Іван Кочерга. ​Алмазне жорно

ДIЙОВI ОСОБИ:

Стеся
Василь Хмарний
Остап Макосiй
Прокiп Скряга
Мусiй Шенчик
Лук'ян Iлько
Дубровський, суддя Житомирський
Лабенцький підсудки.
Виверський
Княгиня Вiлькомiрська
Граф Ружинський
Графиня Брагiнська
Авраам Цвiкловiц
Лiя
Пан Пшепюрковський
Пан Пауша
Пан Лозка
Пан Прозка
Пан Мишка
Возний
Корчмар
Бабуся з дiдком
Секретар Дубровського
Лейзер

Особи в балетi: цехмiстер, пiдскарбiй, лавники 1, пан Круп'янка, 6 кравцiв i 6 кравчих.

1 Л а в н й к — невисока службова посада в середньовiчному ремiсницькому цеху.

Шляхтичi, гайдуки, жовнiри, городяни i городянки. Дiється в Житомирi 1768-1769 рр., крiм II дiї, яка вiдбувається в корчмi.

ДIЯ ПЕРША

Зала в палацi пана Дубровського, суддi гродського Житомирського. Товстi мури, дужна стеля, глибокi лучковi вiкна, важкi меблi, пишна, але хмура розкiш.

Лiворуч — стiл, покритий оксамитним килимом, що спускається до самої землi. На столi канделябр, розп'яття, пісочний годинник, великi книги, папери. Бiля стола — важке готичне крiсло. Позад нього готичний монументальний камiн. Праворуч — вхiднi дверi, просто — великi важкi дзерi, обабiч яких стоять два вартових гайдуки з топiрцями.

І

Пiдсудок Лабенцький, стоячи край стола, розбирає папери та перегортає велику книгу у важкiй оправi.

Увiходить жовнiр i подає Лабенцькому листа з великою печаткою.

Ж о в н i р. Лист до вельможного пана суддi вiд його мосцi регiментаря Стемпковського. (Виходить).

Лабенцький розпечатує листа i кладе його на стiл.

Г а й д у к (увiходить). Там знов прийшла та дiвчина, що питалася пана суддi. Плаче i дуже просить.

Л а б е н ц ь к и й. Нехай чекає. Зараз не можна. Пана суддi ще немає?

Г а й д у к. Немає.

Л а б е н ц ь к и й. Iди. (Гайдук виходить). Не бачили тут твоїх слiз — теж... вештаються...

Увiходить суддя Дубровський, невелика на зрiст, суха людина з живим блискучим поглядом, гордою поставою, тонкими рисами нервового обличчя. Чорне волосся трохи посивiло на висках, а чорнi, довгi вилискуватi вуси опускаються вниз iз бокiв червоних уст, вiдтiняючи матову блiдiсть рiвно виголеного обличчя. Суддя вдягнений у чорний старопольський жупан, а поверх нього оксамитний недовгий кожушок. Шаблi при ньому немає. Пiдiйшовши до стола, вiн киває Лабенцькому, що поштиво вклоняється йому, i сiдає в своє крiсло.

Д у б р о в с ь к и й. Готовi ордери до возного?

Л а б е н ц ь к и й. Так, ясновельможний пане суддя. Готовi. (Подає).

Д у б р о в с ь к и й (пiдписує). Зараз же надiслати. Далi що? Листiв не було?

Л а б е н ц ь к и й (подає). Лист вiд регiментаря Стемпковського про виконання екзекуцiї до карання на горло по декрету вельможного пана. (Читає). "По всказанню декрету Суду Житомирського екзекуцiя карання на горло виконана i суть постинанi нижчеменованi гайдамаки i свавольнi люди: Василь Прокопенко, Гнат Бiлий, Степан Пiотровський, Iван Ботвиненко, Федiр Козан, Василь Шевчук, Семен Лобода, Якiв Руденко, Рiзниченко Iван i Рiзниченко Тимiш... Роst haec * (* Пiсля цього (лат.).) — серпня двадцять шостого теж постинанi суть — Андрiй Середа, Прокiп Чередниченко, Швець Iван i Швець Явтух, Куцопалий Тарас, Гладиженко Степан, Римаренко..."

Д у б р о в с ь к и й (перепиняє). Як Римаренко! Я не декретував Римаренка на смерть — це той Римаренко, здається, швець, що проводив гайдамакiв до якогось хутора — Римаренко Петро...

Л а б е н ц ь к и й. Так, ясновельможний пане.

Д у б р о в с ь к и й. Петро Римаренко з Гайсина. Його декретовано лише на 100 канчукiв пiд шибеницею. Зараз же подивiться в книзi. Пан Стемпковський дозволяє собi ламати мої декрети — чи я вже не суддя в Житомирi? Годi вже з цим листом, що далi?

Л а б е н ц ь к и й (подає). Резолюцiя про Якима Сикуненка з Баранього Поля, що впустив до себе двох гайдамакiв i не заважив непристойно забити й замордувати в своїй хатi шляхетного пана Плавського.

Д у б р о в с ь к и й. До карання на горло?

Л а б е н ц ь к и й. Так, ясновельможний пане, — яко гвалтiвника i бунтiвника in causa iniuriae publicae* (* У справi державних злочинiв (лат.).) зловленого, на стинання шиї декретує.

Д у б р о в с ь к и й (пiдписує). Далi.

Л а б е н ц ь к и й (подає). Item* (* Так само (лат.).) Грицько Лобода з Новоселицi, що проводив закордонну ватагу до козацької долини i забрав собi чужi казани... іtem Воробченко Iван iз Кам'янки, що ходив за ватагою Залiзняка, за кiньми, — потiм забрав i зарiзав чиїхсь волiв.

Д у б р о в с ь к и й (вагаючись). Щось я не пам'ятаю. Хiба цих теж на горло? Вони ж, здається, нiкого не забили.

Л а б е н ц ь к и й. Так, ясновельможний пане, але по силi параграфiв першого i другого артикулу сьомого роздiлу 14 Статуту, яко злодiї, що зловленi на шкодi i generaliter* (* Загалом, взагалi (лат.).), за гайдамацькi ексцеси i лотровськi звичаї, — виннi суть смертi.

Д у б р о в с ь к и й. Так, так, ну, що ж, наварили пива, то треба його пити. (Пiдписує). Далi.

Л а б е н ц ь к и й. Суплiка до вельможного пана якоїсь Стефанiї Бражнюк.

Д у б р о в с ь к и й. Чого вона просить? Певно, кого-небудь помилувати?

Л а б е н ц ь к и й. Так, ясновельможний пане. Вона просить помилувати її нареченого, Василя Хмарного, що нiбито нi в чому не винний... просить допитати свiдкiв — Романченка Павла, Ложку Вонiфатiя, Мелешку Михайла i Джурджу Якима, шевця.

Д у б р о в с ь к и й. Хмарний — Василь Хмарний... А, пам'ятаю — це той вродливий козак, що його допитували позавчора. Могутня людина — не дивно, що за нього дiвчата просять.

Л а б е н ц ь к и й. Так, вельможний пане. Цей Хмарний є найшкiдливiший злочинець, можна сказати, всiєї лотровської справи принципал* (* Принципал — глава, господар.).

Д у б р о в с ь к и й (задумливо). Так, так, я пам'ятаю. Здається, вiн зухвало вiдповiв на судi. А де його справа?

Л а б е н ц ь к и й (подає). Резолюцiю вже написано — винен єсть смертi...

Д у б р о в с ь к и й (перегортає справу). А, вiн i хлопiв теж бунтував?

Л а б е н ц ь к и й. Так — в Лисянцi, Саражинцях, Вербiвцях — скрiзь до бунту, до повстання i ребелiї* (* Ребелiя — заколот.) пiдмовляв, скiльки куп до Залiзняка вiдiслав. О, то шпак, шпаками годований.

Д у б р о в с ь к и й. Так... (Гризе перо). А де ж ця наречена, що просить за нього? Вона тут? Пан її не бачив? Ходiть спитайте, i якщо вона тут, — покличте її сюди.

Г а й д у к (увiходить). До ясновельможного пана княгиня Вiлькомiрська, граф Ружинський i графиня Брагiнська.

Д у б р о в с ь к и й (пiдводиться). Княгиня Вiлькомiрська — ординатка* (* Ординатка — власниця маєтку.) Вроцлавська? Ну, то проси їх сюди.

Подай менi пояс з кинджалом. (Гайдук подає. Дубров-ський застiбає пояс. До гайдука). Проси.

Гайдук виходить.

II

Увiходять: княгиня Вiлькомiрська, граф Ружинський i графиня Брагiнська. Княгиня зараз же сiдає у високе готична крiсло праворуч. Поруч неї, по цей бiк — графиня Брагiнська. Граф стає поки за її крiслом.

Д у б р о в с ь к и й (цiлує руку княгинi). Вiтаю найяснiшу княгиную. Чим можу служити ясновельможнiй панi?

В i л ь к о м i р с ь к а. Всiм! Єдина надiя на пана. Пан суддя знає, що гайдамаки зруйнували мiй Липовецький замок — вдерлися i пограбували геть усе: золото, срiбло, червонi грошi, клейноди, перли i самоцвiтне камiння — все пограбували, зруйнували, спалили. Десять мiльйонiв злотих коштує менi ця шкода, але гiрш за все — це втрата славетного алмаза, що важив 123 карати i був першим каменем на Українi i в цiлiй Польщi.

Д у б р о в с ь к и й (скрикує). Як! Алмазне жорно! То невже ж i вiн був у Липовцях?

В i л ь к о м i р с ь к а (зiтхає). Так, мiй пане, — i вiн. Але хто ж мiг сподiватись такого лиха? Отже, пан чув про цей незрiвнянний камiнь. За великiсть та через плескувату форму його прозвано "алмазне жорно". I ось це жорно пропало. Камiнь лежав у моїй опочивальнi в окремiй скриньцi на подушцi блакитного оксамиту.

Р у ж и н с ь к и й. I подумати, що цей незрiвнянний алмаз потрапив якому-небудь гайдамацi в намазанiй дьогтем сорочцi, що й не дiзнається нiколи, який скарб попав у його руки, i продасть його першому корчмаревi за чотири грошi або за пiвкварти горiлки.

В i л ь к о м i р с ь к а. Я вже обiцяла нагороду в тисячу червiнцiв тому, хто вкаже, де цей камiнь. Але, мiй пане, менi казали, що замок грабувала ватага якогось Хмарного, i кажуть, що цей Хмарний...

Л а б е н ц ь к и й (втручається). Так, найяснiша панi. Цей Хмарний у нас, i я саме зараз доповiдав пановi суддi про його справу.

В i л ь к о м i р с ь к а (схвильовано). О, яка нагода, мiй пане! То нехай вiн тiльки скаже, де камiнь, i я заплачу королевi який схоче викуп за життя цього хлопа.

То де ж вiн? Чи не можна його побачити? О, нехай пан накаже, щоб його привели сюди.

Д у б р о в с ь к и й (знизує плечима). Перепрошую найяснiшу панi, але цей Хмарний винен єсть смертi, а суд його королiвської милостi — це не крамничка або маєток, де можна купити хлопа. Злочинець належить не менi, а правосуддю.

В i л ь к о м i р с ь к а (гордо). Що ж, коли пан Дубровський не властен цього зробити, я напишу листа до коронного ловчого Бранiцького — великого гетьмана України. Вiн має досить влади.

Д у б р о в с ь к и й (також гордо). Коронний ловчий не має в цiй справi бiльшої влади, нiж я сам. Його милость король дарував менi таке ж jus gldii* (* Право меча, право карати на горло (лат,).) право меча на Українi, як i гетьмановi Бранiцькому. Я можу карати i милувати власним моїм декретом.

В i л ь к о м i р с ь к а. Ну, то в чому ж рiч! Невже ж я не можу купити життя хлопа взамiн алмаза, що за нього можна мати сто сiл, позасолюваних такими хлопами, як вiн.

Д у б р о в с ь к и й (усмiхається.) Княгиня так думає? Але найяснiша панi ще не знає, з ким вона матиме дiло. Ну, що ж — я велю привести цього гайдамаку. Побачимо, чи схоче ще вiн дiстати життя цiною алмаза панi. Пане Лабенцький, скажiть, щоб привели злочинця.

Лабенцький виходить.

В i л ь к о м i р с ь к а. Дякую, мiй пане. Я не вмру спокiйно, аж поки цей камiнь не вернеться в наш рiд. Я не можу примиритися з такою втратою.

Д у б р о в с ь к и й. О княгине! Скiльки шляхетних фамiлiй на Українi втратило ще бiльше, нiж ви, — життя своїх дiтей, — цього вже не вернеш, княгине.

В i л ь к о м i р с ь к а (з незадоволенням). Життя, життя. Чого варте життя в нашi часи! Але iншi i нiчого не втратили — ось, наприклад, моя принадна небога графиня Брагiнська. (Смiється). Ви знаєте, що вона втратила пiд час рiзанини? Тiльки золотого наперстка з пальця.

Б р а г i н с ь к а. Тьотю! Як вам не соромно!

Р у ж и н с ь к и й. Як наперстка? О, то цiкаво!

В i л ь к о м i р с ь к а. Так, звичайного, хоч i золотого наперстка. Але здається, що разом iз наперстком графиня втратила ще своє дiвоче серце.

Р у ж и н с ь к и й. Ну, за такою втратою панянки не дуже сумують. Але при чому ж тут гайдамаки?

В i л ь к о м i р с ь к а. Спитайте Гельцю, нехай вона вам розповiсть.

Б р а г i н с ь к а (спалахнувши). Тьотю! Я ж вас просила...

В i л ь к о м i р с ь к а (бере за пiдборiддя i цiлує дiвчину). О, я не дивуюсь тому рицаревi, що взяв твого наперстка. А було це так. Лiтом графиня гостювала в Яблунцях у замку Адама Калиновича, i ось коли раптом почалася ця безглузда рiзанина, гайдамаки чи не в першу ж нiч вдерлися до замку, — можете уявити собi, що там було. Темна нiч, пожежа, стрiлянина, юрба озвiрiлих бунтiвникiв, що розсипалась по замку, забиваючи всiх, хто потрапляв їм до рук... всiх замордовано i забито. Як тiльки почалася тривога, Гельця в однiй кошулi вибiгла в парк i одразу ж потрапила в руки двох чи трьох гайдамакiв, що схопили її i понесли в темряву ночi...

Б р а г i н с ь к а (закриває лице руками). Ах!

Р у ж и н с ь к и й. А, мерзеннi гади!

В i л ь к о м i р с ь к а. Але цiєї ж хвилини десь узявся якийсь невiдомий рицар, вихопив майже непритомну Гельцю з рук лотрiв, одним ударом оборонився вiд цiєї сволоти i однiс на власних руках графиню в сусiднє село до попа. Залишивши її там у безпецi, вiн зник так само несподiвано, як i з'явився. I тiльки на прощання взяв у Гельцi золотий наперсток, що був у неї в той час на пальцi.

Д у б р о в с ь к и й. Чудова пригода. I графиня не знає, хто був цей невiдомий рицар?

Р у ж и н с ь к и й. Але вiдкiля ж узявся той загадковий рицар? Може, графиня помилилась? Може, то був який-небудь хлоп або їхнiй ватажок, що його вразила краса панянки. Це було б зовсiм не дивно.

Б р а г i н с ь к а (пiдводиться, схвильована i принадна в своїм збентеженнi). А, нi, нi, — це був чудовий, прекрасний рицар. Очi йому сяли, мов зорi, золотий шолом горiв на чорних кучерях, i вся його горда постава i кожний рух його тiла були повнi шляхетної величностi i сили... Хто вiн, вiдкiля... я не знаю. Може, це був чужоземний рицар... на ньому був оксамитний камзол, яких не носять у нас, i, здається, золотий меч на боцi.

В i л ь к о м i р с ь к а (обурена). Ну, подумай тiльки, нерозумна дiвчино, — де мiг узятись чужоземний рицар у ваших Яблунцях! Та й куди вiн подiвся?

Б р а г i н с ь к а. Нi, тьотю, я знаю i вiрю в нього. Вiн узяв мiй наперсток, i з того часу, де б я не була, моя душа належить йому, мойому збавителю.

Увiходить Лабенцький iз середнiх дверей.

Л а б е н ц ь к и й. Злочинець тут, вельможний пане.

Д у б р о в с ь к и й. Нехай уведуть.

Лабенцький одчиняє середнi дверi, i гайдуки вводять Хмарного, який зупиняється посерединi зали. Це вродливий, могутньої будови козак, що на виразному його обличчi неспокiйна думка, пристрасть i мука наклали свiй вiдбиток. Постава горда i спокiйна, руки в залiзах.

В i л ь к о м i р с ь к а. Так ось який цей Хмарний... я уявляла його собi зовсiм iншим.

Р у ж и н с ь к и й. Звiр одмiтний — хутровий, нема чого казати.

Д у б р о в с ь к и й. Василь Хмарний! Суд його королiвської милостi розглянув твою справу i зважив усi твої вчинки i злiї ексцеси. Ти, здається, людина письменна i сам розумiєш, що вини твої суть горловiї. Ти грабував замки, скарби i маєтки панськi, взрушаючи спокiй посполитий, не маючи жодної цноти, ти починив великi кривди i шкоди, пiдданих панських на бунти гайдамацькi i ребелiї пiдмовляв, ти гуртував гайдамацькi купи i посилав їх до Залiзняка та iнших рiзунiв; маючи достатнiй шматок хлiба, ти вiдважився пiдняти руку на панiв своїх, не дбаючи на повелiння божiї, на вiру христову, на право Речi Постолитої. За всi цiї вчинки i фортельнi ексцеси* (* Тут: злочиннi дiї.) винен ти смертi.

Р у ж и н с ь к и й. О, пан Дубровський знає, як треба розмовляти з холопами. Але що з ними розмовляти, — на шибеницю, та й годi.

Х м а р н и й. I справдi, про що розмовляти? Не тiште себе думкою, пане Дубровський, що ви чините суд над нами. Не суд — а розправу, бо не злочинцiв ви караєте, а весь народ, який вiдважився сказати, що вiн не бидло, а має вiльну душу. Спокiй i мир посполитий! Чи не ви ж його зрушили першi? Чи не ви ж першi нагнали в Смiлянщину тисячi жовнiрiв iз регiментарем Вороничем, що позганяв народ в обози, що утискав i нищив його дощенту. А гвалти i злiї ексцеси? Чи не ви ж першi знущалися з нас i в Черкасах, i в Корсунi, i в Жаботинi? Чи не вашi жовнiри викручували руки i ноги, розривали роти, били канчуками, поки м'ясо одвалювалося шматками, мордували, палили живцем! То не дивуйтеся ж, коли вибухло полум'я, що ви його самi роздмухали. Маєте сокиру, пане Дубровський, стинайте голови, стинайте, коли зможете стяти їх цiлому народовi. Але живий народ, i не вмре Україна, i не буде вам хлопом вiльний одважний народ!

Р у ж и н с ь к и й (крiзь зуби). Собака, пся вiра...

Д у б р о в с ь к и й (до княгинi). Ясновельможна княгиня чула. Панi все ж таки хоче його спитати?

В i л ь к о м i р с ь к а (схвильовано). Так, прошу, мiй пане.

Д у б р о в с ь к и й. Слухай, добродiю Хмарний. Коли ти грабував замок княгинi Вiлькомiрської в Липовцях, там був величезний алмаз княжого роду, так зване Липовецьке жорно, — вiн лежав в опочивальнi княгинi в скринi, на блакитнiй подушцi. Чи не знаєш ти, де подiвся цей алмаз, що рiвного йому немає на всiй Українi? Коли ти скажеш, де вiн, i алмаз цей повернеться до княгинi, я врятую тебе вiд смертної кари.

В i л ь к о м i р с ь к а (втручається). Так, так, мiй козаче, я внесу за тебе викуп королевi i подарую тобi життя, коли ти допоможеш нам вернути цей алмаз.

Х м а р н и й . (мовчить, потiм усмiхається хмуро). Що ж, виходить, i хлопська душа чого-небудь варта, коли вельможна княгиня хоче її купити. Адже ж у панiв усе продається, не тiльки хлопи — i гонор, i ласка крулiвська. Тiльки не купити вам козацької душi, найяснiша княгине, i не скажу я вам, хто взяв алмазне жорно в ту веселу нiч, коли паювали здобич мої хлопцi у вашому шляхетному замку. Шкода менi тiльки, що не було тодi вас iз нами. Дарував би я i вам нагороду на всю вашу ласку хлопам, — i за чиншi, i за льон, i за хмiль, i за прядиво, за обжинки i заорки — за всi канчуки, якими вигнiтали з нас пiт державцi вельможної панi. Тiльки, замiсть алмазного клейнода, ми б надiли вам на вельможну шию найбiльше жорно, що знайшлося б на липовецьких млинах.

Р у ж и н с ь к и й (розлючений, пiдбiгає до Хмарного). Як ти смiєш розмовляти з вельможною княгинею, паскудо! (Б'є його по лицю). Собака, вся крев!

Хмарний кидається на нього силкуючись розiрвати залiза на руках. Три гайдуки на превелику силу зупиняють його.

Ружинський одскакує, Дубровський i Брагiнська пiдводяться схвильованi. Вся ця сцена вiдбувається дуже хутко.

Х м а р н и й (кричить, силкуючись вирватися з рук гайдукiв). Мерзото! Ти вдарив мене, полоненика, з руками в залiзах. I ця дiвчина не плюнула тобi в лице. Гетьi (Вiдштовхує гайдукiв). Слухай-но, ясновельможна княгине! Я знайду тобi твiй алмаз, я не прошу життя на обмiн — нехай завтра ж зiтнуть менi голову в Коднi — тiльки розв'яжи менi руки, щоб я мiг плюнути в лице цьому негiдниковi! Ось мiй викуп за твоє алмазне жорно!

III

Тiєї ж хвилини в залу з бокових дверей вбiгає Стеся i перше нiж устигли їй перешкодити, кидається на груди Хмарному з криком "Василю". Це молода гарна дiвчина, в звичайному вбраннi городянки, в гаптованiй перлами кошулi* (* Кошуля — сорочка.) яку видно з викоту оксамитної сукнi, що щiльно охоплює стан дiвчини. Волосся заплетене в двi коси.

С т е с я. Василю, Василечку, рiдний, коханий, що вони зробили з тобою! (Гiрко плаче, вся здригаючись, на його грудях).

Д у б р о в с ь к и й (наближається до графа). Дозвольте вам зауважить, ясновельможний пане, що ваш вчинок єсть недостойний шляхтича i рицаря. Порядний чоловiк не дозволить собi бити по лицю зв'язану людину, та ще удекретовану на смерть. Цей чоловiк завтра умре, i його особа священна.

С т е с я (що прислухається до слiв Дубровського, хутко обертається, не залишаючи, проте, руки Хмарного, до якої вона пригорнулася перед цим. Але, почувши останнi слова Дубровського, вона з криком, опанована жахом, кидається до нiг суддi, вхопивши його руку). Нi, нi, ясновельможний пане суддя, цього не може бути... ви не могли сказати цих страшних слiв... ви не можете засудити його... скажiть же, що я помилилась... хiба ж вiн може вмерти? (Вона ревно плаче). Вмерти... вiн... коханий, рiдний... О пане, о вельможний пане суддя.

Д у б р о в с ь к и й (до гайдукiв, холодно). Пiднiмiть цю дiвчину.

Гайдуки пiдiймають i обережно одводять набiк Стесю, що тiпається в їхнiх руках.

Р у ж и н с ь к и й (робить крок до Дубровського i вiдповiдає згорда, ухопившись за шпагу). Не вам би вчити мене, пане суддя, — я, граф Ружинський, забив на вiйнi сотнi ворогiв своєю шаблею, — ви ж, пане суддя, вмiєте вбивати людей тiльки... вашим пером.

Д у б р о в с ь к и й (поважно). Правда, ясновельможний пане, — я хворий i такий слабий, що навiть золотий пояс не держиться на моїм тiлi, i мою шаблю носить за мною мiй гайдук. Але в ту грiзну годину, коли вогонь повстання охопив всю Україну i пан граф сидiв спокiйно в Варшавi, я один став на оборону наших осель, оборонив Житомир, Бердичiв i Овруч... Я бився з ними (показує на Хмарного) в чистому полi, в рiвному бою, перше як узятись за перо, щоб стинати їм голови. (До гайдукiв). Виведiть злочинця. Перепрошую, найяснiша княгине. Справи чекають мене. Уклоняюсь вельможнiй панi. (Уклоняється гостям i хоче йти).

С т е с я (побачивши це, знов кидається до нiг Дубровському, хапаючи його руки). Милостi, милостi, мiй ласкавий, мiй ясновельможний пане. (Цiлує йому руки). Вислухайте, тiльки вислухайте мене, — ви ж маєте волю, ви можете зробити все, що захочете... О, то благаю ж вас слiзно, закликаю вас ласкою божою... не робiть, не робiть того, що не можна поправити... Я зараз... я зараз же вам усе... все... Хiба й можна його, рiдного... єдиного... (Ревно плаче).

Д у б р о в с ь к и й (холодно). Пане Лабенцький, виведiть цю дiвчину.

Стеся пiдводиться хитаючись i дивиться навкруги нетямущим поглядом.

Х м а р н и й (з несказанною мукою на лицi). Стесю...

В i л ь к о м i р с ь к а (що бачить, яка мука вiдбивається на лицi Хмарного). То що ж, мiй хоробрий козаче? Мабуть, є ще на свiтi скарби, дорожчi за гайдамацькi ненавистi... сльози дiвочi... Не схотiв узяти викупу за алмаз — може, вiзьмеш за алмазну сльозу дiвочу?

С т е с я (кидається до княгининих нiг i цiлує її руки). Ради бога, ради ласки божої, благаю вас, найяснiша панi... Поможiть, вирятуйте його, моя кохана панi... Я ж служитиму вам цiлий свiй вiк, тiльки врятуйте... врятуйте менi мого... мого... рiдного... єдиного. (Плаче).

В i л ь к о м i р с ь к а (знизує плечима). Я хотiла це зробити, але вiн сам не хоче. Що ж, може, ти зумiєш добитись цього, — спитай у нього, де вiн подiв моє алмазне жорно.

С т е с я (безпритомно, але здивовано). Алмазне... жорно?

В i л ь к о м i р с ь к а. Так, моя люба, — великий алмаз мого роду. (Пiдводиться. Стеся теж). Знайди менi цей камiнь i, присягаюсь тобi своїм княжим словом, — я заплачу викуп за твого Василя. Прощавайте, пане Дубровський. Значить, ви обiцяєте менi помилувати цього чоловiка, як найдеться мiй алмаз?

Д у б р о в с ь к и й (знизує плечима). Ну, що ж, нехай так, я згоджуюсь вiдстрочити страту на двадцять день.

В i л ь к о м i р с ь к а. Дякую. (Дає йому руку, яку вiн цiлує). Ходiм, Гельцю. (До Стесi). Чуєш, моя дiвчино, шукай; яшцо знайдеш алмае — вiн залишиться живий. (Виходить iз Брагiнською).

Р у ж и н с ь к и й. Чуєш, дiвчино? (Бере Стесю за пiдборiддя). А в хлопа непоганий смак. Чуєш, хлопе, — є така згода — ми побавимось трохи з твоєю нареченою. (Смiється).

Х м а р н и й. Постривай, тхоре, ти ще заплатиш менi за все.

Р у ж и н с ь к и й (байдуже). Можеш дiстати у Стемпковського в Коднi — вiн тобi заплатить за мене... сокирою. (Виходить смiючись).

В ту ж хвилину гайдуки виводять Хмарного в середнi дверi, що з грюкотом зачиняються за ними.

С т е с я (отямившись, кричить). Василю, Василечку! (Бiжить за ним, але падає, зомлiвши, серед зали).

Д у б р о в с ь к и й (зупиняючись над нею в роздумi). Нещадно меле млин життя, i не твоїм слабим рукам зупинити цi жорна, моя мила.

Завiса.

ДIЯ ДРУГА

Корчма недалеко вiд руського кордону. Просто посерединi вхiднi дверi. Єврей-шинкар порається праворуч за своїм шинквасом* (* Шинквас — прилавок.), охкаючи та зiтхаючи. Лiворуч — два невеликих столи; за одним, що ближче до рампи, — немає нiкого, а за другим, що на задньому планi, — два непевного вигляду шляхтичi — пан Лозка i пан Прозка — п'ють і грають у карти i щохвилини сваряться. Крiм тих столiв, є ще два — теж немає коло них нiкого; один праворуч бiля самої рампи i другий — посерединi.

П а н Л о з к а (товстий, червонолиций, з величезними вусами). Ага! А цього не хочеш! А цього... (В азартi ляскає картами по столу). А нех пан покаже свою кралю — здось вона в пана дуже соромлива, неначе попiвна. А маеш. (Регоче задоволений). Я тебе зажену на слизьке!

П а н П р о з к а (худий, жовтий, зi злобним, єхидним лицем та довгим носом). А до ста дяблiв! Пшеклента недоля! Хоч би єдину карту! Гей, шинкарю! Ще кварту меду, щоб тебе Швачка* (* Швачка Максим — один з керiвникiв Колiївщини, запорозький козак.) списом прошив.

К о р ч м а р (подає мед). Ну, що таке! Чого пан лається? Хвалити — бога, Швачки вже немає. Нащо пану той Швачка — тьфу!

П р о з к а. Добре, добре! Iди. Мало вiн вас рiзав, до ста дяблiв. Але щось пан дуже щасно грає... Гм... Чи не допомагає пан своїй фортунi?

Л о з к а (розлютований). Пане Прозка! (Хапається за шаблю).

П р о з к а (теж). Пане Лозка!

Л о з к а. Коли пановi шкода грошей, то треба було грати в носа — гаразд, що вiн у пана такий довгий.

П р о з к а. Пане Лозка!

Л о з к а. Пане ГIрозка!

П р о з к а. Ще раз, до ста дяблiв! (Здає карти). Знов цi пшеклентi вини. (Ляскае злiсно картами по столу).

Л о з к а (задоволений, регоче). А маєш! А не ходи, пане Прозка, з вин. Як казала срока вронi-не ходь по пшеницi, бо вискочить хлоп з камiнням — тебе покалiчить. (Регоче).

П р о з к а (злiсно). Щось-то пан Лозка все пригадує хлопiв. Мабуть, вони йому дуже до вподоби. А скажiть, будь ласка, пане Лозка, чого це пан був того мiсяця на ярмарку в Iгнатiвцi, коли там гайдамаки бешкетувалй?

Л о з к а (збентежений). Як то в Iгнатiвцi?

П р о з к а. Так, пане, в Iгнатiвцi?

Л о з к а. Я... я був там у свого швагра.

П р о з к а (єхидно). А чого ж то пан потрапив за московский кордон та пиячив там у борщагiвських ченцiв?

Л о з к а (остаточно збентежений). Я... яких ченцiв? Що то пан вигадуiє?

П р о з к а. Так, пане, у тих ченцiв, де гайдамаки ховались. А чи не хоче пан побувати у регiментаря Стемпковського в Коднi?

Л о з к а (розлютований, схоплюється i виймає шаблю). Ах ти, собако, пся вiро, котолупе поганий! Я тобi покажу, як калюмнiю* (* Калюмнiя — наклеп.) чинити! (Нападає на Прозку).

П р о з к а (теж вихоплює шаблю i обороняється). Хто, я котолуп! А, до ста дяблiв, я тобi покажу, як фортельнi ексцеси чинити, кабан пузатий!

Б'ються.

К о р ч м а р (переляканий). Гвалт! Калавур! Панове! Панове! Перестаньте. Патруль iде. Жовнiри! Скрiзь по хуторах жовнiри! Арештують, роблять труси.

II

Стукiт у дверi.

Корчмар iз жахом ховається за шинквас. Пани опускають шаблi i сiдають, теж зляканi. Увiходить Лiя, слiпа дiвчина, єврейка, молода, гарна, з журливим блiдим лицем, у темнiй, подiбнiй до сорочки сукнi, боса, простоволоса. В руках у неї цитра.

Л i я (обережно йде в хату, намацуючи рукою дорогу, i говорить iз мрiйною журбою, нi до кого зокрема не звертаючись). Як зимно стало надворi... Як замерзли мої бiднi босi нiжки... Я шукала в полi квiток, але пов'яли всi мої квiтки... (Сiдає праворуч i перебирає струни, дивлячись перед собою).

Л о з к а. Гей, Янкелю, хто це така, божевiльна, чи що?

К о р ч м а р (нерiшуче наближається до панiв). Це бiдна слiпа дiвчина, єврейка... гарна, тиха дiвчина... але ж конфедерати забили в неї всю родину в Кам'яному Бродi... Немає в неї нi хати, нi мами, нiчого... З того часу й ослiпла... Так ось i ходить по чужих хатах... спiває, ворожить... все просить, щоб подарували їй черевички... (Зiтхає), 0-ой-ой... Якi тепер часи настали...

Л i я. Так, так... купiть менi черевики, добрi люди... Як замерзли, як поколотi мої бiднi нiжки!.. Я ходила по нивах i шукала квiток... Але позжинали геть усi ниви, i тiльки поколола я на стернi свої босi нiжки... Хiба ж можна ходити по стернi без черевикiв?... Як зимно i боляче на цiм свiтi... Я хотiла спитати, де живуть люди взимку... Адже ж не у всiх єсть хати. Де живуть перепiлочки, коли позжинають ниви... Може, i я перепiлочка? Так, так... Хтось назбирає i пов'яже золотi снопи... а бiдна перепiлочка не матиме де притулити голову. (Тихо спiває пiд цитру).

Як iз-за гори та з-за байраку

Виходили вчора гайдамаки.

Як прийшли, байраки порубили,

Порубавши, жарко запалили,

Соловйових дiтей посмалили,

Як пожали женцi спiле жито,

Вже нема де перепiлцi жити.

Полетiла бiдна сиротинка,

Пострiчав її маленький соловейко.

"Ой, куди летиш, маленька перепiлко,

Не лiтай темненької ти ночi,

Бо поколеш на стерниночку ти очi".

"Ой, на що менi тепер глядiти,

Як померли мої малi дiти".

III

Знов вiдчиняються вхiднi дверi i увiходить Стеся. Вона зупиняється на хвилину в дверях i неначе на когось чекає, дивлячись надвiр. Потiм зачиняє, зiтхнувши, дверi i йде в хату.

С т е с я (знов вертається до дверей i дивиться, схвильована, надвiр). Боже мiй, чого це вiн так забарив... Ах, нарештi-таки.

Макосiй увiходить. Стеся бере його за руку i веде до стола. Це статечний, уже немолодий козак, вдягнений, як звичайний хуторянин.

С т е с я. Нарештi-таки. Ну, ходiмо-бо, сiдайте ж, Остапе. Я вся перехвилювалася за цю годину... Ну, що, як... що ви дiзналися?

Корчмар подає пiвмиски i жбан iз медом.

С т е с я. Ось, прошу, будь ласка.

Сiдають за стiл праворуч.

М а к о с i й. Погане дiло, Стесю, бачу я, що не доведеться менi їхати з вами далi. (Стишуючи голос). Бачив я зараз одного з наших — проїзду немає, небезпечно. Ляхи ганяють по всьому кордону, скрiзь по хуторах патрулi, пiд'яздовi команди, шукають гайдамакiв, хапають геть усiх, хто попадеться.

С т е с я (ламає руки). Але що ж робити?.. Що робити? Ось уже минуло дванадцять день... дванадцять день з того строку, що дав менi суддя... i нiчого... нiчого. Що ж робити?.. Як набiгти цiєї тропи? Їхати в Житомир, кинутись знов до нiг Дубровського, благати, плакати... Боже великий...

Пан Лозка i пан Прозка, як i перше, грають у карти, але Прозка весь час прислухається до розмови Макосiя, часто повертаючи в їхнiй бiк свого довгого носа.

М а к о с i й. Не знаю вже, що й порадити тобi, Стесю... коли ж нiхто з товаришiв Василевих i не чув про цей гемонський камiнь, ти ж бачиш сама — були ми i в Борисполi, i в Воронковi, i в Сулимiвцi... були аж у двох монастирях, — i все даремно... Нiхто й не чув про цей алмаз... Були кубки, ланцюжки, клейноди, ковшi золотi — багато дiсталося здобичi євреям i на нашому, i на цьому боцi. Але алмаза нiхто не бачив. Та й не вiрю я цiй княгинi, Стесю.

С т е с я. Нi, нi, цього не може бути... Я знайду цей алмаз, хоча б довелося вiддати життя за нього.

М а к о с i й (чухає потилицю). Слухай, Стесю, ти ж бачиш, що не можу я їхати далi — на вашу сторону. Ось що я тобi пораджу. Здається, єсть ще два чи три чоловiки наших на цiй, на лядськiй сторонi. (Ще стишуючи голос). Плиханенко в Вiльшанцi, єсть i в Богуславi: Мусiй Чепиженко, якщо не потрапив у Кодню, сердешний. Запиши собi на папiрець. Та ще був iз нами один музика з Таращi — звали його Шенчик — теж Мусiй — запиши i його, Стесю, грав на цимбалах.

С т е с я (бере його за руку). Благаю, благаю вас, мiй добрий, мiй ласкавий Остапе, не залишайте мене. Ви ж були приятелем Василевi — вiн так вас любив... чи можете ж ви зрадити його в таку лиху годину? Де ж ваша приязнь, де ваша честь рицарська?

М а к о с i й (хмуриться). Не сподiвався я почути таких слiв, Стесю, — не зрадив я Василя, але що ж я можу зробити один? Слухай, Стесю. (Стишуючи голос). Може, менi ще пощастить пiдмовити декого з наших — може, ми ще встигнемо врятувати Василя, а поки прощавай, Стесю. (Озирається). Пам'ятай же, що я казав — Мусiй Шенчик — у Таращi i Плиханенко — у Вiльшанцi. А найпаче — Шенчик-музика. Це такий пройдисвiт, що все знає, — якщо вiн не чув про алмаз, то вже, певно, нiхто не знає. А зараз я пiду, бо й так он той носатий пан щось дуже пильно до мене придивляється. Прощавай. (Виходить).

Пан Прозка теж пiдводиться i виходить за Макосiем. Стеся залишається сидiти, схиливши голову на руки.

Л i я (спiває тихенько).

Засвiчу я свiчку, перебреду рiчку

До моєї миленької на одну нiчку.

Свiчка ясненька, рiчка бистренька.

Чогось моя миленька сьогоднi смутненька...

Все чогось скучає, важенько зiтхає...

З буйнесеньким вiтром стиха розмовляє...

Враз чути один за одним кiлька пострiлiв. Стеся схоплюється i бiжить до дверей. Слiпа дiвчина теж пiдводиться, злякана.

С т е с я. Боже мiй! Невже ж... невже ж його спiймали... Нi... нi... цього не може бути... (бiжить до дверей) цього не може бути.

IV

Цiєї хвилини дверi широко розчиняються i ввалюється пан Пшепюрковськяй, начальник пiд'яздової команди, в супроводi пана Паушi, двох шерегових, двох капралiв i двох або трьох жовнiрiв. Пая Пшепюрковський зараз же розсiдається за столом посерединi. Пан Пауша сiдає лiворуч, iншi становляться навколо.

Пан Пшепюрковський, товстий, червонолиций, самозадоволено-чванливий поляк.

Стеся вiдходить праворуч до слiпої дiвчини.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Нiкого не випускати з корчми. Гей, Янкелю, вина! Та дивись — найкращого. (Корчмар починає метушитися). Пане Птушинський!

1-й ш е р е г о в и й. Пане коменданте!

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Патрулi готовi?

1-й ш е р е г о в и й. Так, пане коменданте.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ще раз перевiрте людей i зараз же вiдрядiть по одному патрулю на кожнi два хутори. Щоб муха не пролетiла. Субординацiя, пане!

1-й ш е р е г о в и й. Слухаю, пане коменданте! (Вiддає шану i виходить).

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ну, то що ж, вина!

Корчмар подає жбан i чарки.

К о р ч м а р. Осьдечки, ясновельможний пане коменданте. Найкраще бургундське. Кращого немає i в Краковi.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Пане Пшездецький!

2-й ш е р е г о в и й. До розказу пана.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Зараз же узнати, чи догнали цього пшеклентого гайдамаку. Я гадаю, що вiн мусив дiстати добру кулю з нашого берега. Га, що? Субординацiя, пане! Рушайте мерщiй.

2-й ш е р е г о в и й. Слухаю, пане коменданте. (Вiддає шану i виходить).

П ш е п ю р к о в с ь к и й (до Паушi.) Ну що, пане чеснику?* (* Чесник — чашник.) Адже ж пан чесник бачить, як ми працюємо. О, в мене добрий звичай на цих гайдамакiв. Муха не пролетить. Пан чесник може розповiсти у Варшавi, як працює пан Пшепюрковський, товариш хоругви панцирної. А що ж вина! Та що це за чарки, сто дяблiв цьому корчмаревi! Гей, корчмарю! Що це за чарки ти нам дав? То що в тебе — шинок чи аптека? Хiба ти не знаєш, що тiльки в покришку мого кубка ввiходить пляшка вина, а в самий кубок три пляшки! (Скидає iз стола чарки). Зараз же подай християнськi кубки замiсть цiєї аптеки.

К о р ч м а р (пiдбирає чарки). Зараз, зараз, ясновельможний пане. (Приносить великi кубки). Чи ви бачили? — пити з таких кубкiв бургундське вино по червонцю кварта! З такими кубками можна ходити до криницi, а не до бургундського вина.

П а у ш а. О, то виходить, пан комендант однаково дужий так на полi Бахуса, як i на полi Марса. Рицарський звичай, що й казати. (Нюхає з табакерки i подає Пшепюрковському). Чи не вгодно? Призволяйтесь, прошу пана.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Дякую. (Хоче взяти понюшку, але рука йому так тремтить, що вiн нiяк не може потрапити в табакерку). О, до ста дяблiв! Здається, i в пана аптека замiсть табакерки. Нiяк не потрапиш.

П а у ш а (смiється). О, мабуть, чимало кубкiв вихилив пан на своєму вiку, що в нього так тремтять руки.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. В кого тремтять руки? В мене? Нехай пан чесник наллє менi повнiсiнький кубок вина, аж по самi вiнця — побачимо тодi, чи розiллю я хоч краплю.

П а у ш а (наливає повний великий кубок). Повнiсiнький, пане.

П ш е п ю р к о в с ь к и й (бере твердо рукою через стiл кубок, пiднiмає його вгору). Ну, що! Чи тремтять у мене руки? (Вихиляє вiдразу кубок). Маєш.

К о р ч м а р. Ой, лихо. Десять злотих одним проковтом.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Так-то, пане чеснику, як до кубка або до гайдамакiв, то не тремтять руки в пана Пшепюрковського. О! В мене такий звичай — коли б'ю, то влучаю (наливає знов кубки), а коли п'ю, то не залишаю.

К о р ч м а р. Що правда, то правда — знов десять злотих...

П ш е п ю р к о в с ь к и й (бере кубок). Певно, що в цьому кубковi менше крапель, нiж тих гайдамакiв, що я перебив на Брацлавщинi цього лiта. Пан чесник знає про мої пригоди. О, в мене такий звичай: пий до дна, коли наливають, i танцюй, коли грають, пильно слухай, коли дзвонять. (Зупиняється).

П а у ш а (регоче). I тiкай, коли гонять. Що ж ви не кiнчаєте, пане коменданте? З пiснi, кажуть, слова не викинеш. А що — казати правду — траплялося-таки пану товаришевi тiкати вiд тих скажених гайдамакiв?

П ш е п ю р к о в с ь к и й (вiдразу вихиляє кубок. Корчмар зiтхає). Пану чесниковi легко казати, сидячи в Варшавi, нех би пан сам попробував. (Знов наливає кубок). А коли б пану чесниковi довелося, як, наприклад, менi в Криковцях, вiдбиватися вiд вiсiмдесяти гайдамакiв одразу. Було це, як зараз пам'ятаю, коло греблi. Тiльки що прийшли ми до тiєї греблi, аж бачимо, мчить просто на нас цiла ватага гайдамакiв, — ну, звичайно, я зараз же скомандував "огню", i мої жовнiри розсипалися вздовж греблi, i почалася потiха. (Запалюється). Пiф-паф! Пiф-паф! Конi ржуть, гайдамаки кричать, галас, стрiлянина, гвалт! Вихопив я шаблю i почав рубати — одного налiво, одного направо, одного налiво, одного направо, коли ж ураз як накинеться на мене аж три гайдамаки одразу. Мармизи, пане, — о! Списи — о! Звичайно, я не розгубився, зараз же уложив одного з пiстолi, другого злапав за списа i вже схопився за шаблю, щоб вiдтяти його голову, коли ж як накинуться на мене першi чотири гайдамаки...

П а у ш а. Як чотири! Адже ж залишався тiльки один.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Здається, пана чесника там не було, полiчити, скiльки там залишилося гайдамакiв. Не встиг я прочитати "раter noster" * (* Молитва "Отче наш".) як сiм шабель звилося над моєю головою. Ну, звичайно, що думати було нiчого — пришилося помилувати мого гайдамаку, що я тримав за списа, та вчинити шляхетну ретираду. (Вихиляє кубок). Так ось якi бувають пригоди, пане чеснику. Це вам не Варшава. Доводиться i тiкати, коли треба, але шляхетно (пiднiмає пальця), з гонором.

П а у ш а (регоче). Як, помилувати гайдамаку! Адже ж не пан їх тримав, а вони пана.

П ш е п ю р к о в с ь к и й (наливає кубки). Адже ж пан чесник бачить, що я, хвалити бога, живий, а гайдамакам стинають голови в Коднi. Значить, ясно, хто кого тримав. А в мене такий звичай — чи взяв, чи не взяв, аби на моє стало.

Зразу чути ще два пострiли.

П ш е п ю р к о в с ь к и й (стурбований). А! Га! Що таке? Може, гайдамаки? Пане Вержбента, зараз же дiзнайтесь, що таке.

Капрал виходить.

С т е с я (ламає руки). Боже великий! Яка пекельна мука...

К а п р а л (хутко вбiгає, радо). Забили гайдамаку, пане коменданте! В голову — не дише.

С т е с я (скрикує). Ах! Остапе, Остапе... Нi, нi, цього не може бути.

П ш е п ю р к о в с ь к и й А! То тут, здається, цiле кубло гайдамацьке. Спiльники, жiнки лотроаськi! Зараз же замкнути всi дверi! Взяти цю жiнку!

Жовнiри пiдходять до Стесi.

С т е с я (гнiвно вiдштовхує їх). Геть! Я вас не чiпаю, гвалтiвники, душогуби проклятi!

П ш е п ю р к о в с ь к и й. А, то вона ще й комизиться. А нум, пане Птушинський, подивiться, чи є в неї бiлет.

С т е с я (пiдводиться i хоче йти з хати). Це якесь прокляття. (Їй страшно, вона нiчого не чує, не тямить). Де дiтись, куди бiгти... неначе справдi те жорно... (хапається за серце) навалилося на бiдне моє серце... i давить... давить важким тягарем... (Хитається). Скорiш туди... на свiже повiтря. (Iде до дверей).

1-й ш е р е г о в и й (зупиняє її за руку). Хiба ти не чуєш, що сказав пан комендант? Бiлет маєш?

С т е с я (отямившись, гнiвно). Геть! Нiякий пан комендант не має права затримати мене. Маю листа вiд старости Iллiнського i суддi Дубровського. (Нервово виймае листа з печаткою i показує шереговому).

П ш е п ю р к о в с ь к и й (якому 1-й шереговий передав листа). Та невже! Дивись, яка пишна персона. (Розглядає листа). А чого це панна добродiйка була на тiм боцi, в Борисполi?

С т е с я (згорда). Це вже моє дiло. Зараз же пустiть i вернiть мого листа.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Твоє дiло? А накладати з гайдамаками теж твоє дiло?

П р о з к а (втручається). Дозвольте доповiсти вельможному пану, вона тут весь час радилася з тим гайдамакою, все балакала про якогось музику в Таращi.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ось воно що! А нум, пане Птушинський, берiть її за ручки та ведiть до вiйта, нехай посидить там iз тиждень, а ми поки розпитаємось, що в неї за справа.

С т е с я (перелякана). Нi... нi... ви не зробите цього... ви не зробите... я мушу зараз їхати далi... вiд цього залежить життя людини... чуєте, життя!

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Пане Птушинський! Жовнiри беруть Стесю пiд руки.

С т е с я (виривається i кидається до Пшепюрковського). О, благаю вас, пане коменданте... я не можу гаяти часу... я не можу марнувати жодної хвилини... (Кидається до нiг Пшепюрковського). Благаю вас, мiй ласкавий, мiй вельможний пане!

П ш е п ю р к о в с ь к и й (до жовнiрiв). Зараз же одвести її до вiйта i стерегти до мого приходу.

Жовнiри беруть Стесю.

С т е с я. То будьте ж ви проклятi, гвалтiвники, кати, душогуби! Нехай перша дiвчина, яка вас побачить, плюне вам у вiчi. (Жовнiри виводять Стесю). Нехай рiдна мати зречеться вас i нiхто не подасть вам напитись, коли ви будете здихати!

П ш е п ю р к о в с ь к и й (смiється). Ще й сама поцiлуєш, голубочко, лайся не лайся, а з цiлим пiр'ячком ти вiд мене не вийдеш. Ну, то рушаймо й ми. Ходiм, пане чеснику, бачите, як треба поводитись iз гайдамаками. Субординацiя, пане!

Iде до дверей, за ним Пауша, Лозка i всi жовнiри.

К о р ч м а р (жахається). Пшепрашам вельможного пана. А хто ж менi платитиме за вино?

П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що таке! А ти знаєш, пся вiро, пуста воронко, горiлчана затичко, що роблять з тими, хто переховує гайдамакiв? Так ти хочеш, щоб я тебе i твою погану корчму, сто дяблiв i чотири бiса, в Кодню спровадив! (Корчмар тремтить). А нум, пане Вержбенто, — берiть його мерщiй за хавки.

К о р ч м а р (кричить). Нi, нi! Я ж нiчого. Це я так... Я пожартував.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Дивись, удруге не жартуй.

Усi виходять, крiм слiпої дiвчини.

К о р ч м а р (пiсля виходу здiймає руки вгору). Три кварти бургундського вина по червiнцю кварта. Добрий гешефт, нема чого казати. Ой-ой-ой! (Порається, зiтхаючи).

Пауза.

V

Знов розчиняються дверi, й увiходять, озираючись, троє музик: Скряга з бандурою i бубном, Шенчик з цимбалами i Iлько iз скрипкою. Скряга, високий, з хмурим поглядом, вже немолодий козак з довгими, трохи присивiлими вусами. Могутня, iмпозантна, але вугласта фiгура. Шенчик — бувала, обметана, але не стара ще людина, сторожка, хитра й лукава. Iлько — молодий, вродливий, з виразним обличчям i мрiйним поглядом справжнього артиста. Всi троє сiдають за столом лiворуч, за тим, що ближчий до рампи.

Ш е н ч и к. Здається, нiкого непевного немає. А все ж таки лучче було б почекати до ночi. Щось не до вподоби менi той пройдисвiт носатий. Гей, шинкарю! Горiлки та сала.

С к р я г а (хмуро). Що вдень, що вночi, пiвтора лиха. Трьом та кози бояться.

Корчмар подає горiлку i страву.

Ш е н ч и к. Слухай, шинкарю, як тут у вас з переходом на той бiк? Тут, бачиш, нашу музику вже чули, хочемо, щоб там послухали.

С к р я г а (хмуро). Музика гучна... далеко чути... (Усмiхається). Вiд Уманi аж до самої Варшави...

К о р ч м а р. Не знаю вже, що вам i казати... Я цим не займаюсь. Небезпечно... але попробувати можна. Посидьте... я спитаю тут одного з наших. (Вiдходить).

Ш е н ч и к. Що ж, попробуєм, раз козi смерть.

С к р я г а. Бiльш як пiвтора лиха не буде.

Ш е н ч и к. Думка п'є воду, а одвага мед. (Наливає чарки). Пий, Iльку, поки п'ється. Та чого це ти такий смутний? Лихо менi з такими товаришами. Ну, що Скряга сумний, то я ще розумiю, шкода козаковi, що мало ляхiв перебив.

С к р я г а (хмуро). Авжеж мало. Пiвтора лиха!

Ш е н ч и к. А чого тобi сумно, то вже не знаю. Хiба закохався.

I л ь к о. Слухайте, товаришi, хоч i тяжко менi це вам казати, але не можу я їхати з вами на той бiк...

Ш е н ч и к. Як не можеш! То де ж ми вiзьмемо другу скрипку? От тобi й маєш! Та чого ж ти ранiш не казав?

I л ь к о. Давно вже хотiв, та все думав, що переможу себе... з самої Вiльшаницi. Слухай, Шенчику. Пам'ятаєш, як ти питав мене, де я взяв той золотий наперсток, що ти в мене бачив. Я вiдповiв тодi, що знайшов його тiєї ночi, як руйнували замок Калиновича в Яблунцях. Правда, в Яблунцях дiстався менi той наперсток, тiльки не знайшов я його, а подарувала менi його чудова, прекрасна, як зоря, панянка за те, що врятував я її вiд двох товаришiв, якi несли її, роздягнену i злякану, на гвалт, а може й на згубу. I коли принiс я її, обгорнувши в свою керею, в безпечне мiсце... зняла вона цей наперсток iз свого пальця i поцiлувала мене... Хто вона — я не знаю й досi.

С к р я г а (обурений). Як! Ляшку, панянку, дочку ворогiв наших лютих! I нiхто не забив тебе, як собаку! От пiвтора лиха!

Ш е н ч и к. Та цить-бо, старий вовгуро. Не все ж гризти, треба колись i лизнути... Ну, i що ж, що далi?

С к р я г а. Тьфу! (П'є горiлку). Пiвтора лиха!

I л ь к о. Певно, що це була якась графиня... Знаю тiльки, що зовуть її Гельця. I ось цей наперсток (показує), поцiлунок i солодке, як мед, iм'я — все, що залишилося менi вiд тiєї ночi... Моя керея ще й досi пахне чудовими пахощами i нiжним дiвочим тiлом, i скрiзь переслiдує мене цей чарiвний запах... i не маю я спокою... i тiльки одного бажає душа — знов, хоч на хвилину, побачити її, тiльки побачити... а потiм хоча б i вмерти.

С к р я г а. От пiвтора лиха! Ну, то йди, дурню, до Стемпковського — нехай вiн покаже тобi твою цяцю. Звiсно, що не на жовч, а на мед мух ловлять. Тьфу.

Увiходять пан Прозка i пан Лозка i займають попереднi свої мiсця позаду музик. Прозка пильно прислухається.

Ш е н ч и к (милується з наперстка). Забажалось козаку зеленого часнику. Цiкава нагода. I щастить же людям! Тiльки хоч подержався за голу панянку, а менi так i цього не трапилось. Одного тiльки разу лучилася в Гнiванi панi, та й то така мармиза, що ледве втiк, як побачив. Так само i з поживою. Тобi хоч наперсток дiстався, а менi все чортзна-що. На що вже (стишуючи голос) багато було добра в Липовцях, але й там поживився, як пес макогоном. Тiльки i знайшов, що в садку на дорозi оцю скляну затичку. (Виймає з кишенi величезний, але забруднений алмаз i тре його руками). Трапилося, як кажуть, слiпiй курцi бобове зерно, та й (плює на алмаз i знов тре) тим подавилась. Затичка вiд пляшки, чи що — не можна збути, як лихого шеляга, навiть у карти нiхто не бере.

I л ь к о. А може, це алмаз? Бачиш, як грає.

Ш е н ч и к. Тю, дурний, — де ж ти бачив алмаза з горобця завбiльшки?

С к р я г а. Та хоч би й алмаз. Якби на нього можна було викупити хоч одного козака, а то що з тих каменiв — пiвтора лиха. Як камiнь, то нехай буде такий, щоб ляха вбити...

Пан Прозка i пан Лозка зацiкавились каменем i придивляються, пiдморгуючи один одному, аж поперехилялись через свiй стiл. Корчмар теж пiдходить, зацiкавлений.

К о р ч м а р. Ой! Я вже дивлюсь, що то за цяцька у пана музики. А може, пан музика продасть тую цяцьку, в мене якраз є дiти... нехай би бавились.

Ш е н ч и к (неймовiрно). Ну! А скiльки ж ти даси?

К о р ч м а р. Ну, що значить скiльки — це ж не кiнь.

Ш е н ч и к (рiшучо). Давай десять злотих.

К о р ч м а р (смiється). Та пан смiється. Півчервiнця за дитячу цяцьку.

Ш е н ч и к (розчарований). Багато! А скiльки ж ти думав?

К о р ч м а р (затримуючи хвилювання). Ну, два... дванадцять грошей.

Ш е н ч й к. Е, то нехай буде вiсiмнадцять грошей i кварта горiлки. Менш не вiддам.

К о р ч м а р (вихоплює алмаз). Д... добре... зго... згода...

Кладе грошi i хутко вiдходить. Пан Прозка i пан Лозка переморгуються многозначно.

I л ь к о (що весь час придивляється до Лiї, пiдводиться i пiдходить до неї). Гей, шинкарю, що це за дiвчина — твоя дочка?

К о р ч м а р. Нi, добродiю. Це бiдна слiпа дiвчина, єврейка. Конфедерати забили в неї всiх рiдних, то вона й ходить ось так по чужих хатах спiває, ворожить...

I л ь к о. Через що ти ослiпла, бiдна дiвчино?

Л i я. То хiба ж ти не знаєш? Я ж була перепiлочкою i повиколювала очi, як лiтала вночi по стерниночку... коли зруйнували недобрi люди мою хатку...

Iл ь к о. Бiдна дiвчино... вона збожеволiла з горя... (До Лiї). Кажуть, що ти вмiєш ворожити... Поворожи ж i менi, чи знайду я дiвчину, що дала менi цього наперстка. (Дає їй наперсток). Коли б ти знала, яка вона прекрасна... Як променiють її очi, коли вона всмiхається... i яка чудова ласка в тих очах, коли вони плачуть...

Л i я (вертає йому наперсток). Краще б тобi нiколи не бачити цього наперстка... Поки ще є час, вергни його з мосту в глибоку рiчку... Купи менi черевики, козаче... бо змерзли мої бiднi нiжки.

I л ь к о. I правда, що на лихо собi дiстав я цього наперстка, — i все ж таки вiн дорожчий менi над усе на свiтi.

VI

Раптом за дверима чути галас. Дверi розчиняються, i знову ввалюється Пшепюрковський з усiєю своєю компанiєю.

П ш е п ю р к о в с ь к и й (розкидається за середнiм столом. Шереговi сiдають. Жовнiри стоять навколо.) Ну, тепер можна й погуляти пiсля працi. Гей, вина. Та дивись, щоб знов не було аптеки. Так-то, пане чеснику. Це вам не Варшава. Жовнiр на вiйнi не минає нi ворога, нi дiвчини. Ха-ха-ха. (Спiває).

Липнуть до мене дiвчата,

Успiвай лиш цiлувати,

Перша, друга зазиває,

А та, третя, ще й моргає.

А четверта за вус смика,

П'ята кличе до музики.

Шоста вудкою частує,

Ну, а сьома вже цiлує.

Восьма тягне до стодоли —

Ось яка жовнiрська доля.

П а у ш. Що й казати — доля непогана, тiльки чого це в пана так подряпанi щоки й нiс, хiба вiд поцiлункiв?

П ш е п ю р к о в с ь к и й (хапається за лице). Де? От проклята гайдамачка!

П а у ш а. Видно, буває i так, що дев'ята трохи пошарпає.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ех, є про що згадувати. Стану я зв'язуватися з якоюсь гайдамачкою. В мене такий звичай: "Коли любиш-люби гаразд, а не любиш— кажи зараз, коли любиш — так любись, а не любиш — не горнись, коли любиш — люби двiчi, а не любиш — кажи в вiчi".

П а у ш а (регоче). Ну, ця, мабуть, так i зробила. Ще спасибi, що хоч очi зоставила, не повидирала. То невже ж пан так її i випустив?

Пшепюрковський мовчки п'є, сопе.

С к р я г а (до Шенчика). От тобi й маєш, пiвтора лиха! Принесло цих жовнiрiв — треба тiкати.

Ш е н ч й к. Треба то треба. Та чи пощастить?

Всi троє музик обережно пiдводяться i хочуть вийти. Корчмар подає, зiтхаючи, вино й великi кубки.

П ш е п ю р к о в с ь к и й (помiтивши рух музик, грiзно). Гей! А це що за люди? Стiй! Пане Вержбенто! Ану!

С к р я г а. Побачив-таки, пiвтора лиха. Лях триклятий.

Ш е н ч и к (виступає наперед i низенько вклоняється). До розказу ясновельможного пана.

П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що за люди, вiдкiля i куди?

Ш е н ч и к (вiдповiдає за всiх). Бiднi музики, ясновельможний пане полковнику. Троїста музика, з дозволу ясновельможного пана. Прокiп Скряга — бандура, вiн же бубон. Лук'ян Iлько — скрипка, найкраща скрипка на всiй Українi, принаймнi на цiм боцi, i аз покiрний слуга мосцi пана — Мусiй Шенчик — цимбали.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Шенчик? Хтось менi казав про Шенчика музику. Гм... А може, ви гайдамаки? Що ж ви тут робите?

Ш е н ч и к. Граємо добрим людям, вельможний пане.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Та хiба ж корисне ваше ремесло? Ой, чи не гайдамаки ви справдi...

Ш е н ч и к. То що ж робити, ясновельможний пане? Коли б не скрипка та не бас, то й музика б свинi пас, — добре, кажуть, бути взимку котом, а на великдень — попом, але не вiд нас це залежить. Ми ж люди бiднi, заробляемо помалу на сiль до оселедця, через крупи до пшона не сягаємо, натягаємо маленькi латки на великi дiрки, де їдять — там пхаємось, а де б'ють — тiкаємо. Така вже наша доля, з дозволу вельможного пана.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Гм... може, й справдi музики. Ану, утнiть лишень якої-небудь веселої, щоб аж у носi засвербiло.

Ш е н ч и к. Слухаємо, ясновельможний пане.

Всi троє сiдають лiворуч, Скряга — з бубном. Iлько — зi скрипкою. Шенчик — спереду з цимбалами. Грають.

Ш е н ч и к (спiває).

Мала стара бабусенька

Чотири доньочки,

А всi були такi гладкi,

Як тi ластiвочки.

Хорошенькi, молоденькi,

В личку рум'яненькi,

Височенькi, пухнатенькi

I чорнобривенькi.

Отакi носатi,

А такi зубатi,

Ой, тра-ра-ра-ра,

Вмiли жартувати.

У с i (пiдхоплюють хором):

Ой, тра-ра-ра-ра,

Вмiли жартувати.

П ш е п ю р к о в с ь к и й (регоче, задоволений). Ха-ха-ха. О, тепер бачу, що справдi музики. Ану, утнiть якої-небудь польської. (Спiває).

Iде вода через дуби, гречна панна, дай мi губи,

Я би губ не жалувала, якби мати не видала.

Або "Бернадина"... "Прилучилася новина, з'їли вовки Бернадина", або нi. Краще "Мазура".

Ш е н ч и к. Слухаємо, ясновельможний пане.

Грають "Мазура". Пан Пшепюрковський спiває, iншi пiдспiвують.

П ш е п ю р к о в с ь к и й.

Гей, мазуре, бий нiжками,

Дiстань вогню пiдкiвками,

А ти, Казю, скачи живо,

Аби не ходила криво.

Панно Зосю, не барися,

Веселiше повернися,

Тодi мазур тiльки радий,

Як танцюють всi до ладу.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ф... фу. (Вихиляє кубок). Що то значить наша старопольска. Ну, так. Тепер я бачу, що ви справдi музики. Можете йти, коли хочете.

Ш е н ч и к (пiдводиться). Дякуємо, ясновельможний пане.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Стривайте! Все ж таки щось тут непевне. Але чого ж це ви опинилися тут, бiля самого кордону? (Пан Прозка пiдходить i щось шепче Пшепюрковському). Ану, пане Вержбенто, подивiться, чи немає в них чого непевного в торбах.

С к р я г а. А щоб тебе чорт лизнув, лядський сину! Пiвтора лиха.

Жовнiри i шереговий пiдходять i починають обшукувати музик.

Ш е н ч и к. Та що це ви, вельможний пане, хiба ж ми злодiї!

Ш е р е г о в и й (виймає з торби в Скряги досить велике кругле люстро в срiбнiй рамцi). Знайшов, пане коменданте! Люстро, та ще в срiбнiй рамi. (Подає люстро Пшепюрковському).

П ш е п ю р к о в с ь к и й. А, так ось якi ви музики! Люстро в срiбнiй рамi, та ще з графским гербом! Добре. I справдi, як такому красунчиковi та без люстра? Може, тобi ще й пудри треба?

С к р я г а. Глузуй, лядський сину, прийде и на тебе час.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ще що? (Дивиться в люстро). А й справдi подряпала, проклята гайдамачка... А бодай

Ш е р е г о в и й. В цього бiльш немає. (Обшукує Шенчика). Камiзелька, пане коменданте. (Пiдiймає вгору блакитну єдвабну камiзельку).

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Добре. Ще один галанець. Якраз Савцi свитка, тiльки рукавiв нема.

Ш е н ч и к. Така вже в мене вдача, пане полковнику. Я не органiст — не перебираю.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Добре, добре. Далi.

Ш е р е г о в и й (обшукує Iлька). Щось у руцi затиснув — не дає.

Iлько кидає на стiл наперсток i одвертається.

Ш е р е г о в и й (подає Пшепюрковському). Золотий наперсток, пане коменданте.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Га! Наперсток! То з кого це ти його зняв, приятелю? Чи, може, ти не музика, а кравець?

С к р я г а (хмуро). Шив вас Швачка i без наперстка, вельможний пане.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ага, не втерпiв, приятелю. Обiзвався. Так ось якi ви, виходить, музики! Добре. Бачите, пане чеснику, яке в мене око на гайдамакiв. Ну, що ж, пограли, погуляли — тепер потанцюйте в Коднi. Пане Вержбенто! В залiза їх! Так-то, пане, здається, Скряго, хоч i добре ти граєш на бубнi, але прийдеться й тобi заспiвати.

С к р я г а (кидає об землю своїм бубном i хапає бандуру — тепер вiн випростався на весь свiй великий зрiст, i жовнiри мимоволi одступають назад перед його повною дикої величностi постаттю i натхненним поглядом). Геть з цим бубном, пане коменданте! Спiвали ми вам не з власної волi, так послухайте ж по нашiй охотi... (I перш, нiж устигли йому перебити, вiн ударяє зразу в струни i спiває на стародавнiй широкий голос з могучою експресiєю i силою).

Перебийнiс водить немного —

Сiмсот козакiв з собою,

Рубає мечем голови з плечей,

А решту топить водою.

Ой, пийте, ляхи, води-калюжi

Болотянiї.

А що пивали по тiй Вкраїнi

Меди та вини ситнiї.

Ой, чи бач, ляше, що пан Хмельницький

На жовтiм пiску пiдбився,

Лядськую славу загнав пiд лаву —

Вже не вернуть вам Вкраїну!

П ш е п ю р к о в с ь к и й (схоплюється). Зараз же хапайте мерзоту! В залiзо його, поганця! А! Ти заспiваєш у мене iншої, собако!

Жовнiри хапають Скрягу; вiн, ухопивши за шийку бандуру, починає бити нею жовнiрiв, деякi падають. Пан Пшепюрковський, що пiдходить ближче, теж дiстає по головi й падає.

П ш е п ю р к о в с ь к и й (пiдводиться i, вхопившись за голову, закриває хусткою рану). Бий! Колоти їх на мою голову! Так ось якi це музики! Добра музика, до ста дяблiв! Бачите, пане чеснику, яке наше життя з цими лотрами.

Нарештi пiсля колотнечi i великих зусиль зв'язують Скрязi руки за спиною, потiм в'яжуть Шенчика й Iлька.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Бачите, пане чеснику, що за звiр? Що й казати — ведмiдь здоровий. От тобi i музики. Шикуйся! Гайдамак наперед! (Придержує голову хусткою). А, проклятi лотри... Рушай!

Пшепюрковський, Пауша, зв'язанi музики i всi жовнiри виходять, забравши також i конфiскованi речi. На кону тiльки корчмар, обидва пани i слiпа дiвчина.

К о р ч м а р (здiймає догори руки). Ну й день сьогоднi! Хороша торгiвля, щоб я так жив!

По всiй корчмi слiди бiйки, перекинутi лавки, поваленi столи тощо. Слiпа дiвчина сидить у своєму кутку, притуливши руки до вискiв.

VII

Л i я. Боже мiй... Як страшно i шумно на цiм свiтi... Чого вони всi так кричали?.. I яка страшна їхня музика...

Пани Лозка i Прозка, переморгнувшись мiж собою, зараз же рiшуче пiдступають до корчмаря.

П р о з к а (виймаючи пiстоль). Ну, пане Янкелю, давай мерщiй алмаз. Живо.

К о р ч м а р (зляканий). Який алмаз? (Зухвало). Та що це за жарти! Забирайтесь геть!

Л о з к а (теж виймаючи пiстоль). Що таке? Що тобi — життя набридло? Зараз же давай алмаз!

П р о з к а (шипить од злостi). Мерщiй, пся крев, нам нема часу.

К о р ч м а р. Пробi... Кала...

Обидва шляхтичi враз притуляють пiстолi до його голови.

П р о з к а. Писни тiльки, пся крев... Зараз же давай алмаз. Ах ти, собако! Ми за цим алмазом два тижнi полюємо. Ну!

К о р ч м а р (виймає камiнь й оддає шляхтичам). Ой, вей iз мiр! Гвалтiвники! Гайдамаки! Лотри!

Л о з к а. Що таке? (Загрожує йому пiстолем).

К о р ч м а р. Пробi! (Вибiгає геть iз репетом).

Л о з к а (вихопивши камiнь у Прозки). О... Яка ж розкiш! Ха-ха-ха. Нарештi — таки вiн мiй. Ну, й дурнi ж цi гайдамаки! Ха-ха-ха. Сказано, хлопи. Свинi, пся крев.

П р о з к а (в свою чергу вихоплює камiнь у Лоз-ки). Але не так швидко, мiй пане! Здається, i я тут не зайвий.

Л о з к а (розлючений). Прошу не хапати з рук, мiй пане! (Знов вихоплює камiнь, вiн падає i кудись котиться). А, до ста дяблiв, — покотився. (Нагинаються обидва i починають шукати по всiй пiдлозi камiнь). Ще, не дай бог, куди закотився. А все ти, пся крев.

Лазять, шукаючи та лаючись, по хатi. Нарештi обидва пiдводяться i неймовiрно дивляться один на одного.

П р о з к а. Що за чортовиння! То де ж вiн?

Л о з к а. Еге, голубчику, ти, мабуть, знайшов, та думаєш, що так i буде. (Хапає його за комiр, починається бiйка). Ах ти, котолупе поганий!

П р о з к а (вихоплює шаблю). Калавур! Пробi!

Л о з к а (теж вихоплює шаблю). Вкрав, та ще й пробi! А цього не хочеш!

Б'ються. Прозка падає. Лозка зупиняється з жахом, опустивши шаблю.

Л о з к а. А, до ста дяблiв. Невже ж у шию... (Нахиляється до нього). Так i єсть... не дише. (Хапливо обшукує тiло). От лихо, Єзус, Марiя! То невже ж i в нього немає?.. Здається, йдуть... (Схоплюється й озирається з жахом). Боже мiй, що ж робити? (Хапається за голову). Де ж камiнь? (Озирається). Слiпа! Вона не бачила... тiкати, тiкати мерщiй! (Вибiгає геть, ще раз озирнувшись на труп).

Лi я (опанована безумним жахом, виходить iз свого кутка, йде на середину хати, простягаючи обидвi руки перед собою). Хто? Хто тут? Чому всi мовчать... Чому тут так тихо, наче в могилi... Менi страшно... менi страшно, мамочко моя рiдна... (Спотикається на труп Прозки i, торкнувшись його руками, кричить з жахом). Ай! Ай! Хто, хто тут? (Забруднила в кров руки). Чому... чому мої руки мокрi?.. Ай! це кров!

Пуста корчма з перекинутими столами i лавками. Труп довгоносого шляхтича i бiдна слiпа дiвчина, опанована жахом, яка не може зрозумiти, що таке дiється навколо.

Нарештi вона йде праворуч i наступає босою ногою на алмаз.

Л i я (кричить вiд болю). Ай! (Плаче), Я наступила на щось гостре. Як заболiла моя бiдна нiжка. (Нахиляється й пiднiмає алмаз). Якийсь камiнь... або бите скло... (Держить алмаз).

Вiдчиняються дверi i ввiходить Авраам Цвiкловiц, старий єврей з виразним i вродливим обличчям, з довгою сивою бородою, одягнений у чорну оксамитну шубу, велична, iмпозантна постать.

Ц в i к л о в i ц (на порозi). Гей! Хто тут? Хазяїн! (Увiходить у хату i здивовано озирається). Що таке? Все зруйновано, перекинуто... труп... (Вiн пiдходить до Лії). Якась дiвчина... здається, єврейка. Слухай, дiвчино, чи не бачила ти, де хазаїн?

Л i я. Я не можу бачити. Я слiпа... Виведи, виведи мене звiдси, добрий чоловiче... Менi так холодно... страшно... тут було так галасно, хтось бився... кричав...

Ц в i к л о в i ц. Бiдна дiвчино, де ж твоя хата?

Л i я. В мене немає хати... Я хотiла вийти сама, але накололася ногою на це скло, — у мене ж немає черевикiв. (Показує йому алмаз). Бачиш, яке велике скло. Менi було так боляче.

Ц в i к л о в i ц (бере алмаз. Здивовано). Боже великий! Це ж Липовецьке жорно! Славетний алмаз княгинi Вiлькомiрської. Алмаз, який вона шукає по всiй Українi. Скiльки людей тебе шукало даремно, ти облитий кров'ю i зараз... (Вiн озирається на труп Прозки). Одна людина вбила другу за володiння тобою... а знайшла тебе бiдна слiпа дiвчина, що не знає навiть твоєї цiни, що навiть не побачить нiколи твоєї блискучої краси. (До Лії). Ходiм. Я заплачу тобi за цей камiнь тисячу червiнцiв i вiзьму тебе в свiй дiм замiсть дочки.

Л i я. Нi, нi, менi не треба грошей, купи менi тiльки черевики, щоб не болiли мої бiднi нiжки...

Ц в i к л о в i ц. Якби ти не була босонiжкою, то не знайшла б алмаза. Ходiм. (Вiн бере її за руку). Ходiм. Не журись, що ти слiпа, не жалiй, що не бачиш цього алмаза; зате ти не бачиш кровi i грязi, що ними заплямували люди цей прекрасний свiт.

Виходять.

Завiса.

ДIЯ ТРЕТЯ

В домi Авраама Цвiкловiца в Житомирi. Праворуч стiл, покритий до самої землi оксамитним килимом: на ньому високий канделябр i велика книга з срiбними застiжками на рiзьбленому пюпiтрi. Великий глобус з мiдним екватором на точених стовпчиках. Велика пiдзорна труба, килими, шафи з книжками. Просто проти сцени широкий схiдний ослiн, укритий килимом i оксамитними подушками. Дверi — праворуч вхiднi, лiворуч — в iншi кiмнати.

І

Авраам Цвiкловiц i Лiя.

Слiпа дiвчина, розкiшно вдягнена в легкi схiднi тканини, сидить на ослонi, перебираючи струни своєї цитри. Цвiкловiц сидить бiля неї на низькiй табуретцi, похиливши голову на руки. Вiн у чорному вбраннi, в чорнiй оксамитовiй ярмулцi на сивих кучерях.

Л i я. Тiльки чотири днi живу я в тебе i чую, як прояснюється мiй бiдний розум... Мабуть, ти великий мудрець або чарiвник, що знаєш тайни великi... Але нащо розбудив ти мiй розум? Щоб знов болiло моє бiдне серце, згадуючи все, що я забула, коли була перепiлкою... Та хiба ж не можна жити i з розумом, але без спогадiв... без спогадiв гiрких i жахливих. (Закриває лице руками).

Ц в i к л о в i ц (прикро усмiхнувшись). Багато ти просиш, дiвчино... Тайни цiєї не розгадали ще мудрецi людськiї. Де ,та криниця води забуття, щоб напився з неї народ єврейський i вiдпочив хоч на десять рокiв од спогадiв та страждань своїх безмiрних... Сiмдесят рокiв живу я на свiтi... Скiльки разiв i маленьким хлопчиком i дорослим мужем читав я в синагозi велику поминальну молитву, що спiвають в мiсяцi сiвон на пам'ять усiх незчисленних євреїв, що загинули сто двадцять рокiв тому в Тульчинi, Немировi, Кам'янцi, Полонному, Бродах — по всiй Українi i Польщi... I важко було повiрити в жахливу дiйснiсть минулого... Казкою стародавнiх часiв здавалася менi ця молитва... I ось тепер, коли посивiла моя голова, довелося побачити, як вернулася жахлива казка, побачити — i пiзнати власною мукою. В Бiлiй Церквi забито моїх синiв... забито... замордовано з жiнками i малими дiтьми... I нiколи, нiколи вже не побачу я тих, що сидiли кучерявими хлопчиками на моїх колiнах... не побачу i не почую... нiколи.

Л i я (знаходить i цiлує його руку). Життя дало тобi велику мудрiсть... вона допоможе тобi перетерпiти горе.

Ц в i к л о в i ц. Мудрiсть... (Гiрко всмiхається). Якщо я знаю трохи бiльше, нiж равини, що тисячi рокiв риються, мов черви, в затхлих пергаментах i пишних, але пустих словах, — то не легше менi вiд мого знання...

С л у г а (увiходить). Граф Ружинський з якоюсь панночкою до вельможного пана.

Ц в i к л о в i ц (пiдводиться, здивований). Граф Ружинський? Чого йому треба? Чи не дiзнались вони про мiй алмаз? Ну, проси. (Слуга виходить). Слухай, Лiє, здається, що в мiстi вже почули про наш алмаз, бережись, не промовся як-небудь, може, вони за ним i прийшли.

Л i я. Нi, мiй тату, я нiкому не скажу...

II

Увiходять граф Ружинський й графиня Брагiнська.

Ц в i к л о в i ц (шанобливо вклоняється гостям). Вiтаю ясновельможну графиню i ясновельможного графа в скромнiй моїй оселi. Якому щасливому випадковi або якiй справi мушу я дякувати за цю велику честь?

Р у ж и н с ь к и й (смiється). Та вже звичайно, що без справи не обiйшлося.

Б р а г i н с ь к а (побачивши Лiю). Боже мiй, яка прекрасна длвчина! Це ваша дочка, пане Цвiкловiц?

Ц в i к л о в i ц. Нi, ясновельможна графине, в мене немає дiтей. Це бiдна слiпа дiвчина... яку я знайшов пiд час моєї подорожi в однiй корчмi... там вона спiвала i ворожила людям за шматок хлiба.

Б р а г i н с ь к а (з жвавiстю). Ворожила! Вона вмiє ворожити? О, то нехай вона i менi поворожить!

Р у ж и н с ь к и й. Тiльки такий знавець, як Цвiкловiц, i мiг знайти подiбний алмаз у бруднiй корчмi. Яка бездоганна краса!

Лiя, збентежена, пiдводиться i пiдходить до Цвiкловiца.

Б р а г i н с ь к а (манiрно). Граф ще закохається в цю дiвчину.

Р у ж и н с ь к и й. Графиня добре знає, що моє серце належить їй однiй.

Ц в i к л о в i ц. Коли я брав її до себе, — не краса її мене привабила, а горе... (Пригортає до себе Лiю).

Р у ж и н с ь к и й (несподiвано). А чи правда, що Цвiкловiц знайшов ще другий алмаз — алмаз княгинi Вiлькомiрської?

Ц в i к л о в i ц (спокiйно). Ну, якщо за цим приїхав до мене вельможний граф, то менi дуже жаль, що графа потурбували даремно.

Р у ж и н с ь к и й. Нi, нi, я маю iншу справу. Але... (Озирається).

Б р а г i н с ь к а (жваво). Ви можете йти в другу кiмнату, а я почекаю тут. Пане Цвiкловiц, ви дозволите менi поговорити з вашою вихованкою? Може, ви дозволите, щоб вона й поворожила менi?

Ц в i к л о в i ц. Прошу, ясновельможна панi. (До Лiї). Посидь тут, моє дитя, не бiйся. Прошу графа. (Показує йому на дверi лiворуч. Обидва виходять).

Б р а г i н с ь к а (пiдводить Лiю до ослона i сiдає сама рядом). Чи правда, що ти вмiєш ворожити?

Л i я (хитає головою). О, нi... Це було тодi, як я була божевiльною... Тодi... Менi здавалось, я бачила те, чого не видно людям... А тепер, коли прокинувся мiй розум, смутнi спогади опанували мою душу i не дають менi чути чужої муки.

Б р а г i н с ь к а (зiтхає). Так... у кожного власна мука...

Л i я (бере її за руку). Але слiпi очi навчили мене дивитись не в лице, а в душу людинi... Здається менi, що й твоя душа схвильована якимось спогадом... Про щось i жахливе... i разом солодке...

Б р а г i н с ь к а (здивовано). Ти справдi чарiвниця! Вiдкiля ти знаєш?

Л i я (пригадує). Стривай... кому це я ворожила... востаннє... тодi, в тiй корчмi!.. (Радiсно). Ах, надумала! Тому молодому музицi, що питав мене, чи побачить вiн дiвчину, що дала йому золотий наперсток.

Б р а г i н с ь к а (схоплюється, вражена, i вiдступає, хрестячись). Єзус, Марiя! Ти чарiвниця! Ти велика чарiвниця!

Л i я (спокiйно, без будь-якого здивування). Так це ти та дiвчина, що дала йому золотий наперсток... (Мрiйно). О, ти повинна бути прекрасною, як зоря... Як королiвна чарiвної казки, бо такою невимовною ласкою, так нiжно й ясно, мов золота струна, дзвенiв його голос, коли вiн говорив про тебе...

Б р а г i н с ь к а (забувши свiй страх, знов сiдає на табурет i бере її руку). Ти бачила, ти розмовляла з нимi Ну, то скажи ж, скажи ж мерщiй, який вiн, мiй рицар, мiй коханий, єдиний, що за ним занудьгувало моє серце! Де ти його зустрiла?.. Куди вiн їхав?.. У якому вiн був убраннi, чи були з ним iншi рицарi? Може, ти знаєш, як вiн зветься! Ах! Адже ти не могла його бачити... бо ти ж слiпа. Господи, єдина людина зустрiла того, кого я шукаю так довго, — i та слiпа. (Жваво). Але ж ти чула, що вiн казав про мене?

Л i я. Вiн розмовляв про тебе з такою журбою i ласкою. I хоч не бачила я його лиця, але тiльки в прекрасної людини може бути такий чарiвний, як музика, голос...

Б р а г i н с ь к а. Так, так, вiн прекрасний, як мiсяць.

Л i я. Вiн казав, що вiддасть життя, щоб тiльки побачити тебе хоч на єдину хвилину... А що було потiм, — не пам'ятаю... Знаю тiльки, що менi його стало так жаль, бо я зрозумiла тодi, що не принесе йому щастя твiй наперсток... I зараз менi здається, що не його ти кохаєш, а якусь мрiю, що склала твоя душа...

Б р а г i н с ь к а (мрiйно). Так... це була чудова мрiя...

Л i я. I зараз ти питала про нього не так, як питають про рiдну людину... I здається менi, що зречешся ти його в чорну його годину.

Б р а г i н с ь к а (пiдводиться, гордо). Ти сама не розумiєш, що кажеш. Щоб я зреклась мого збавителя! Та i яка може бути чорна година в мого найяснiшого рицаря? I все ж таки спасибi тобi, що розповiла менi про нього. Прощавай. Я чую, як вони йдуть сюди, я не можу нiкого зараз бачити. (Швидко виходить у дверi праворуч).

Л i я (собi пiдводиться). Може, й справдi краще для мене, що я слiпа. (Виходить).

III

З лiвих дверей виходять, закiнчуючи розмову, Ружинський i Цвiкловiц. Ружинський видимо розгнiваний.

Р у ж и н с ь к и й. Я нiколи не повiрю, щоб у тебе не було такої дрiбницi, як двадцять тисяч червiнцiв. Усiм вiдомо, що самi твої самоцвiти коштують удесятеро бiльше. Добре, доведеться тобi коли-небудь звернутись до нас — тодi побачимо.

Ц в i к л о в i ц. Мої самоцвiти? Колекцiя мiнералiв, яку я збирав усе моє життя, щоб вiдписати тепер Кракiвському унiверситету? Коли це багатство, то хiба багатство науки, якiй я служив весь мiй вiк. А грошi? В мене немає iнших, крiм тих, що я заробляю як лiкар, — їх досить, щоб забезпечити життя такого старого, як я.

Р у ж и н с ь к и й. Невже! Твої елiксири продавалися по червiнцю за краплю. Князь Потоцький заплатив тобi тисячу дукатiв, коли ти вилiкував вiд сухот його сина. Та хiба тiльки це!

Ц в i к л о в i ц. Я лiкую всiх, але з бiдних я не беру нiчого.

Р у ж и н с ь к и й. Словом, у тебе є грошi, як у кожного єврея. Нарештi я дам тобi який тiльки хочеш прирiст.

Ц в i к л о в i ц (розводить руками). Не маю, ясновельможний пане...

Р у ж и н с ь к и й (спиняючи гнiв). Так ось яка єврейська вдячнiсть! Багато б ти мав своїх самоцвiтiв i перлiв, коли б не сидiв у Житомирi пiд обороною польських хоругов, пiд обороною Дубровського, що пiднявся проти гайдамакiв, цiд захистом великого ловчого Бранiцького! Чи не ми ж вступилися за вас i пiднялися месниками за вашу кров, коли цiлими рiчками лилася в Лисянцi, Жаботинi, Уманi i по всiй Українi. (Злiсно смiється). Коли хочеш, я подарую тобi, крiм росту, кiлька живих гайдамакiв, щоб ти змiг замордувати їх власними руками в вiдплату за кров твоїх синiв.

Ц в i к л о в i ц (з гiднiстю). Я не купую людської кровi, мiй пане. А щодо вдячнЬстi, ясновельможний пане, щодо вдячностi за кров гайдамацьку, що ллється зараз рiчкою в Коднi, то не за нас ллється ця кров i не за євреїв мститесь ви цьому нещасному народовi... Ви мститеся за свої шкоди та втрати, i євреї — це тiльки один iз записiв у реєстрi цих втрат. Чи не так само пише регiментар Стемпковський у своїм унiверсалi? Не за кров єврейську дорiкає вiн хлопiв, а за те, що позбавили панiв того зиску, що належав їм вiд оренд, якi держали євреї по мiстах та мiстечках панських: "забиваючи жидiв, заподiяли ви панам великi шкоди", — ось чим дорiкає хлопiв вельможний регiментар, а зовсiм не нашою кров'ю. Не євреїв ви жалiєте, а тi грошi, що не встигли з нас дiстати.

Р у ж и н с ь к и й (розлючений i обурений). А, так ось якi слова дозволяє собi єврей, що нажився в Речi Посполитiй! Та ти знаєш, що за цi слова я, шляхтич, граф i каштелян Брацлавський, можу зараз же вiддати тебе на суд трибуналу в Люблiнi або навiть до Стемпковського в Кодню!

Ц в i к л о в i ц (спокiйно). Я був би недостойним мого народу, коли б боявся смертi, та ще в мої лiта.

Р у ж и н с ь к и й. I хто ж обороняє гайдамакiв! Батько, у якого цi звiрi замордували двох синiв! А ти чув коли-небудь, якими лютими муками мордували гайдамаки ваших дiтей i жiнок? Ти зарився в свої книжки та подушки, ти милуєшся з своїх самоцвiтiв i перлiв та дивишся в небо в цю пiдзорну трубу, а не бачиш життя, що лютує пiд твоїми вiкнами.

Ц в i к л о в i ц (з перекривленим вiд муки лицем). Годi...

Р у ж и н с ь к и й. Нi, слухай, коли хочеш бути мудрим. Як одна єврейка кинулася на шию гайдамацi i благала, щоб вiн її помилував, а вiн струсив її з себе i тiльки смiявся, дивлячись, як її забивали...

Ц в i к л о в i ц. Годi! Годi, благаю тебе!

Р у ж и н с ь к и й. А, тепер годi. А ти чув, старий, як в одному селi гайдамаки забили єврея i двох його синiв, а третьому дали в руки пiстоля й обiцяли помилувати, коли вiн заб'є свою матiр?

Ц в i к л о в i ц (падає на килим i ридає). Вийди, благаю тебе.

Р у ж и н с ь к и й (злiсно смiється). Удруге не боронитимеш хлопiв... Прощавай.

Виходить. Велика пауза. Музика.

Ц в i к л о в i ц (пiдводиться). Чого не в силi були зробити любов i пiснi бiдної дiвчини, те зробила ненависть цього чоловiка... Очi мої повнi слiз, я плачу вперше пiсля того, як забито моїх дiтей. (Утирає очi). Але невже ж... невже ж... його правда? Невже ж я справдi тiльки слiпий безумець, що не бачу життя, шукаючи зiр на небi? Вiн не мiг вразити мене сильнiше, але ж нi, нi! Хiба ж я шукаю правди в цих плiснявих книжках та пергаментних сувоях, як нашi раввi або мудрецi Зогара, що тратять весь свiй вiк, щоб знайти таємний розум у мертвих письменах? Проте багато, мабуть, i в мене старої закваски, коли вся моя мудрiсть безмовна перед голосом старої ненавистi. Але що ж дiяти... i розум не власний над серцем, коли воно болить так смертельно. (Сiдає край стола, похиливши голову на руки).

Пауза.

IV

Тихо входить Стеся, не вiдважуючись потривожити Цвiкловiца, стоїть кiлька хвилин мовчки. На лицi її туга, майже розпач, вона ще змарнiла за цей час.

Ц в i к л о в i ц (почувши присутнiсть людини, обертається, стенувшись). Хто? Хто ти, дiвчино? Хто впустив тебе?

С т е с я. Вислухайте мене, шановний пане, вислухайте, благаю вас...

Ц в i к л о в i ц (пильно дивиться на неї). Я слухаю.

С т е с я (хвилюючись). Мiй наречений... його удекретовано на смерть. Завтра... завтра його мусять скарати. Нi, нi, вислухайте, я розкажу все по порядку. Його удекретовано на смерть, але княгиня Вiлькомiрська i суддя Дубровський обiцяли менi помилувати його, якщо я знайду великий алмаз, що пропав, коли грабували її замок.

Ц в i к л о в i ц (прикро усмiхнувшись). Знов Липовецьке жорно.

С т е с я. Так... так... алмазне жорно, мiй пане. Двадцять день я не злазила з коня, я об'їхала майже все Київське воєводство, я побувала на тiм боцi, я шукала, де тiльки можна, i все то даремно, даремно, не знайшлося i слiду алмаза... Двiчi затримували мене польськi жовнiри... майже перед моїми очима замордували чоловiка, що помагав менi шукати, — на моїй душi його смерть. Скiльки лиха, зневаги, образ довелося зазнати в путi. Як не рiшилася я розуму — не знаю. (Закриває лице руками). I ось тiльки три днi перед цим набiгла я на слiд... Мов безумна, мчала я i вдень i вночi, щоб успiти до строку, щоб не приїхати, коли вже буде пiзно. (Вона хитається). I ось... I ось... я у вас... голова туманiє... в очах темно... (Кидається до його нiг). Благаю ж вас, заклинаю вас усiм святим... ради життя людини... дайте менi цей камiнь, я служитиму вам весь свiй вiк... тiльки врятуйте, врятуйте мого Василя... його ж завтра, завтра скарають. (Ревно плаче).

Ц в i к л о в i ц (пiдводиться). Безумна дiвчино! Та чи знаєш ти, що цього каменя не здолає купити i сам король польський!

С т е с я. Я знаю, я знаю. Але що ж робити? Я благатиму княгиню, я кинусь до її нiг, щоб вона заплатила вам хоч частину. Але ж не дайте загинути живiй людинi.

Ц в i к л о в i ц. А чи знаєш ти, дiвчино, що гайдамаки забили моїх синiв... Адже ж i твiй наречений теж гайдамака. I ось ти просиш, щоб я... щоб я викупив одного з тих гайдамакiв, що забили моїх синiв. Та чи є в тобi розум, дiвчино!

С т е с я (латає руки). Немає в мене розуму, немає.

Пауза.

Ц в i к л о в i ц (пiсля довгого мовчання). Правда, не розум привiв тебе до мене, а серце...

Вiн пiдходить до одних i других дверей i замикає їх. Потiм пiдходить до правої стiни над столом i притискує якусь потаємну пружину. Взявши з потаємної шафи футляр, він замикає дверi, підходить до Стесi, що чекає в попереднiй позi, дивлячись на нього з надiєю i страхом.

Ц в i к л о в i ц (одкриває футляр i дивиться на алмаз). Скільки золота сліз i кровi бачило це променисте жорно. Але чи зробив цей камiнь хоч єдиний раз когоо-небудь щасливим? (Мовчить, потiм подає камiнь Стесi). Візьми. Авраам Цвiлковiц платить свiй викуп за право вiльного розуму.

С т е с я (цiлує його руки, тихо плачучи).

Ц в i к л о в i ц (мовчки дивиться на неї).

Завiса.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

Та сама зала в суддi Дубровського, влаштована зараз для судового засiдання. Лiворуч, трохи навкоси, покритий чорним сукном стiл для суддiв, на столi —канделябр, розп'яття, пiсочний годинник, папери. Час перед вечором.

І

Лебенцький за своїм звичаєм розбирає папери, стоячи коло стола. Хутко ввiходить граф Ружинський. Лабенцький шанобливо йому вклоняється.

Р у ж и н с ь к и й. Дубровського нема?

Л а б е н ц ь к и й. Нi, ясновельможний пане, вiн зараз буде.

Р у ж и н с ь к и й. I листа вiд Стемпковського теж не було?

Л а б е н ц ь к и й. Теж не було.

Р у ж и н с ь к и й. А, тисяча дяблiв! (Нервово ходить по залi). Пане Лабенцький, ви знаєте, що ця навiсноголова дiвчина таки вернулася. Який диявол допомiг їй — не знаю, тiльки менi здається, що вона дiстала алмаз. Коли кiнчається термiн, що дав їй Дубровський?

Л а б е н ц ь к и й. Вiн рахує, що сьогоднi о восьмiй годинi...

Р у ж и н с ь к и й. Та ще ця безглузда iсторiя з другою навiсноголовою. Що там таке з графинею Брагiнською? Чи правда, що Дубровський викликає її сьогоднi в суд? З яких це часiв стали викликати в суд шляхтянок графського роду? Чи пан Дубровський не знає, що вона графиня Брагiнська i моя наречена!

Л а б е н ц ь к и й (розводить руками). Але ж вельможний граф знає, що знайшовся той золотий наперсток, про який розказувала тодi графиня?

Р у ж и н с ь к и й (злiсно). Так, я чув. I досить було якомусь пройдисвiтовi, рiзуновi, бродязi заявити, що вiн врятував невiдому панночку, як суддя Дубровський, замiсть повiсити його на першiй гiлляцi, дозволяє собi викликати на суд та зводити на очi з хлопом шляхтянку, вельможну графиню, наречену каштеляна Брацлавського. Я певен, що вiн робить це навмисно, щоб тiльки образити мене. Я завтра напишу листа до його милостi короля. Слухайте, пане Лабенцький, я знаю, що вам давно хочеться мати зорю Станiслава. А? Може, написати i про пана до його королiвської милостi?

Л а б е н ц ь к и й (у захватi). О, мiй пане! (Цiлує його в плече).

Р у ж и н с ь к и й. Тiльки пан i собi повинен зробити менi послугу, коли буде треба.

Л а б е н ц ь к и й. Все, що тiльки накаже ясновельможний пан!

Р у ж и н с ь к и й. Насамперед нам треба не допустити, щоб помилували цю скажену собаку, цього проклятого Хмарного. Але як це зробити?

Л а б е н ц ь к и й. Пановi треба було ранiше надiслати кого-небудь слiдкувати за цiєю дiвчиною... коли вона їздила по камiнь.

Р у ж и н с ь к и й. Та невже ж я цього не зробив! Але нi Лозка, нi Прозка не вернулись додому. Який чорт їх забрав, не можу i втямити. Пане Лабенцький, тут у передпокої сидить ще один мiй шляхтич — пан Мишка, з великими такими вусами, будь ласка, покличте його сюди, може, що й придумаємо.

Л а б е н ц ь к и й. Пан Мишка? Так то ж цiлий кабан, а не мишка. Зараз (Iде до дверей). А... ось i вона, ця дiвчина. (Залишається).

Хутко входить Стеся i зараз же кидається до Лабенцького.

С т е с я. Ради бога? Де суддя Дубровський?

Л а б е н ц ь к и й (сухо). Пана Дубровського немає.

С т е с я. Боже мiй, коли ж вiн буде? Сьогоднi вiн ще буде?

Л а б е н ц ь к и й. Не знаю. Тут не можна розмовляти. Спитай у канцелярiї.

С т е с я. Ви не смiєте менi так вiдповiдати. Суддя Дубровський дав менi декрет, я знайшла алмаз, я маю право вимагати, щоб менi дали змогу показати його судовi!

Л а б е н ц ь к и й (здивований). Ти знайшла алмаз? Та невже?

Р у ж и н с ь к и й (вражений). Як! Ти знайшла камiнь? О, то й щастить же твоєму осавуловi, що має таку принадну наречену. (Пробує її обняти, вона ухиляється).

С т е с я. То скажiть же мерщiй, де суддя? Я була в княгинi, але i її немає дома.

Входить жовнiр iз пакетом.

Ж о в н i р. Лист до пана Дубровського вiд регiментаря Стемпковського.

Р у ж и н с ь к и й (злорадно). А, нарештi-таки, нарештi!

Лабенцький приймає лист. Жовнiр виходить.

Р у ж и н с ь к и й. Ну, що, що вiн пише?

Л а б е н ц ь к и й (розпечатує листа). Так i єсть. Вiн вимагає до себе Хмарного.

С т е с я (скрикує). Нi, нi, цього не може бути!

Л а б е н ц ь к и й (читає). "Юзеф Стемпковський, регiментар i комендант вiйськ коронних, каштелян Київський i святого Станiслава кавалер. За властю i достойнiстю регiментарською даю цей ордер пану Дубровському, вельможному суддi Житомирському, щоб негайно по прийняттi цього ордера вiн вiдiслав до мене в Кодню бунтiвника Василя Хмарного (Стеся скрикує) з усiм судочинством, що до нього належить, а також аби повiдомив, з якої саме причини припиняється виконання смертного декрету над вищеменованим бунтiвником. Дан в Коднi, Вересня дня, Юзеф Стемпковський регiментар".

Р у ж и н с ь к и й (злорадно). Ага! Стемпковський не жартує. З Коднi ще нiхто не повертався живий.

С т е с я (що пiд час читання листа вхопила за руку Лабенцького, слiдкуючи з жахом за змiстом, зараз скрикує). Нi, нi, ви не зробите, ви не допустите цього! (Хапає за руки обох). Це ж неможливо — адже ж я знайшла камiнь. Ради бога, ще ж термiн не минув, ради бога! Господи, що ж робити...

Р у ж и н с ь к и й. Ага, затрiпотiла, моя перепiлочко. Ну, добре, слухай. Є така згода, ми вже зробимо тобi таку послугу. Давай твiй камiнь, я передам його зараз княгинi. Тiльки умова: за цю послугу ти повинна менi вiддячити своєю любов'ю. Розумiєш? (Обiймає її). Ми поїдемо зараз до мене, ти там не будеш така соромлива... чуєш? Я ж бачу, що ти палка, як вакханка... Очi твої горять, як алмаз. О, не дивись так гнiвно... Якби ти знала, яка насолода поцiлувати цi гнiвнi очi, кинути на подушку цю горду голову, розкрити цi пишнi, незайманi дiвочi груди (вiн задихається, розпалений жагою) i припасти до палких уст, забувши все на свiтi...

С т е с я (виривається пiсля боротьби i вiдштовхує його, обурена). Ганьба! Менi соромно за вашу честь шляхетську! (Вибiгає).

Р у ж и н с ь к и й (упавши в крiсло, не може отямитись). Яка чарiвна краса! (Прикладає руку до чола). Здається, розум мiй помутився вiд жаги.

Л а б е н ц ь к и й (усмiхається). Здається, графа дуже розпалила ця дiвчина, а все ж таки алмаз, мабуть, у неї.

Р у ж и н с ь к и й (одним стрибком зривається на ноги). Чого вартi всi нашi солодкi панянки поруч з цiєю дiвчиною, палкою, мов огонь, гнучкою i бистрою, мов турецька шабля. Але все ж таки що робити? Як забрати в неї цей алмаз?

Л а б е н ц ь к и й. Вельможний граф занадто поспiшив, вона б сама вiддала камiнь.

Р у ж и н с ь к и й. Яке глупство! Вона вiддала б його в панськiй присутностi, а це нiчого не варто. Добре, справа ще не загублена. (Пiдходить до правих дверей i кричить). Пане Мишко!

Увiходить пан Мишка, здоровенний шляхтич з величезними вусами i дурнувато-лютою фiзiономiєю.

Р у ж и н с ь к и й. Ну, то що ж, пане Мишко?

М и ш к а (несподiвано для його вроди тонким голосом). Та дiвчина приходила, вельможний пане.

Р у ж и н с ь к и й. Та невже! А ми без твоїх мишачих очей i не бачили. (Наближається до нього, таємно). Слухай. Треба зараз же, за всяку цiну, перейняти цю дiвчину! Вона поїхала до княгинi — алмаз у неї, розумiєш? Зараз же бери двох гайдукiв i скачiть чимдуж простою дорогою їй навперейми. Затямив? Треба її перейняти, поки вона не поспiла до княгинi.

М и ш к а. Розумiю, вельможний граф.

Р у ж и н с ь к и й. Сховайтесь у завулку коло Бернардинського кляштора, вона повинна проїжджати мимо. Зараз же хапайте i везiть до мене. Мiсце там глухе, — нiхто не побачить... Тiльки дивись, щоб не було галасу.

М и ш к а. О, то нехай бог милує, ясновельможний графе, хiба ж це вперше?

Р у ж и н с ь к и й. Дивись. (Киває пальцем у нього пiд носом). Не дай бог, як не зробиш.

М и ш к а. О, цо то, ясновельможний пане. То хiба ж я яка фуяра або я в бога не вiрю?

Р у ж и н с ь к и й. Рушай мерщiй. (Пан Мишка виходить). Ну, пане Лабенцький, я вже бачу, як зоря Станiслава сходить на ваших грудях.

Л а б е н ц ь к и й (захватi). О, ясновельможний графе!

Р у ж и н с ь к и й. Ну, а зараз треба кiнчати другу справу. Дивiться ж — графиня Брагiнська не приїде на суд, нехай пан Дубровський не дожидає.

Iде до дверей i зустрiчається з Дубровським, що ввiходить. Обидва холодно вклоняються один одному. Граф виходить.

II

Д у б р о в с ь к и й (сiдає в своє крiсло). Чого тут вештається цей граф? Пане Лабенцький, ви мусите, здається, знати, що в цiй залi не мiсце стороннiм особам. Листiв не було?

Л а б е н ц ь к и й (шанобливо). Негайний, вiд регiментаря Стемпковського... (подає листа) про вiдсилання злочинця Хмарного. 41

Д у б р о в с ь к и й (читає, нахмурившись, листа). "Даю цей ордер пановi Дубровському" мм... "негайно по прийняттi цього ордера... вiдiслати... бунтiвника Хмарного... Юзеф Стемпковський". (Злiсно мне i кидає листа. Зривається, обурений, з крiсла). Вiн не має нiякого права писати менi ордер i втручатися в мою юрисдикцiю... Хiба я вже не суддя на Українi! Я маю таке ж jus gladii, як i гетьман Бранiцький, маю право карати на смерть i дарувати горлом. Вiн тiльки солдат i екзекутор i мусить поважати цивiльний суд! Завтра ж напишiть листи королю з моєю протестацiєю! (Сiдає в крiсло). Га, я знаю, чиї це iнтриги! Це найяснiший граф Ружинський забiгає i спереду i ззаду, щоб тiльки не вiдчинилася клiтка i не вирвався на волю звiр, якого вiн роздратував необережно.

Л а б е н ц ь к и й (шанобливо). Але, якщо пан дозволить, зараз нiчого не можна зробити. Адже ж смертний декрет пiдписано, а вiдстрочка, що дав пан суддя, кiнчається сьогоднi о восьмiй годинi.

Д у б р о в с ь к и й (хмуро). Княгинi не було?

Л а б е н ц ь к и й. Нi, ясновельможний пане.

Д у б р о в с ь к и й (про себе). Проклята баба, вона заварила це пиво i хоче, щоб я сам його пив. (Задумується, похиливши голову на руку. Лабенцький чекає, зiгнувшись). I дiвчина ця десь загинула. (До Лабенцького). I дiвчини цiєї не було?

Л а б е н ц ь к и й (збентежившись). Якої дiвчини?

Д у б р о в с ь к и й. Дiвчини, якiй я дав ордер, — нареченої Хмарного?

Л а б е н ц ь к и й (ще бiльше збентежений). Так, вельможний пане, була.

Д у б р о в с ь к и й. То що ж ви мовчите! Що ж вона казала? Може, вона знайшла камiнь?

Л а б е н ц ь к и й (остаточно розгублений). Не знаю, ясновельможний пане. (Не витримуючи проникливого погляду Дубровського). Себто, звичайно... вона каже, що знайшла, але вiдкiля ж я знаю... Вона хотiла бачити пана суддю.

Д у б р о в с ь к и й (розлючений). Як! I ви її не допитали, поки я прийду, i вiдпустили з цим алмазом, який у неї можуть просто вiдняти. А! Я бачу, що у вас тут згода з графом Ружинським!

Л а б е н ц ь к и й. Але що ж я мiг зробити? Вона навiть не давала менi цього каменя, та хоч би й давала, то хiба ж я ювелiр, щоб знати, який це камiнь? Може, це зовсiм не алмаз, а як алмаз, то не той. Тiльки одна княгиня Вiлькомiрська має право атестацiї в цiй справi.

Д у б р о в с ь к и й (береться за голову). Неначе сам сатана обплутав цю справу тисячею судових закарлюк. Що в нас на сьогоднi?

Л а б е н ц ь к и й. Тiльки одна справа тих трьох музик, що їх затримали бiля кордону.

Д у б р о в с ь к и й. Викликали графиню Брагiнську? Злочинцi i свiдки тут?

Л а б е н ц ь к й й. Тут, шановний пане.

Д у б р о в с ь к и й. Добре. Починайте.

III

Лабенцький iде до середнiх дверей i розчиняє їх навстiж. Зараз же по обидва боки дверей становляться величезнi гайдуки з топiрцями. Увiходять Ружикський i пан Мишка. Сiдають праворуч.

В о з н и й (увiходить). Суд його королiвської милостi.

Дубровський, Лабенцькнй, Виверський i секретар займають мiсця. Возний зачиняє середнi дверi.

Д у б р о в с ь к и й. Iменем його королiвської милостi i найяснiшої республiки суд нинiшнiй оголошую вiдкритим. (Перегортає справу). Соntinuatio* (* Продовження (лат.).) справи лотрiв i людей свавiльних — музик Прокопа Скряги, Мусiя Шенчика i Лук'яна Iлька, яку справу було перенесено до очевистого виклику перед судом графинi Єлени Брагiнської. Пане возний, введiть перших двох злочинцiв.

Возний вiдчиняє дверi. Вартовi вводять Скрягу i Шенчика, що займають влаштованi для них мiсця посерединi бiля задньої стiни зали. Секретар, що займає мiсце за окремим столом, весь час записує запитання i вiдповiдi у велику книгу.

Д у б р о в с ь к и й. Мусiю Шенчику! Значить, ти стверджуєш, що нiколи не приставав до гайдамацьких куп i в жодних ексцесах або лотровських вчинках участi не брав?

Ш е н ч й к. Так, ясновельможний пане. Зроду був музика, нiколи чужого не хотiв i за багатим не гнався, — коли мав миску вареникiв, то другої не шукав, ясновельможний пане.

Д у б р о в с ь к и й (хмуро). Добра твоя вдача, Мусiю Шенчику, але вiдкiля ж це в тебе панська камiзелька взялася?

Ш е н ч й к. Що ж, вельможний пане, доводиться i юшку сьорбати, коли риби немає, — прийшлося взяти її за роботу, коли грав у корчмi якимсь добродiям.

Д у б р о в с ь к и й. Ой, чи не зi списами були тi добродiї, Шенчику? А де ж ти пострiчався з цими музиками — це твої давнi товаришi?

Ш е н ч и к. Прокопа Скрягу знав i ранiш, але вкупi не грали нiколи, а про Iлька тiльки чув, що добре грає на скрипцi. I дiйсно, вельможний пане, кращої скрипки немає на цiм боцi.

Д у б р о в с ь к и й. А чого ж це ви опинилися бiля самого кордону? Та ще розпитували корчмаря, як би перебратись на той бiк?

Ш е н ч и к. Що ж, ясновельможний пане, це тiльки чортовi, кажуть, добре грати, сидячи в очеретi, а музикам потрiбнi широкi свiти; тут нашу музику вже чули, хотiли ще подивитись, чи добрi пампушки на тiм боцi.

Д у б р о в с ь к и й. Так. Пане возний, введiть хорунгового товариша Пшепюрковського. (До Скряги, який усмiхається). Здається, ти не дуже весела людина, Прокопе Скряго. Чого ж це ти всмiхаєшся?

Увiходить пан Пшепюрковський з обв'язаною головою, сiдає на мiсце для свiдкiв — праворуч.

С к р я г а. Так, вельможний пане. Каже Шенчик, що нашу музику тут уже чули. Здається менi, що, наприклад, у пана коменданта (показує на Пшепюрковського) од моєї бандури ще й досi в головi гуде.

Пшепюрковський виявляє своє обурення.

Д у б р о в с ь к и й (усмiхається хмуро). Боюсь я, добродiю Скряго, що твоя голова скоро й рада буде густи, та не зможе.

С к р я г а. Що ж, пане, раз козi смерть.

Д у б р о в с ь к и й (перегортаючи справу). А вiдкiля в тебе срiбне люстро, Прокопе Скряго? (Скряга мовчить). Мовчиш? (Перегортає справу). А з ким це ти наводив донських козакiв на пана Спендовського — теж iз троїстою музикою чи вже соло, без акомпанементу?

С к р я г а. Сам наводив, пiвтора лиха.

Д у б р о в с ь к и й. I сам теж бив i грабував?

С к р я г а. Та вже ж не дивився, коли панiв били.

Д у б р о в с ь к и й. Я гадаю, панове, що нiчого його допитувати про iншi його ексцеси та злi вчинки. Пане Пшепюрковський!

Пшепюрковський наближається до стола.

Д у б р о в с ь к и й. В той день, як ви затримали цих музик, ви робили трус навколо, по хуторах?

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Так, ясновельможний пане, робив.

Д у б р о в с ь к и й. Чи не затримали ви яких-небудь спiльникiв цих лотрiв?

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Аякже, вельможний пане, навiть забили одного рiзуна, що збирався втекти за кордон. О, в мене на гайдамакiв жадливе око, пане суддя. В мене такий звичай: бий сороку i ворону — доб'єшся i до ясного сокола.

Д у б р о в с ь к и й. Ви плутаєте, пане товаришу, — той козак, що ви забили, проживає на тiм боцi. А чого це у вас голова зав'язана, пане?

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Це шляхетнi рани, пане суддя, що я одержав у бою з цими розбiйниками й лотрами, не жалкуючи життя для блага короля i Речi Посполитої.

Д у б р о в с ь к и й. I багато, крiм вас, одержало рани?

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ще сiм, пане суддя, — два капрали, два шерегових i три жовнiри.

Д у б р о в с ь к и й. (нiбито не знає). То якою ж зброєю заподiяно пановi тi рани?

П ш е п ю р к о в с ь к и й. (збентежений, з досадою). Адже ж пан знає, що бандурою...

Д у б р о в с ь к и й. Не дуже ж шляхетнi тi рани, коли один музика мiг переколошкати бандурою двадцять польських жовнiрiв — цiлу пiд'яздову команду. (Гнiвно). А що ж було б, коли б вас почали лупити ще цимбалами або якби у Скряги була шабля замiсть бандури...

С к р я г а (пiдiймає руку в захватi). О, якби, пiвтора лиха.

П ш е п ю р ко в с ь к и й. (наївно). То коли б пан бачив, яка то бандура... справжня сатана — тридцять струн, всi мiднi.

Д у б р о в с ь к и й. I всi заграли на панськiй головi — добра, мабуть, була музика! Сiдайте.

Пшепюрковський виходить, весь червоний.

Д у б р о в с ь к и й. Прокiп Скряга, що маєш сказати в останньому словi?

С к р я г а. Не вмiю я говорити, пане суддя, i шкода, що нiколи немає в мене того, що менi в той час потрiбно, пiвтора лиха. Якби була в мене в корчмi шабля, то не бачили б ви мене тут, вельможний пане, а коли б тут у мене була бандура, то заспiвав би я вам про Хмельницького або Перебийноса, що засiяли Україну лядськими костями. Але не спiвати менi бiльше на цьому свiтi,— тiльки не загине наша пiсня — ще заспiває її вiльний народ український.

Д у б р о в с ь к и й. Пане возний, одведiть злочинцiв i введiть Лук'яна Iлька.

Вартовi виводять Скрягу i Шенчика в середнi дверi i зараз же вводять Iлька, що становиться на мiсцi пiдсудних.

Д у б р о в с ь к и й. Лук'ян Iлько, чи продовжуєш ти стверджувати, що цього (показує) наперстка дала тобi панночка, яку ти нiбито вирятував в Яблунцях пiд час грабування гайдамаками замку пана Калиновича?

I л ь к о. Так, ясновельможний пане.

Д у б р о в с ь к и й. Значить, ти признаєшся, що був укупi з рiзунами, що грабували цей замок?

I л ь к о. (помовчавши). Так, я був у цьому загонi музикою.

Д у б р о в с ь к и й. (суворо). А ти знаєш, якi великi кривди i шкоди вчинили гайдамаки в цьому замку? Ти знаєш, що не тiльки все пограбували i зруйнували — золото, перли i шати коштовнi, — але, не дбаючи про страх божий, майже двадцять чоловiка забили i на смерть замордували, шляхетних жiнок згвалтували. Важко ж повiрити, що ти вийшов з чистими руками з цього кривавого пекла.

I л ь к о. Я був музикою, вельможний пане, а коли б хотiв убивати або гвалтувати, то не вирятував би од товаришiв тiєї панночки.

Д у б р о в с ь к и й. I ти мiг би пiзнати цю панночку?

I л ь к о. (палко). Я пiзнав би її серед тисячi дiвчат. Приведiть сюди тисячу красунь i поставте їх рядом, я пiдiйду й одразу пiзнаю ту, що дала менi наперсток тiєї незабутньої ночi.

Д у б р о в с ь к и й. Це ще не доказ: ти мiг її бачити там, коли хто-небудь iнший рятував її вiд гайдамакiв — шляхетний рицар, а не рiзун, як ти. Чи знаєш ти, як її iм'я?

I л ь к о. Так, знаю. Гельця. Але хто вона i якого роду — не знаю, та й не думав про це, коли нiс її, тремтячу й непритомну, при свiтлi пожежi серед руйнування й крику.

Д у б р о в с ь к и й. Пане возний, одведiть його поки в кордегардiю. (Iлька виводять у середнi дверi). Попросiть графиню Брагiнську.

IV

У залi напружена увага.

Возний iде в дверi праворуч, i через хвилину входить графиня Брагiнська, блiда й схвильована, але спокiйна на вигляд. Вона зупиняється недалеко вiд стола.

Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, чи знайомий вам цей наперсток?

Б р а г i н с ь к а (ще наближається до стола). Так —це мiй наперсток.

Д у б р о в с ь к и й. Коли так, то розкажiть судовi, кому ви його вiддали.

Б р а г i н с ь к а (починає розказувати спочатку тихо й нерiшучо, а далi все бiльш переконливо i натхненно. Обстанова суду, урочистiсть моменту i загальна увага надають її словам виразностi закiнченої промови). Тiєї жахливої ночi я сидiла одна в своїй кiмнатi, роздягаючись перед сном. Золотий наперсток залишився на пальцi, бо перед тим я гаптувала кошулю... Зненацька страшенний гвалт залунав по замку i захитав його стiни... галас, тупiт, стрiльба розлагалися з усiх бокiв. Мов безумна, вихопилася я з свiтлицi i побiгла в парк... Але в ту ж мить двоє чи троє гайдамакiв схопили мене на руки i понесли в темряву ночi... (Не може продовжувати вiд хвилювання). Даремно я билася в їхнiх руках i кликала на порятунок. Звiдусiль чула стогони i крики... i крiзь гiлля дерев червонiла висока заграва. I враз, коли я вже втратила надiю i майже була непритомна, з'явився невiдомий рицар. Одним могучим ударом уразив вiн лотрiв i вихопив мене з їхнiх рук. Обгорнувши своєю кереєю, однiс вiн мене в сусiднє село i залишив там у безпецi... I перше нiж зайнялася зоря, вiн зник так само несподiвано, як i з'явився. I тiльки, прощаючись, спитав моє iм'я на спомин. Три речi дала я тодi йому на спомин — цей наперсток, моє iм'я... i... (зупиняється, дуже тихо) i мiй поцiлунок, бо нiчого бiльше не було в мене в той час. Але вся моя душа належить цьому рицаревi з тiєї пори, — i йому досить тiльки прийти, щоб повести мене за собою, куди вiн схоче.

Довга пауза.

Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, чи знає цей рицар, хто ви i якого роду?

Б р а г i н с ь к а. Нi, тiльки хрещене iм'я сказала я йому в той час.

Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, чи припускаєте ви думку, щоб ваш збавитель мiг оддати кому-небудь ваш наперсток?

Б р а г i н с ь к а (палко). Нi. Мiй рицар вiддав би цей наперсток тiльки разом iз життям.

Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, обмiрковуйте вашi слова. Багато золотих мрiй роїться в дiвочому серцi, але грубе й жорстоке життя, i не так, як у мрiях, складаються його шляхи. Пам'ятайте, що вашi слова кидають смертну тiнь на iншу людину.

Б р а г i н с ь к а (гордо). Я знаю, що кажу.

Д у б р о в с ь к и й (суворо). Графиня Брагiнська, чому ви такi певнi, що тiльки рицарем мiг бути ваш збавитель? Темної ночi, смертельно злякана, майже непритомна, бачили ви цього чоловiка. Хiба не мiг це бути один з гайдамакiв? Знов нагадую вам — не змiшуйте дiвочих мрiй з грубим, але правдивим життям.

Б р а г i н с ь к а (обурена, гордо). Я не хочу навiть вiдповiдати на цю образу.

Д у б р о в с ь к и й (усмiхнувшись). Це ваше право. Пане возний, введiть злочинця.

V

Брагiнська залишається стояти бiля стола, трохи вiдступивши, поклавши руки на спинку крiсла.

Знов вiдчиняються середнi дверi, увiходить Iлько. Брагiнська скрикує i робить невiльний рух до Iлька.

I л ь к о. Гельця!

На обличчi графинi тяжка, болiсна боротьба. Радiсть змiнюється жахом, розчаруванням i нарештi огидою. Не витримавши, вона закриває лице руками.

Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, знаєте ви цього чоловiка?

Б р а г i н с ь к а (ступає крок до Iлька, очi її широко розкритi, руки стискують серце. Вона шепче, мов непритомна). Хлоп... Гайдамака... (Голосно, рiшуче). Нi! Нi! Я не знаю цього чоловiка!

Вона стоїть скам'янiла, вхопившись за спинку крiсла.

Д у б р о в с ь к и й (до Iлька). Лук'ян Iлько, чим вiддячила тобi панночка, крiм цього наперстка?

Р у ж и н с ь к и й (пiдводиться, обурений). Я протестую проти цього запитання! Це глум з шляхетної панни!

Д у б р о в с ь к и й (суворо). Граф Ружинський, ви не маєте тут нiякого голосу! Я примушу вас шанувати суд. Лук'ян Iлько, вiдповiдай.

I л ь к о. Вона... вона... (Вагається). Вона поцiлувала мене.

Загальний рух.

Б р а г i н с ь к а (вiдразу почервонiла, кричить iстерично). Хлопа! Нi... Нi... Не його, не його, нi! (Падає в крiсло i здригається вiд iстеричних ридань). Який глум... який сором, роздягли, намучили... перед всiма.

Р у ж и н с ь к и й пiдходить до неї, дає їй склянку води, заспокоює i щось шепче.

Д у б р о в с ь к и й. Графиня Брагiнська, ще останнє питання. Ще раз обдумайте вашi слова, чи знаєте ви цього чоловiка? Я не можу примусити вас присягнути, але не забувайте, що коли вiн дiйсно врятував вас у ту нiч, то це єдине, що може дарувати йому горло, бо, вказуючи на вас, вiн бере на себе вину за всi ексцеси i злочинства тiєї ночi.

Л а б е н ц ь к и й. Я протестую проти цього запитання. Це натиск на сумлiння свiдка.

Б р а г i н с ь к а (пiдводиться, рiшуче). Нi. Я не знаю цього чоловiка. (Падає в крiсло).

I л ь к о. Спасибi вам, пане суддя, ви бажали менi добра. Але тричi зреклася хлопа вельможна панна, бо нiколи не простить панянка, що хлоповi завдячує життям, що забив вошивий гайдамака золотого рицаря, якого берегла вона в своїй шляхетськiй душi.

Брагiнська пiдводиться, схвильована, i знову сiдає.

Д у б р о в с ь к и й (бере вiд Лабенцького заготовлений аркуш i тихо кiлька хвилин радиться з Виверським). Пане возний, введiть перших двох злочинцiв.

VI

Вартовi вводять Скрягу i Шенчика, якi становляться рядом з Iльком. Напружене мовчання. Дубровський надiває шапку, обидва пiдсудки роблять те саме.

Д у б р о в с ь к и й (пiдводиться). Пане возний! Одчинiть дверi, щоб усi вислухали смертний декрет.

Брагiнська скрикує. Загальний рух.

В о з н и й (пiдходить до середнiх дверей i тричi вiдчиняє i зачиняє їх з гуркотом, залишивши востаннє одчиненими). Silentium* (* Мовчання (лат.).), панове! Втихомиртесь для вислухання декрету смертного. (Гучно повторює тричi цi слова).

Д у б р о в с ь к и й (читає). "Iменем його королiвської милостi i найяснiшої республiки, я, Дубровський, суддя Житомирський, з пiдсудками Виверським i Лабенцьким, обмiркувавши фортельнi вчинки i гайдамацькi ексцеси нижчеменованих лотрiв i людей свавiльних перед судом нинiшнiм очевисто ставших: музик Прокопа Скряги, Мусiя Шенчика i Лук'яна Iлька, вирозумiвши i зауваживши вини кожного, а меновите* (* Поiменно (лат.).): Прокопа Скрягу, яко бунтiвника i бродягу, що наводив донських козакiв на пана Спендовського i сам його бив i грабував, i, яко сам признався, iнших шляхетних панiв окрутне забив i грабував; Лук'яна Iлька, як бродягу i лотра, що вкупi з iншими гайдамаками замок пана Калиновича в Яблунцях розграбив, великiє шкоди, гвалт i душогубство вчинив, не дбаючи нiчого на боязнь божую i на право посполите, — суд нинiшнiй за таковиє їх виступи i вини горловиє вищеменованих Прокопа Скрягу i Лук'яна Iлька на стинання шиї декретує i на екзекуцiю до регiментаря Стемпковського в Кодню надсилає. Мусiя Шенчика, що його участь в гайдамацьких ексцесах не доказано, залишити аd resolutionem* (* До вирiшення (лат.).). Пане возний, виведiть злочинцiв.

Брагiнська скрикує i пiдводиться.

С к р я г а (Iльковi). Не помiг тобi панянський поцiлунок, Iлько.

I л ь к о (до Брагiнської з презирством). Прощавай, ясновельможна графине. (Зараз же нiжно). Прощай i ти, Гельцю, дiвчино з золотим наперстком, що пригорнулася в однiй льолi в мене на грудях в ту чудову нiч...

Вартовi виводять усiх трьох.

Б р а г i н с ь к а ревно плаче. Ружинський її виводить. Пан Мишка виходить за ними.

VII

Сутенiє. Гайдук запалює канделябри на столi.

Д у б р о в с ь к и й. Пане возний, введiть Василя Хмарного.

Возний вiддав розпорядження. Ружинський повертається в залу i сiдає на перше своє мiсце.

Д у б р о в с ь к и й (дивиться на свiй годинник.) Пане Лабенцький, чи повiдомили ви княгиню Вiлькомiрську про скiнчення вiдстрочки?

Л а б е н ц ь к и й. Так, вельможний пане.

Р у ж и н с ь к и й (пiдходить i кидає на стiл папiр). Ось лист вiд княгинi Вiлькомiрської, що уповноважує мене зректися викупу з огляду на скiнчення строку.

Д у б р о в с ь к й й. Занадто вже зрiкаються сьогоднi шляхетнi панi. За яким дияволом було заводити цю собачу комедiю? (Кидає папiр).

Р у ж и н с ь к и й (спалахнувши i хапаючись за шаблю). Занадто ви дозволяєте собi, пане Дубровський!

Д у б р о в с ь к и й (у страшнiм гнiвi). Графе Ружинський! Я звелю зняти вам голову за те, що ви осмiлюєтесь хапатись за шаблю перед судом! Не досить того, що ви клопочетесь, мов стара баба, щоб не випустили звiра, якого ви роздратували! (Ружинський вiдходить на своє мiсце, зiгнувшись i злiсно стискуючи кулаки). Але ви допнетесь лише того, що я помилую його власним моїм правом.

Л а б е н ц ь к и й. Але цього не можна зробити, пане суддя. Декрет уже пiдписано всiєю колегiєю.

Ж о в н i р (увiходить i подає листа Дубровському). Вельможному пану Дубровському вiд регiментаря Стемпковського. (Повертається i виходить).

Д у б р о в с ь к и й (розпечатує листа, читає). Загнано звiра з усiх бокiв. Здаєтся, що не втекти вже йому.

Чути, як дзвенять залiза за дверима. Вартовi вводять Хмарного.

Д у б р о в с ь к и й (ставить перед собою пiсочний годинник). Василь Хмарний! Строк моєї лiцензiї* (* Тут: дозвiл.) кiнчається. Викуп за тебе нiхто не внiс, алмазного жорна не знайдено. Пiсок пересипається, i тiльки десять хвилин залишається в склянцi. За тобою вже прислано варту з Коднi. Тобi належить останнє слово.

Х м а р н и й. Не просив я у вас цього викупу, пане суддя, i не ждав милостi вiд панського суду. Жаль тiльки Стесi, що витерпiла даремно стiльки мук за брехливу панську принаду. Нiколи не буде спiльного мiж паном i хлопом. Ви замордуєте тисячi нас, але сотнi тисяч виростуть нам на змiну, i знову повстануть цi тисячi, щоб довершити ту справу, що нам не вдалася сьогоднi. I не врятує вас тодi й цариця, бо й на царицю прийде козацький мороз. Бо недаремно пролили ми кров, а щоб скинути ваше ярмо, щоб визволити з панського гнiту вiльний народ український. I хоч не швидко мелють нашi млини, та завзято. I прийде день, коли жорна, твердi, як алмаз, розтрощать i царськi корони, i вашу могутнiсть, i силу, i живi будуть хлопи на власнiй українськiй землi. А ти (до Ружинського), ти ще згадаєш мене, тхорева душеI Не я, так iнший козак вiдплатить тобi i за мене, i за Стесю, якути загубив, проклятий. Бо була б вона жива, то з залiз, з неволi, з постелi смертельної доповзла б, добiгла сюди, щоб бути бiля мене в смертну мою годину!

Д у б р о в с ь к и й (пiдписує папiр i пiдiймає пiсочний годинник). Пересипався твiй пiсок, Василь Хмарний, i тепер я повинен вiдiслати тебе до регiментаря Стемпков-ського. Пане возний...

Х м а р н и й. Прощавайте, пане суддя. Прошу вас" узнайте про Стесю.

Д у б р о в с ь к и й (не дивлячись на нього). Я зроблю все, що можна.

Хмарного виводять в середнi дверi.

Д у б р о в с ь к и й (пiдводиться). Прощавайте, панове! (Швидко виходить у дверi праворуч).

VIII

Зараз же обидва пiдсудки пiдводяться з своїх мiсць. Ружинський пiдходить до них, i починається шумна розмова.

Р у ж и н с ь к и й. Це нечувана образа, наруга над шляхетством! Вiн збожеволiв! Я завтра ж писатиму до короля.

Л а б е н ц ь к и й. Вiн одверто захищає бунтiвникiв. Якби не ми i не Стемпковський, вiн би його помилував.

Р у ж и н с ь к и й. Образа, наруга, глум!

В цю хвилину з правих дверей з криком вбiгає Стеся i кидається до стола.

С т е с я (в страшному зворушеннi). Стривайте, спинiться, вельможнi суддi! Ради бога, вернiть, вернiть його, скорiше! Я знайшла камiнь, я знайшла камiнь княгинi! Де суддя Дубровський? (До Лабенцького). Ви ж чули, ви ж бачили, як я приносила його. (Бачить Ружинського). А, й ти тут, проклятий злодiю! То слухайте ж усi, тут, перед судом, перед цим розп'яттям! Вiн, граф Ружинський, схопив мене своїми гайдуками, коли я везла алмаз до княгинi... одняли алмаз, кинули в льох i заперли; я поранила всi руки, поки зламала грати. Я присягаюсь у цьому, я вимагаю правди, я обволаю на нього перед судом!

Р у ж и н с ь к и й. Вона божевiльна! Накажiть, щоб її забрали.

Л а б е н ц ь к и й (з усмiшкою). Ти трохи спiзнилася, дiвчино. Суд закiнчився, i твого нареченого вiдведено в Кодню на страту.

Р у ж и н с ь к и й. I коли б ти мала навiть десять алмазiв, то не приставиш уже голови твоєму Василевi.

Регiт.

Стеся з жахом хапається за голову, потiм бiжить до дверей, але зараз же падає непритомна на помiст.

В ту ж хвилину з середнiх дверей входить Дубровський. Побачивши Стесю, вiн окидае оком присутнiх i, одразу зрозумiвши, що тут скоїлося, пiдходить рiшуче до стола. Настає глибоке мовчання. Лабенцький мимоволi пiдводиться.

Д у б р о в с ь к и й. Що тут скоїлося? Чого хотiла ця дiвчина i що ви їй сказали?

Л а б е н ц ь к и й. Я не знаю... вона... вона...

Д у б р о в с ь к и й (гнiвно). Пане Лабенцький!

Л а б е н ц ь к и й (озираючись i побачивши, що були свiдки). Вона казала, що знайшла алмаз... але нiбито в неї його одняли... нiбито заперли в льох... якiсь байки...

Д у б р о в с ь к и й (швидко пiдходить до Стесi, становиться бiля неї i бере її руки). А, байки, її руки в кровi... одежа розiрвана. (Швидко пiдводиться. До гайдука). Зараз же привезти лiкаря. (Знов пiдходить до стола). Вона вирвалася з гвалту, з неволi, вона прибiгла сюди, вона запитала вас, а ви пiдняли її на глум! Я чув регiт, коли йшов сюди. (В страшному гнiвi). Як! Вам, суддям його королiвської милостi, об'являють перед цим розп'яттям i за цим столом, що скоїлося злочинство, а ви регочете i глузуєте, як лакеї на кухнi! Ганьба! Я завтра ж напишу королю, щоб менi дали других пiдсудкiв. Пане возний! Зараз же вчинiть очевисте сознання про гвалт, що зроблено цiй дiвчинi, як тiльки вона прийде до пам'ятi. Ви вiдповiдаєте менi за її життя. (До гайдукiв). Негайно осiдлати менi коня, — я їду в Кодню до регiментаря Стемпковського.

Дубровський швидко виходить у правi дверi, гайдуки кидаються з усiєї сили перед нього.

Возний схилився над Стесею, Ружинський i обидва пiдсудки стоять остовпiвши.

Завiса.

ДIЯ П'ЯТА

Досить широке мiсце перед брамою, що веде на Кафедральний плац у Житомирi. За широкою брамою з архiтектурними оздобами i статуями над просвiтом видно плац, католицький собор i народ, що сновигав по плацу. Обiк просвiту брами двi лучковi нiшi, що правлять за примiщення для варти. Там на порозi на табуретках сидить кiлька жовнiрiв у мундирах i бiлих гамашах з люльками в зубах. Лiворуч бiля самої брами — шинок пiд вивiскою "Золотий млин" з 2— З столиками коло входу. Трохи далi одкривається широкий краєвид на поля i далекi гаї. Праворуч — ряд крамниць, зараз зачинених. Коло крайньої крамницi на землi навалено кiлька чималих млинових жорен, одно на одному, а найбiльше стоїть притуленим до стiни.

І

Весь час проходять купки святочно одягнених городян i городянок. Травневий ранок. Раз у раз чути музику.

П е р ш а к у п к а. Казали, що приїхав сам великий гетьман Бранiцький, у костьолi буде врочисте набоженство. I не тiльки в костьолi, а навiть у синагозi. Хiба ж пан не чув, що євреї пiднесли Бранiцькому алмазну шаблю?

— Ще б пак не пiднести! Знали б вони, коли б не Бранiцький!

— Коли б не Дубровський. Ось хто оборонив Житомир вiд гайдамакiв.

Проходять.

Д р у г а к у п к а. Приїхало три бiскупи* (* Бiскуп — вищий духовний сан у католикiв.), двадцять ксьондзiв.

— Що бiскупи! З Варшави приїхав якийсь славетний капуцин, буде казання говорити на плацу перед костьолом.

Проходять. Чути музику.

П е р ш а к у п к а. Ходiмо скорiше. Чуєте музику? Певно, це вiтають великого гетьмана. Боже мiй, яка юрба! Нi, це, мабуть, казання. Кажуть, що приїхав капуцин з Варшави, ходiм скорiше.

П а у ш а. Е, що там казання! А ви чули, що в Бернардинському кляшторi влаштовано дарове частування для шляхти i мiщан? Пан не чув? Це вам краще за капуцина. (Сiдає на купу жорен бiля крамницi, кiлька чоловiк зупиняються i слухають). Самого пива сто двадцять бочок, сорок бочок венгжини* (* Венгжина — сорт вина.), вiсiмдесят волiв, дванадцять возiв кракiвської ковбаси, двадцять чотири вози бiлого хлiба — кожну булку несли троє кухарчат, чотири бочки риби, дванадцять кругiв швейцарського сиру, кожний по три пуди вагою, — ось точнiсiнько як цi жорна. (Ляскає рукою по жорнах, на яких сидить). Кожне жорно просто котили по вулицi, неначе колеса. Самих кухарiв чотирнадцять, а кухарчат — так нiхто й не лiчив. Щоб тiльки зробити лавки для обiду, сорок столярiв працювали цiлу нiч. А коли розвели вогнища, щоб смажити тих волiв, то дим пiшов аж до неба i зупинився на хмарi. А як почали кришити цибулю та товкти перець, то на всiй Чуднiвськiй вулицi од Бернардина до рибного ринку всi панянки плакали, а всi добродiї чхали пiвтори години! Так ось яке частування, це вам не голомозий капуцин!

Ш л я х т и ч (до другого). Чи пан чув? А нум, пане, найкоротшою дорогою через стару круподерню. (Регiт).

Б а б у с я — м i щ а н к а (що слухала весь час, притуливши руку до вуха; до старенького дiда). Чи пан чув! Бернардинський кляштор згорiв. Єзус, Марiя! (Хреститься). Сорок чоловiк гасило цiлу нiч, дим iшов аж до неба... всi плакали. Мабуть, знов гайдамаки. Боже мiй, боже!

Дiдок киває головою, обоє виходять. Регiт.

Увiходить пак Пшепюрковський, як i завжди в доброму настрої. Жовнiри вiддають йому шану. Вiн зараз же своїм звичаєм розкидається за столиком коло шинку.

П ш е п ю р к о в с ь к и й, Гей, кубок венгжини! Тiльки справжнiй кубок, а не наперсток.

Дехто й собi сiдає.

П а у ш а (пiдводиться). Га! Кого я бачу! Пане коменданте!

П ш е п ю р к о в с ь к и й. А, пане чеснику... Прошу, сiдайте, будь ласка. (Шинкар подає кубок). Ще кубок для пана чесника. Ну, то як ся маєте, пане чеснику?

П а у ш а. Та нiчого, хвалити пана бога. Адже ж у мене немає такої важкої служби, як у пана товариша.

Проходить суддя Дубровський у пишному вбраннi чорного оксамиту, з золотим ланцюжком на грудях i з цiпком з золотою головкою. Гайдук несе за ним шаблю.

Д е х т о з ю р б и. Вiват, суддя Дубровський!

Вiн навiть не обертається.

П ш е п ю р к о в с ь к и й (ухвально). О, цей знає, як завдати гарту, нiкого без прочуханки не випустить. (Чеше потилицю). Жоден гайдамака не вийшов вiд нього цiлий. Що й казати — натоптана голова.

П а у ш а. А отже ж i вийшов.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Хто ж це такий?

П а у ш а. А той гайдамака, як його... що княгиня Вiлькомiрська обiцяла викуп за його життя.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ну, так то ж, пане, iнша рiч. Тут цiла iсторiя. Хiба ж пан не знає? (Стишуючи голос). Коли минув термiн вiдстрочки, що просила княгиня, i нiхто не принiс алмаза, Дубровський удекретував козака на смерть i вiдрядив у Кодню. Аж ось через якусь хвилину прибiгає та дiвчина i каже, що знайшла алмаз, але в неї цей алмаз нiбито гвалтовно вiдiбрав граф Ружинський. Розумiєте, який скандал, пане. Дубровський, що давно вже ненавидiв графа, зараз же помчав у Кодню, припинив страту i домiгся того, що гайдамаку помилували i заслали у Величку, коло Кракова, копати сiль. Тiльки дiвчина, як почула, що осавула вiдряджено в Кодню, так i бебехнулась на землю без пам'ятi та й пролежала так цiлий мiсяць. А як вона отямилась i хотiли допитати її, хто ж це вiдiбрав у неї алмаз, то виявилося, що в неї щось там зiскочило у головi, i вона збожеволiла.

П а у ш а. От так оказiя! Ну, а алмаз — так i пропав?

П ш е п ю р к о в с ь к и й (вихиляє кубок). Це вже ви спитайте у графа. Кажуть, що вiн продав його княгинi за майорат графинi Брагiнської, з якою тепер одружився, — цiлий Овруцький ключ, пане, десять мiльйонiв злотих. Тiльки й княгинi не дав щастя цей алмаз — син її, князь Вiлькомiрський, дiстав кулю в лоб десь у Парижi, побившись з якимось пройдисвiтом у кав'ярнi, — нема для кого, значить, i берегти цей славетний алмаз.

П а у ш а. То, може, його i не було нiколи?

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Розумiйте як хочете, тiльки Дубровський цього дiла не кинув i, побачите, таки докопається до графа. О, то голова натоптана! Вiн кожного наскрiзь бачить. Гей, шинкарю, ще два кубки вина! Пан чесник пам'ятає, як я ловив тих музик-гайдамакiв бiля кордону. Не жалiючи живота для блага короля i Речi Посполитої. То що ж пан думає? Як тiльки побачив Дубровський на судi мою зав'язану голову i взнав, вiдкiля в мене тi рани, вiн пiдвiвся з свого мiсця, пiдiйшов до мене, зняв iз себе оцей золотий ланцюжок (показує ланцюжок на собi) i надiв менi при всiх на шию... За такi, каже, шляхетнi рани мушу, каже, вiддячити пановi чим можу. Так-то, пане чеснику. (Вихиляє кубок).

Чути музику.

Д е х т о з н а р о д у. Приїхав! Приїхав гетьман Бранiцький!

Юрба поривається на плац. Пшепюрковський i Пауша теж пiдводяться.

Пшепюрковський платить грошi корчмаревi.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ну, то що ж, пiдемо i ми, пане чеснику? (Виходять за браму).

Злiва увiходять Хмарний i Шенчик. Хмарний одягнений у чорний шляхетський жупан, але без шаблi. Шенчик — у мiщанському вбраннi.

Ш е н ч и к (затримує Хмарного за руку). Як собi хочеш, а далi йти небезпечно. Бачиш, яка юрба? Якраз хто-небудь пiзнає.

Х м а р н и й. А то менi однаково. Тiльки б Стесю побачити, а там хоч i вмерти...

Ш е н ч и к. Ну, то сядьмо, хоч i тут, на цих жорнах. Звiдси ми все побачимо. (Сiдають). Ну й шалена ж у тебе голова, Василю! Ледве з-пiд сокири втiк — i знову лiзеш.

Х м а р н и й. Ну, то скажи ж мерщiй про Стесю, ти її бачив? Невже ж це правда, що вона збожеволiла? Та й що тут дивного? — хiба можна було витерпiти все, що дiсталося їй на долю! Все своє життя, всю любов, весь запал своєї душi вiддала вона справi, яку вважала святою, — визволенню рiдної людини... О, якби ми мали стiльки сили, скiльки жило в цiй бiднiй дiвчинi, не загинула б наша справа! I подумати, що вона божевiльна... День у день блукає вона по полях i по мiсту... сама, нещасна, недужа, убога... I невже ж нiхто не доглядає її? Нiхто не дасть їй напитися, нiхто не зогрiє бiдних її нiжок? Господи, то де ж твоя правда... де?

Ш е н ч и к. Вона сама не хоче. Старий Цвiкловiц кiлька разiв брав її до себе, суддя Дубровський купував їй сукнi i черевики, а вона знов пороздає все убогим, а сама ходить по полях i по мiсту... все шукає дороги в Кодню...

Х м а р н и й (стискує голову). I подумати, що той, хто довiв її до цього, — живий i не покараний! Нi! Не для того ж я визволився з-пiд сокири Стемпковського, не для того втiк iз Велички, щоб тiшився та розкошував мiй лютий ворог, мiй проклятий кривдник! Недарма ж вiн так тремтiв, боячись, щоб не вирвався з клiтки шалений звiр. Нехай же тепер побачить!

Ш е н ч и к (хапає його за руку). Та що ти надумав, безумний! Та ну тебе в болото, а з мене вже буде i однiєї лезоруцiї, добре, що хоч як-небудь голову до плiч пришили, i вона поки що держиться. (Хоче йти).

Х м а р н и й (теж пiдводиться). Не бiйся, тебе в це дiло не вплутаю. Та й чим я його вб'ю? Ти ж сам забрав у мене шаблю i нiж. Ходiм краще шукати Стесю... Тiльки б знайти її живою, тiльки б пригорнути до себе її бiдне, смутне личко, зогрiти її худенькi ручки, заглянути в її бiднi, нерозумнi, наляканi очi... Потерпи ще трошки, моя бiдна дитино, я верну тобi розум, я вiдплачу тим, хто скривдив тебе так люто. (Iде за браму. Шенчик за ним).

II

З лiвого боку ввiходить Цвiкловiц i Лiя, вилiкувана Цвiкловiцем вiд її слiпоти i пишно одягнена в оксамитну сукню, в золотих оздобах i самоцвiтах: Лiя, немов дитина, поривається до всього, що бачить своїми прозрiлими очима. Вони зупиняються коло брами, дивлячись на далекий простiр, що одкривається злiва.

Л i я (притулившись до руки Цвiкловiца). О мiй тату! Яке велике щастя бачити своїми очима цей прекрасний свiт... Що за розкiш цi зеленi поля, i темний гай, що синiє далеко-далеко... i цей плац, весь залитий сонцем... i ошатна юрба, що сновигає навкруги... i цi самоцвiти, яких я нiколи не бачила... i найкраще твоє чудове обличчя, срiбна борода i прекраснi очi, що в них стiльки мудростi i ласки. I це все щастя дав менi ти, великий, мудрий, коханий! (Вона палко цiлує його руку). Чи є ж бiльше чудо на свiтi, як розкрити слiпi очi людинi!

Ц в i к л о в i ц (усмiхається). О, якби я справдi мiг розкривати слiпi очi людям, — це б було дiйсно чудом. Немає чуда, що я вилiкував твої очi, якi не бачили тiльки тому, що був замутився твiй розум. А скiльки людей залишається слiпими, хоч i бачать їхнi очi, i горе тому, хто розкриває їхню слiпоту. Хiба ж можу я сказати цим жовнiрам, що не гайдамаки їхнi вороги, а пани, якi навмисно тримають їх самих у темрявi, крiпацтвi та злиднях. Але слiпi й самi пани, що змагаються в конфедерацiях з королем та промiж себе i не бачать, що хижi сусiди давно вже полiчили днi їхньої вiльної i безладної республiки, тiльки чекаючи часу, щоб подiлити її мiж собою... I гайдамаки слiпi, бо повiрили в ласку царицi, що продасть весь народ український, щоб тiльки держався її трон i не луснули стародавнi ланцюги, якими посковуванi хлопи по всiй землi — од Москви i до Мадрiда... Бо добре знає цариця, що кожний удар по цих ланцюгах буде чути скрiзь, де тiльки працює на панiв безправний пригноблений народ... Але бiльш за всiх слiпi євреї, що цiлують панську руку, яка ще вчора їх била... Ось поглянь, це ж нашi євреї... Вони несуть алмазну шаблю, щоб якшанобливiше пiднести її великому гетьмановi Бранiцькому (з глибоким сарказмом) за те, що вiн врятував народ єврейський вiд нового Амана* (* Аман — наближений перського царя Артаксеркса, що домiгся в царя указу про винищення iудеїв (бiблшн.).) i персiв...

З правого боку виходить депутацiя євреїв, що несе на червоних оксамитних подушках золоту, всипану алмазами шаблю i сувiй тори. Попереду два раввi, за ними кiлька заможних, пишно вдягнутих євреїв. Вони сваряться i сперечаються промiж себе, кому йти першому, кому держати промову тощо.

Ц в i к л о в i ц. О, я б хотiв послухати, як вони будуть рiвняти ясновельможного гетьмана з Мордохаєм, Самсоном i Давидом... Iдiть, слiпi безумцi, шануйте тих, хто зiпсував вашу совiсть, хто має право кинути завтра в свинячий хлiв вас i ваших дiтей за невиплату оренди, рiзати пейси або цькувати собаками за першою своєю примхою...

Депутацiя проходить за браму.

З правого боку виходить молодий єврей, убогий, по-жебрацькому вдягнений у лахмання, кульгавий, iз милицею пiд рукою.

Л i я (пригорнувшись до Цвiкловiца). О мiй тату... я знов спом'янула те, що твоя ласка примусила мене забути...

Ц в i к л о в i ц (дивиться на неї допитливим оком). О, нi, не примушував я тебе зрiкатись старих спогадiв, старого горя, моя доню... Слухай, Лiє, чи хотiла б ти побачити кого-небудь з твоїх рiдних... з тих, кого так кохало твоє серце?

Л i я (стенувшись). Нащо... нащо ти жартуєш так жорстоко! Вони ж загинули... загинули всi... i тато, i мама... i Лейзер...

Ц в i к л о в i ц. Я не жартую, Лiє... Хотiла б ти побачити свого нареченого?

Л i я (схвильовано). Лейзера? Нi... нi! Нащо ти мучиш мене!

Ц в i к л о в i ц (пiдзиває рукою убогого єврея). Пiдiйди сюди, юначе. (Убогий наближається). Чи пiзнаєш ти цю дiвчину?

У б о г и й. Нi, шановний пане, я не знаю цiєї вельможної панi.

Л i я (що придивляється iз страхом i надiєю до убогого, притуливши, руку до серця, скрикує). Лейзер! Лейзер! Мiй коханий!

У б о г и й (випускає свою милицю й падає на одне колiно, притуливши руки до вискiв, дивиться на Лiю, як на привид). Нi... нi! Цього не може... цього не може бути...

Л i я (кидається до нього, обiймає його голову руками й хоче пiдняти, смiється i плаче разом). Лейзер, Лейзер, мiй любий, коханий, рiдний! Бiдний, убогий, нещасний. Як ти намучився, який ти блiдий, худий! Ходiм же, ходiм скорiше до твоєї Лiї, я змию тобi голiвоньку, я вимию твої бiднi пораненi нiжки, я поцiлую тебе так нiжно, моя любов, моя радiсть безмiрна!

Ц в i к л о в i ц (пiднiмає разом iз Лiєю убогого й веде його праворуч). Тепер я бачу, що недаремно розкрив тобi очi, моя Лiє. Бо i в щастi не зреклася ти любовi, бо не зрадили твої очi того, кого кохала твоя душа.

Виходять усi троє. Раптом чути музику, що наближається.

ІІІ

Д е х т о з г о р о д я н. Цехи! Цеховики йдуть! З музиками, з корогвами!

З лiвого боку виходить провiд цехiв з корогвами i музикою. На кожнiй корогвi — герб iз символом ремесла — черевиком, човником (ткацьким), жорном, ножицями, бджолою i т. iн. Спереду кожного цеху — цехмiстри з довгими цiпками iз срiбними головками. Всi цехи проходять пiд музику за браму на плац. Останнiм iде кравецький цех, який зупиняється. В цьому цеху, крiм цехмiстра i лавника — статечних гладких мiщан — шiсть кравцiв, худорлявих, довгоногих, в однаковому рудуватому вбраннi з ножицями на поясi замiсть кинджалiв, i шiсть кравчих, гарненьких i дженджуристих, в оздобленому мiщанському вбраннi, в лiфах i коротеньких спiдничках (балет). Цех доповнюють ще двi особи: пiдскарбiй — надзвичайно худорлява постать iз довгим носом i великим шкiряним капшуком на поясi, i "новак" — новий член цеху — молодий, гладкий i незграбний хлопець з довгим жовтим волоссям. Цехмiстер i лавники сiдають за столик коло шинку, решта стоять мальовничим пiвколом; "новак" i пiдскарбiй-посерединi спереду.

Ц е х м i с т е р (сiдаючи за столик). А що, панове лавники, чи не пора б нам запити вхiдчини новака, пана Круп'янки, на честь, гм, шановних цехових персон (погладжує себе по череву) i во славу славетного нашого цеху?

Л а в н и к и. Такi Так! Давно пора!

Ц е х м i с т е р. Пане пiдскарбiй, що належить з пана Круп'янки в братерську карбону* (* Карбона — посудина для збирання пожертвувань у костьолi. Тут — цехова складчина, скарбниця.) за вхiдчини в славетний кравецький цех доброго мiста Житомира?

П i д с к а р б i й (з поклоном). Три кварти горiлки, п'ять кварт вина, кошик пирогiв, чотири ковбаси, один марципан i два фунти свентоянського бобу, кхе, кхе, кхе, кхе, пане цехмiстре. (Кашляє).

Ц е х м i с т е р (поважно). Чуєш, пане Круп'янко?

Н о в а к. Залюбки, вельможний пане. (Дає пiдскарбiю грошi).

Ц е х м i с т е р. О, здається, ти добрий новак, будеш добрим братом. Пане пiдскарбiю, влаштуйте частування. Пам'ятай же, брате Круп'янко (пiдiймає пальця), мудрi регули славетного кравецького цеху: поважай старших, навощуй нитку перш нiж шити, не гуляй з непутящими жiнками, не крой камiзельку попереду штанiв, не позичай грошей i не сунь голови, куди не влiзе. Коли будеш це все робити, то будеш сам добрим кравцем, навiть цехмiстром.

Подають вино i страву, всi п'ють. Кравчихи гризуть "свентоянськi" стручки.

Ц е х м i с т е р. За нового брата нашого славетного цеху, пана Круп'янку, щоб був вiн добрим кравцем i товаришем!

Л а в н и к и. Аксiос, аксiос, аксiос!.. * (* Достойний.)

Ц е х м i с т е р. А що ж, панове кравчикове, давно вже ми танцювали обертаса, щось i в мене ноги сверблять!

К р а в ч и х и (плещучи в долонi). Обертаса! Обертаса!

Балет.

б кравчих, 6 кравцiв, пан пiдскарбiй i пан Круп'янка танцюють польку i обертаса, пориваючи при кiнцi танка товстенного пана цехмiстра.

Х о р (спiває).

Замовляла раз в Краковi
Гречна панна кравчиковi:
Сукню зший менi й кошулю,
Щоб нiде корсет не мулив.
Кравчик хлопець був охочий,
Примiряв корсет щоночi,
Так i сяк панянку тулив,
Щоб нiде корсет не мулив.
А панянцi все не досить.
Ще кравця до себе просить,
Ах, попала, мабуть, голка
В серце панни вiд пахолка.
Зшив кравець нарештi вбрання,
Та не вийшло без догани,
Бо не сходиться на станi
Нi корсет, нi сукня панни.

Пiсля закiнчення танка кравчихи з реготом поривають пана Круп'янку i товстого цехмiстра на плац. Цех виходить туди ж таким самим порядком.

IV

З лiвого боку ввiходить граф Ружинський i Гельця — тепер його дружина. Ружинська змарнiла, на лицi сум i мука. Ружинська зупиняється.

Р у ж и н с ь к и й (грубо). Ходiм же! Чого це ти знов стала? I так спiзнилась.

Р у ж и н с ь к а (береться за голову). Я не можу йти на плац, де натовп... менi там робиться страшно... Благаю тебе, йди сам... я поїду додому.

Р у ж и н с ь к и й (гнiвно). Цього ще не ставало! З того часу, як я одружився з тобою, нема кiнця безглуздому вередуванню. День у день сльози, зiтхання, охкання, хвороби. Дай менi хоч на вулицi здихатись твоїх дурувань.

Р у ж и н с ь к а (лагiдно). Я знаю, що я заслужила своє лихо i мушу терпiти... Благаю тебе, йди сам, я не можу йти в юрбу, я не можу йти туди, де всi дивитимуться на мою муку... Що я робитиму там iз своєю журбою... серед веселої гомiнкої юрби... Самотня, темної ночi, крадькома можу я плакати та молити прощення за тяжкий мiй грiх, за те, що зреклася свого збавителя, за те, що оддала катам того, хто врятував життя моє i честь.

Р у ж и н с ь к и й (хапає її за руку i шипить розлючений). Ходiм! Ти ганьбиш мiй рiд... Хлопська графиня!

Р у ж и н с ь к а (з гордiстю, що прокинулась в нiй пiд впливом образи). Геть! (Виривається й одступає). Не тобi б казати про ганьбу... злодiй...

Ще на початку цiєї сцени з лiвого боку ввiйшла Стеся, блiда, змучена, в розiрванiй сiрiй сукнi-сорочцi, з якої видно голi плечi i босi ноги. Вона робить кiлька крокiв, озираючись безумними очима, потiм пiдходить до жовнiрiв. Вигляд її лагiдний i сумний, в рухах немає колишньої енергiї.

С т е с я (до жовнiрiв). Скажiть, будь ласка, добрi люди, де дорога в Кодню?

1-й ж о в н i р (регоче). Спитай, дiвчино, в суддi Дубровського.

2-й ж о в н i р. У Кодню є дорога, тiльки назад немає.

С т е с я (стенувшись). Так... я знаю... назад немає, назад немає...

Р у ж и н с ь к а (з жахом i жалем дивиться на Стесю, пригорнувшись мимоволi до чоловiка). Дивись... це та сама дiвчина, що просила тодi за свого нареченого в той самий вечiр, коли... (Вона стенається). Вона збожеволiла... бiдна дiвчина...

Р у ж и н с ь к и й. Та ходiм же нарештi! (Грубо хапає її за руку, боязко озираючись на Стесю i пориваючись до брами).

С т е с я (пiдходить до Ружинської i бере її за руку). Бiдна, як поколотi голкою твої нiжнi пальчики... бачиш, вони всi в кровi... Чому ж ти шила без наперстка... (Ружинська стенається). Де твiй наперсток? Чому ж ти шила без наперстка... саван для свого чоловiка... Стривай, я подарую тобi наперсток.

Гельця з жахом вириває свою руку i закриває обличчя руками.

Р у ж и н с ь к и й (грубо сiпає її). Ось твої безглуздi вередування! Кiнчилось тим, що зiбрала юрбу коло себе.

I дiйсно, кiлька прохожих зупинилось, дивлячись на цю сцену.

V

Iз-за брами виходить суддя Дубровський з своїм гайдуком i секретарем i теж зупиняється, хмуро дивлячись на те, що чиниться.

С т е с я (що пiзнала Ружинського). А, це ти! Це ти вкрав мiй алмаз, моє алмазне жорно! (На якусь мить розум її неначе прояснився). Ти! Ти! Схопив мене i кинув у льох i вiдiбрав алмаз, що я купила цiною кровi, цiною кровi моєї! Я обволаю на тебе! Я обволаю на тебе, як на злодiя i гвалтiвника!

Рух i гомiн серед народу.

Р у ж и н с ь к и й. Проклята божевiльна! (Злiсно, зiгнувшись, поривається до брами, але вiдступає перед Дубровським, що робить крок уперед i навмисно заступає йому дорогу). А, проклятий диявол...

Д у б р о в с ь к и й (грiзно й поважно). Стiйте, графе Ружинський! Нарештi-таки прояснився розум цiєї бiдної дiвчини, i вона прямо й очевисто назвала, хто її кривдник i гвалтiвник. Iменем найяснiшої республiки викликаю вас завтра на суд, графе Ружинський! А всiх, хто чув, що казала ця дiвчина, викликаю, яко свiдкiв перед судом. Пане секретарю, запишiть зараз же всiх, хто був тут присутнiй.

Р у ж и н с ь к и й (злiсно смiється). Ви помилились, пане Дубровський! Ви не суддя бiльше в Житомирi. Вас вже знято з посади — щоб не захищали бунтiвникiв i хлопiв!

Д у б р о в с ь к и й (вражений). Ви брешете!

Р у ж и н с ь к и й (виймає з кишенi пергамент з печаткою). Ось декрет його королiвської милостi — завтра я пришлю його до вас. (Хапає за руку дружину i виходить за браму. Дубровський стоїть якусь мить приголомшений, тодi пiдiймає гордо голову i так само спокiйно й поважно iде лiворуч. Юрба шанобливо розступається перед ним).

VI

Народ хвилюється.

В и г у к и з ю р б и. Так ось якi цi графи! А Дубровського — чули — таки з'їли! Злодiї, гвалтiвники! — Добра панська правда! — А що вiн зробив? — Хiба ж ти не чув? — А хто ця дiвчина? — Та це ж Стеся Бражнюк... Геть з панами! — Тихше, дурний, жовнiри! — Ходiм на плац.— Бити всiх панiв! — Що ти сказав, хаме? Ану, пане, покличте того жовнiра!

С т е с я. Що казав той великий пан?.. Здається, щось добре... Де я його бачила? Чи не знаєте ви, добрi люди, де я бачила цього пана з золотим ланцюжком на шиї... (Тре чоло). То хiба ж ланцюжки бувають золотi?.. залiзнi... тiльки... залiзнi... Але чого це менi здалося, що й в нього руки в кровi? Хiба вiн теж був у Коднi? (Озирається навколо себе). Я питала диких гусей, чи не бачили вони, що дiється зараз у Коднi... вони довго не хотiли сказати менi правди. (Спiває).

Ой дикiї гуси, вам вiльно лiтать
Високо в небеснiй безоднi,
Скажiть менi правду, чи бачили ви,
Що дiється зараз у Коднi.
"Ми бачили зверху, як гай шелестить,
Зеленiї сосни кивають,
А десь у долинi сокира дзвенить —
То, мабуть, хтось дрова рубає".
О, нi, не рубає сокира дубiв,
I сосни стоять непохитнi...
Скажiть менi правду, що бачили ви,
О гуси, мандрiвцi всесвiтнi.
"Ми бачили зверху, як рiчка гурчить
По темних ярах та долинах..."
О, нi, то неправда, там рiчки нема,
О гуси, не мучте дiвчини.
"Так ось тобi правда, кати гайдамак
Сокирою люто стинають,
Кривавая рiчка тече крiзь байрак,
А голови в яму кидають.
А пан регiментар при ямi сидить
I голови лiчить козачi.
— Стинайте, — вiн каже, — ще мало голiв —
Не вся Україна ще плаче".

Юрба вдивляється на Стесю, глухо хвилюючись

С т е с я (побачивши жорна коло крамницi, пiдбiгає до них). Жорна... Жорна... Боже мiй... Як защемiло враз моє серце... (Вона хитається, схопившись за серце, i сiдає, зблiднувши, на жорна). Боже мiй, що це зi мною... (Схоплюється i пiдходить до людей). Ради бога... ради бога... пiднiмiть, пiднiмiть їх скорiше. (Хапає когось за руку i тягне до жорен). Пiднiмiть цi жорна, бо вони придавили моє серце... воно там сочиться кров'ю... Ви подумайте тiльки, як боляче серцю, коли на ньому лежить такий камiнь. (Вона засовує пальцi пiд жорно i хоче його пiдняти. На лицi її передсмертна мука).

Ю р б а (смiється). От нерозумна! Три чоловiки не пiднiмуть його. От дурна!

С т е с я (плаче, сидячи бiля жорен i схопившись за серце). Я не можу... давить, гнiтить... серце болить... Знiмiть. (Кричить). Знiмiть жорно з мого серця! (Зривається на ноги). Знiмiть, а то воно... (Враз падає навзнак, схопившись за серце).

Юрба кидається вбiк.

Хтось iз народу нахиляється над Стесею. Умерла... Народ хреститься, знявши шапки. Глухий гомiн. В цю хвилину з-за брами виходить Хмарний i ззаду через юрбу протовплюється наперед.

Х м а р н и й (ще здаля, через голови побачивши Стесю, кричить). Стесю! Стесю!.. (Народ розступається, вiн кидається до неї з риданням). Стесю, Стесю, голубко! (Пiдводить її плечi, цiлує, але вона нерухома). Мовчить... Замовкла навiки... Пiзно ж ми зустрiлися з тобою, моя ластiвко бiдна, бiдна дiвчинко... Скiльки блукала ти, вбога, нещасна, заплакана, по гострому камiнню своїми босими нiжками, шукаючи правди, шукаючи твого милого. Не дiждалась, не дiждалась ти його...

Цiлує її руки й гiрко плаче, похиливши голову. Народ глухо хвилюється. В цю хвилину ввiходить граф Ружинський. Юрба мовчки розступається.

Ружинський пiдходить, здивований.

Р у ж и н с ь к и й (побачивши Стесю i не впiзнавши Хмарного, що схилився на руки Стесi). А, це та божевiльна дiвчина. (Глузливо). Ну, що ж, здається, вона таки знайшла своє жорно.

Х м а р н и й (що при перших словах графа пiдвiв голову, зривається). А, це ти! Так i ти знайшов своє жорно! (З цими словами вiн хапає з нелюдською силою верхнє жорно i, високо пiднявши над головою, кидає його на голову Ружинського, який даремно кинувся був тiкати, — юрба не пустила його, i вiн падає з розбитим черепом).

Крик, рух.

Хмарний ще раз нiжно цiлує Стесю i зникає.

Завiса.

1930