27-11-2016 Іван Кочерга 321

Іван Кочерга. ​Ярослав Мудрий

Іван Кочерга. ​Ярослав Мудрий

(Уривок)

Драматична поема

ПЕРЕДМОВА

Поетовi чи драматурговi - а по сутi, це синонiми, бо кожен справжнiй драматург є поет,- який би взявся до вiдтворення великого образу Ярослава Мудрого, неминуче доведеться натрапити не тiльки на надзвичайну складнiсть цього суперечливого характеру, а й на труднощi формального порядку: якi саме подiї з довгого i бурхливого життя Ярослава взяти в основу твору? Особливу проблему утворює це питання для поета драматичної форми, бо ця форма вимагає насамперед значної конденсованостi зовнiшнiх подiй, звичайно, якщо спинитись на жанрi трагедiї, а не драматичної хронiки. Iнакше кажучи, в творi з драматичним конфлiктом на iсторичну тему неминучi певнi анахронiзми та iншi вiдступи вiд зовнiшньої iсторичної правди, право на якi давно вже визнано за драматичними поетами.

В нашiй драмi таких порушень небагато. З довгого полiтичного життя Ярослава я взяв невеликий порiвняно вiдтинок - з 1030 по 1036 рiк, тобто тi роки, коли Ярослав пiсля довгої боротьби з Святополком, Болеславом, Брячиславом i Мстиславом нарештi "витер пота" i зайнявся "нарядом" об'єднаної пiд владою руської землi; цей перiод завершився блискучою перемогою над печенiзькими ордами i остаточним розгромом їх пiд Києвом. З iнших зовнiшнiх подiй до цього перiоду належать лише похiд Ярослава на Чюдь (1030 р.), вiдвоювання червенських городiв у Польщi (1031) i невдалий похiд Улеба (Ульфа) в зирянську землю до "Залiзних ворiт" (1032). Все це лишається в драмi без змiн i хронологiчних порушень, крiм одного: на 1032 р. я вiдношу шлюб Ярославової дочки Єлизавети з Гаральдом норвезьким,- ця подiя насправдi вiдбулась пiзнiше - в 1044 р., порушення не таке вже iстотне, бо в 1032 р. в Iнгiгерди вже могла бути доросла дочка, якщо згадати, що в 1014 р. вона була в Новгородi дружиною Ярослава i обставала за варягiв, побитих в славнозвiсному "Поромонь дворi". Вiддаляти ж сватання Гаральда на 12 рокiв i на такий же строк розтягувати час драми було незручним, так само як i вiдмовитись вiд цього вдячного епiзоду.

Друге порушення iсторичних, вiрнiше - лiтописних, фактiв вже зовсiм дрiбне - це обставини знаменитої битви з печенiгами пiд Києвом 1036 року. За даними лiтопису, в той час, коли величезна орда печенiгiв обложила Київ, Ярослав перебував у Новгородi, де "собрав воя многи и приде Киеву й вьниде в град свой", i вже потiм "выступи из града" і прийняв бiй з печенiгами, якi напали на нього ("приступати начаша"). В моїй драмi Ярослав довiдується про рух печенiзької орди, перебуваючи в самому Києвi, причому новгородська допомога приходить за напружених i драматичних обставин, заздалегiдь вмотивованих попереднiм ходом подiй. Думаю, що мав право на таку неiстотну змiну, тим бiльш, що лiтописна версiя не вiльна вiд деяких суперечностей: чому печенiги не використали вiдсутностi князя i його вiйська в Києвi для розгрому мiста, маючи очевидну численну перевагу ("бе же печенег бещисла"), а потiм пропустили Ярослава iз стомленими дальнiм переходом полками в Київ замiсть одразу напасти на нього?

Нарештi, вигаданi мною драматичнi подробицi оборони Києва мають таке ж право на художнє iснування, як i iншi поетичнi домисли та образи драми - як месник за вчиненi Новгороду кривди Микита (син iсторичного посадника Коснятина), як заколот Ульфа i Iнгiгерди проти Ярослава, як пригоди Свiчкогаса i т. iн.- без яких не обходиться жодна iсторична драма чи роман,-аби вони вiдповiдали внутрiшнiй правдi зображуваної епохи. До речi, щодо активної ролi в драмi Iнгiгерди, дружини Ярослава, про яку лiтописи вгадують лише в рiк її смертi i не дають iнших вiдомостей, довелося користуватися захiдними джерелами, а саме вiдомими iсландськими сагами (Еймундова сага), де Ярославу i Iнгiгердi придiлено чимало уваги i де нехай iдеалiзована постать скандiнавської принцеси i властолюбної дружини руського князя змальована в сильних i мальовничих рисах.

Щодо самого Ярослава, центрального образу драматичної поеми, то в змалюваннi його треба було прагнути не тiльки iсторичної та художньої правди, але й якогось фiлософського узагальнення, якогось свiжого розкриття цього надзвичайно суперечливого характеру. I справдi, образ iсторичного Ярослава складається з таких несхожих рис, як честолюбство, нерозбiрливiсть в засобах його задоволення i щира любов до культури й освiти, великодушнiсть i лукавство; рицарська одвага i поряд з цим малодушна лякливiсть у вирiшальну мить (згадаймо драматичний епiзод 1017 р., коли Ярослав, розбитий Болеславом, готовий був тiкати за море, але був силомiць примушений новгородцями продовжувати боротьбу за престол); щедрiсть i скупiсть, невдячнiсть за зробленi йому послуги тощо. В цiлому - це риси монументальної трагiчної постатi, однаково величної i в своїх чеснотах, i в своїх пороках, характер надзвичайно активний i палкий.

Дуже цiкавi данi для усвiдомлення цього характеру дають недавно опублiкованi (в 1940 роцi) пiдсумки анатомiчного i рентгенологiчного вивчення кiстяка Ярослава при вiдкриттi знаменитого саркофага в Софiйському соборi. Цiлий ряд висловлених при цьому дотепних гiпотез i висновкiв вiдтворюють не лише фiзичний образ дужої людини з чималими пошкодженнями в колiнi i правому крижостегновому суглобi (кульгавiсть), з пiдвищеною функцiєю щитовидної залози, а й повною мiрою духовний образ-людину, яка вiдзначалася жвавiстю уяви, запальнiстю, схильнiстю до вибухiв i бурхливих реакцiй, людину, чиї величезна енергiя i активнiсть, проявленi за молодих рокiв, неминуче повиннi були спрямуватись пiзнiше на мирну творчу дiяльнiсть, як воно i було насправдi.

Проте ця характеристика здавалася менi надто елементарною, вiрнiш - однобiчною. Розкриваючи цей бурхливий характер в дiяльностi, я прийшов до висновку, що справа була не в простiй сублiмацiї енергiї, в скеруваннi її пiд старiсть в бiльш спокiйне рiчище. Менi захотiлося побачити Ярослава у внутрiшньому конфлiктi, в боротьбi обох напрямкiв його творчої енергiї - бойового i мирнобудiвничого.

Та справа не тiльки в цьому роздвоєннi прагнень. Ярослав розумiє, що славне варязьке минуле вже вiдiграло свою роль, що "годi вже цих ярлiв без землi, якi на Русь по золото плили", що варяги, якi, на думку Iнгiгерди, здобули йому престол, були лише наємниками, якi "продавали свiй меч тому, хто дав дорожче". I коли Iнгiгерда iз зневагою дорiкає йому за домiшку до шляхетної варязької кровi рабининої кровi (натяк на матiр Володимира Малушу), Ярослав з гнiвом i гордiстю парирує цей удар:

З усiх небесних благ

Найвищим благом кров я цю вважаю,

Що є з народом вiрний мiй зв'язок.

Менi не треба пишних тих казок,

Що предкiв нам шукають десь за морем,

Народ мiй тут, на рiдних цих просторах,

Вiд Києва до Ладоги живе...

I, нарештi, ще одним, неминучим у драмi про Ярослава Мудрого мотивом є, звичайно, мотив мудростi: що вона є i як вона дається людям? Вiдповiдь єдина, її висловлюють багато разiв як сам Ярослав, так i iншi персонажi поеми:

Береться мудрiсть не iз заповiтiв,

А iз шукань i помилок гiрких...

В цiлому ж iдею поеми можна визначити як нелегке i часом болiсне шукання правди i мудростi життя разом з народом на користь вiтчизнi, шукання, в якому Ярославу допомагають не тiльки друзi, але й тi, хто, як Микита, повставали проти нього зi своєю особистою правдою, або тi, хто як Журейко. були скривдженi князем, але врятували його в бiдi, бо всiх їх єднала i примиряла любов до вiтчизни, до Києва, причаровувала приваблива особистiсть Ярослава. I в цьому свiтлi для нас особливо зворушливим є iсторичний факт незмiнної вiрностi Ярославу Великого Новгорода - факт, що дав менi дорогоцiнну можливiсть для створення цiлого ряду драматичних положень i сцен.

Автор.

ДIЙОВI ОСОБИ:
Ярослав, великий князь Київський.
Iнгiгерда, його дружина.
Єлизавета \
Анна - їх дiти.
Володимир /
Гаральд, витязь норвезький.
Микита, монах-художник.
Сильвестр, учений монах.
Людомир, старий селянин.
Милуша, його дочка.
Журейко, каменщик київський.
Давид \ нарочитi
Ратибор / мужi новгородськi.
Ульф, син Рангвальда, варяг.
Мирослав \ бояри
Слав'ята / київськi.
Ярун, тiун* (* Тiун- урядовець.) княжий.
Фока Свiчкогас, монах-переписувач.
Джема, дiвчина з Сiцiлiї, рабиня.
Роальд, начальник варязької дружини.
Парфенiй, грецький купець.
Турвальд, варяг.
Бояри, варяги, робiтники-будiвники, народ, челядь княжа. Дiється в Києвi в тридцятих роках XI столiття.

ДIЯ ПЕРША

"СОКIЛ"

1030

Галерея в княжому теремi в Києвi, яка веде iз внутрiшнiх покоїв до хатньої церкви. Крiзь легкi романськi арки галереї, що спираються на подвiйнi мармуровi колонки, видно далекi простори зелених лугiв i синього Днiпра. Тихий дзвiн лунає в ласкавiй тишi лiтнього ранку.

І

За невеликими конторками сидять, схилившись над книгами, кiлька ченцiв-переписувачiв. Ближче до рампи за такою ж конторкою сидить ще один молодий, вродливий монах Микита з чорною борiдкою на блiдiм обличчi; вiн малює заставки й мiнiатюри на книзi. Далi теж молодий, але гладкий i рум'яний монах Фока Свiчкогас з пишним рудуватим волоссям, що вибивається з-пiд чорної шапочки. Роботою керує поважний старець, срiбно-кучерявий iєромонах Сильвестр з посохом i золотим хрестом на грудях.

С и л ь в е с т р

Благослови, господь, державний Київ,

Що на горi над голубим Днiпром

Пильнує мир i всi труди людськiї,

Що їх живить земля своїм добром.

Благослови, господь, твоїх людей,

Не забувай їх в радостi i в горi,

Оратая, що в полi ниву оре,

Строїтеля, що каменi кладе

I розчином скрiпляє наймiцнiшим,

Списателя, що праведним пером

Скарби словеснi в книгу перепише.

Який простiр, привiлля, тишина,

Як там гаї в далечинi синiють,

Лиш тихий дзвiн пiд ясним небом мрiє,

I спить пастушка бiля казана.

Бо крепок князь i власть його мiцна,

Бо Ярослав залiзними полками

Всiм ворогам дороги заградив,

I божий мир, як сонце над полями,

Над Києвом i Руссю заяснiв.

Отак-то всi повиннi шанувати,

Що на землi i мир, i тишина.

Потщитесь, браття, треба поспiшати,

Щоб книги всi переписати нам.

Бо скоро князь повернеться iз Чюдi,

Де воював i города воздвиг,

А повернувшись, зараз же розсудить,

Чи много ми переписали книг.

Прилежен-бо i часто книги чтяше.

Мов виноград у золотую чашу,

Вино словес вiн проливає в свiт.

М и к и т а

Благослови, премудрий отче, слово,-

Не те чеснота, лиш би книги чтить,

А щоб од книг зерно добра й любовi

В своїй душi посiяти й зростить.

С и л ь в е с т р

I просвiтить добром серця людськiї.

Такий i князь наш мудрий Ярослав.

Не тiльки сам жадає вiн Софiї,

Немов олень iсточника води,

Но нас усiх тим медом напував,

Що назбирав ще в роки молодi

Вiд мудрих книг, благословенних слiв.

Не вдав би тiлу своєму покою,

Доколi правди дверi не вiдкрив...

А скiльки вiн зазнав тяжких трудiв,

В яких боях кривавих iсполчався,

Якi поправ крамоли i лукавства,

Аж поки прах їх не розвiяв вiтер,

На отнiй стол не сiв i пота витер,

I цiлу Русь як древле об'єднав.

М и к и т а

Святi слова. Але на тих дорогах

Не легко б князь добувся перемоги,

Коли б господь йому не допомiг

I Новгорода в помiч не воздвиг.

I скiльки раз, забувши кривди давнi,

Полчився знову Новгород державний,

Своїх мужiв i золото збирав

I Ярославу в помiч поспiшав.

Пiд Любечем, на Альти берегах,

Пiд Лиственом - на багатьох полях

Лилася кров братiв-новогородцiв,

Яку забув так скоро Ярослав...

С и л ь в е с т р

(хитаючи головою).

О брате мiй, ти сам забув, мабуть,

Що тiльки бог царiв i царства судить.

Лиш вiн один далеку бачить путь,

Якою йдуть царi i простi люди.

А нам, смиренним iнокам, годиться

Не помнить зла i за князiв молиться.

Ну, братiє, пильнуйте, в добрий час,

Аби перо не схибило у вас.

З молитвою пергаменту торкайтесь,

Щоби не влiз лукавий, яко тать 1,

Не довелось похибки пiдчищать.

1 Тать - злодiй.

М и к и т а

З пергаменту недовго зчистить ваду,

Лиш з совiстi не зчистити її.

С и л ь в е с т р

Дивись, Микито, знов мою пораду

Ти позабув i судиш про князiв!

М и к и т а

Прости, мiй отче. Зараз я згадав

Великий грiх, яким пергамент чистий

Свого життя заплямив Ярослав,

Коли схопив i ув'язнив безвинно

Посадника чесного Коснятина...

С и л ь в е с т р

Не нам судить. Мабуть, цей Коснятин

Повстав на князя.

М ик й т а

(гнiвно).

Господи святий!

Цей Коснятин, посадник Новгородський,

В годину чорну князя врятував,

Коли вiд орд нiмецьких i угорських

Без вiйська втiк розбитий Ярослав

I вже човни наладив геть за море;

Цей Коснятин човни тi порубав,

I Новгорода воїни суворi

Мечi i злато князю принесли -

Веди нас, княже, битись до загину

За честь i єднiсть руської землi!

I так пiшли i ворогiв розбили,

I князю стол дiстали золотий.

I за таку ось вiрнiсть Коснятину

Вiн кривдою лихою вiдплатив!

С и л ь в е с т р

Смирись, Микито! Скрiзь ти кривди бачиш,

Якi судити ти ще молодий.

За це тобi епiтим'ю 1 призначу -

Вночi поклонiв сорок поклади.

1 Епiтимiя - церковна кара.

Чути кроки i срiбний дзвiн ручного дзвоника, i в галерею входить з правого її боку процесiя: попереду хлопчик у стихарi з дзвоником i запаленою свiчкою. За ним Iнгiгерда, в княжому уборi i золотiй дiадемi з важкими пiдвiсками-колтами поверх щiльно обiп'ятого бiлим шовком волосся, за нею придворнi дами, всi з молитовниками в руках. Ченцi пiдводяться й поштиво уклоняються. Процесiя зникає лiворуч.

С и л ь в е с т р

Спаси, господь, княгиню милосерду,

К її молитвам ухо преклони.

Завжди прилежна церквi Iнгiгерда

I молиться за тих, хто на вiйнi.

М и к и т а

Не вадило б їй також помолитись

За тисячу мужiв тих iменитих,

Що за її намовою убито

В той рiк, коли помер Владимир князь,

А Ярослав...

С и л ь в е с т р

(здiймаючи руки вгору).

Опам'ятайся, брате.

Смири свiй дух. Навiщо раз у раз

В пожежу злу огонь той роздувати,

Що мiг би душу зогрiвать твою?

Тебе ж господь сподобив дивних знанiй

I чудному мистецтву научив.

Способен ти умiлим малюванням

Iзобразити все яснiше слiв:

Поля зеленi, бiрюзовi води,

Червленi корзна, зорi золотi

I лепоту жiночої уроди.

Чого ж бо ти мирською злiстю дишеш,

Для чого змiй неситих ворушить,

Як можеш тут в благословеннiй тишi

Мистецтвом дивним господа хвалить?

М и к и т а

О, якби мiг обрати кожен вiльно

Нехибний шлях майбутнього життя!

Але нема з дороги вороття,

I не дає людинi бог всесильний

Нi тишини... нi забуття...

I де б я мiг зiрвати грона спiлi,

Як юнаком покинув отчiй дом,

I давнiй сум за мною йшов слiдом...

I як зрощу в душi голубок бiлих,

Коли там ворон чорний звив гнiздо...

С и л ь в е с т р

Свят, свят господь! Не хочу далi слухать,

Сьогоднi в храм до мене завiтай

I душу там збентежену одкриєш.

(До iншого ченця).

Куди це ти зiбрався, Свiчкогасе?

С в i ч к о г а с

Благослови, достойний отче, вийти -

Чорнило зсякло, треба розвести

I каламар просохлий цей наповнить.

С и л ь в е с т р

Ану сиди i не кажи брехнi!

Не каламар просох, а, мабуть, горло,

I не чорнила жаждеш, а вина!

С в i ч к о г а с

Їй-богу ж нi! По-перше, я не п'ю,

I жодної вiверицi 1 не маю,

Та й ключник княжий виїхав в село,

Хто ж бiдного монаха почастує?

1 Вiвериця - найдрiбнiша монета в стародавнiй руськiй грошовiй системi.

С и л ь в е с т р

А ти б i рад! Чекаєш лиш нагоди,

Аби вином упитись даровим!

Одумайся, невiголос ледачий,

Згадай, чим був i чим тепер єси.

Знов хочеш стать нещасним свiчкогасом!

С в i ч к о г а с

Та я ж нiчого!

С и л ь в е с т р

Я тебе призрiв,

Ченцем зробив, списателем iскусним.

Ти хоч дурний, принаймнi сапоги

Мужiв розумних поносив у мене,

То знов назад!

С в i ч к о г а с

Прости, премудрий отче!

С и л ь в е с т р

Хiба не чув словес святих отцiв,

Як хмiль ченцiв в скотiв перевертає,

Що третю чашу наливає лев,

Четверту - вепр скажений, п'яту - бiс.

С в i ч к о г а с

О боже ж мiй! Та я ж єдину чашу,

Куди вже там про п'яту i гадать!

II

В галерею з правого боку входить князiвна Єлизавета, молода 17-лiтня дiвчина, з молитовником в руках.

С и л ь в е с т р

Благослови господь тебе, князiвно!

Ченцi поштиво уклоняються, а Єлизавета, кивнувши їм голiвкою, пiдходить пiд благословення до Сильвестра.

Єлизавета

Скажи, мiй отче, чи давно пройшла

До церкви мати?

С и л ь в е с т р

Тiльки що, недавно.

Спiши, дитя, господь тебе простить

(гладить її по голiвцi),

Бо ангельська душа твоя i чиста.

Є л и з а в е т а

О нi, мiй отче... зараз грiшна я,

Бо гусляра заслухалась старого

I в божий храм спiзнилась.

С и л ь в е с т р

Бог простить.

Є л и з а в е т а

Як тут у вас затишно i цiкаво,

Якi книжки великi...

(Спиняється бiля конторки Микити).

А якi

Блискучi фарби! Чистi i яскравi,

Немов смарагд або в саду квiтки...

У тата є фiал 1 дорогоцiнний,

Неначе мед прозоро-золотий.

Крiзь нього я, коли була дитина,

На божий свiт дивилась з темноти.

I все тодi таким здавалось дивним,

Немов в раю чи в радiсному снi -

Такi ж твої малюнки чарiвнi...

1 Фiал - чаша.

С и л ь в е с т р

Микита в нас зело прехитрий майстер

I в чудному художествi велик.

Є л и з а в е т а

(милуючись мiнiатюрою в книзi).

Яка краса! Як барви всi согласно

В один вiнок на золотi сплелись!

Так, це той свiт далекий i прекрасний,

Що в кришталi я бачила колись.

М и к и т а

Бо дивний свiт, що бачила ти в чашi,

I є, княжна, мистецтва дивний свiт -

Воно завжди пiдносить душу нашу,

Краси й добра нехибний заповiт.

Але душi збентеженiй i хмурiй

В святу красу дороги не знайти...

Блажен, кого життя минають бурi,

Спокуса зла не стрiне на путi...

С в i ч к о г а с

Отак i я, коли дивлюся в чашу,

Далеко легше стане на душi.

Проходить скорб...

С и л ь в е с т р

(гнiвно).

А ти чого, монаше!

Ану-бо геть! Знайшовся теж мудрець!

Геть з-пред очей!

С в i ч к о г а с

(про себе).

Якраз менi до речi -

Напевно, вже прийшов виночерпець...

(Виходить).

Є л и з а в е т а

Ну, я пiду,

(зiтхнувши)

бо гнiвається мама...

Прощай, мiй отче...

С и л ь в е с т р

Бог благослови

Тебе, голубко наша яснокрила!

Є л и з а в е т а

(до Микити).

Прощай i ти, художниче умiлий.

З яких до нас ти завiтав країв?

М и к и т а

(пiдводиться).

Я мандрував багато i далеко

I рiдний край давно вже залишив...

Є л и з а в е т а

А де ж твiй край?

М и к и т а

То Новгород великий.

Є л и з а в е т а

Суворий край...

(Здригнувшись).

Я народилась там,

Але тремчу, коли його згадаю...

Б'ють на сполох... пожежа... Буйнi крики...

Убивство... кров...

М и к и т а

(хмуро).

То кров людей свята,

Яку не ми, а iншi проливали...

Є л и з а в е т а

Тодi була дитина я мала,

Але й тепер ту радiсть вiдчуваю,

Яка мене, мов сонце, пройняла,

Коли сюди приїхали ми в маї,

I солов'ї спiвали над Днiпром,

Що миготiв на сонцi серебром,

I Київ враз засяяв перед нами

Серед дерев златими куполами.

З того часу я Київ полюбила.

Не там, а тут моя вiтчизна мила.

Прости, тобi я болю завдала.

М и к и т а

Дарма - аби ти радiсна була...

Чути тупiт кiнських копит, i за хвилину в галерею вбiгає Анна, сестра Єлизавети, трохи старша за неї дiвчина, жвава й схвильована. На лiвiй руцi, на рукавичцi, вона тримає мисливського сокола. Не звертаючи уваги на поклони ченцiв, вона кидається до сестри.

А н н а

Яка ж я рада, що знайшла тебе!

Де мама? В церквi?

Є л и з а в е т а

(киває).

А н н а

Так-бо ж я i знала!

Спiзнилась знов! Ну, буде прочухан...

Є л и з а в е т а

Та як же ти... ще з соколом!

А н н а

Ну що ж!

Коли ж такая трапилась пригода,

Що й досi я не схаменусь нiяк!

Є л и з а в ет а

Та що ж таке?

А н н а

Пiд Вишгородом я

На лебедiв уранцi полювала.

Аж гульк, дивлюсь, iз лiсової мли

Ватага суне витязiв удалих

З богатирем прегарним на чолi.

Напевно, то якiсь новi варяги,

Бо в нас таких не зустрiчала я...

Так чи не так, острогами коня

Я стиснула i далi од ватаги!

Дивлюсь назад - вiн скаче наздогiн!

Є л и з а в е т а

Хто наздогiн?

А н н а

Та той варязький витязь...

Я ще хутчiш - що мить, то ближче вiн.

Аж до Гори я не могла спинитись,

I тiльки стук загрозливий копит

За спиною я близько почувала.

Є л и з а в е т а

Безумная!

А н н а

Аж ось коло ворiт

Його, мабуть, застава затримала,

I я сюди, нарештi, утекла!

Аж стисло дух!

С и л ь в е с т р

Та хто ж цей окаянний?

Його схопити треба!

А н н а

Менше з тим!

Аби вiд мами тiльки не попало.

Пiду скорiш до церкви...

Є л и з а в е т а

Схаменись!

Ти ж з соколом!

А н н а

I справдi... що ж робить...

Вiзьми його, голубко, хоч на мить.

Передає Єлизаветi сокола, та бере.

III

Чути тупiт багатьох коней, i зараз же по тому в

галерею вбiгає Гаральд, молодий, ставний i вродливий норвежець з смiливим обличчям, з рудо - золотавим волоссям. Злякана Єлизавета вiдступає й горнеться до Сильвестра, а Гаральд пiдходить до Анни. Кiлька варягiв входять за ним.

Гаральд

Нарештi я догнав тебе, царiвно!

Даремно ти тiкала, бо вели

Мене сюди мої пригоди дивнi,

Коли я плив до вашої землi...

Що бачу я! Великий Бальдер, хто це,

Хто дiвчина ота свiтловолоса...

Бiля монаха чорного, отам?

Хапає Анну за руку. Але Єлизавета вже зникла за поворотом галереї.

А н н а

Ця дiвчина? Спитай у неї сам.

Мене ж облиш.

Г а р а л ь д

О, дiвчина чудова...

Так ось куди судьба мене тягла...

(Стоїть приголомшений).

З лiвого боку вертається почет Iнгiгерди. Попереду йде сама Iнгiгерда поряд iз збентеженою Єлизаветою, яка, винувато похиливши голову, слухає догану матерi.

I н г i г е р д а

Яка ганьба! До церкви не прийшла,

В святi часи ганяєш десь по ловах,

Немов хлопчак який дурноголовий!

Де розум твiй? Як смiла в божий храм

Ти увiйти з оцим нечистим птахом?

А ще князiвна! Дiвчина! Що ж там

Подумали про тебе всi монахи!

Є л и з а в е т а

(крiзь сльози).

Пробач менi... не знала...

Г а р а л ь д

(швидко пiдходить до Iнгiгерди i схиляється перед нею на одне колiно).

Королево!

I н г i г е р д а

(здивовано).

Та це ж Гаральд! Гаральде, звiдки ти

У Києвi з'явився полудневiм,

Пiвнiчний гiсть вiд конунгiв-братiв?

Г а р а л ь д

(цiлує край її сукнi).

Багато де я мандрував i бився,

В Сiцiлiї, у грецького царя,

З того часу, як переплив моря

I з родичами злими посварився.

I ось до вас свiй човен повернув,

В Гардарику 1 шукати талану.

Тобi клянусь служити чесно й твердо,-

Чи прихистиш вигнанця, Iнгiгердо?

1 Давня скандiнавська назва Русi.

I н г i г е р д а

Бажаний гiсть, тебе я бачить рада,

Гаральде, син Сiгурда, смiлий князь.

I Ярослав, я певна, в слушний час

Як вернеться, знайде тобi посаду.

Г а р а л ь д

(пiдводиться з колiн).

Тобi мiй меч i все життя моє!

Є л и з а в е т а

(скрикує).

Ай! боже мiй! Вiн дряпає, клює!

Вiзьми його! Не можу далi я!

Г а р а л ь д

Дозволь менi!

(Обережно забирає сокола).

Бiдняточко моє!

Рука в кровi! Хiба ж їх можна брати

Без рукавички - гей, вiзьми, Рулав!

(Передає сокола джурi).

Але стривай! У лiсi ж не була ти,

I я тодi не за тобою мчав...

А звiдки ж сокiл...

О, яка пригода!

(Оглядається i бачить Анну, яка смiється).

Це, значить, ти його передала!

О королево! Знов тобi хвала

За двох дочок прекраснiшої вроди!

Як ти сама, Олафова дочка.

I н г i г е р д а

Так - Анна це, а це Єлизавета.

Га р а льд

(палко).

Єлизавета! Єлизiф! Яка,

Яка ж вона прекрасна! Так, мене ти

Сюди на щастя, доле, привела!

О вiщi дiви Долi i Часу,

Вердандi, мудра дiва днiв бiжучих,

Ти провела мене крiзь лiс дрiмучий,

Щоб я знайшов життя мого красу!

Я мчав крiзь лiс, крiзь гори i долини,

Немов ловець на ловах соколиних,

А сокiл цей, що так мене манив,

На iншу руку раптом пересiв.

I щоб здобути руку цю дiвочу,

Пройду я свiт вiд пiвдня до пiвночi,

Своїм човном схвилюю всi моря,

Здобуду свiт, корону, перли, славу,

I все для тебе, донька Ярослава,

Лиш покохай мене, моя зоря!

(Бере за руку Єлизавету, зазираючи їй у вiчi).

IV

Раптом чути дзвiн багатьох дзвонiв, сурми, вiтальнi крики. Всi кидаються до арок.

I н г i г е р д а

Це князь! Це вiн! Мерщiй подати конi!

Назустрiч всi! Ходiм, Гаральде! Донi!

Всi швидко йдуть до виходу.

Лиш один Микита залишається в галереї.

Вiн дивиться задумливо крiзь арки.

М и к и т а

Настав мiй час... бажаний час вiдплати

За кривди всi, що Новгород зазнав...

Та хочу все ж тепер я сам пiзнати,

Чим вiн людей отак причарував,

Владика Русi, мудрий Ярослав...

Але в цей час, рiшучий i врочистий,

Чого ж мiй дух збентежений охляв...

Бо ясний ангел, лагiдний i чистий,

Тебе закрив вiд мене, Ярослав...

Завiса.

ДIЯ ДРУГА

"ЗАКОН I БЛАГОДАТЬ"

1030 р.

Луг перед брамою княжого терема - замку в Києвi. Його мури iз скупо прорiзаними де-не-де подвiйними вiкнами вiзантiйського стилю, з пiвкруглим верхом i колонкою посерединi здiймаються в глибинi лугу. Внизу, пiд широко розкинутим гiллям величезного дуба - глибока арка брами, входу до княжого двору. За рогом замку праворуч, через низеньку огорожу з двох чи трьох брусiв, видно крутий обрив - яр, за ним вiддаля, на сусiдньому горбi - величний храм

богородицi десятинної з золотими банями та iншi будiвлi. З лiвого боку лугу, на першому планi, на гранiтному пiдмурку - велика мармурова статуя лежачого лева. Навколо постаменту мармуровi лави з рiзьбленими спинками. Лiтнiй ранок.

І

За сценою далекий спiв дiвчат. З ворiт замку звуки сурм, i зараз же по тому з брами виходить загiн княжої варти, яка стає обабiч входу. А за хвилю з брами виходить сам Ярослав у супроводi Сильвестра i Микити, який iде позаду. Ярослав трохи кульгає на праву ногу. Ще далi - два боярини: Мирослав i Слав'ята.

Я р о с л а в

(до Сильвестра).

То скiльки ж книг сьогоднi вже готовi,

I чи багато почали писать?

С и л ь в е с т р

Готово п'ять книжок, великий княже:

"Златая цепь", слова святих отцiв,

Козьми Iндикоплова мандрування.

Ця книга дуже рiдка й дорога,

Дiянiя Дiгенiса Акрiта I

"Шестоднев" болгарського попа.

Я р о с л а в

Великий труд. Спасибi, мудрий отче,

Корисних книг замало ще у нас.

I добрiй книзi бiльше я радiю,

Нiж золоту в коморi. А проте

I по книжках казок багато рiзних,

Яких в життi, напевно, не знайти.

М и к и т а

Зате в життi бракує часом правди,

I казка це поправити спiшить,

Бо ж тiльки в казцi дiстає вiдплату

За добрi вчинки справедливий муж.

Я р о с л а в

(суворо).

За зло й добро вiдплачує создатель,

Вiн воздає по правдi коємуж.

(До Сильвестра).

Хто це такий?

С и л ь в е с т р

Ти наказав знайти

Якогось мужа, хитра i розумна,

Щоб мiг тобi в нарядi послужить,

Зовуть його Микита, книги знає,

В художествi iскусен, а проте,

Хоч зараз мнiх, мабуть, служив i в ратi,

Бо часом, як почне рубати,-

Страшнi дуби, мов цурки, розсiка.

Я р о с л а в

(до Микити).

Ти київський?

М и к и т а

(хмуро).

Нi, княже господине,

Не iмам града здє...

Я р о с л а в

(глузливо).

Небесного взискуєш?

Ну що ж, приходь - писатимеш менi.

Так, запиши i зараз

(подає Микитi маленьку книжку й олiвця)

мудре слово.

"Ранiш закон, а потiм благодать".

Менi казав це пiп iз Берестова,

Іларiон 1, гораздо мудрий муж.

"Ранiш закон, а потiм благодать..."

Ще запиши: "Червенськi гради взять;

Поставити на Росi города,

Щоб степова спинилася орда..."

До речi - час подумать i про Юр'ев,

Що я оце на Чюдi заснував.

А де ж Слав'ята?..

1 Іларiон - церковний письменник, перший митрополит iз руських. Автор "Слова о законi i благодатi" - високохудожнього патрiотичного ораторського твору (написано мiж 1037-1050 рр.), в якому прославлено Руську землю, князя Володимира, що запровадив християнство на Русi i об'єднав, змiцнив державу.

С л а в ' я т а

(наближається).

Тут, великий княже.

Я р о с л а в

Чи не знайшов городника менi

Послати в Юр'єв? Треба мужа хитра

I вмiлого, щоб город мiг зрубить.

С л а в' я т а

Є в мене грек iскусний на прикметi.

Я р о с л а в

Не хочу грека, звичай їх лукав,

I за очi не слiд їх посилати.

Когось iншого пошукай, Слав'ято.

С л а в' я т а

Знайду когось.

Я р о с л а в

Та не барись шукать.

Вiдсилає жестом варту, яка вертається в замок, а сам з помiтним зусиллям сiдає на мармурову лаву пiд левом, запрошуючи Сильвестра. Iншi стоять.

"Ранiш закон, а потiм благодать"...

Так, мудре слово...

(До Микити).

Ну, то, значить, ти

Взискуєш града вишнього, iного,

А на землi, бач, правди не знайти,

I у князiв нема туди дороги...

О, якби мiг iти я тим шляхом,

Де тишина i мудрiсть благодатi,

Щоб, меч важкий поклавши i шолом,

Палати бiлi й храми будувати...

I в Iстини золотоверхий храм

Ввiйти собi i двер вiдкрити вам.

Але важке в князiв на плечах брем'я...

Як думаєш ти, легко то менi

Цю хвору ногу пiдiймати в стрем'я

I їздити старому на вiйнi?

А я ж весь вiк воджу в походи рать...

Ранiш закон... а потiм благодать.

(Пiдводиться).

Ну, то ходiм подивимось, чи вчасно

Будови йдуть, що почали торiк.

Так, мнiше,- треба воювати вiк,

Щоб збудувать єдиний храм прекрасний.

Всi йдуть праворуч.

II

Раптом чути смiх i дiвочi голоси, i на лужок вбiгає Єлизавета в супроводi кiлькох сiльських дiвчат. Єлизавета кидається до батька, а дiвчата спиняються замiшанi бiля мармурового лева, дивлячись на нього.

Є л и з а в е т а

Добридень, тату!

(Горнеться до батька).

Я р о с л а в

Зiронько моя!

Де ти була, чим бавилась, дитино?

Є л и з а в е т а

З дiвчатами на Угорськiй горi

Збирали квiти, у Днiпрi купались.

Я р о с л а в

(голублячи її).

Гуляй, гуляй, дiвчаточко моє,

Короткий вiк дiвочий, люба доню.

Одне тобi я можу обiцять:

Хоч доведеться мужа роззувать,

Але з колiн пiднiмешся в коронi.

С и л ь в е с т р

Найкраще всiх корон твоя дочка

Премудростiю книжною сiяє.

I поки ти на Чюдi воював,

Вона навчилась з Грек перекладати

I вже читає грецькi письмена.

Я р о с л а в

Чи правда це? Розумнице моя!

Хiба тобi так Греки до вподоби?

Є л и з а в е т а

Але ж у них - ти сам менi казав -

Усi земнi премудростi сокрито.

То хочу я побачить, чи не знав

Якийсь мудрець такого заповiту,

Щоб утворився спокiй на землi

I люди мудро, як в раю, жили.

С и л ь в е с т р

Премудрiсть ця в ученiї Христовiм.

Я р о с л а в

Христос сказав - несу не мир, но меч...

Нi, друже мiй, нема шляхiв готових,

Щоб давнiй грiх зложити з людських плеч

I мудрий рай тут на землi зростити.

Береться мудрiсть не iз заповiтiв,

А iз шукань i помилок гiрких.

А щоб людей добру призвичаїти,

Чимало князь голiв стинає злих...

Бо кроткий вiк без кровi не создать,-

Ранiш закон, а потiм благодать.

Людей учу я страхом i книжками,

Але i сам я у людей учусь.

Бо мудр народ, i житиме вiками

В трудах i битвах вихована Русь.

В цю хвилину чути якесь рикання, а потiм дiвочий смiх i вереск бiля статуї лева.

Я р о с л а в

Що там таке? Чого це крик дiвочий?

Чого вони всi скупчилися там?

Пiди довiдайсь.

Дiвчата з реготом кидаються врозтiч. З-за рогу постаменту висуваються спочатку чиїсь ноги в чоботах, а потiм вся чорна фiгура бородатого монаха, що сiдає на лавi i протирає очi. Дiвчата смiються.

Д i в ч а т а

- Та який рудий!

- Дивись, дивись! патлатий!

- З бородою!

- Неначе лев! I рикає як лев!

С в i ч к о г а с

Киш, мокрохвостi! Вам чого тут треба?

(Пробує пiдвестись, але знову сiдає).

Бо як вхоплю... то голову зверну.

Ярослав та iншi наближаються.

Я р о с л а в

(суворо).

Хто це такий?

С и л ь в е с т р

Та це наш Свiчкогас! Списатель книжний.

Я р о с л а в

Що ти там робив?

Д i в ч а т а

Пiд левом спав. А це пiд головою!

(Показують чималий череп'яний плескуватий жбан).

С и л ь в е с т р

Упився знов, п'яниця безсоромний,

Сосуд скудельний! Я ж тобi казав:

Не доведи до бiсової чашi, Спинись на третiй.

С в i ч к о г а с

(жалiсно).

Господи, прости!

То чим би я лiчив, премудрий отче,

Як не було тут чашi, тiльки жбан...

С и л ь в е с т р

Опам'ятайсь, безумче! Встань пред князем

I не скверни брехнею язика.

С в i ч к о г а с

(схоплюється зляканий).

Прости мене, великий господине,

Не од вина, од мудростi охляв...

Я ро с л а в

Що ти верзеш!

С в i ч к о г а с

Єй-єй, великий княже!

Сам посуди, якщо вже на вино

I то якась потрiбна мiра, кажуть,

Щоб розум не пiшов кудись на дно,

Та що ж тодi казать про мудрiсть книжну,

Яка мiцнiша всякого вина!

Ось я писав, бач, книгу дивовижну,

Аж чую - в головi якась мана...

Свят, свят господь! Мерщiй вина хильнув,

Щоб з розуму прогнати цей туман,

Та надто вже малий попався жбан...

Бо не розвiяв мудрiсть навiсну,-

I з горя я заплакав i заснув.

Я р о с л а в

Ти правду кажеш - писано-бо єсть,

Щоб бiсеру свиням не розкидали,

То i тобi ж така довлєєт честь:

Якщо вiд книг глава твоя страждала,

Та щоб од мудростi не вилiзли власи,-

Iди на хутiр i свиней паси.

С в i ч к о г а с

Як то свиней! Але ж я божий iнок!

Не хочу я!

С и л ь в е с т р

Не слухався порад,

То i паси тепер свиней i свинок,

Коли святий не впорав вертоград.

Біографія

Твори

Критика



Читайте также