27-11-2016 Іван Кочерга 335

Іван Кочерга. Свіччине весілля

Іван Кочерга. Свіччине весілля

(Уривок)

ПЕРЕДМОВА

Коли я випадково натрапив на мотив "заборони свiтла", мотив, що й послужив темою для цiєї драми, мене захопила в ньому можливiсть змалювати барвисту картину суто мiського життя i соцiальної боротьби в стародавньому мiстi, а на цьому мальовничому тлi створити узагальнений образ боротьби України за свою волю i самобутню культуру.

У двох грамотах литовських князiв (1494 i 1506 рр.), що володiли тодi Києвом, е коротенька звiстка про те, як київськi воєводи заборонили, немовби з протипожежних мiркувань, засвiчувати свiтло "в домєх" київських городян i ремiсникiв, стягаючи в разi непослуху чималi для того часу штрафи. Тяжка ця заборона тривала, очевидно, не менш як 15 рокiв, бо в грамотi 1494 р. вона згадується як факт, що вже iснував, i минуло ще 12 рокiв, як нарештi 1506 р. цю заборону остаточно скасував уже новий король Сiгiзмунд. Iнших вiдомостей про iсторiю "заказаного свiтла" я не знайшов. Грамота 1506 р., що "отложила" заборону свiтла, посилається на скаргу в цiй справi киян. Проте i попередня грамота 1494 року каже про такi самi скарги, що не заважало воєводам ще 12 рокiв тримати в темрявi ремiсничi "кiнцi" великого мiста. Отже, не буде великим порушенням художньої правди, коли припустити, що, не бачачи пуття в дванадцятирiчних скаргах великим князям, київськi ремiсники i городяни не витримали й активно запротестували проти знущання.

Хоч як там було в дiйсностi, але такий поетичний мотив, як заборона свiтла в цiлому мiстi, дає дорогоцiнну змогу змалювати стародавнє цехове ремiсниче життя, показати це життя не статично, а в процесi боротьби з феодалами за мiськi привiлеї i права.

Пiсля запровадження в Києвi Магдебурзького права цехове життя на початку XVI столiття було в повному розквiтi. Всi отi кравцi, шевцi, рибалки, теслярi, золотарi, бондарi, кушнiри, ковалi, стрiльцi й багато iнших, про життя яких у Києвi згадують тогочаснi джерела - звiсно, не могли залишатись байдужими глядачами насильства феодального панства з заказаним свiтлом, що вiд його заборони терпiли насамперед саме "нижчi", трудовi верстви тодiшнього суспiльства.

З мотивом заборони свiтла, що його дає згаданий iсторичний епiзод, я зв'язав вiдомий київський звичай "женити свiчку" першого вересня, що справлявся ще порiвнюючи недавно - в 80-90-х роках минулого столiття.

Я спробував вiдтворити корiння такого весiлля в самiй боротьбi за свiтло київських ремiсникiв. Для цього я поставив у центрi поеми вигадану постать ремiсника-зброяра Свiчки, з весiллям якого i зв'язав перипетiї драми i самої боротьби ремiсникiв за свiтло.

Запровадження в драмi цього мотиву вимагало iнсценiзацiї стародавнього весiльного ритуалу. Це утворювало небезпеку розгубити в сирому етнографiзмi драматичне напруження поеми, i, щоб уникнути цього, я дозволив собi символiчну поетизацiю весiльного ритуалу в рамцi цехових мотивiв, оскiльки весiлля вiдбувається на об'єднаних зборах усiх цехiв.

Ось те, що я вважав за потрiбне сказати щодо сюжету i зовнiшньої побудови моєї драматичної поеми.

Тепер не зайвим буде обiзнатись, бодай в загальних рисах, з топографiєю тогочасного (1506 р.) Києва, принаймнi тих його мiсць, якi е безпосередньою сценою цiєї дiї.

За тих часiв Київ ледве почав оживати пiсля жахливого руйнування, якого зазнав в 1482 роцi вiд кримського хана Менглi-Гiрея, що "Кiєв взя i огнем сожже". Нагiрна частина мiста - Старий город - була занедбана, зруйнована i не пiдiймалася з руїн аж до XVII столiття. Все мiське життя за часiв нашої драми було зосереджене на Подолi, що звався тодi Подольє або Нижнiй город.

Тут, в тiсних i кривих вулицях, кипiло торговельне i промислове життя мiста, тут, в убогих, ушитих соломою хатах, жили мiщани, ремiсники, купцi та iнший київський люд. На великому майданi, де тепер будинок Київенерго, мiстився Магiстрат - мiсце, де було зосереджене мiське самоврядування за Магдебурзьким правом, а далi на захiд, пiд горою, був Житнiй торг - назва, що збереглася й досi.

На захiд вiд Подолья здiймалася над його кривими вуличками гора, так звана Вздихальниця, що являє собою вiдногу Старокиївських високостей, але трохи нижча за них. Тепер над кручею цiєї гори стоїть Андрiївська церква, тодi ж усю цю високiсть, а також сумiжну з нею Киселiвку (назва пiзнiша) займав Київський замок, що його збудували десь, певно, в XV ст. литовськi князi, щоб закрiпити свою владу в здобутому ними Києвi.

Отже, з одного боку Подольє - центр мiщанського i цехового життя, з другого - пануюча над ним Вздихальниця з литовським замком (Гора) - i є мiсце дiї нашої драми.

Головна i найвигiднiша дорога з Подолья до замку йшла в обхiд на захiд, а потiм на пiвдень, огинаючи гору таким способом: з Житнього торгу повз гору Щекавицю, що стояла на пiвнiч проти Вздихальницi, через Кожум'яцьку браму i так званий Копирiв Кiнець i далi через передмiстя Кожум'яки - назва, що збереглася за вiдповiдною вуличкою до останнього часу. Копирiв Кiнець, де автор мiстить оселю своєї героїнi Меланки, знаходився, отже, на дорозi мiж Горою з її замком i Подольєм, що вiд нього вiн вiддiлявся згаданою Кожум'яцькою брамою i був трохи вищий.

Сам же по собi Копирiв Кiнець мiстився мiж Замковою горою (Вздихальницею) i протилежною горою Скавикою (Щекавицею) в найвужчому мiж ними мiсцi. Щекавицька вулиця iснує, як вiдомо, i тепер. Отже, Копирiв Кiнець, в якому починається дiя драми, знаходився недалеко Житнього торгу, на захiд вiд нього. Кожум'яки, що обгинали Вздихальницю i замок з заходу, являли собою глибоку долину - яр, де протiкала рiчечка Киянка (назва збереглась i тепер), i були вони тодi, як вже сказано, найвигiднiшим сполученням мiж Подольєм i старим городом (через Київську браму) i зокрема замком. Це було глухе, темне вночi передмiстя, де по схилах ярiв тулилися вбогi хатини гончарiв i кожум'як; до них належить i змальований у п'єсi Чiп. Є безперечнi пiдстави гадати, що в цих Кожум'яках завжди таїлося глухе незадоволення i назрiвала опозицiя литовському урядовi, що чекала найменшого приводу, щоб спалахнути одвертим заколотом. В нашiй драмi дорога з Замкової гори на Житнiй торг є та путь, що її мусила пройти Меланка з своїм лiхтарем, щоб урятувати вiд страти Свiчку. Цiлком зрозумiло, що, крiм Кожум'яцької дороги, було ще багато iнших сполучень (стежок) мiж Подольєм i Старим городом (ось як Боричiв узвiз та iншi), але всi вони були ще крутiшi, хоч i коротшi. Ось i Меланка мусила пройти такою стежкою, вийшовши з Воєводиної брами. Переходячи до самого замку - резиденцiї литовського воєводи та його залоги, треба насамперед сказати, що немає цiлком точних вiдомостей, коли саме вiдбудовано цей замок пiсля жахливої його руйнацiї Менглi-Гiреєм в 1482 р. Все-таки є деякi пiдстави гадати, що за часiв нашої драми (1506 р.) замок уже був знову збудований. Вiн займав чималу територiю, весь обгороджений мiцними дерев'яними стiнами з 15 триповерховими вежами. У двох вежах були брами - одна на пiвнiч, проти Щекавицi, так звана Воєводина брама, i друга на пiвдень - Драбська (жовнiрська) брама, а невеличка площадка перед цiєю брамою правила за лобне мiсце - тут карали на горло. На однiй з веж були великi мiськi дзигарi, що теж згадуються в п'єсi. В стiнах замку, крiм палацу самого воєводи, було чимало всяких будiвель рiзних вiйськових чинiв та жовнiрськi казарми. Тут же мали свої будинки вiйт i ще декiлька найповажнiших городян.

Отже, дiї драми розвиваються в таких мiсцях: перша - в Копиревому Кiнцi, бiля Кожум'яцької брами, що вела з замкової дороги на Подольє; друга i четверта - в замку, у воєводиному палацi; третя - в Магiстратi та Подольї; п'ята - на однiй з подольських вуличок недалеко вiд великого Подольського майдану.

Хочеться сказати ще кiлька слiв якщо не про iдейну настанову поеми, - вона зрозумiла й ясна, - то про образ Меланки, дiвчини, яка проносить тремтячий, але незгаслий вогник крiзь бурю i терни своєї весiльної ночi. Цей образ є поетичним символом України, що "з тьми вiкiв та через сгiльки бур" пронесла незгаслим живий вогник своєї волi й культури, вогник, що розгорiвся потiм таким чудесним полум'ям вiд огнiв Жовтневої революцiї. Таке розумiння цього образу, що його створення я вважаю кращим дiлом свого лiтературного життя, прийнято i в критицi та в iсторiї української лiтератури.

АВТОР.

ДIЙОВI ОСОБИ:
В о є в о д а Київський
Г i л ь д а, його дружина.
К н я з ь О л ь ш а н с ь к и й, каштелян1.
I в а н С в i ч к а, зброяр.
М е л а н к а, дiвчина.
Ш а в у л а, вiйт Київський.
К о з е л i у с, писар.
П е р е д е р i й, слiпий золотар.
Ч i п, кожум'яка.
К о л я н д р а, кравець.
К а п у с т а, цехмейстер.
Т е т я н а, бублейниця.
П р i с я, дiвчина.
К м i т и ч, зем'янин звенигородський.
К е з г а й л о, рицар, комендант замку.
Р у з я, його дружина.
П и р х а й л о, рицар литовський.
Ф л о р i а н, джура.
К о з е к а, осмник 2.
Я н у л i с, ловчий воєводин.
У л ь р i к а, служниця.
К у п е ц ь перекопський.
К у п е ц ь вiрменський.
С и м е о н
Ф о к а
Б а л а б у х а, кушнiр.
Ш п а к, бондар.
М е л е ш к о, коваль.
З с х i д н i н е в i л ь н и ц i.
Г о р о д я н и н з лiхтарем.
Д i в ч и н к а Передерiєва.
Цеховi, мiщани, городяни, дiвчата, жовнiри, осмники, литовськi рицарi.

Дiється в Києвi восени 1506 р.

1 Каштелян - сановник, що засiдав у польському сеймi.

2 Осмник - дрiбний урядовець княжий.

ДIЯ ПЕРША

В I Д М I Н А П Е Р Ш А

Старий Київ 1506 року. Копирiв Кiнець перед Нижнiм городом. Лiворуч Кожум'яцька брама, що веде на Подольє, в глибинi церква Симеона, праворуч кiлька хат, серед них - Меланчина. Вiддалiк видно гору Вздихальницю з Литовським замком. До нього йде дорога цiєю вулицею. На виступi Симеонової брами в нiшi жеврiє лампадка. Час перед вечором. Золота осiнь.

І

Дiвчата спiвають i ходять кружка. На чолi - Прiся. Входить, трохи шкутильгаючи, кравець Коляндра, худорлявий i веселий хлопець.

К о л я н д р а

Та що це ви сумної завели?

Побавились би краще, погуляли,

А хочете - i я допоможу.

П р i с я

I справдi, сестри, - нум варити пиво!

2 д i в ч и н а

Нi, краще в женчика!

3 д i в ч и н а

Чи в коструба! 1

1 Коструб - яструб.

П р i с я

Ба нi!

В кострубонька гуляти не годиться,

Веснянка це, а зараз осенiє.

Мов золотом укрило всi яри...

2 д i в ч и н а

Тодi про свiчку! Саме до ладу!

Давно лора про свiчку вже спiвать.

З д i в ч и н а

Гаразд, гаразд!

П р i с я

А хто за свiчку буде?

2 д i в ч и н а

Наталочка. Вона ж у нас струнка,

Мов свiчечка, i, як вона, бiленька.

Виводить на середину гарненьку, дуже молоду дiвчину.

2 д i в ч и н а

Ставай свiти.

3 д i в ч и н а

А я за вiтра буду.

Дмухатиму, щоб свiчку загасить!

К о л я н д р а

Нi, краще я! Я так на вас подую,

Що всi спiдницi вгору полетять.

П р i с я

Та ну тебе! Женiть його, дiвчата!

З д i в ч и н а

А я тивуном 1 буду.

1 Тiун - управляв феодальним маєтком та керував дружиною, що перебувала в замку.

2 д i в ч и н а

Я дяком.

П р i с я

Ну, годi вже - ставайте до ладу.

К о л я н д р а

Та що спiвать про свiчку, все їдно

Хоч як спiвай, а потемки сиди,

Бо свiтло заборонено свiтить...

П р i с я

I справдi... вже й Семен не за горами,

А в хатi не побачиш каганця...

К о л я н д р а

Заборонив проклятий воєвода...

Проте менi байдуже, бо дiвчат

I в темрявi зумiю я намацать -

Як пишний стан або палкi вуста,

Цiлуй мерщiй - такий у мене звичай.

Без каганця дорогу я знайду

До вас, мої дiвчата-сироїжки.

Хапає й цiлує дiвчат - тi з реготом вiдбиваються.

Д i в ч а т а

Та ну тебе в болото! Одчепись!

П р i с я

Ач, вигадав, ласуне кривоногий!

Женiть його, дiвчата! Годi вже!

Ставайте всi гарненько по мiсцях -

Ти тут, ти тут, а ви сюди, а ви

Ставайте колом, свiчку бережiть.

Всi по мiсцях? Тепер спiвайте, сестри.

(Поважно).

Про свiчку нашу пiсню заведем.

Дiвчата розбиваються на два гуртки. Один утворює коло, всерединi якого стоїть Наталочка - "свiчка", а другий, в якому Вiтер, Дяк i Тивуни, намагається прорвати коло, розiгруючи все, про що спiває пiсня. Тим часом з-за брами вийшов Козелiус, городський писар, поважна, худорлява постать у довгому, облямованому хутром убраннi, з жезлом i великою книжкою пiд пахвою. Слухає пiсню, непохвально хитаючи головою.

ПIСНЯ ПРО СВIЧКУ

Нас бджiлка премудра навчила,

Як свiтло здобути вночi,

I з ярого воску злiпили

Ми свiчку, ми свiчку собi.

Ой ладо, ой ладо, злiпили

Ми свiчку на втiху в журбi!

I вабить до гурту нас свiчка,

До працi, до дружнiх пiсень.

I з нею осiнняя нiчка

Нам радiсна й ясна, як день.

Ой ладо, осiнняя нiчка

Нам радiсна й ясна, як день.

I вiтер даремно осiннiй

Лютує, щоб свiчку задуть,

Не пустимо вiтру ми в сiни,

Лети - не до нас твоя путь.

Ой ладо, не пустимо в сiни,

Лети - не до нас твоя путь!

А дяк заходився патлатий,

Щоб свiчку до церкви забрать,

Прогнали дяка ми iз хати:

Iди в свою церкву спiвать!

Ой ладо, прогнали iз хати,

Iди в свою церкву спiвать!

I княжi тивуни ярились,

Щоб свiчку-красуню згасить,

Та ми i од них одкупились.

А свiчка i досi горить.

Ой ладо, ой ладо, i досi

Ясна наша свiчка горить.

Свiти же нам, свiчко-красуне,

На радiсть i горе всяк час,

Нi вiтер, нi дяк, нi тивуни

Тебе не однiмуть у нас.

К о з е л i у с

(поважно).

Стривайте, тихо! Як посмiли ви,

Дiвчата голосистi i свавiльнi,

Цю пiсню непристойную спiвать?

Ця пiсня єсть злочинна i безбожна,

Вона властей законних зневажає

I матiр нашу, церкву пресвяту.

I аз, урядник воєводи,

Notarius illustrae civitatis 1,

До кари вас негайно притягну.

Не думайте тiкать - я всiх вас знаю

I геть усiх в цю книжку запишу.

1 Писар славної держави (лат,).

К о л я н д р а

Дивись який! Свiтить не можна свiтла,

То хоч спiвать про це не заважай!

Iди пиши про мито та помiрне,

Про мостове, про сош i верховщину,

Про всi лупецтва, що здирає з нас

Його пресвiтла милость воєвода.

Облиш пiснi дiвочi - з них тобi

Навряд хабар чи iнша здобич буде.

К о з е л i у с

Стривай, стривай, як посидиш в хурдизi,

То iншої, зухвальче, заспiваєш.

Починає писати в книжцi. Дiвчата оточують Козелiуса.

П р i с я

Та годi-бо - бач, халепа яка,

Вже i спiвати в Києвi не можна!

2 д i в ч и н а

Та не пишiть. Не будемо спiвать...

3 д i в ч и н а

Не знали ми...

П р i с я

Не ми цю пiсню склали.

К о з е л i у с

Хай буде так. Пробачу перший раз.

А ви за те, дiвчата-чепурушки,

Повиннi всi вiддячити менi -

Солодким вiдкупитись поцiлунком,

Не то - негайно в книжку запишу.

К о л я н д р а

Ач, вигадав драпiжник довгополий -

I на дiвчат вже мито урядив!

Козелiус хапає й цiлує дiвчат.

К о з е л i у с

Бджола свiй мед збирає по квiтках

I жодної, премудра, не минає.

Д i в ч а т а

Та ну тебе в болото! Ач, який!

Розбiгаються з реготом.

ІІ

З своєї хати виходить Меланка, молода, дуже вродлива дiвчина.

П р i с я

Меласю, люба!

2 д i в ч и н а

Ти хоч нас рятуй.

3 д i в ч и н а

За писарем не можна зовсiм жити!

П р i с я

Шкода, що тебе з нами не було,

Тодi б, напевно, писар не чiплявся,

Ти б свiчкою у нас була, а ми

Таку красуню скривдить не дали б.

Ходiм мерщiй - тепер спiвати вiльно,

Бо писар з нас чимале мито взяв.

К о з е л i у с

Ба нi! Тепер рахунок буде iнший:

Нехай за всiх Меланка викуп дасть,

Бо київських дiвчат всiх поцiлунки

Не так солодкi, як її один.

П р i с я

Дивись який!

К о з е л i у с

О дiвчино прекрасна,

Повинна ти мене поцiлувать,

Щоб цих дiвчат од кари врятувать,

Чи є ж така краса на свiтi...

Притягає Меланку до себе, вона з серцем вiдштовхує.

М е л а н к а

Геть!

Занадто вже собi ти дозволяєш.

Пан писаре, не для того тебе

Призначив князь i рада ухвалила,

Щоб ти киянам кривди учиняв

Та до дiвчат без сорому чiплявся.

Не молодий, здається...

К о з е л i ус

Начувайсь!

За цi слова менi ти ще заплатиш...

К о л я н д р а

От дiвчина! Не те що ви. Орел!

Не схаменувсь, як хрiну пiднесла.

М е л а н к а

(до дiвчат).

Не можу з вами, дiвоньки, гуляти

Сьогоднi я - не до того менi...

Заслабла мати, враз схопило серце,

Заснула щойно, мучилась весь день...

Не знаю вже... чогось такий гнiтючий,

Такий важкий на серце лiг тягар...

Ходжу... i наче лиха все чекаю...

П р i с я

Та бог з тобою! Буде все гаразд.

III

З-за Кожум'яцької брами виходить юрба цеховикiв, що вертаються з засiдання магiстрату, жваво обговорюючи якусь подiю. Серед них кожум'яка Чiп, золотар Передерiй, цехмейстер Капуста, кушнiр Балабуха, бондар Шпак, коваль Мелешко. Чiп - велетенського вигляду кожум'яка в шкiряному фартусi. Капуста - старенький, бiлий, як голуб, Передерiй - вродливий, поважного вигляду майстер, рокiв пiд 45, з довгастою чорною бородою, слiпий. Його веде гарненька дiвчинка рокiв 10.

Ч i п

Знущання це! Нiколи не було,

Щоб вiд цехiв такого вимагали!

Та що це ми - невiльники, раби,

Челядники хiба ми воєводи,

На нього щоб робити день i нiч!

Б а л а б у х а

Чи бачили! Робити на дурницю!

Коляндра втуляється до гурту.

К о л я н д р а

Кажiть-бо що? Невже i магiстрат

Погодився на всi отi вимоги?

К а п у с т а

Погодився! Та хто його питав?

К о л я н д р а

Виходить так - покинь усю роботу,

На воєводу тiльки i працюй!

Ч i п

Не дiжде ж вiн, щоб ми йому робили!

Козелiус обережно наближається, прислухаючись.

Б а л а б у х а

Пiвтисячi зробити кожухiв

До покрови! Та що вiн, з глузду з'їхав!

Козелiус непохвальне хитає головою.

П е р е д е р i й

Хiба на те ми маємо свої

Статути цеховi та привiлеї,

Щоб з наших прав знущалися пани

Та на рабiв своїх перевертали!

Ч i п

Вже дихати народу не дають,

Нема кiнця насильству i притугам!

К о з е л i у с

(виходить, затуливши вуха руками).

Не слухаю! Не чую!

Ч i п

Забирайсь!

Ще не таке почуєш, довгополий.

К а п у с т а

З давнiх-давен стоїть громада наша,

Права цехiв ще Вiтовт урядив.

Ч i п

I що ж тепер товаришам казати?

Де взять часу, де сили, щоб оту

Невiльницьку роботу поробить!

К а п у с т а

Де взять часу, щоб тисячу чобiт

До покрови пошити воєводi!

Б а л а б у х а

Та що чобiт! А кожухiв п'ятсот

Пошити на дурницю! Добре дiло!

К о л я н д р а

А триста свит для драбiв! А штанiв

Пiвтисячi!

М е л е ш к о

Та з вас хоча роботу

Вигнiчує проклятий дерилюд!

А з ковалiв залiзо вимагає,

Щоб тисячу сокир йому скувать!

Ч i п

Знущання це!

Ш п а к

А дiжки для капусти,

А бочки та барила для вина!

Ч i п

Терпiли все, здається. Цiлий рiк

На замок безустанку працювали.

Окопи всi насипали кругом,

Городнi будували, мури, вежi.

То хоч тепер дай дихати людям!

Нi - знов працюй на того воєводу,

Неначе ми не цехи, не майстри,

А панськiї невiльники якiсь!

В с i

Знущання це! Насильство!

К о л я н д р а

Та хоч би

Увечерi могли ми працювати,

А то дивись - i те роби, i те

А свiтла i не думай засвiтить!

Ч i п

Еге, еге! Покинь свою роботу,

Роби на замок - а коли ж робить?

Коли робить, як ночi стали темнi,

А свiтло заборонено свiтить!

П е р е д е р i й

Нечуване, нелюдське то знущання!

Щоб городянин вiльний був не властен

В своїй же хатi свiтло засвiтить!

К о л я н д р а

Та ще яке знущання! Цiлу нiч

По мiсту ходять осмники, шукають,

Чи не горить де в хатi каганець.

Ч i п

В усi щiлини дивляться, крiзь дверi,

I кожну нiч збирають щедру дань

Вiд каганцiв для пана свойого.

К о л я н д р а

Та ще яку! Дванадцять кiп грошей

Беруть вони за кожний каганець.

Це вже не жарт.

Пр i с я

Приходили учора

В заулок наш, до кушнiра Журби,

Застукали вогонь, забрали смушки

I кушнiра самого повели...

2 д i в ч и н а

Були i в нас, та я ще вiддаля

Побачила i встигла загасить.

К о л я н д р а

Драпiжники!

I н ш i

Гнобителi! Кати!

Ч i п

Не дiжде ж вiн, щоб ми йому робили!

П є р е д е р i й

Доволi вже наругу цю терпiть!

Ч i п

Хай свiтло дасть!

В с i

Не дiжде вiн, щоб знов

Ми як раби на замок працювали

Та як кроти сидiли без вогню!

IV

З глибини сцени, з-за рогу св. Симеона, виходить Гiльда, молода, прекрасна панi, пишно вдягнена в оксамитну сукню, з перлами у волоссi, i Ульрiка, її служниця. Юрба шанобливо дає їм дорогу.

К о з е л i у с

(поштиво уклоняється).

Г о л о с и

Дивись, дивись! Дружина воєводи!

Дружина воєводи. Ач яка...

Красуня, що й казати. Чеська лялька...

К о з е л i у с

Моя пошана найяснiшiй панi!

Раптом злiва чути звуки ловецьких сурм. Обидвi жiнки зупиняються посеред дороги.

Д i в ч а т а

Музика! Сурми!

Близько вже! З-за брами!

Кидаються до брами i дивляться вниз на Подольє.

Д i в ч а т а

Собаки, вершники!

Дивись, дивись - iще!

Всi в золотi. А зброя - аж горить.

А ферязi1 якi золототканi,

А рицарi мальованi якi!

Дивись, дивись - сюди вже повернули.

1 Ф е р я з ь - рицарський одяг,

К о з е л i у с

(що теж дивиться).

Це найяснiший пан наш воєвода

Вертається з Дiвочої гори,

Де бавився шляхетським полюванням

На кабанiв та на газель лiсових.

У л ь р i к а

(до Гiльди).

Доводиться нам повернутись, панi:

Ловецькi чути сурми - це наш пан

Вертається додому.

Г i л ь д а

Менше з тим.

Ти думаєш, що пану воєводi

Не все їдно, чи дома я, чи нi?

Ба - ось якби, вернувшись з полювання,

Якого пса недолiчився вiн,

Або, ще гiрше, кiнь який загинув,

То iнша рiч. А жiнка - це пусте.

Ходiм мерщiй, ми, може, ще поспiєм

Хоч манiвцем мисливцiв обминуть.

У л ь р i к а

Спiзнились, люба панi. Всi вже тут.

V

Дiвчата з криком кидаються врозтiч. З-за брами виїжджає, блискучий похiд. Попереду ловчi iз смиком псiв, далi пан Воєвода, Ольшанський, Кезгайло i ще кiлька рицарiв. Несуть кабана, кiлькох газелей. Воєвода хмурого, вигляд у, з довгими, вже посивiлими вусами.

Городяни скидають шапки.

Воєвода, побачивши Гiльду, зупиняється. До Гiльди.

В о є в о д а

Насправдi, несподiвана то честь,

Клянусь вогнем, що найяснiша панi

Призволила назустрiч вийти нам.

Г i л ь д а

(до Воєводи).

Не варта я, о мiй ласкавий пане,

Хвали за зустрiч випадкову цю.

Не вiдала, коли ти повернешся,

А йшла своїм звичаєм на Подольє,

Щоб землякiв провiдати.

В о є в о д а

Га, знов

Отi купцi моравськi та мiщани!

Не в перший раз я бачу, що моїй

Дружинi бiльш сподiбне товариство

Мiщан, купцiв та рiзних слюсарiв,

Нiж рицарiв шляхетних.

Г i л ь д а

Може й так .

Людей нiде я чесних- не цураюсь,

I не моя вина, що земляки

Мої живуть не в замку.

В о є в о д а

(iронiчно).

Що ж - не дивно,

Що панi пориває так туди,

В болото це, до чорного народу -

То, мабуть, голос кровi...

Г i л ь д а

(згорда).

Може й так.

I роду свойого я не соромлюсь -

То славний рiд майстрiв i зброярiв.

I слухати застольнi вашi спiви

Я встигну ще сьогоднi...

Iдуть з Ульрiкою до брами.

В о є в о д а

(злiсно крiзь зуби).

Слюсарiвна!

Рушайте далi! Гей, сурмiть, роги!

Ч i п

Гнобителi! Чи довго ще на вас

Ми мусимо до поту працювати?

Щоб ви отак пишалися весь вiк

Та курявою очi нам слiпили...

Похiд рушає далi до замку. Роги. Тим часом Ольшанський, що не зводив очей з Меланки, сплигнув з коня i пiдiйшов до Козелiуса.

О л ь ш а н с ь к и й

Послухай, дяче! Чи не знаєш ти

Ту дiвчину? Яка ж краса чудова!

Кажи ж бо, хто вона? Якого роду?

I де живе! Вiдкiль така краса!

Неначе та шипшина чи троянда,

Що по ярах цих київських цвiте!

К о з е л i у с

Зовуть її Меланкою, мiй княже,

I хата то її. Я все тобi

Дорогою до замку розповiм.

О л ь ш а н с ь к и й

(палко).

Та що троянда! Вся вона палає,

Як заграва, як свiтова зоря!

Чи бачив ти, коли насуне хмара

I оловом укриє небозвiд,

Кидає сонце промiнь свiй блискучий

На бiлий мур - i мур тодi горить,

Як золото на хмарi чорно-синiй...

Так i її палають нiжнi лиця

Пiд хмаронькою брiв тих соболевих,

А блискавки тим часом вже мигтять

В її очах сумних i разом гнiвних.

Яка ж краса i грiзна i чарiвна!

Любов'ю, гвалтом, мертву чи живу,

А я тебе здобуду i вiзьму!

Iдуть обидва в глибину. Ольшанський весь час озирається на Меланку.

VI

З-за брами входить Iван Свiчка, молодий, вродливий майстер, i зараз же поривається до Меланки. Цеховики оточують його.

В с i

Здоров був. Свiчко! Га, нарештi ти!

Де ти подiвсь? Тут скоїлось таке,

Що дихати нема куди цехам!

С в i ч к а

Добривечiр, товаришi! Здоровi!

Що тут таке, Меласю?

М е л а н к а

О мiй любий!

Яка ж я рада бачити тебе.

Рух у юрбi. Гомiн.

П р i с я

Поїхали до замку!

2 д i в ч и н а

Як той пан

Дивився на Меласю пильно.

П р i с я

Справдi!

Все озиравсь, аж поки зник з очей.

С в i ч к а

Який то пан?

М е л а н к а

Багато їх було.

Верталися юрбою з полювання.

Поїхали до замку...

К о л я н д р а

Ну, тепер

На цiлу нiч пiде бенкетування!

Засвiтиться весь замок од вогнiв,

I до зорi дрижатиме гора

Вiд сурм гучних та вiд пiсень рицарських.

К а п у с т а

Та гавкання собачого...

С в i ч к а

I ось,

В той самий час, коли там на горi

Пани вельможнi гучно бенкетують

При громi сурм та полум'ї свiчок,-

Ми в темрявi примушенi томитись

Без свiтла, в темних хатах, як кроти...

Ч i п

Якби ще так! А то ж працюй на нього,

Коли вiн там гуляє на горi!

Ти чув, яку сьогоднi воєвода

На всi цехи роботу урядив?

До покрови зроби i те, i те,

I кожухи, i чоботи, i свити;

Сокири, бочки, дiжки, казани!

А свiтла, як i перше, не дає!

Коли ж тодi робити, будь вiн проклятi

Та доки ж це терпiти!

К о л я н д р а

Та хоч би

Насправдi був такий закон про свiтло!

А то ж свавiлля, примха воєводи,

Щоб грошi брать.

П е р е д е р i й

Дванадцять вже рокiв,

Як грамоту прислав великий князь,

Де скасував безглузду заборону.

I свiтло дав палити вiльно всiм.

А де вона, та грамота? Її

Безсоромно загарбав воєвода

I сiм рокiв тримає пiд замком

Всi нашi привiлеї, надання

I вiльностi всiх київських мiщан.

С в i ч к а

I сiм рокiв безмовне наше мiсто,

I темно скрiзь, i сiм рокiв нема

Нi гулянок, нi зборiв цехових...

I сiм рокiв не чути вечорниць.

I сiм рокiв не смiють навiть цехи

Своїх свiчок врочистих засвiтить!

П е р е д е р i й

Тодi, менi здається, що зi мною

Ослiпло цiле мiсто, i нехай

Лиш каганцi засяють по хатах -

То i мої прозрiють бiднi очi,

Що я колись без свiтла попсував.

К а п у с т а

Та ще якi були чудовi очi...

А майстер же який славетний був.

По всiй землi - i в Краковi i в Львовi

Твої оздоби знали золотi...

П е р е д е р i й

Всю душу я вкладав в свої оздоби,

До присмерку, до темряви сидiв

I зiр псував над дрiбною рiзьбою...

Якi мережки з золота кував! I так ослiп...

С в i ч к а

Ослiп чудовий майстер,

Що свiчки був не властен засвiтить!

I доки ж це терпiти! О, якби

Цю грамоту князiвськую добути

Iз замку воєводи. Всi б тодi

I каганцi i свiчi запалили

По цiлому Подолью!

Та невже ж

Не доб'ємось ми наших прав законних?

Та що законних! Людських наших прав!

Нi! Годi вже! Життя не пошкодую,

А привiлеї нашi поверну!

А не вiддасть добром, то вiзьмем силою.

Об заграву шляхетного їх замку

Тодi засвiтим нашi каганцi!

Ч i п

Це справжнє слово. Це по-кожум'яцьки!

Я сам ладен хоч зараз засвiтить.

К о л я н д р а

Кому ж i засвiтити, як не Свiчцi,

На те ж i Свiчка вiн!

С в i ч к а

I я це доведу.

Хоч головою ляжу, а знайду!

М е л а н к а

О, не буди страшних примар, мiй любий!

Навiщо нам те свiтло, що вночi

Свiтитиме на горе та на згубу,

Пiд дзвiн сполоху й брязкання мечiв?

Тодi нам свiтло любе, як воно

Своє промiння ллє в затишнiй хатi,

Коли сiм'я вечеря за столом,

Коли дитину колисає мати...

Благословенне свiтло, що верстат

Працiвника привiтно осяває...

I прокляте те свiтло, як горять

Всi вулицi од краю i до краю!

С в i ч к а

Амiнь, Меласю,- тiльки що ж робить,

Коли добром нiхто не дасть нам свiтла

Його здобути треба - не молить,

Бо без борнi нiкчемнi всi молитви.

I свiчки мирної не варта та країна,

Що в боротьбi її не засвiтила.

Ч i п

Святi слова!

П е р е д е р i й

Амiнь.

К а п у с т а

На вiки вiчнi.

Нехай живе громада славна наша,

Нехай цвiтуть Подолье i Гора.

С в i ч к а

I вiльностi всi нашi. I нехай

Не думає литовський воєвода

Зробити з нас челядникiв своїх!

Ч i п

Не буде так! До вiйта всi!

В с i

До ради!

Не будемо робити на панiв!

Хай грамоти поверне й привiлеї,

Хай свiтло дасть! До вiйта!

К о л я н д р а

Вiйт iде!

Ч i п

Ага, якраз! Тепер нехай не дiжде.

В с i

Нехай не дiжде далi нас дурить!

Ч i п

Хай зараз же iде до воєводи,

За нашi всi вимоги обстає!

VII

Сутенiє. Дiвчата розходяться спiваючи. Меланка йде до себе в хату. З-за брами повiльно й поважно входить вiйт Шавула, гладкий, у довгому вбраннi з хутром, з ланцюгом на шиї, i чернець Симеон, теж гладкий, червонолиций i ще не старий.

Ш а в у л а

Чого це ви зiбрались тут, панове?

Вже пiзнiй час - вечеряти пора...

Ч i п

Вечеряти! Тобi, звичайно, добре

Вечеряти при свiтлi - на горi,

Не те, що нам.

Ш а в у л а

Та й чарку добру випить

Не вадить пiсля праведних трудiв.

Чи так кажу я, отче?

С и м е о н

Суще так.

Бо, як глаголе мудрий син Сирахiв,

Вино єсть втiха серцю i душi,

Єгда душа його прiємлет в мiру.

Ш а в у л а

Во славу мiста нашого.

С и м е о н

Амiнь.

Ш а в ул а

I добру ж вчора я почав слив'янку.

Неначе та мальвазiя 1.

1 Мальвазiя - сорт вина.

С и м е о н

Блажен,

Чия вовiк не оскудiє чаша.

Ш а в у л а

I осетра розкiшного привiз

Менi бурмистр Гудима з Чарториї.

Почнем, премудрий отче?

С и м е о н

В слушний час.

Апостольська то їжа i споживна.

Ш а в у л а

А може й ви, панове?

Ч i п

Годi вже

Про осетрiв базiкати та чарки,

А про людей i клопоту немаї

Який ти вiйт!

Ш а в у л а

Та що ти, з глузду з'їхав

Чи з ланцюга зiрвався?

Ч i п

Розiрву

Всi ланцюги. Де нашi привiлеїв

Де грамоти князiвськi?

П е р е д е р i й

Так, кажи!

Де грамоти всi нашi?

Ш а в у л а

(спантеличений).

Звiсно де - У воєводи в замку.

С в i ч к а

Добре дiло!

Чи не для того ж обрано тебе,

Щоб шанував, держав закони нашi,

Щоб захищав сирiт i все поспiльство,

Щоб вiльностi всi нашi боронив.

А де ж вони? То як же ти дозволив,

Щоб воєвода грамоти забрав?

Ч i п

Еге, кажи! Який же пiсля цього

Ти в бiса вiйт?

Ш а в у л а

Не подурiли ви!

Та я ж при чому тут?

П е р е д е р i й

Адже ж свої млини

Та осетри, бортi1, бобровi гони

Ти боронити вмiєш. То чому ж

Не боронив ти нашi привiлеї

Та вiльностi?

1 Борть - вулик у деревi.

Ш а в у л а

Казати легко вам.

Не боронив! А що ж було робити?

Щоб воєвода взяв та й посадив

Мене в хурдигу?! Ач, якi розумнi!

К а п у с т а

А хоч би взяв. I потерпи за мiсто,

Як потерпiв колись Iван Ходкевич,

Що полонив його Менглi-Гiрей...2

На те ти вiйт.

2 Кримський хан, який 1482 року спалив Київ.

Ч i п

Млинiв своїх шкодуєш?

Який ти вiйт!

Ш а в у л а

(в розпачi).

Дались їм тi млини!

П е р е д е р i й

Який ти вiйт!

Ш а в у л а

Попав, як пес в цибулю.

С в i ч к а

Який ти вiйт! Чому не написав

До князя ти? Чому мовчиш про кривди?

П е р е д е р i й

Сваритись з воєводою не хтiв?

К а п у с т а

Млини свої борониш... рибнi лови!

Ч i п

Слив'янку смокчеш. Черево ростиш!

С в i ч к а

Виходить, сам ти кривдник i порушник

I вiльностей, i твердостей мiських!

В с i

Не треба нам такого вiйта! Геть!

Ш а в у л а

Та що це ви? Здурiли?

Ч i п

Кривдник!

П е р е д е р i й

Зрадник!

Ш а в у л а

Адже ж несила!

Ч i п

Не берись тодi!

Ш а в у л а

Я сто разiв казав...

П е р е д е р i й

Про осетрiв.

Ш а в у л а

Я пiклувався щиро...

Ч i п

За слив'янку.

Ш а в у л а

Та хай вам цур! Насiли, як джмелi.

С и м е о н

О братiє! Одумайтесь, смирiтесь,

Одкиньте гнiв, i ярость, i хулу,

I срамословiє.

Ч i п

А ти чого, патлатий!

С и м е о н

Апостол Павел каже...

Ч i п

Каже вiн,

Щоб не сував ти носа в наше просо.

С и м е о н

Безбожiе! Кощунство!

Ш а в ул а

Тихше ж бо!

Послухайте, панове!

В с i

Годi слухать.

Ш а в у л а

Побачите - я все зроблю, я знов

Піду до воєводи.

С в i ч к а

Добре, згода!

Iм'ям киян рiшуче вимагай,

Щоб одложив безглузду заборону,

Щоб привiлеї нашi повернув

I свiтло дав свiтити.

Ш а в у л а

(витирає хусткою пiт).

Все зроблю.

Ну й халепа... хоч не ходи сюдою,

Крiзь браму Кожум'яцьку... краще вже

Кругом ходити - Боричевим взвозом,

Хоч там нагрiєш чуба - все ж не так,

Як тут тобi цеховики нагрiють...

Аж мокрий лоб... Бувайте!

С в i ч к а

Йди здоров!

Ч i п

Дивись, без свiтла краще не вертайся,

Бо в Кожум'яках голову звернеш...

С и м е о н

О чернь безбожная! О суєте суєт!

Входять обидва в глибину, до замку.

Ч i п

Несмачна буде вiйтовi вечеря...

К о л я н д р а

Побачимо, яке з нього пуття.

С в i ч к а

А завтра ж всi гуртом до магiстрату,

Нехай тепер хоч свiтло дасть, хоч нi -

А на панiв не будем працювати!

В с i

Не будемо робити на панiв!

Завiса.

Біографія

Твори

Критика



Читайте также