьбистіву 1917-1920 рр., ім’я В.М. Еллана-Блакитного було фактично повернуто до історії України перших двох десятиріч XX століття. Серед авторів цих робіт необхідно, на наш погляд, виділити І.Ф. Кураса, П.П. Овдієнко, Н.О. Горбача. Тоді ж, у 1989 році, було здійснене друге, доповнене видання спогадів і матеріалів про В.М. Еллана-Блакитного. Це видання суттєво доповнило джерельну базу для вивчення його політичної діяльності, формування та еволюції світогляду.
Для автора цієї статті залишається малозрозумілим, чому за останні п’ятнадцять років так і не була досліджена політична діяльність та еволюція світогляду одного з найвідоміших представників компартійно-радянської еліти УСРР першої половини 20-х років В.М. Еллана-Блакитного. Хоча одночасно активно розглядались різні аспекти діяльності УКП-боротьбистів у 1918-1920 рр. після переходу до КП(б)У її лідерів О.Я. Шумського, П.П. Любченка, Л.Б. Коваліва, М.М. Полоза, А.А. Хвилі, Г.Ф. Гринька. Однією з можливих причин відсутності в історіографії 80-90-х років навіть невеликої статті, яка б розглядала політичну біографію В.М. Еллана-Блакитного, було не досить глибоке розуміння вітчизняними істориками його ролі та місця в компартійно-радянській еліті УСРР. Автор вже намагався визначити реальне положення В.М. Еллана-Блакитного серед загалу більшовиків України в статті, опублікованій у 2001 році. Але в цій статті неглибоко розглядається еволюція світогляду колишнього лідера боротьбистів впродовж його життя, аполітична діяльність досліджується переважно в період, коли Василь Михайлович перебував у лавах КП(б)У, тобто в 1920-1925 рр.
Треба підкреслити, що після передчасної смерті Еллана-Блакитного в грудні 1925 року та до його політичної дискредитації, як “націонал-ухильника”, повної заборони його творчості в 30-ті роки, був короткий період, коли в УСРР політичну та літературну діяльність Василя Михайловича досить глибоко вивчали й досліджували. Як один із прикладів такого дослідження можна розглядати невелику за обсягом роботу Юрія Лавріненка, яка була опублікована в 1929 році. Але після 1933 року прізвище Еллана-Блакитного згадувалось тільки в негативному контексті та вивчення його діяльності й творчості припинилось.
Василь Михайлович Елланський (Еллан-Блакитний це його псевдонім) народився 17 грудня 1894 року в селі Козел на Чернігівщині (тепер селище міського типу Михайло-Коцюбинське Чернігівського району Чернігівської області) у незаможній сім’ї. Його батько рано помер і лишився малий Василь разом із двома братами та сестрою на утриманні матері. Єдиним джерелом існування сім’ї Елланських після смерті батька була пенсія, яку одержувала мати. Тому що дітям треба було отримати освіту, а ця необхідність не викликала сумніву в матері Василя Михайловича, за два роки до революції 1905 року родина Елланських переїхала до Чернігова. “Першу жили на околиці в Холоднім Яру, в дешевій найманій квартирі, - писав у 20-ті роки один із дослідників життя та діяльності В.М. Еллана-Блакитного М. Кодацький, - а далі, десь 1906 року, мати з допомогою усіх родичів спромоглася купити невеличкий будинок, що містився в глухому завулкові на вулиці Селюка, №9 24-а. Тут і прожив безперервно Василь аж до свого від’їзду до Києва, тобто осені 1914 року. Та й після того частенько й надовго навідувався він сюди, а 1917 року прожив майже цілий рік.
Двоюрідний брат Еллана-Блакитного І.І. Модзалевський так згадував про дитячі роки майбутнього революціонера та поета: “Батько його був священиком, і сім’я, здавалося б, була цілком забезпеченою. Але на 32-му році життя батько раптово помер, і родина Елланських опинилася в скрутному становищі. А згодом помер, не доживши й до 15 років, старший з синів, Михайло, що довго хворів на серце і згасав, мов свічка. Так, Василеві не було й 12 років, коли йому випало стати старшим в сім’ї - помічником матері, яка теж хворіла на серце і була зовсім безпорадною у практичному житті. Завжди з книжкою, завжди у фантастичній замріяності, Василева мати змушена була шукати поради й допомоги у свого ще зовсім малого сина, шукати виходу з життєвих труднощів і турбот, яких не могла переборювати її романтична й сентиментальна натура. Отже, надто рано довелося Василеві зіткнутися з труднощами суворого, важкого життя: весь час доводилося або щось з майна продавати, або ж десь позичати гроші. Таке життя дещо надломило організм Василя; і його ще дитяче, а сповнене думок і турбот дорослої людини обличчя було блідим, похмурим і замкненим".
Саме бідність і злидні сприяли тому, що мати В.М. Еллана-Блакитного Ганна Вікторівна змушена була віддати своїх дітей до духовної школи, де гарантоване було їм безплатне навчання та книжки, як дітям померлого священика. “Вчитись Василь почав рано, але до духовної школи вступив лише десяти років, бо мати, пригнічена смертю старшого сина, тремтіла над кволим та слабким здоров’ям Василем", - пише М. Кодацький.
Вплив матері на формування світогляду Василя Михайловича в дитячі та юнацькі роки був домінуючим. Ганна Вікторівна Елланська закінчила лише п’ять класів єпархіальної школи. Проте вона багато й постійно читала, була людиною культурною, товаришувала з дружиною М.М. Коцюбинського Вірою Устимівною, брала активну участь у діяльності чернігівської “Просвіти”. Юрій Лавріненко пише, що виростав В.М. Елланський під доглядом розумної та ніжної матері “як на ті часи, людини ліберальної і навіть революційної”, яка брала жваву участь у громадському житті.
Мати виховувала Василя Михайловича як українця-патріота. На виставах, концертах і лекціях, які організовувала чернігівська “Просвіта” у 1907-1917 рр., разом із матір’ю бував і її син. Він бачив не тільки велику просвітницьку роботу Ганни Вікторівни в “Просвіті”, але й її участь у революційному русі. Ще коли родина мешкала в селі Козел, вона допомагала революційній діяльності фельдшера Зайця та вчительки Григор’євій. Ганна Вікторівна підтримувала з ними зв’язок і після того, як переїхала до Чернігова і не раз возила до Гомеля революційну літературу. Тринадцятирічний Василь разом із матір’ю пережив у 1906 році трус, який зробила поліція у помешканні Елланських (нічого не знайшли, тому що Ганну Вікторівну було попереджено про небезпеку чернігівськими есерами). Пізніше В.М. Еллан-Блакитний так писав про умови формування свого революційного світогляду: “Оточення революційно настроєних передових елементів селянства і сільської інтелігенції, атмосфера близької підпільної праці й інколи безпосередня участь (технічна) в ній, а також злидні матеріальні дали імпульс для підвищеного інтересу до “політики” і кристалізації соціалістичного світогляду”.
Важко переоцінити той значний вплив на формування особистості В.М. Еллана-Блакитного, який мало його постійне спілкування в дитячі та юнацькі роки з українською природою, з селом і селянами, розуміння сутності їхнього складного життя. Цьому сприяло щорічне відвідування та довготривале перебування в селі Тулиголови на Чернігівщині, де проживали родичі Елланських Модзалевські. Згадуючи ті часи, двоюрідний брат Василя Михайловича І.І. Модзалевський писав у своїх спогадах: “Один зі своїми думками, про які ніхто з нас, його рідних, не міг допитатися, блукав Василь серед чудової природи Тулиголів і його околиць. Заходив дуже далеко. Цілими днями залишався серед полів і лісів. Збирав квіти. Любив збирати їх великими букетами і приходив додому з блискучими очима, сп’янілий від їх пахощів. Але про те, що бачив він підчас своєї прогулянки, про що думав, - інколи нічого не говорив, ні з ким не ділився”.
Василь Елланський навчався в духовній школі в 1904-1910 рр. У 1910-1914 рр. він продовжував навчання в Чернігівській духовній семінарії (одночасно з ним у цій самій семінарії, але в старшому класі навчався П.Г. Тичина. Вони товаришували. П.Г. Тичина добре знав матір В.М. Еллана-Блакитного, бував у нього вдома). “У школі вчився він зле, - пише М. Кодацький, - і сидів два роки в одному класі. Перешкоджали навчанню погане здоров’я, а ще більше читання книжок. Навіть обідаючи, мав він коло себе книжку, пізніше газету, й кисіль іноді їв виделкою”.
У семінарії В.М. Еллан-Блакитний навчався з більшим успіхом, ніж у духовній школі, але все ж таки мав серйозні проблеми з вивченням “церковних” предметів. Поза семінарією Василь Михайлович продовжував багато читати, особливо твори українських письменників та книжки з історії України. Він брав участь і в акціях опору проти дій керівництва семінарії стосовно студентів, тому що в цьому духовному навчальному закладі існував жорстокий та відверто авторитарний режим. Один з таких виступів семінаристів проходив з 28 вересня до 3 жовтня 1912 року. Ректор семінарії вдавався до поліції. У подавленні виступу студентів брали участь поліцмейстер з двома приставами та 23 жандармами. Молодий Еллан брав участь і в інших акціях протесту. П.Г. Тичина в своїх спогадах розповідає як В.М. Елланський, тоді вісімнадцятирічний юнак, планував і організовував одну з акцій протесту проти свавілля ректорату семінарії. П.Г. Тичина свідчить, що вже студентом Василь Михайлович демонстрував здібності організатора, політика та майбутнього революціонера. Тоді, у 1912 році, на нього звернула увагу царська поліція.
Під час навчання В.М. Елланського в семінарії ще два чинники суттєво вплинули на формування його світогляду. По-перше, це активне спілкування з вчителем малювання М.І. Жуком, який прищеплював Василю Михайловичу любов до українського мистецтва, літератури, мови й культури. По-друге, це постійне спілкування з діячами української “Громади” в Чернігові на чолі з І.Л. Шрагом. Пізніше деякі з цих діячів увійшли до керівництва партії українських есерів. Не дивно, що і Еллан-Блакитний опинився в цій партії. Як на молодого поета та літератора, великий вплив на В.М. Еллана-Блакитного мав один із стовпів української літератури М.М. Коцюбинський.
У семінарські роки почав Елланський писати вірші. У збірці його творів, що упорядкував Г. Коцюба, є чотири вірші, датовані 1912-м роком,три - 1913-м та ще один - 1914-м. Проте упорядник зазначає, що до збірки увійшла лише незначна частина його дореволюційних творів через невелику їхню художню вартість.
Восени 1914 року В.М. Елланський вступив до Київського комерційного інституту і переїхав до Києва. Цей поворот у його долі відбувся тому, що він не побажав закінчувати п’ятий і шостий богословські курси в семінарії. Василь Михайлович не хотів бути священиком. Його підтримала у виборі комерційного інституту для подальшого навчання мати - найбільший у той час авторитет для юнака. У Києві Еллан-Блакитний жив з приватних лекцій та, у перший рік, з невеликої материнської допомоги. Через слабке здоров’я він був звільнений від служби в армії, хоча події Першої світової війни торкнулись і його особисто: у 1915 році комерційний інститут та економічний факультет, на якому вчився Василь Михайлович, був евакуйований до Саратова. Майбутній лідер боротьбистів не мав матеріальної можливості постійно проживати та вчитись у Саратові, тому в 1915-1916 рр. більше жив у Чернігові та Києві, часом наїжджаючи до Саратова. Але, незважаючи на ці складнощі, В.М. Елланський навчався в комерційному інституті набагато краще, ніж у семінарії.
У 1914-1916 рр. В.М. Елланський все більше втягується до революційної діяльності в Чернігові та Києві. Він читає заборонену цензурою літературу і періодику, бере участь у зібраннях студентської та шкільної радикально налаштованої молоді, виступає з доповідями й рефератами, намагається писати публіцистичні статті до нелегальних видань. Але під час Першої світової війни політична діяльність опозиційних елементів українства, особливо в Чернігові, була затиснута в лещата цензури та жандармського контролю і нагляду. Тому еволюція Еллана-Блакитного до визнання необхідності революції була досить повільною. “В питаннях соціальних він ще не мав чітко окреслених поглядів, в питанні ж національному посідав дуже радикальні позиції, - пише М. Кодацький, - разом з Елланським у цих гуртках працював і І.М. Шраг, один з майбутніх лідерів українських есерів".
Членом Української партії соціалістів-революціонерів Василь Михайлович став у квітні 1917 року, тобто після лютневої революції. Ця подія змінила життя Еллана-Блакитного. З цього часу в його житті було два захоплення, які стали глибинним змістом його існування: революція і поезія.
Революція настільки захопила двадцятичотирьохрічного Василя Михайловича, що він після п’яти семестрів навчання в комерційному інституті покинув його. Але скласти реальну уяву про політичну діяльність В.М. Елланського в 1917 році в Чернігові досить важко із-за обмеженої джерельної бази. Відомо тільки, що після того, як 28 березня 1917 року відновила свою діяльність закрита чернігівським губернатором “Просвіта”, Василя Михайловича обрали до її керівної Ради. Діячі, які групувались навколо “Просвіти”, незабаром сформували в Чернігові осередок українських есерів. Цей осередок у 1917 році активно діяв: якщо перший губернський селянський з’їзд проходив під керівництвом російських есерів, то вже на другому з’їзді в червні місяці, ідейна та організаційна перевага належала українським есерам. В.М. Елланського на цьому з’їзді обрали до губернського комітету селянських рад.
У мемуарній літературі існує досить цікаве свідчення Д.І. Дорошенка про те, що з себе уявляв Еллан-Блакитний у першій половині 1917 року, яке буде цікаво порівняти зі спогадами інших сучасників подій про діяльність і особу Василя Михайловича наприкінці 1917 року та на початку 1918 року. Д.І. Дорошенко в російськомовному виданні своїх закордонних мемуарів 1924 року писав: “Был тогда в Чернигове еще один известный тепер большевистский деятель, студент В. Элланский (литературный псевдоним его В. Блакитний), но в то время он больше был занят устройством украинской книжной лавки в Чернигове и официально считался эсером. Мы часто с ним встречались по делам разных украинских культурно-просветительных учереждений, и “Вася Элланский”, как его все звали в Чернигове (он кончил там духовную семинарию) был очень скромным и симпатичным молодым человеком. Тепер он стал “пролетарским поэтом”.
Зовсім іншою людиною побачили наприкінці 1917 року і навесні 1918 року Еллана-Блакитного його товариш із семінарії І.П. Цитович та його майбутня дружина Л.Є. Вовчик-Блакитна. І.П. Цитович, згадуючи ті часи, писав: “Еллан разюче змінився манерою поводитись: замість сором’язливої усмішки - заразливий регіт; підкреслено-простецькі, дружньо-жартівливі епітети”. А Л.Є. Вовчик-Блакитна взагалі побачила навесні 1918 року в Лук’янівській тюрмі, де Василь Михайлович, не зважаючи на свою важку хворобу серця, просидів у камері три місяці, вже сформованого революціонера-підпільника, людину рішучу та переконану в ідейно-політичній правоті радикально лівих українських есерів, які в червні 1918 року створили партію боротьбистів.
Серйозний вплив на подальшу еволюцію світогляду В.М. Елланського відіграла його подорож у серпні 1917 року до Петрограда. Петроградська політична атмосфера тих часів посилила процес його полівіння, що відбувався безпосередньо від лютневих подій. Погляди Василя Михайловича і його практична діяльність восени 1917 року вже настільки викликали запитання у керівництва українських есерів, що в довгому списку № 10 до Всеросійських установчих зборів його кандидатури не було, тому що Центральний комітет УПСР кандидатуру Василя Михайловича зняв. Полівіння одного з майбутніх лідерів боротьбистів у 1917 році було значною мірою пов’язано з умовами його щоденної праці: селянська рада, часті поїздки як інструктора в райони і т.д. В.М. Елланський був міцно пов’язаний з селянськими масами, що прагнули землі й миру.
Від червня 1918 року до березня 1920 року революційна та політична діяльність Еллана-Блакитного була пов’язана з партією боротьбистів. Він опинився у лавах УКП-боротьбистів невипадково. Це стало наслідком певної еволюції його політичних поглядів і конкретного розчарування в результатах діяльності есерівського керівництва в Центральній Раді. В.М. Еллан-Блакитний не приховував своєї позиції в цьому питанні. Разом з “лівими” членами ЦК УПСР Г. Михайличенком, С. Бачинським та Г. Толмачовим він писав у зверненні до партії від 13 лютого 1918 року: “В міцно і правильно організованій владі Рад ми бачимо зараз єдиний порятунок того становища, в якому опинилась тепер Україна". Автори звернення закликали есерів до активної участі у роботі рад всіх рівнів і увійшли до керівного складу Київської міської ради робітничих та селянських депутатів, Харківського та Полтавського губернських виконавчих комітетів рад, а пізніше, 5 березня 1918 року, і до Центрального виконавчого комітету рад України. З березня того ж року Василь Михайлович на сторінках центрального друкованого органу УПСР газети “Боротьба” закликав до “єднання двох таборів демократії” - влади рад різного рівня та українських есерів, але він ще не підтримував тоді ідею співпраці в радах з більшовиками.
Розрив з політикою есерівського керівництва Центральною Радою на чолі з М.С. Грушевським і остаточний перехід Еллана-Блакитного до групи радикально налаштованих лівих українських есерів нг початку 1918 року був багато в чому пов’язаний з подіями в його власному житті. В грудні 1917 року Василь Михайлович виїхав з Чернігова до Києва, тому ще він був делегований на Всеукраїнський з’їзд рад. У Києві разом з Гнатом Михайличенком та іншими молодими та рішучими лівими есерами він був кинутий за ґрати Лук’янівської тюрми урядом Центрально Ради за підготовку антидержавного перевороту. Це відбулось напередодні гетьманського перевороту, але нова влада теж залишила ув’язнених у тюрмі. Три місяці просидів Еллан-Блакитний за ґратами і за спогадами його майбутньої дружини Л.Є. Вовчик-Блакитної був звільнений “лише після нового важкого серцевого нападу - на настійні клопотання матері під розписку додому”.
Після звільнення з Лук’янівської тюрми і переходу до боротьбистів Еллан-Блакитний весь 1918 рік активно діяв як революціонер-підпільник. Л.Є. Вовчик-Блакитна так згадувала про цей період його життя: “Та не додому поїхав тоді він, а з’явився несподівано на конспіративній дачі - оброслий борідкою і вусами, дуже блідий і виснажений, але увесь так і світився радістю визволення, зустрічі з товаришами й повернення до життя і боротьби. Надвечір того ж дня у Дарницькому лісі відбулося засідання ЦК боротьбистів, а вночі - з чужим паспортом і партійним ім’ям “Блакитний” - Василь виїхав на підпільну роботу до Одеси. Тут він налагодив роботу підпільної друкарні, видаючи і поширюючи нелегальну літературі, а також зусиллями товаришів дещо відновив своє підірване тюрмою здоров’я. А через півтора місяці був уже в Полтаві, де готував, організовував, а потім і очолив полтавське повстання, що закінчилось короткочасною перемогою над гетьманцями та німцями. Було проголошено Радянську владу, звільнено з тюрми політичних в’язнів і арештовано представників гетьманської влади. А через 36 годин до Полтави вдерлося петлюрівське військо, і увесь Губревком, а разом з ним і Блакитний, опинилися в тюрмі, звідки звільнила їх Червона Армія, що переможно наступала на Київ, взяла Полтаву.
1919 рік Еллан-Блакитний зустрів вже членом ЦК партії боротьбистів та головним редактором партійної газети "Боротьба”. Його авторитет серед боротьбистів і революційно налаштованої української молоді був непересічним. Популярності додавала Василю Михайловичу літературна та публіцистична діяльність, публікація в періодиці його віршів. Так, у 1919 році, після загибелі члена ЦК партії боротьбистів А. Заливчого Еллан-Блакитний написав:
“Сніг лягав (так м'яко - м’яко танув...)
На заціплений в руках наган,
На червоночорну рану.
Душ блакить пекучо повна вщерть;
Розгорілась, ятриться любов’ю:
За життя розплата тільки кров’ю,
Тільки смертю переможеш смерть".
Саме як визнаного й авторитетного керівника боротьбистів у 1919 році запам’ятав В.М. Еллана-Блакитного відомий мемуарист і націонал-комуніст Іван Майстренко. Він влітку того ж року був учасником з'їзду керівників волосних виконавчих комітетів у Києві, де і мав першу зустріч з Василем Михайловичем. І. Майстренко писав у своїх спогадах: “Під час з’їзду волвиконкомів я побував у централі боротьбистів на Пушкінській вулиці, у великому будинку, де за часів гетьманської влади містився український клюб. З лідерів приймав нас Василь Блакитний - тендітний із золотою борідкою полум’яний революціонер. Пізніше в 1920 році, мені довелось з ним співпрацювати в Харкові в центральній урядовій газеті “Вісті ВУЦВК”, яку Блакитний заснував”.
Впродовж 1919 року, особливо під час короткочасного панування в Україні більшовицької влади на чолі з Х.Г. Раковським, Еллан-Блакитний ставав все більш лояльним стосовно РКП(б) та її вождів. Цьому сприяла подорож у 1919 році до Москви, тривалі розмови з В.І. Леніним і відомими діячами Комінтерну.
Василь Михайлович був одним із ініціаторів входження боротьбистів до уряду Х.Г. Раковського, тобто виступав за радянську основу влади в Україні, але без диктатури РКП(б), яка для маскування проголошувалась, як диктатура пролетаріату. Після запеклої дискусії в ЦК партії боротьбистів було прийнято рішення, за яке голосував Еллан-Блакитний, про співпрацю з більшовиками в уряді УСРР. Згідно з цим рішенням до радянського уряду в 1919 році увійшли боротьбисти: М. Панченко, а потім О. Шумський, які були наркомами освіти, М. Лебіденець (нарком юстиції), М. Литвиненко (нарком фінансів), К. Тараненко (очолював Раду народного господарства). П. Любченко став заступником наркома продовольства, а О. Яковлев виконував обов’язки заступника голови Надзвичайної Комісії, яка без жалю переслідувала всіх ворогів більшовиків і боротьбистів в Україні.
Цікаві спогади про діяльність В.М. Еллана-Блакитного в Києві в 1919 році, у період перебування там більшовицької влади, залишила дружина Василя Михайловича Л.Є. Вовчик-Блакитна. “Дуже молодий, рухливий, синьоокий, з золотавим волоссям над високим ясним чолом і привітною усмішкою на майже дитячих устах, він наче промінився радістю перемоги, творчим натхненням, повнотою вільного і прекрасного життя у тодішньому по-весняному чудовому і нарешті радянському Києві”, - писала вона в спогадах пізніше.
Співпраця з більшовиками в 1919 році в Києві, серед лідерів яких Еллан-Блакитний особливо виділяв тоді X.Г. Раковського та В.П. Затонського, досить сильно вплинула на націонал-комуністичні переконання Василя Михайловича. Він і О.Я. ІІІумський все частіше висловлювали сумнів з приводу можливості перемоги над силами реставраційної контрреволюції та здобуття незалежності України без всебічної допомоги радянської Росії та РКП(б). Денікінська навала та події з нею пов’язані ще раз переконали їх у своїх висновках.
Період підпілля підчас денікінщини був дуже складним для Еллана-Блакитного та його друзів-боротьбистів. Тоді він втратив свого кращого друга, талановитого молодого літератора Гната Михайличенка, пережив арешт своєї улюбленої дружини, бачив зраду та підступність. Але боротьба продовжувалась і Василь Михайлович не мав сумніву в перемозі революції. Його впевненість у революційних ідеалах була надзвичайною, він багато в чому залишався романтиком та ідеалістом.
У грудні 1919 року радянська Росія та її Червона армія, переслідуючи денікінців, розпочала своє третє вторгнення в Україну. Еллан-Блакитний вітав цю подію. Він, як і більшість керівництва УКП-боротьбистів, мав надію, що за допомогою Червоної армії в Україну повернеться радянська влада, а боротьбисти будуть визнаною та єдиною комуністичною партією в республіці, їх упевненість у цьому ґрунтувалась на тому, що па початку 1920 року в лавах УКП-боротьбистів було 15,0 тисяч членів, а КП(б)У налічувала 11087 членів і 2439 кандидатів у члени партії. Крім того, боротьбисти наприкінці 1919 року мали розгалужену мережу підпілля та озброєні військові загони, які самостійно звільнили від денікінців два десятки повітів у різних губерніях України.
В.М. Еллан-Блакитний відіграв величезну роль у переході в 1920 році частини боротьбистів до КП(б)У (в історичній літературі загальновизнаною є цифра в 4,0 тисячі вихідців із УКП(б) у лавах більшовиків). Щоб це зрозуміти, треба не забувати, що наприкінці 1919 року - на початку 1920 року доля перемоги радянської влади в Україні ще не була визначена. Можливості українських політичних партій правого та центристського спрямування протидіяти контрреволюції, як показав перебіг подій під час денікінської навали, були обмежені, тому ідея об’єднання зусиль лівих партій, подолання ідеологічних й організаційних розбіжностей, особливо в ставленні до РКП(б), стає популярною. У цьому частина лідерів українських і загальноросійських політичних партій вбачала продовження своєї активної участі в революції та комуністичній перебудові суспільства. Безумовно, серед них були й такі, які боролись за своє власне виживання.
Як згадували відомі українські літератори В. Сосюра та Ю. Смолич, які добре й особисто знали в двадцяті роки Еллана-Блакитного, він завжди був гордий за те, що очолив у 1920 році рух серед УКП-боротьбистів за об’єднання з КП(б)У. У цьому, на його думку, була єдина можливість подолати контрреволюційні реставраційні сили як в Україні, так і в Росії, і він бачив в об’єднанні з КП(б)У для боротьбистів тільки позитив. Ю. Смолич писав: “Був Еллан більшовиком, як кажуть росіяни, “до мозга костей...”. Націоналізм Блакитний ненавидів. Він ненавидів український буржуазний націоналізм тому, що вважав якраз його головним ворогом на шляху українського національного визволення. Він був переконаний: національне визволення можливо лише через здобуття визволення соціального...”.
Політична трагедія Еллана-Блакитного полягала в тому, що він не знав про реальне ставлення до боротьбистів з боку керівництва ЦК РКП(б). До боротьбистів була застосована тактика “батога і пряника”. Цим “пряником” стала обіцянка В.І. Леніна, Л.Д. Троцького і X.Г. Раковського призначити лідерів боротьбистів на високі посади в партійно-державному апараті радянської України, виділити їм керівні пости в усіх губкомах та і губвиконкомах, в інших місцевих органах влади. Тобто, у керівників боротьбистів, особливо в О.Я. Шумського, В.М. Еллана-Блакитного, М.І. Литвиненка, Г.Ф. Гринька, П.П. Любченка навмисно формувалось враження, що вихідці з їх партії будуть відігравати значну роль у КП(б)У та в керівництві УСРР. Деякі лідери боротьбистів навіть вважали, що вони зможуть, після переходу до КП(б)У, нав’язати їй свої основні принципи та волю. Еллан-Блакитний, з властивою йому поетичністю, на останньому з’їзді боротьбистів, де приймалось рішення щодо самоліквідації партії, висловив цей оптимістичний погляд у крилатому вислові: “Ми зіллємось, роззілємось і заллєм більшовиків”.
“Батогом” для боротьбистів стали в 1920 році заходи організаційного й ідеологічного тиску, які на той час активно використовували більшовики стосовно боротьбистів, особливо після того, як були ліквідовані їх озброєні з’єднання.
Вожді більшовизму вже наприкінці 1918 року добре розуміли, яку небезпеку для утвердження їхньої влади в Україні уявляє активно діюча націонал-комуністична партія боротьбистів. Тому усунення цієї партії з політичної арени було одним із головних завдань компартійно-радянського керівництва УСРР на чолі з Х.Г. Раковським у 1919-1920 рр. Таку директиву дав X.Г. Раковському В.І. Ленін, відправляючи на початку 1919 року його очолювати Раднарком УСРР і партійно-державне керівництво республіки. В.М. Еллан-Блакитний і М.М. Полоз були першими серед керівників боротьбистів, з ким Х.Г. Раковський почав вести переговори про співпрацю в 1919 році. Тоді, із-за бурхливих подій громадянської війни, вождям більшовизму не вдалось реалізувати свій план усунення з політичної арени націонал-комуністичної партії боротьбистів. Але В.І. Ленін, Й.В. Сталін і Х.Ґ. Раковський добре запам’ятали лояльність до їх партії таких керівників боротьбистів, як О.Я. Шумський і В.М. Еллан-Блакитний.
Спроба вирішення питання нейтралізації УКП(б) була поновлена на початку 1920 року. 1 березня 1920 року ЦК КП(б)У доручило X.Г. Раковському, голові уряду УСРР та члену політбюро ЦК партії, довести переговори щодо злиття двох партій до завершення та видати лідерам боротьбистів для їхніх партійних потреб 200000 карбованців.
Безпосередньо, з боку боротьбистів, переговори з Х.Г. Раковським та керівницвом КП(б)У вели О.Я. Шумський і В.М. Еллан-Блакитний. Їхня місія ускладнювалась тим, що в середовищі боротьбистів з приводу злиття з КП(б)У в лютому-березні 1920 року відбувся розкол. Проти об’єднання з більшовиками виступали такі авторитетні лідери боротьбистів, як Л.Б. Ковалів, М.М. Полоз, М.І. Панченко. Вагався П.П. Любченко, хоча пізніше стверджував, що це вагання йому приписали в 1926-1927 рр. О.Я. Шумський та Г.Ф. Гринько. Дуже бурхливо проходив останній з’їзд боротьбистів, на якому вирішувалось питання про самоліквідацію партії. В.М. Еллан-Блакитний, який на початку лютого 1920 року разом із М.М. Полозом і Л.Б. Ковалівим представляв УКП(б) у Комінтерні, наполягав на визнанні партії боротьбистів єдиною комуністичною партією в Україні та ліквідації КП(б)У, тепер на з’їзді своєї партії, після відмови Комінтерну визнати ці вимоги, палко захищав ідею переходу до лав більшовиків. Його підтримував О.Я. Шумський та деякі авторитетні члени керівництва боротьбистів. Але з’їзд вагався. Тоді на допомогу В.М. Еллану-Блакитному та О.Я. Шумському прийшли В.І .Ленін і X.Г. Раковський.
Було це так. На початку з’їзду боротьбистів 15 березня 1920 року В.М. Еллан-Блакитний від імені всього партійного загалу направив В.І. Леніну вітальну телеграму: “Всеукраинская конференция коммунистов боротьбистов от имени всей партии приветствуют разум и волю мировой пролетарской революции, великого вождя международного пролетариата тов. Ленина. Конференция единогласно постановила избрать тов. Ленина своим почетным председателем". Х.Г. Раковський, що перебував тоді в Харкові, отримавши інформацію про гостру полеміку на з’їзді боротьбистів, надсилає того ж дня В.І. Леніну термінову телеграму: “Боротьбисты просили не оставлять их приветствие без ответа, который облегчает работу левой части их партии”. В.І. Ленін, який дуже цінував і поважав X.Г. Раковського, прислухався до його поради і 16 березня 1920 року надсилає Еллану-Блакитному телеграму такого змісту: “От всей души благодарю за приветствие. Горячо желаю успеха работе конференции, особенно успеха начатого дела слияния с партией большевиков”.
Як свідчили у своїх спогадах пізніше учасники з’їзду боротьбистів, телеграма В.І. Леніна вплинула певним чином на значну частину з’їзду. Незабаром було прийнято рішення про самоліквідацію УКП-боротьбистів. Постанову ЦК партії боротьбистів з цього питання підписали члени Центрального комітету В. Еллан-Блакитний, А. Діхтяр, Л. Ковалів, М. Литвиненко, В. Нагарний, М. Паньків, А. Платоненко, М. Полоз, А. Приходько, О. Шумський.
Після переходу до КП(б)У в березні 1920 року Еллан-Блакитний був у цілковитій ейфорії та сповнений оптимізму. Про це свідчить зміст його виступу 19 березня 1920 року на IV конференції КП(б)У. Аналогічний був зміст його статті в одному з останніх номерів центрального органу боротьбистів газеті “Боротьба” під назвою “УКП(б) зникла - хай живе комунізм!’’. Ця стаття, опублікована 31 березня 1920 року, досить цікава з точки зору дослідження еволюції світогляду та політичних уподобань В.М. Еллана-Блакитного. Він писав: “Українська Комуністична партія (боротьбистів) - вже не існує як окремий чинник комуністичної революції. Славетне її ім’я, з яким зв’язана коротка, але багата і різноманітна доба революції на Україні - відійшло в аннали історії. Відійшло, здавалось би, незвичайно штучно. Але так здається тому, хто не бачить суті речей. Справді ж цей кінець був найбільше природним, що найкраще охарактеризував партію як комуністичну до самих глибин і революційну до загину. Пролетарь не має батьківщини. Комунізм - не має фетішізму. Поперед усього - революція. Вище за все - комунізм. Ці гасла на очах завойовують всесвіт - і тільки доказом цього є відречення всіх комуністів з партії боротьбистів від своєї партії во ім’я революції, во ім’я комунізму, во ім’я єдиної комуністичної партії - провідниці пролетаріату”.
У березні-квітні 1920 року Еллан-Блакитний був настільки захоплений процесом переходу частини боротьбистів до КП(б)У, що він не звертав уваги на деякі події, які повинні були більш критично налаштувати його стосовно РКП(б) та її політики в Україні. Його, наприклад, не переконала в підступному змісті цієї політики поведінка наступаючих військ Червоної армії по відношенню до українців, хоча сам Василь Михайлович свідчив у одній з автобіографій, що “кілька разів був арештований червоногвардійцями “за українську мову”, якою говорив, і тільки випадково врятувався від розстрілу на місці”. Не дуже він засмутився і з приводу того, що ЦК КП(б)У запропонувало ЦК РКП(б) дозволити ввести підчас об’єднання з боротьбистами до президії (політбюро) ЦК КП(б)У двох колишніх боротьбистів - О.Я. Шумського та В.М. Еллана-Блакитного, але вожді більшовизму 8 березня 1920 року постановою погодились лише з кандидатурою О.Я. Шумського (всього членів президії ЦК КП(б)У було п’ять і Ленін боявся, що два колишні боротьбисти можуть певним чином вплинути на керівництво українською субпартією). У березні 1920 року Еллан-Блакитний був обраний членом ЦК КП(б)У.
По справжньому Василь Михайлович почав турбуватись тільки восени 1920 року, коли колишніх боротьбистів почали масово вичищати з КП(б)У, а всі спроби українізувати політику більшовицької партії зустрічали активний опір, як з боку більшості в ЦК КП(б)У, так і серед партійного загалу. (До 1 січня 1923 року в КП(б)У залишилось тільки 118 колишніх боротьбистів, 45 колишніх членів УПЛСР-борьбистів та 34 колишніх членів УКП. Керівництво більшовиків не бажало тоді терпіти у власних лавах націонал-комуністів. Час політики українізації ще не настав).
Після переходу до КП(б)У Еллан-Блакитний дуже швидко став популярним політичним діячем серед партійного загалу цієї партії. До виступів і статей члена ЦК КП(б)У, члена ВУЦВК, головного редактора урядової газети “Вісті” та керівника Держвидаву УСРР уважно ставились у 1920-1925 рр. не тільки представники компартійно-радянської еліти, але й більшість більшовиків України. Він був улюбленцем революційно налаштованої української молоді, особливо тієї її частини, яка відстоювала засади націонал-комунізму. Існує досить аргументоване спостереження, що Еллан-Блакитний так і не став переконаним прихильником абсолютно всіх принципів і постулатів більшовизму. Іван Майстренко, який на початку 20-х років працював у газеті укапістів “Селянська біднота”, згадував з цього приводу: “Пам’ятаю як Блакитний зайшовши якось до Селянської бідноти, розпочав зі мною дискусію на тему економічного матеріалізму. Не пам’ятаю змісту дискусії, лише пам’ятаю, що своєю гострою логікою і прикладами, старший за мене Блакитний клав на лопатки мій ще економічний матеріалізм. З цієї дискусії я зробив висновки, що сам Блакитний лише перебудовується, але марксистом ще не є. І не став він ним остаточно до своєї смерті в 1925 році (від серцевої хвороби)”.
Вплив колишніх боротьбистів після їхнього переходу до КП(б)У на партійний загал УСРР був дуже великим. Тим більше, що вони не приховували свого прагнення українізувати “російсько-єврейську КП(б)У”, як її іронічно називали вожді більшовизму М.І. Бухарін та Л.Б. Каменєв. Висловлюючи позицію вихідців із боротьбистської партії у лавах більшовиків, Еллан-Блакитний наприкінці серпня 1920 року пише до ЦК КП(б)У лист російською мовою “С чего начинать “украинизацию" Украины”, у якому пропонує заходи щодо радикальних змін у діяльності більшовиків України та їх переводу на рейки українізації.
Колишні боротьбисти в 1920-1922 рр. були впливовими не тільки на рівні ЦК КП(б)У, але й на губернському та повітовому рівнях. Разом з вихідцями з інших лівих політичних партій вони утворили окреме джерело формування кількісного та керівного складу КП(б)У. За нашими підрахунками, після переходу в 1920-1921 рр. до більшовиків України 4,0 тисяч боротьбистів, майже 1,0 тисячі борьбистів, 2,5 тисяч бундівців і більше 2,0 тисяч меншовиків вихідці з інших політичних партій у КП(б)У складали не менше 30% від загальної кількості членів партії. Ці процеси в українській субпартії дуже турбували керівництво РКП(б). Воно дуже побоювалось націонал-комуністичних поглядів і настроїв частини українських більшовиків. Тому восени 1920 року і після серпня 1921 року керівництвом РКП(б) та їхніми ставлениками в Україні були вжиті заходи з метою руйнування націонал-комуністичних тенденцій у КП(б)У і встановлення повного контролю над цією партійною організацією. Чистка лав КП(б)У мала антиборотьбистську направленість.
В.М. Еллан-Блакитний з властивою йому прямотою та відвертістю відкрито виступив проти цих методів. 17 листопада 1920 року в газеті “Коммунист” (Харків) він опублікував дискусійну статтю до V Всеукраїнської партконференції “Комуністична партія України і шляхи її зміцнення”. Ця стаття буладуже критична стосовно діяльності компартійно-радянської еліти України. Василь Михайлович стверджував, що КП(б)У переживає глибоку кризу, коріння якої мали своє походження від протиріч між партійними “низами” та “верхами”. Він був переконаний, що верхівка КП(б)У та РКП(б) недооцінюють національні особливості України, що робило їх політику ворожою особливо до українського села. У цій статті Еллан-Блакитний фактично закликав розпочати політику всебічної українізації, особливо державного та партійного апарату.
Стаття “Комуністична партія України і шляхи її зміцнення” та виступ Еллана-Блакитного на п’ятій конференції КП(б)У в листопаді 1920 року викликали шалену критику з боку антиукраїнські налаштованої частини ЦК субпартії більшовиків України. Для Василя Михайловича ця критика була підтвердженням його попереднього висновку про кризу в лавах КП(б)У. На конференції Еллана-Блакитного намагались вивести з-під критики членів ЦК КП(б)У його колишні однопартійці О.Я. Шумський та П.П. Любченко. Але антиукраїнськи налаштований склад п’ятої конференції КП(б)У не обрав Еллана-Блакитного до нового складу Центрального комітету. Це було серйозним потрясінням для Василя Михайловича та привело його до глибокої духовної та світоглядної кризи.
Іншим серйозним потрясінням для Еплана-Блакитного став перехід у 1921 році більшовиків до політики непу. Це додало йому розчарування в тих реальних можливостях колишніх лідерів боротьбистів впливати на перебіг подій і політику вождів більшовизму.
Письменник Ю.К. Смолич писав у своїх спогадах: “Василь ненавидів неп. Була в нього - даниною цій ненависті - невеличка п’єска під назвою “Неп”. Здається, він не друкував її ніде, крім літературного додатку “Культура і побут”. Ще в двох чи трьох віршах пробринів між рядків сум, надрив непівських часів. Оце й усе: більшого Еллан собі не дозволив. Бо, люто ненавидячи неп, розумів доцільність нової економічної політики, її потребу, невідхильність, усвідомлював як “хід конем” у стратегії розвитку пролетарської революції”.
Не займаючи офіційних посад з листопада 1920 року в партійному апараті В.М. Еллан-Блакитний, як головний редактор урядової газети “Вісті” та член ВУЦВК (1920-1925 рр.), залишався в номенклатурі політбюро ЦК КП(б)У. Він не приховував своїх націонал-комуністичних поглядів, але безмежно довіряв Леніну й тому особисто не робив будь-яких спроб створити опозицію або фракцію націонал-комуністів у КП(б)У. Треба все ж таки згадати, що в 1921-1922 рр. Василь Михайлович рішуче виступив проти другого секретаря ЦК КП(б)У та апологета теорії боротьби двох культур в Україні Д.З. Лебедя.
Коли XII з’їзд РКП(б) у 1923 році прийняв рішення про проведення політики коренізації в національних республіках і в радянській Україні почала бурхливо набирати оберти політика українізації, В.М. Еллан-Блакитний вже був дуже хворою людиною. В останній рік свого життя він майже не підводився з ліжка, але був сповнений бажання продовжувати боротьбу за українізацію КП(б)У та всього більшовицького загалу засобами літератури. Еллан-Блакитний ще наприкінці жовтня 1925 року, як свідчив про це літератор і мемуарист О. Корж, мав намір написати великий роман про сучасника.
Для того, щоб зрозуміти напрямок еволюції світогляду В.М. Еллана-Блакитного в 1923-1925 рр. необхідно, на наш погляд, ознайомитись з двома його великими статтями в газеті “Вісті ВУЦВК”: “На передових позиціях" (опублікована 10 липня 1924 року) та “Новий письменник - нова література” (опублікована 12 липня 1924 року). Зміст цих статей свідчить про те, що в Еллана-Блакитного та в одного з основних провідників політики українізації, наркома освіти УСРР і члена оргбюро ЦК КП(б)У О.Я. Шумського були досить близькі погляди щодо цієї політики. Тільки передчасна смерть від хвороби серця у грудні 1925 року не дала часу та можливості Василю Михайловичу розділити долю своїх друзів і однодумців: О.Я. Шумського, М.Г. Хвильового, М.О. Ялового, М.М. Полоза та багатьох інших.
Про внутрішню кризу Василя Михайловича мало хто знав. Але ми знаємо про неї завдяки В.М. Сосюрі, який обожнював Еллана-Блакитного. В.М. Сосюра “говорив про трагічну духовну двоїстість Блакитного. З одного боку, був це твердокам’яний революціонер, комуніст, а з іншого - фанатичний український патріот, що вимріяв собі українську незалежну державу під шапкою інтернаціонального комунізму. Блакитний не хотів поступатись ні тим, ні тим боком свого духовного гзства. Ці дві ідейні тенденції в нього розривали та ранили його душу. Великим зусиллям волі він умів, хоча з кривавою раною на серці, узгоджувати ці суперечливі тенденції. І в цьому була велика життєва трагедія Блакитного”.
Л-ра: Бористен. – 2003. – № 8. – С. 9-14.
Твори
Критика
