Рання публіцистика В. Блакитного

Рання публіцистика В. Блакитного

Леонід Новиченко

За літературну спадщину В. Еллана-Блакитного уже й після хрущовської відлиги довелося довго й нелегко боротися. Ревнителі «політичної пильності» вперто намагалися кинути на його постать зловісну тінь. Ця тінь називалася коротко — боротьбизм. В офіційних курсах нашої пожовтневої історії партія боротьбистів незмінно кваліфікувалася як дрібно-буржуазна і націоналістична, а дехто навіть додавав до цих епітетів останній і «вирішальний» — контрреволюційна. (Вже й 1988 р. цим найміцнішим тавром було проштемпельовано згадану партію в статті про П.П. Любченка в газеті «Радянська Україна»). І навіть люди, що боронили, як могли, честь Еллана-Блакитного та його спадщини, мусили, слідом за директивними джерелами, казенно нагадувати, що до весни 1920 р. поет перебував у такій «неправильній» партії, як боротьбисти, а отже, й мав так чи інакше звільнятися від колишніх своїх «помилок».

Зараз настала пора дати об’єктивну історичну оцінку партії боротьбистів, що вийшла, як відомо, з українських лівих есерів і називала себе спочатку УПСР(б) - Українською партією соціалістів-революціонерів (боротьбистів), а потім, після злиття з нечисленною кількісно течією українських есдеків-незалежників, — УКП(б), тобто Українською Комуністичною партією (боротьбистів). Справа спеціалістів-істориків дійти у розгляді всього цього безсторонньої й повної правди, уважно простеживши нетривалу, але досить насичену подіями історію партії боротьбистів, зокрема, їхні союзницькі і водночас далеко не безконфліктні відносини з більшовиками, що завершилась у березні 1920 р. входженням «українських комуністів-боротьбистів» до лав КП(б)У.

Дозволяю собі висловити в цьому зв’язку особисту, хай, можливо, небезспірну думку про те, що, принаймні, від перших місяців 1919 року боротьбистів і більшовиків не так уже й багато чого розмежовувало в політичному та ідеологічному розумінні. Обидві партії були партіями революційними і рішуче боролись проти сил дійсної чи гаданої контрреволюції, що діяли на Україні, а також, зрозуміло, проти численних іноземних інтервентів. (На жаль, боротьбисти розділили з більшовиками їхнє «безкомпромісне», а по суті вузько-сектантське відкидання та поборювання демократичних і поступових течій, що виступали під українськими національними прапорами.) Протягом досить значного часу боротьбисти співробітничали з більшовиками в складі ВУЦВику, республіканського уряду, а під час денікінщини — у Всеукрревкомі.

В питаннях ідеологічних боротьбисти, як і більшовики, стояли на позиціях суворої класовості і безоглядно абсолютизованої ідеї диктатури пролетаріату. (Правда, боротьбисти на відміну від більшовиків визнавали своєю соціальною базою «сільськогосподарський пролетаріат» і «спролетаризоване селянство»: дослідники, мабуть, могли б тут дещо уточнювати, але як би там не було, з цього видно, що партія «Боротьби», відповідно до конкретних національних умов, прагнула знайти для своєї політичної програми ширшу суспільну основу, ніж один лише індустріальний робітничий клас. Як і більшовики, боротьбисти вважали своєю метою соціалізм і комунізм і так само вірили в неминучу й близьку світову революцію. Ультрарадикальна й утопічна в своїй основі ідеологія воєнного комунізму, хай і меншою мірою, ніж більшовикам, а все ж була близька багатьом боротьбистам. (У безмежності і наївності — для політиків загалом неприпустимій — революційного утопізму тих часів може переконати хоча б одна з статей Конституції УСРР, прийнятої II Всеукраїнським з’їздом Рад у березні 1919 р.: «...УСРР заявляє про свою тверду рішучість увійти в склад єдиної міжнародної радянської соціалістичної республіки...». Маленьким парадоксом тут може бути те, що хоч трохи тверезіший додаток — «як тільки створяться умовини для її появи» — був ухвалений на пропозицію не когось там із політиків чи теоретиків, а поета-романтика В. Еллана-Блакитного — тільки в нього й знайшлося відносно більше чуття реальності!) Сторінки газет «Боротьба» — київської й херсонської, катеринославського «Українського пролетаря» та інших видань дозволяють простежити весь шлях партії боротьбистів у 1919-1920 роках, тобто в часи їхньої найбільш активної й плідної політичної діяльності у блокові з більшовиками.

Почавши після виділення з партії есерів як одна з найбільш радикальних течій української революційної демократії, боротьбисти невдовзі вже досить переконливо заявили про себе як про партію близьких до більшовиків, але не тотожних з ними українських комуністів. Хід і сутність цієї еволюції, між іншим, намагався стисло сформулювати В. Блакитний, оперуючи, звичайно, термінами і поняттями свого часу. Вказавши, що «весь тягар української революції» в останні часи винесли на собі «дві партії революційного соціалізму і комунізму на Україні», він так характеризував кожну з них (цитую із скороченнями). Перша —«це партія комуністів (більшовиків) України, яка вийшла з лона Російської Комуністичної партії, що, переживши період «соціал-демократизму») підійшла до найвірнішого розв’язання проблеми революційного соціалізму — партія головним чином міського, фабрично-заводського пролетаріату на Україні. Другим відділом армії Революції була наша УПСР, що, розірвавши тенета націоналізму і соціал-зрадництва), і пройшовши в підпіллі і вогні повстань школу революційного соціалізму, тісно підійшла в програмових і тактичних питаннях до першої; партія, органічно зв’язана головним чином з сільським пролетаріатом і зубожілим, спролетаризованим селянством України» (1919 р. 22 лют.).

Полишимо осторонь класову схематику і гримкотіння «пролетарської» фразеології — це стиль доби. Але основна думка автора чітка й справедлива — саме в огні повстань відбулося зближення обох партій. А щодо полеміки між ними, то згадки про неї, очевидно, були не до діла в статті, яка заклично називалась — «Єдиним фронтом».

Після таких вступних уваг, здається, можна починати розмову про ранню публіцистику Блакитного, майже повністю зв’язану з газетою «Боротьба» (Київ). Чому йдеться саме про ранню? Тому, по-перше, що вона ніколи не розглядалась дослідниками (про пізнішу, після 1920 р., є хоча б стислі міркування в працях А. Недзвідського, Ю. Барабаша та ін.). Тому, по-друге, що в руках вульгарних або зловмисних «соціологів» вона завжди була аргументом проти Блакитного — радянського письменника-комуніста. Тому, по-третє, що полемічні моменти цієї публіцистики дозволяють ясніше, а головне, по-новому побачити певні політичні колізії тієї доби, що мають незаперечний інтерес і для наших часів.

Фактичний редактор «Боротьби», Блакитний у різні часи підписував її або як член редколегії, або як одноосібний редактор (по 5 березня 1920 р. включно), після чого його змінив «дуумвірат» у складі М. Любченка — Костя Котка та М. Христового; через місяць, у квітні того ж року, газета припинила своє існування в зв’язку з «влиттям» боротьбистів до КП(б)У. Цікавими бували самі склади редколегії цього органу: скажімо, на початку 1919 р. — Г. Михайличенко, В. Елланський (тобто В. Блакитний), Б. Камков — представник ЦК Української партії есерів, з 23-го лютого 1919 р. — О. Шумський, В. Елланський, А. Бубнов — представник Крайового комітету Комуністичної партії більшовиків, трохи пізніше, з 18 березня, на першому місці в редколегії того ж складу бачимо вже не Шумського, а Елланського. Свої статті публіцист підписував псевдонімами В. Блакитний, Валер Блакитний, В. Гарт, криптонімами В.Б., В.Б.-ий, чимало його матеріалів з’являлося в непідписаній редакторській колонці. (Деякі з них атрибувала покійна Л.Є. Вовчик, дружина і співробітниця письменника).

Тематика публіцистичних виступів Блакитного в роки громадянської війни була різноманітною, але в кінцевій суті визначалась одним — завданнями боротьби за перемогу радянської влади на Україні. Автор «Ударів молота і серця» був щирим революціонером і переконаним, ще з юнацьких літ, соціалістом — досить згадати його романтичний, хай не позбавлений певних полемічних крайнощів, вірш «Україні», написаний, за свідченням поета, ще напередодні революції. Як один з лідерів боротьбистів він послідовно виступав за єдність дій з більшовиками — аж до об’єднання з ними в одній партії. Але це не означає, що він, як і його колеги по партії, безкритично сприймав усе в більшовицькій програмі і тактиці, а особливо — в їх практичному проведенні на Україні, що було зв’язано, своєю чергою, з багатьма моментами політичної лінії тодішнього керівництва КП(б)У.

Боротьбисти недарма наполягали, що вони мають міцніший грунт в українському селі, українському народному середовищі загалом, — вже саме знання місцевих умов, соціально-історичного коріння ситуацій, які складалися, давали неабияку силу їхнім аргументам у полеміці з більшовиками. А ця полеміка була, і вона точилася весь час, незважаючи на те, що обидві партії єднали між собою, по суті, союзницькі взаємини. Більш того, в певні часи вона наближалась до прямої конфронтації, особливо з боку більшовиків, які часто не вагалися приклеювати до своїх спільників ярлики «націоналістів», «напівпетлюрівців» і «сепаратистів». Хоч боротьбисти теж (переважно в першій половині 1919 р.) висували явно неприйнятну для більшовиків вимогу — «об’єднати два загони українських комуністичних сил в єдину УКП (боротьбистів)».

Активну участь у цьому полемічному «з’ясуванні стосунків» брав і В. Блакитний, щоправда, майже незмінно дотримуючись коректно-партнерського чи й просто товариського тону, адже його девізом було — «єдиним фронтом». Здається, тільки раз, обурившись висловленою в циркулярі ЦК КП(б)У настановою на «гегемонію політичного панування», він кинув різкі слова про «фракційних сектантів», про «дрібне політиканство й напівавантуризм», поєднані з «нездатністю до творчої роботи...» (1920. — 23 січ.).

Про що ж сперечалися боротьбисти з більшовиками — адже обидві партії називали себе (боротьбисти, принаймні, з березня 1919 р.) комуністичними і, справді, спільно боролися проти ворожих революції внутрішніх і зовнішніх сил. Легко бачити, що полеміка йшла, головним чином, у площині кількох великих питань — національного, селянського, а також — що було не менш важливим — ставлення КП(б)У до своїх дійсних або потенціальних політичних союзників. Хто заперечить, що ця проблематика в своєму історичному «перевтіленні» має для нас неабиякий інтерес і сьогодні?

Серед боротьбистів, звичайно, були різні люди й різні політичні відтінки, але про Блакитного можна з особливою певністю сказати, що він прагнув бути і був, вживаючи стародавнього виразу, по-лицарському чесним перед інтернаціональною заповіддю комуністів: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Для нього, як і для багатьох революціонерів його епохи, це було велике духовне відкриття, яке, здавалося, до кінця розв’язувало тугий клубок нагромаджених національних проблем. (Наступні покоління переконаються, що подібні «остаточні» розв’язання в цій сфері настільки ж «прості», наскільки й недостатні). Обстоюючи єдність різних націй, він (у питаннях державно-політичних) підтримував «принцип федерації окремих соціалістичних штатів», федерації, в яку «Вкраїна і Росія повинні увійти як рівні по своїм умовам.., як рівноправні члени» (1919. — 14. черв). Але ввійти саме так — на основах рівноправності й повного врахування національних особливостей та національних інтересів кожного народу й країни (держави). З цих принципових позицій В. Блакитний — редактор і публіцист «Боротьби» — неодноразово й досить послідовно критикував керівництво КП(б)У за нехтування національними особливостями України, за глухоту до питань національної культури й мови, за свідому чи несвідому підтримку необмеженого централізму, унітаризму, асиміляторських «общеруських» ідей. Шкодуючи, наприклад, що на III Всеукраїнському з’їзді Рад були відкинуті пропозиції і корективи боротьбистів «у галузі земельної, військової, продовольчої і культурно-національної політики та сфері народного господарювання», Блакитний так узагальнює свої критичні закиди на адресу значної частини діячів КП(б)У: «Злегковажено було насамперед місцеві умови, якими Україна різниться від Росії, не надано відповідної ваги місцевим комуністичним силам і формаціям, що виросли з самого грунту українських об’єктивних умов. Натомість серед керуючих політичних кіл запанував погляд на Україну як на звичайну провінцію Росії, в якій можна проводити працю по раніше вироблених трафаретках без критичного аналізу» (1919.— 22 лип.). В політиці не було зроблено всього необхідного, щоб «не відкинути в табір контрреволюції середнього селянина», внаслідок чого певні верстви селянства тепер «відкидаються в бік повстань».

В цих словах зосереджене, в останньому підсумку, чи не все головне в полеміці Блакитного і боротьбистів з переважною частиною українських (у своїй величезній більшості — російськомовних) більшовиків того часу. Вони, справді, діяли так, що невдовзі стала потрібного відома ленінська резолюція ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні» (листопад 1919 р.). Резолюція, в якій відзначаються й аналізуються (уже не в констатуючій, а в директивній формі) корінні хиби політики партійних і радянських органів на Україні, за своєю суттю близькі або й тотожні тим, на які вказували боротьбисти.

«Національний момент» у полемічних виступах письменника — постійний і один з головних. Цікаво згадати в цьому зв’язку висловлювання іншого діяча з проводу боротьбистів — П. Калюжного. Виступаючи на губернському з’їзді УПСР (комуністів) у Херсоні, він досить ясно оголив ядро цієї проблеми: «Треба заявити одверто і просто: коли б у комуністів-більшовиків більше ясності було щодо справи культури українського пролетаріату, то нашої партії давно би вже й не було. (Боротьбисти хотіли бути «ортодоксальними марксистами» і тому говорили в цьому зв’язку про «культуру пролетаріату», хоч малася на увазі, звичайно, культура народу, українська національна культура. — Л. Н.). А то маємо факт існування на Україні навіть не національного, а українського питання. Під знак питання ставиться сам факт існування українського пролетаріату й його культури, не кажучи вже про те, що під десять знаків запитання ставиться питання про необхідність розвитку цієї культури. А ця справа тісно зв’язана з питанням про форми федеративного об’єднання соціалістичних республік, де окрім національно-культурних ознак необхідно брати до уваги й територіально-економічні ознаки, бо культура тісно зв’язана з економікою».

Кожен історик, що знає ідейно-політичну атмосферу тих часів, підтвердить, що такі «знаки запитання» щодо української нації та її культури були дуже поширені серед членів тодішньої КП(б)У. А також серед працівників усього державного апарату, відносно якого і Ленін спеціально застерігав (у вже згаданій резолюції) потребу вберегти його від напливу «українського міського міщанства», поспіль, як відомо, русифікованого.

В. Блакитний був людиною і революціонером свого часу. Разом з найбільш радикальними боротьбистами він поділяв чимало спрощено-однозначних і войовничо-утопічних — хоч уявлялись вони романтичними — гасел доби воєнного комунізму. «Комунізм переміг збройну силу, Комунізм перемагає святощі місцевого патріотизму, національного і групового егоїстичного фетишизму. Комунізм завоює всесвіт» (1920.— 31 берез.), — писав він 1920 р. у «прощальній» статті перед припиненням виходу «Боротьби». Полемізуючи з лівацькими мареннями Є. Касьяненка про скасування самих назв окремих республік на єдиній радянській «Червоній землі», він водночас погоджувався з думкою про те, що треба, мовляв, поборювати всякий патріотизм, «крім патріотизму революції» (1919.— 4 черв.). Романтики всесвітніх пожеж і повстань любили такі загонисті фразочки — їхнім духом жив, зрештою, і пам’ятний «червоний космізм» у поезії тих років.

Але так — більше в теорії. Стосовно ж реальної політичної практики 1919-1920 років Блакитний-публіцист гостро реагував на всякі прояви великодержавницького нехтування національними потребами українських робітників і селян,яке нерідко спостерігалось у керівних колах і Москви, й Харкова. Якщо він і приставав (як з’ясується далі, суперечачи сам собі) до тези про те, що немає іншого патріотизму, «крім патріотизму революції», то, можливо, саме для того, щоб наочніше довести, що від неї, лицемірно сповідуючи її на словах, відступають на ділі «тт. Каменєви і тому подібні комуністи з «общеруським душком». Дехто хоче підпорядкувати одну націю іншій, писав він у тій же статті 1919 р. «Крапки над «і», — «уже тепер почавши провадити нівеляцію національних різниць шляхом погіршення умовин для розвитку культури бувших недержавних націй і відповідного утворення апарату пролетарської влади. Ці тенденції [ми] змогли нотувати у деяких навіть комуністів — Каменева, Шліхтера» (1919.— 14 черв.).

Слова просто таки пророчі і промовляють на десятиріччя вперед, якщо згадати вже не Каменева з Шліхтером, а, скажімо, зовсім свіжих у нашій пам’яті Суслова з Маланчуком!

У цій же статті, роздумуючи над проблемами тактики комуністів у мирному майбутньому, він висловив цікаву думку, яка, між іншим, явно спростовує і його словесну згоду з Касьяненком у питанні про патріотизм (чи точніше, потребу його «винищення»). На ділі Блакитний виступав за мирне узгодження демократичного патріотизму всіх націй країни, конкретно й передусім російської та української: «Треба знайти компроміс між потягом російського середняка й інтелігентщини до національного «общеруського» об’єдинительства і, навпаки, потягом українських відповідних верств до «самостійності», націоналізму. Цей компроміс ми мусимо знайти». Крізь не зовсім чітке формулювання пробивається, можна гадати, смілива для того часу і для самого Блакитного ідея узгодження (а, отже, й коригування) тодішнього ультракласового «пролетарського інтернаціоналізму» із здоровими національними почуттями, властивими широкому народному середовищу.

В. Блакитному, як і всім боротьбистам, доводилося вперто боротися проти жорстокого централізму, який ішов з Москви і вже тоді, вів фактично до унітарної державної моделі імперського типу.

Л-ра: Слово і час. – 1991. – № 2. – С. 28-36.

Біографія

Твори

Критика




Ключевые слова: Василь Еллан-Блакитний,критика на творчество Василия Эллана-Блакитного,критика на творчість Василя Еллана-Блакитного,скачать критику,скачать бесплатно,характеристика творчества Василия Эллана-Блакитного

Читайте также