Смолоскип душі
Лев Воловен
Новий роман Р. Федоріва переносить нас у XII століття («літо 1187 і літа минулі»), у сповнений протиріч період феодальної роздробленості і князівських міжусобиць, воєн із чужоземцями та народних заворушень. Автор докладно розкриває взаємини князя і бояр, князя й простолюду, бояр і смердів, показує справжні підвалини могутності князівства — працю ратаїв і «рукомесних людей».
Зображуючи життя різних верств тогочасного суспільства, письменник оцінює їхню діяльність не лише з погляду інших сучасників, а й із позиції головного цінителя— літописця Івана Русина. Призначений на цю посаду князем Володимирком, Русин, проте, не став суто придворним співцем — цьому завадило широке розуміння державних інтересів та природна потреба говорити правду. Русин, отже, показаний у романі виразником інтересів та поглядів селян, ремісників. Розмірковуючи на сторінках свого «Хронографа» про походи князів і воєвод, захоплення нових земель, успіхи окремих груп бояр, Іван часто запитує: а що це дало простим людям — прикрасило їх життя, полегшило страждання? Саме врахування потреб народу — матеріальних і духовних водночас — є тим критерієм оцінювання своєї доби, що його виробив і неодмінно дотримувався Русин. Уже з цього погляду і якраз цією роллю в тогочасному суспільстві образ Івана Русина є свідченням своєрідного підходу письменника до зображення складних історичних перипетій.
Та ще важливішим у цьому плані є те, що автор не обмежився виведенням образу одного літописця. В «Отчому світильнику» їх два — Іван Русин і боярин Ян, син ремісника Чагра. Це не просто два типи людей однієї професії, але різного підходу до самої суті своєї діяльності — це два окремі світи, протилежні й ворожі один одному. Ян — князівський придворний співець у буквальному розумінні цього слова, захисник особистих інтересів князя та його найближчих прибічників, людина наскрізь своєкорислива й підла. Посівши важливу посаду «княжого печатника», він пише «власну» історію, в якій оббілює свої чорні діяння, всіляко вигороджує князівські злочини.
Таким чином, у творі Р. Федоріва маємо справу не лише з протиставленням типу князь — народ, князь — митець (як, скажімо, в історичних романах С. Скляренка чи П. Загребельного), а й із новою антитезою в цьому ряді: Літописець — і літописець, дальшим логічним розвитком якої є неминуче зіткнення правди й користі, краси і підробки під красу, чистоти й підлості. Явне воно чи приховане, але зіткнення це жорстоке й безкомпромісне, бо ж ідеться для обох літописців не лише про принципи оцінювання тогочасного, а й про те, якими постануть діяння їхніх сучасників у майбутньому. А злочинним діячам особливо хочеться вийти благородними й чистими перед лицем нащадків.
Своєрідністю авторського бачення й розуміння видатних історичних постатей позначене трактування характеру Ярослава Осмомисла. Могутній «галицький волостелин» зображений у творі людиною, що веде жорстоку боротьбу не лише з зовнішніми й внутрішніми ворогами (правителями інших країн, сусідніми князями, боярами), але й не менш уперту — із самим собою. Легко й просто було б показати Осмомисла розумним і владним князем, а його невдачі пояснити підступами бояр чи невмінням знайти опору в народі. Р. Федорів іде складнішою, ще не второваною, але єдино правильною стежкою. Він шукає першопричин поведінки Ярослава в самій його натурі (зважаючи, звичайно, на її суспільно-історичну обумовленість). Письменник вдало розкриває роздвоєність душі галицького князя, зростаючу різницю між поглядами князя і людини. Обумовлена в значній мірі особливістю виховання (в юнацькі роки «наслідник стола» багато читав, а згодом відчув на собі вплив правдолюбця Івана Русина), ця різниця все ж випливала з самої суті князівської влади, інтересів феодального суспільства. Князь міг іноді не рахуватися з потребами бояр, налякати або й знищити когось із неугодних придворних, але він ніколи не міг врахувати насущних інтересів народу: надто вже глибокою була прірва між князем, державою і простими людьми.
Закономірним показаний і фінал діяльності Ярослава: позбавлений будь-якої підтримки народу, втративши єдиний зв'язок із ним — Настуню, доньку Чагра, князь перестав бути грізним для бояр, став знаряддям у їхніх руках.
Якщо для представників пануючого класу головним є інтерес держави та власна вигода, то для кращих людей із народу характерна безкорисливість і дух творчої відповідальності за свою працю. Якраз такими рисами наділені старий Чагр, його син Василько, Добромир та Ігнат Соколяни й інші прості люди — дереводіли, каменотеси, майстри своєї справи. З теплим співчуттям, неприхованою симпатією змальовує письменник образи цих людей, показує їх незавидну долю і ту важку боротьбу, яку вони ведуть в ім'я утвердження своєї волі, незалежності від бояр чи князівських посадників, права займатися працею, до якої лежить душа. Кривджені князями, боярами, придворними, змушені тікати, зрікатися власного імені, скуштувавши навіть гіркоти становища підневільних «робів», ці люди не втратили найголовнішого: любові до інших людей, віри в їхню порядність, у кінцеву перемогу правди. Повернувшись знову у вільний стан, вони розгинають спини, розправляють крила багатої фантазії і творять мистецьки довершені речі. Так стає знаменитим майстром різьби на камені Добромир Соколян, а його син Ігнат — визнаним скульптором, так виявляє в собі талант архітектора Чагрів син Василько. Так історична правда в переплетенні з правдою художньою приносить успіх письменникові в об'єктивному, з чітких класових позицій поданому відтворенні далекої епохи.
Багатство й різноманітність народних типів поється в автора «Отчого світильника» з глибиною зображення й психологічною вмотивованістю їхніх вчинків. Часто письменник вдається до різких, зовні неочікуваних поворотів у поведінці героїв, але ці повороти вмотивовані внутрішньо — логікою обставин і характерів. Таким сприймається розрив Доброніги із своїм чоловіком-лихварем — вирішальний крок, який готувався роками поневірянь і постійного невдоволення жінки своєю роллю безплатної служниці та нечуваною жорстокістю чоловіка. Так само повільно, але невпинно визрівало рішення старого Чагра покарати сина Люта — безсердечного здирника, який, до того ж, став ще й зрадником Галича. Подібним чином змальована гостра боротьба в душі Ярослава Оамомисла між почуттям батька й споконвічним звичаєм про успадкування влади старшим сином, з одного боку, — і тверезим розумом князя, який знав, що бездарний і байдужий старший син Володимир прогайнує державу, так важко будовану батьком і дідом; а щоб цього не сталося, треба умертвити сина. І в ремісника Чагра (який був керівником повстання галицького простолюду супроти князя Володимира), і в князя Ярослава перемагає обов'язок над родинним почуттям, суспільне становище й державний розум над мукою батьківської совісті.
Змалюванням такого драматизму і складності долі героїв письменник дає можливість читачеві ще глибше усвідомити складність самої епохи, напруженість у відносинах між різними суспільними групами і вміння частини людей піднятися над буденними клопотами, сягнути вище власної користі й своїх класових інтересів і знайти в собі силу турбуватися інтересами державними, суспільними. Якраз у такі періоди був особливо відчутний той неоднаковий зміст, який вкладали в саме поняття «отча земля» представники різних груп феодального суспільства. Для князя «отча земля» означала межі його держави, для бояр — нові землі з холопами й «робами», для ремісників і холопів — священне місце, полите власним потом і кров'ю, яке треба до скону захищати від посягань чужинців. Рідна земля, рідне місто в уявленні вільного простолюдина — це насамперед люди, які живуть там, їхні насущні інтереси. Саме про робітних людей турбується старий Чагр, якого обрали своїм ватажком галицькі повстанці, а згодом віддає себе в руки князя Володимира, щоб ціною власної смерті врятувати життя невинних людей. В силу своїх можливостей захищає інтереси селян та ремісників донька Чагра Настуня — дружина князя Ярослава. І за це, по суті, стає жертвою боярської змови й гине на вогнищі.
Поруч із ростом народної свідомості Р. Федорів показує, як в обстановці зростаючого феодального роздроблення в окремих людей визріває думка про доконечну потребу єдності всієї Руської землі. Надто мало цих людей, дуже слабкий ще їхній голос, важко доходить їхнє переконання навіть до розумних правителів типу Ярослава Осмомисла. Та важливе те, що вже тоді були такі люди, як літописець Іван Русин, для якого рідна земля — це не Галич, Київ чи Володимир, а вся Русь — від західної межі до східної, від Галича до Суздаля. Саме цю ідею єдності всіх руських земель проводить літописець у своїх творах «Сад» та «Хронограф», якраз вона є однією з найголовніших у романі Р. Федоріва.
Письменник досить часто цитує обидва ці твори. Крім враження більшої історичної достовірності, наведення уривків із давніх літописів певною мірою сприяє ідейно-композиційній стрункості роману. Читач бачить події далекої минувщини очима її сучасників і в той же час ознайомлюється з кваліфікованою оцінкою цих подій, що її дає видатний літописець та мислитель. Крім того, цитати з «Саду» чи «Хронографа» з їх стислою передачею фактів є нерідко своєрідним «замінником» того історичного матеріалу, якого «не вистачило» письменникові. Проте надто вже щедре використання досить об'ємних літописних уривків (особливо в прикінцевих главах роману) інколи призводить до порушення рівноваги між ними й авторським текстом і негативно позначається на композиції цих розділів. Подібне можна сказати і про постійне чергування глав «із літа 1187» та «з літ минулих». І хоч ця своєрідність композиції з перегуком десятиліть (чи навіть століть) має своїх попередників (наприклад, «Диво» П. Загребельного), все ж варто було чергувати «сучасні» й минулі події чіткіше, за якимись послідовнішими часовими принципами. Бо для недостатньо підготовленого читача важко сприймати спочатку «сучасне» в житті героїв, потім давно минуле, тоді минуле і т. п.
Усе це дрібні, часткового порядку недоліки, які не мають визначального впливу на весь твір із його широтою охоплення епохи, намаганням автора (хоч і не скрізь однаково відчутним) виявити соціально-економічні причини вирішальних подій, заглибленням у людські долі, відшукуванням першопричин поведінки героїв. Та не лише ради цього здійснював письменник подорож у далеч сталіть. Головна причина його звернення до історії стисло сформульована в самому заголовку твору. Отчий світильник — це своєрідний смолоскип душі кожної справжньої людини, який вона бере з рук батьків, запалює від чистих діянь свого роду, освітлює ним власну життєву дорогу, а потім передає своїм дітям. Якою б важкою не була ця дорога, але з отчим світильником життя людини стає повноцінним, бо в ньому сфокусовані найславніші традиції всього народу: любов до батьківської професії і рідної землі, готовність пожертвувати найдорожчим заради інших. Із цим світильником душі успішно долали життєві крутосхили Іван Русин, старий Чагр і його син Василько, Добромир та Ігнатій Соколяни й багато інших чесних трудівників рала, сокири, різця чи пера. Ті ж, хто не зумів чи не схотів брати в дорогу отчого світильника, блукали нетрями низьких пристрастей і роз'їдаючої своєкорисливості, продавали самих себе і своїх найрідніших тому, хто дорожче заплатить. А в кінці гинули від запізнілих мук совісті чи від рук своїх же заздрісніших, ніж вони самі, слуг. Так покінчив із собою лихвар Лют, так безчесно загинув продажний князівський співець Ян, не зазнавши людської поваги і визнання свого таланту, така ж доля чекає кожного, хто знехтує батьківським світильником, — ніби застерігає письменник. Отчий світильник ми розуміємо також як єдиний засіб міцного зв'язку поколінь, без якого було б неможливе успадкування здобутків своїх попередників, а, значить, і саме існування народу.
Л-ра: Прапор. – 1977. – № 4. – С. 98-100.
Твори
Критика