Іван Кочерга (До 75-річчя з дня народження)
Вишневський М.Ф.
І. Кочерга належить до того покоління українських письменників, які почали свій творчий шлях ще в дожовтневий час, у період гострої ідейної боротьби в літературі. А це не могло не позначитись на творчості молодого письменника. Болісними й тривалими були його пошуки власного шляху. Однак уже ранні твори, зокрема такі як драматична казка «Пісня з келиху» (1910) — перша значна літературна спроба І. Кочерги, — різко відрізняє його від тогочасної занепадницької літератури.
Рано проявився в І. Кочерги інтерес до театру, проте творчою працею серйозно зайнявся він майже в тридцятилітньому віці, написавши до кінця своїх днів (помер на 72 році життя, 29 грудня 1952 року) понад двадцять великих драматичних творів на різноманітні теми сучасної йому дійсності й історичного минулого.
Захоплений величчю діянь народу в минулому й сучасному, він іноді хотів замінити глибоке вивчення життя і виявлення типових обставин дії героїв драматургічною технікою і вдавався до творення штучних, хоч сценічно й ефектних картин та ситуацій. Звідси деяка невиразність, надуманість і художня непереконливість деяких його творів, зокрема таких, як п’єси «Навчила доля, де шлях до волі», «Про що жито співає?» (1929-1931), «Вибір» (1938), «Китайський флакон» (1944), «Екзамен з анатомії» (1945).
Завдяки дещо абстрактному тлумаченню етико-моральних якостей людини, часом не зовсім вдалому вибору життєвого матеріалу драматург не завжди досягав художньої довершеності й належної типізації зображуваних явищ. Так, п’єса «Підеш — не вернешся» (1935), хоч і написана на важливу й актуальну тему перетворення і підкорення природи, багато втрачає тому, що замість всебічного змалювання типового образу завойовника неосяжних пустинь драматург приділив, по суті, основну увагу особі роздвоєного інтелігента, штучному трактуванню філософської категорії простору як подолання пережитків капіталізму в свідомості радянських людей.
Доречно відмітити, що обігравання певного образу чи поняття — характерна риса творчості І. Кочерги. Уже в першій п’єсі «Пісня в келиху» проявилася ця своєрідність його поетики. В символічному образі «пісні в келиху» письменник хотів показати суспільну роль поезії, її могутню владу над людиною. Основою всіх колізій історичної драми «Алмазне жорно» є символічний образ дорогоцінного каменя, названого «алмазним жорном». З розшуками його пов’язане життя і смерть головних персонажів твору, зокрема божевілля Стесі, одуреної панами. Наскрізними образами-символами, що рухають дію всього твору, є світло (як фізичне явище і символ свободи) в драматичній поемі «Свіччине весілля», китайський флакон в однойменній п’єсі та філософські категорії часу («Майстри часу»), імені («Ім’я»), вірності («Вибір») тощо.
Найбільш досконалі ті п’єси І. Кочерги, герої яких є образним втіленням патріотичних почуттів та високих ідей, породжених самою дійсністю і дуже близьких авторові. Саме вони принесли І. Кочерзі славу й визнання, зробили його ім’я широко відомим у народі.
Однією з кращих в українській драматургії є п’єса «Майстри часу» (1933). Разом з трагедією О. Корнійчука «Загибель ескадри» вона заслужено відзначена другою премією на Всесоюзному конкурсі. Твір привернув увагу громадськості своєю актуальністю, глибиною думки і майстерністю її художнього втілення. В п’єсі в усьому своєму блискові проявилося вміння І. Кочерги, використовуючи певний символ (годинник), що виражає ідею твору, напружено і захоплююче розгортати сюжет, створювати складну інтригу, поєднувати комічне з елементами трагічного, які випливають з обставин дії.
Дія твору відбувається на невеличкій залізничній станції в період 1912-1929 років. Значний відрізок часу і зосередження дії в одному місці дозволили І. Кочерзі знайти таку мистецьку форму, яка допомогла йому найуспішніше втілити в словесних образах свій філософський задум.
Дія перша відтворює епізод 1912 року, друга — 1919. третя — 1920, четверта — 1929 року. Змальовуючи всі історично важливі для нашої країни риси людей маленької станції, драматург розкриває їх думки і настрої, показує їх ставлення до певних суспільних подій, участь у революційному перетворенні світу, в підкоренні часу своїй меті.
«Майстри часу» — високохудожній, гостро проблемний твір. Філософську проблему часу І. Кочерга подає не в абстрактному, суто академічному плані, а в емоціонально відчутних образах, відповідних правді життя і найтісніше пов’язаних з працею і боротьбою народу. Метафізично-ідеалістичній концепції про стихійність суспільного розвитку, самоплив подій, над якими людина не має влади, драматург протиставить матеріалістичне розуміння часу як закономірного руху вперед, осмисленого діяння людини. Він стверджує перемогу розуму над сваволею, торжество світлих ідеалів людей над чорною маячнею расистів і претендентів на світове панування. І. Кочерга показує, що справжніми майстрами часу є самовіддані люди, які бачать мету свого життя і боротьби. Вони зуміли підкорити собі час.
Разом з тим драматург змальовує нову людину і в процесі мирної праці. Майстри заводів, залізниць, міст і ланів. Образним втіленням цього є смерть «таємного радника, доктора механіки» Карфункеля, що впав з риштовання новобудови, бажаючи зупинити годинник, тобто час, що працює на користь нового світу.
Карфункель — предтеча гітлерівських головорізів, їх ідейний однодумець. «Ми підкоримо час дужчим і розумним, ми — майстри часу, що будемо панувати на землі... Ви ще пізнаєте, що таке влада німців, коли вони захоплять весь світ!» — з тупою переконаністю вигукує Карфункель, проте дуже скоро змушений визнати, що не він, а радянські люди — машиніст Черевко, професіональна революціонерка Ліда, комісар військового поїзда, секретар партосередку — справжні майстри часу.
Характерно, що образ Карфункеля, представника найреакційнішої ідеології, метафізичного світогляду, І. Кочерга створив у той час, коли Німеччина ще не була під чоботом штурмовиків, коли гітлерівці ще тільки рвалися до влади.
Особливе місце в спадщині І. Кочерги посідають твори, присвячені подіям історичного минулого. Так, п’єса «Алмазне жорно» (1927) — перша ластівка української радянської історичної драматургії, твір, який збагатив українську літературу темою Коліївщини, узагальненими образами учасників цього визвольного руху. Написавши п’єсу «Свіччине весілля» (1930), І. Кочерга утвердив у літературі і театрі жанр віршованої драми — драматичної поеми, видатними майстрами якої в дожовтневий час були О. Пушкін, Т. Шевченко, О. Толстой, І. Франко, Леся Українка. П’єса «Ярослав Мудрий» (1944) — вершина всього творчого доробку І. Кочерги, один з найкращих творів радянської літератури на історичну тему. Написані рукою зрілого майстра, пройняті гарячою любов’ю до країни, «що з тьми віків та через стільки бур» пронесла прапор боротьби за світло й волю, ці твори захоплюють читача й глядача бунтівничим духом трудових мас України, виховують повагу до їх багатої культури, великого минулого, гордість за не менш героїчне сучасне та прекрасне майбутнє.
В історичних драмах І. Кочерга проявив себе як новатор і продовжувач традицій класичної української і російської літератур, зокрема української історичної та історично-побутової драми. Засвоюючи досвід попередників, драматург змальовує давнє минуле. Гнівно засуджуючи гнобителів, вів створює яскраві емоціональні картини життя і боротьби народу, романтично піднесені образи мужніх синів і дочок.
Як справжній митець, І. Кочерга не ілюструє події історії. Часто історичні події (наприклад, Коліївщина) самі не є навіть об’єктом його зображення; вони лише фон для вигаданого сюжету, на основі якого драматург розв’язує ряд психологічних та етико-моральних проблем. Персонажі його творів здебільшого особи не історичні. Тоді ж, коли йдеться про достовірного видатного діяча минулого, І. Кочерга показує його як виразника загальнонародних інтересів, а сам народ — як рушійну силу історії. Отже, заслуга І. Кочерги – в умінні проникати творчою уявою в: минуле і створювати історично правдиві образи, які є плодом його фантазії; в умінні розкрити суть історичних характерів, опромінити їх гарячим почуттям любові і наблизити до нас, до читача й глядача.
Драматична поема «Свіччине весілля» («Пісні про Свічку») — це поетична легенда, основана на історичному факті заборони київськими воєводами засвічувати з будинках городян і ремісників світло (палити свічки). Спираючись на цей факт і силою своєї фантазії відтворюючи топографію тогочасного міста, звичаї і побут його населення, драматург малює не зафіксовану в документах, але історично правдиву і цілком можливу картину життя городян та ремісників, їх боротьбу проти литовських феодалів та їх прислужників, за міські правілеї та права і на цьому грунті створює узагальнений образ боротьби українського народу за свою волю, за соціальну й національну незалежність.
В центрі п’єси — постать мужнього й незламного в своєму прагненні зброяра Івана Свічки, який очолив виступ трудящих, та його нареченої Меланки, такої ж самовідданої і вірної народові, послідовної у своїх почуттях і прагненнях.
...Скільки раз Зривалася і падала я з кручі,
І в розпачі, щоб вогник не погас,
Чіплялася за терен я колючий...
Підводилась... і знову йшла і йшла,
Не чула ніг, не бачила дороги,
Ні диких псів, що кидались під ноги,
Ні бурі, що лице моє сікла!
Не чула я, не бачила нічого,
Бо іншої не відала мети —
Як вогник цей невгасним донести, —
говорить знесилена і змучена Меланка, пронісши «тремтячий, але незгаслий вогник крізь бурю і терни своєї весільної ночі». І в її життєвому шляху читач і глядач зразу пізнає тернистий історичний шлях України, героїчне минуле українського народу. Створення цього поетичного символу і разом з тим конкретно-чуттєвого образу живої людини І. Кочерга вважав «кращим ділом свого літературного життя».
Трагічний фінал життя Меланки не затіняє загального оптимістичного звучання твору, бо вогник Меланчиної свічки переростає в незгасле полум’я повстання, у збройну боротьбу ремісників проти сваволі і гніту литовських князів і воєвод. З гаслом «За Свіччине весілля» вони визволяють Івана Свічку і на чолі з ним ідуть на приступ замку воєводи. Бадьоро і впевнено лунають заключні рядки твору, заклик Свічка «Вперед, на бій!.. До волі! До борні!»
Виразно окреслені й інші дійові особи п’єси, зокрема представники широких верств трудящих. Це не безлика юрба, а барвиста галерея різноманітних характерів, індивідуалізованих типів (кравець Коляндра, кожум’яка Чіп, коваль Мелешко, кушнір Балабуха, золотар Передерій, бондар Шпак, бублейниця Тетяна, дівчата, ченці), що в своїй сукупності представляють народ. У кожного з них своє ремесло, своя психіка, але всі вони прагнуть одного — світла. Світло — конкретний об’єкт їх боротьби і разом з тим символ постійного прагнення народу до кращого майбутнього, алегорія волелюбного духу трудящих мас, що, незважаючи на злигодні, на протязі всіх віків тримали запаленими дорогоцінні світочі свободи.
Події, змальовані в п’єсі «Свіччине весілля», відбуваються восени 1506 року, тобто в той час, коли велика частина українських земель, в тому числі й Київ, перебували під владою литовських магнатів. Цього періоду історії України ще ніхто до І. Кочерги не відтворював у художній літературі, тому його заслуга як новатора і в такому аспекті безсумнівна.
Ніхто з художників слова до І. Кочерги не брався розкрити також складний і суперечливий образ видатного діяча Київської Русі Ярослава Мудрого. Увагу І. Кочерги привернула невтомна боротьба князя за єдність руської землі, невгасима любов наших далеких предків до своєї вітчизни. Це велике і святе почуття, прекрасно передане фразою «Хто вип’є раз дніпрової води, тому ніколи Київ не забути», проходить через усю п’єсу, є її лейтмотивом.
Любов до рідного краю керує вчинками не лише Ярослава, а й бентежного і гордого Микити та добродушного Свічкогаса. Тільки це гаряче почуття допомогло Микиті зрозуміти державну політику Ярослава, те, «чим він людей отак причарував», побачити, що князь «ворогів здолав не для своєї слави, а щоб з’єднати Руськую державу», а Свічкогасу — переконатись, що краще свині пасти і свічки гасити на рідній землі, «ніж рицарем вельможним і багатим розкошувати по чужих краях». Ради блага вітчизни жертвує собою, аби зберегти життя Ярославу, проста дівчина Милуша. Любов до батьківщини примушує Журейка забути кривди, яких він зазнав від Ярослава, і йти на допомогу йому в загрозливий для Русі час. З туги за рідним краєм гине на чужині Єлизавета — улюблена дочка Ярослава.
В основу свого твору драматург поклав невеликий відрізок довгого і бурхливого життя Ярослава, 1030-1036 роки. Це той час, коли він, об’єднавши під своєю владою руські землі, всі свої зусилля спрямував на розвиток культури, піднесення добробуту народу, бо «мир і труд — це благо основне». Однак події розгортались так, що Ярослав мусив піднімати меч і проти «заброд-варягів», і проти чвар окремих феодалів, і проти печенігів, над якими в 1036 році домігся вирішальної перемоги. Конфлікти твору, хоч і є плодом творчої уяви драматурга, цілком відповідають реальним суспільним суперечностям того часу. Спираючись на них, драматург домислює і переосмислює окремі образи й події, ніскільки не порушуючи правди історії. Подіям давнього минулого він надає широкого соціального звучання і філософського узагальнення.
У втіленні своєї високопатріотичної гуманної ідеї, глибокого філософського задуму І. Кочерга пішов шляхом творців великих реалістичних полотен. Герої його трагедії «Ярослав Мудрий» — художньо довершені, сповнені життєвої правди образи. Це, насамперед, сам Ярослав та його «чесний ворог і таємний друг» Микита, син Новгородського посадника Коснятина.
Правильно визначивши головне в діяльності Ярослава, І. Кочерга зумів поєднати в його образі риси видатної історичної особи і живої людини, наділеної різко індивідуальними якостями. З сторінок твору він постає перед нами як «хоробрий вождь і мудрий будівник», для якого «Русь понад усе», помисли якого спрямовані на створення миру для свого народу, і як рядова людина з усіма її позитивними й негативними рисами.
Змальований у ваганнях, сумнівах, тяжких роздумах, ніжній любові до своїх дітей, у взаєминах з представниками простого люду та дружиною, яка виступає на захист «заброд-варягів» і готує проти нього змову, образ Ярослава Мудрого окреслюється в уяві читача й глядача чітко й виразно, в усій багатогранності і складності живої людини.
У складній внутрішній боротьбі розкривається художньо переконливий образ Микити. Він оселився у княжому дворі з метою помститись Ярославу за скривдження свого батька, проте задум не здійснює, бо з почуттям кровної помсти в його свідомості бореться розуміння загальнонародних інтересів. «Чи варто мстити Ярославу, коли тепер будує він державу і Новгород міцніє разом з ним?» — відповідає Микита Давидові й Ратибору. Перебуваючи в оточенні Ярослава, Микита зрозумів, що перед ним «мудріший з усіх земних царів», що тільки послідовна й рішуча політика Ярослава — правильна. Тому навіть смерть батька і підбурювання новгородських змовників не змогли підняти його руку проти Ярослава. Немалу роль відіграла в цьому й любов до Єлизавети. Ставши «таємним другом» Ярослава, він гине в бою за Русь, обороняючи Київ від навали печенігів.
Микита — не ходульний образ лиходія, поширений у світовій літературі. Це образ живої людини, пристрасного і чесного шукача правди, високопоетичне втілення тих внутрішніх сил Київської Русі, які протистояли Ярославу в його боротьбі проти чвар феодалів, дроблення країни, за міцну і єдину державу, здатну витримати бій з наймогутнішими силами зовнішніх ворогів.
Велику роль відіграє в творі конфлікт між Ярославом і варягами, на захист яких стає дружина князя, Інгігерда. Причина конфлікту з нахабному поводженні варягів, яких руські князі в ті часи наймали для оборони кордонів Київської держави, в їх притяганні на роль духовних отців руського народу і спадкоємців його земель.
Мені не треба пишних тих казок,
Що предків нам шукають десь за морем.
Народ мій тут, на рідних цих просторах,
Від Києва до Лагоди живе.
І не заброд Ісландії суворих —
Мене своїм він предком назове! —
з гідністю, як справжній патріот і син свого народу, говорить Ярослав дружині, в минулому скандинавській принцесі.
Намір написати драматичну поему «Ярослав Мудрий» (автор називає цей твір також трагедією) виник в І. Кочерги під впливом самого життя. Події, пов’язані з діяльністю Ярослава, настільки перегукувались з сучасністю, з героїчною боротьбою народів проти іноземної навали в роки Великої Вітчизняної війни, що драматург не міг не відтворити їх, не міг не розказати своєму народові про одну з яскравих сторінок його далекого минулого. Як і твори інших письменників про історичне минуле, драматична поема І. Кочерги своїми високохудожніми, життєво правдивими образами надихала людей на ратні подвиги, зміцнювала в їх серцях гаряче почуття любові до своєї Вітчизни.
Велику й необхідну для розвитку літератури й культури українського народу роботу вів І. Кочерга як редактор журналу «Театр» та газети «Література і мистецтво» до війни і в роки Великої Вітчизняної війни. І. Кочерга брав активну участь також у роботі Спілки письменників України і Комітету в справах мистецтв.
Л-ра: Література в школі. – 1956. – № 5. – С. 85-89.
Твори
Критика
