Роман Федорів. Знак кіммерійця
(Уривок)
Рано-вранці баба Явдоха винесла з-під повітки п'ять нових глеків і поклала на дошці, аби сушилися. На вологих боках глеків лишилася ворожба бабиних долонь; вона, ворожба, була схожа на мереживо капустяних листків, що відбивалися на хлібах, які колись випікала моя мама.
Баба Явдоха постояла перед хатою, по пташиному поглипуючи то на сонце, що викочувалось на сині плеса кримського неба, то на глеки, котрі жовтіли червневими динями. Подумавши, притрусила глеки лопухами.
Потім пішла до хвіртки.
Стежка кривульками збігала вниз мимо мовчазної дробарки, мимо голубої ятки, в якій торгували морозивом, виноградним соком і горілкою на розлив, мимо череди курортників, що, обгалунені сонцем, розімліло лежали на пляжах, вистелених рінню.
Баба Явдоха йшла до моря...
Звідси, з горба, де на околиці Коктебеля причаїлася у садку її приземкувата хатина, мені було видно, як баба Явдоха нипала крайкою прибою на границі моря і суші; згорблена, вона здалеку нагадувала велику сіру чаплю, що на розсипах ріні видзьобувала усяку морську живність. Але я знав: бабу не обходять ані виплеснуті на берег краби, ані веселкові камінчики, що їх залюбки збирають на коктебельських пляжах літники; вона повнила свій кошик бозна-звідки принесеними хвилею кореневищами і трісками. Цього скарбу на її подвір'ї поназбирано цілі купи: він сушився на даху повітки і на осонні коло хати, й навіть на кам'яній огорожі, що фортечним муром обступала зусебіч бабині статки.
Вчора, помітивши біля повітки чималу гірку кам'яного вугілля, я докоряв старій, що не мусить мозолитися з морськими трісками, бо палити й так має чим.
— Ет, що ти розумієш,— фиркнула стара.— Тріски потрібні мені для випалювання глеків. Морські дрова, голубе, дарують глекам дзвінкий голос і пошум хвиль.— І ніби для підтвердження того, що сказала, баба підхопила свій глек й притулила горловиною до мого вуха.
— Правда, співає? — спитала, і при цьому очі її не по-старечому весело поблискували.
— Шумить, як у мушлі,— відповів я.
— Тож-то і є... Глина, голубе, без вогню мертва. А вогонь є лісовий, степовий і морський, і кожен з них має свій голос. Я люблю морський вогонь,— і з ддброго дива тицьнула мені в руки глек.— Візьми-но пам'ятку від старої. Такого у цілому світі не розшукаєш. Не роблять тепер...
Справді, подібних глеків не здибаєш ані у фірмових магазинах столиць, ані навіть в Опішні, ані на Косівській торговиці. Майже на палець грубі, важкі і незграбні, вони формою нагадували старожитні піфоси, тільки, певна річ, дрібніші. Баба, перейнявши науку в давно вимерлих гончарів, не цяцькувала свої витвори візерунками і не обливала їх боки поливою. Єдиними прикрасами глеків були зморшки її долонь та закоптілі язики полуменю. Тим-то вони, мабуть, і приковували до себе очі. Від них віяло незбагненною далечінню і сивою старовиною.
Вперше я їх побачив учора вранці у двох коктебельських хлопчаків,— вони розхвалювали свій товар між пасажирами на автобусній станції. Але поки я розплачувався з таксистом, поки виймав з багажника валізи, хлопчаки встигли розпродатися. Вони сиділи в посіченому сонячними променями затінку акації і діловито розгладжували на камені пом'яті карбованці. Правду кажучи, я пошкодував, що жодний з піфосів мені не дістався, а тому підступив до малих крамарів і поцікавився, хто у Коктебелі гончарує. Хлопці зміряли мене з ніг до голови, обмацали поглядом мої валізи, покрівець з вудлищами, доньку мою Оксану, що вертілася як дзига, розшукуючи навколо вимріяні кримські пальми й кипариси. Аж потім один з них, капловухий і, видно, трохи старший від колеги, сказав:
— Того, що горшки ліпить, уже нема. Але ми за тиждень могли б вам настачити скільки треба. Скажіть лишень, де будете літувати?
Літувати? Він сказав "літувати"?
Я усього міг сподіватися на цій просоленій морем землі: міг побачити позеленілі від старості мусульманські мечеті і порослі споришем тісні дворики медресе; міг наслухатися правічних переказів або надибати на старій Судацькій дорозі піДкову запорозького скакуна, бо Крим — це дивовижна і до кінця прочитана книга. Та мені й не снилося почути отут слово "літувати", яке в Карпатах пахне димом полонинських ватр, цвітом зірваного на Йвана купала зілля і парою щойно звареної кулеші. Тому нічого дивного не було, що я мало не кинувся обнімати краянів.
— Мой, неборєта,— сказав їм,— та ви, чую, гуцулами будете? Капловухий продавець піфосів заперечливо крутив головою.
— Але де,— мовив статечно, а в кутиках губ, потрісканих від сонця і морської води, гвіздочками пробивалася усмішка.— Ми, абисте знали, пірати із Сердалікової затоки. А гуцулами називали наших родичів.
— Ов, а то чому — називали?
— Бо давно переселилися з Гуцулії, — і хлопець показав рукою на захід.— Тепер люди забули, звідки ми... Усі покримчилися.
Потім я довідався від Оксанки, яку, до речі, "пірати" із Сердалікової затоки нарекли невідь за що Золотою Тріскою і зачислили матросом на свою галеру, що капловухого кличуть Чорним Іванком, а меншенького, в котрого очі із зеленкуватими крапелинками,— Чорним Петром. Щоправда, чорними вони були тільки в своїй уяві, бо їхні обличчя, стрижені голови, голі спини й ноги — печені і перепечені спекою — швидше були попелясті. Зрештою, не в кольорі суть. Нічого золотого нема і в моїй донечці, одначе вона стала Золотою Тріскою. Тут давалося взнаки Чорне море, тут виколисувалися Грінові романтики і десь тут перечікували бурі генуезькі пірати.
Я признався покримченим краянам, що поки що не знаю, де буду з родиною літувати. Треба напитувати якесь помешкання.
— А до баби Явдохи підете? — відразу нараяли мені хлопці.— Вона, правда, мешкає під самим Кара-Дагом, зате там будете мати досхочу сонця, вітру й тиші.
Вибирати ми не могли, бо Коктебель у липні схожий на ярмарок. Мої нові знайомі в миг ока повантажили валізи на двоколісну тачку і рушили спершу сошею, а далі запорошеною вуличкою вгору.
Я тоді ще не знав, що натраплю на знак кіммерійця...
Знак кіммерійця висів на стіні у бабиній кухні між іконою Юрія Змієборця і великою фотографією молодого будьоннівця; фотографія, дарма що під склом, взялася по краях жовтими плямами, а Юрій Змієборець почорнів і полущився, тільки його спис золотився виразно. Біля будьоннівця святий муляв око, проте баба Явдоха шанувала їх однаково: рами обидвох знизу закосичила безсмертниками, а вгорі — вишитими рушниками. Косиці на рушниках лише вгадувалися, і коли б баба відчинила навстіж віконниці, то вони, може, на сонці й зовсім би поблякли; однак від рушників сіялася біла ясність, тим-то бабина кухня, невеличка, з одним віконцем, дебелою піччю та вузенькою постіллю, була привітна і якась урочиста.
Баба Явдоха стояла на порозі, прочинивши двері до хоромини, й, мабуть, ждала, щоб ми оглянули помешкання, а я не міг відвести очей від позеленілого ланцюга, на якому висіло чорне денце керамічної посудини. На ньому я запримітив силует риби, виведений, певно, ще на вологій глині. Я бачив, що суміжна кімната обставлена по-теперішньому: стояв тут круглий стіл, канапа із зеленим оббиттям, замість ікон на стінах металевими рамцями поблискували кольорові ритовини. У цій кімнаті, прибраній для приблуд-літників царював інший світ, новий, а в кухні — світ бабин, давній, і баба Явдоха чипіла на порозі, очікуюче опершись об одвірок, мовби на межі двох епох. Врешті я таки спитав господиню, що це за чорний черепок висить на ланцюгу між образом святого Юрія та фотографією будьоннівця.
— А хто його відає,— відповіла вона байдуже.— Висить та й усе...
Бабина бесіда ткалася співуче й протяжно — так говорять степовики на півдні України. Колись я здибав у рибальських хижках і в мазанках таврійських вівчарів такі ж поплямлені часом фотографії молодих будьоннівців і такі ж вицвілі рушнички.
— Якась оберега чи що? — допитувався я у баби.
Без її дозволу зняв з цвяшка ланцюг, поклав черепок, на долоню. Був він тягаристий, як шматок заліза, і, з усього видно, дуже давній. Гончареві старожитньому гончарний круг ще й не марився, бо денце він виліпив руками, подекуди лишилися заглибини від його пальців. Знак виведено невміло, якось по-дитячому. Проте давній майстер не полінувався дати рибі зябра і поплавці, схожі на крила, і навіть не забув уставити їй око; воно, кругле, зорило на мене загадково й скептично, гейби говорило, що див набачилося на довгому віку чимало.
— Може, й оберега,— легко пристала на моє баба Явдоха.— Я дістала її у спадок від баби своєї Мокрини, царство їй небесне. Дала мені небіжка перед смертю і мовила: візьми-но на щастя. А їй цю річ заповіла її баба. Ото й виходить, голубе, що крилата риба пливе в нашому роді з правіків... з глибокої ночі. Але щастям не наділяє,— сумовито посміхнулася.
Мене обдало жаром.
— Як це... з ночі? — перепитав, пригадуючи десь-колись вичитане, що якраз ніччю, мороком історики називають ті правічні часи, коли на півдні України і в Криму жив народ, відомий науці під іменем кіммерійці.
— А так,— не вміла пояснити баба Явдоха.— Дуже стара ця оберега... відколи наш рід — відтоді й вона. Так переповідала баба Мокрина, а їй — прародителька. І так з самого початку.
Це скидалося на казку, звабливу, сміливу, але таки казку. Бо коли був той початок? Хто скаже?
— Один бог знає, голубе. Уже тисячі років минуло з того часу, коли наш прадід уподобав оцю місцину,— торочила впевнено баба Явдоха, мовби тримала в скрині свій писаний родовід.
— Хочеш вір, хочеш не вір.
Я не повірив, та й ніхто на моєму місці не сприйняв би наповажно бабині оповіді. Зопалу почав було стару переконувати, що діди її, певно, переселилися до Криму з південних українських степів, або принаймні сюди міг забрести якийсь татарський бранець. Аби впевнити її остаточно, я став покликатися на... її мову, ікону, рушники.
— Говори, говори,— мовила замислено баба Явдоха.— Не хочеш вірити або коли не вмієш вірити, то й не треба. Як по правді сказати, то й сама я не дуже вірю. А так, не хочу... проганяю цю віру пріч од себе, розвіюю її, а вона живе в мені, як хробак у яблуці. Бо есе це: бесіда моя... рушники... ікони...— нанесене, молоденьке, або прийшло до нас із степів... або приплило морем... А ми були ще до цього.
Були...
— Смішно...— розводив я руками. Більше не мав що сказати.
— Тобі, голубе, смішно, а мене деколи від страху аж тіпає. Трапляється це місячної ночі... У місячні ночі з гір стікають потоки
срібла, пливуть місячні ручаї до моря, і море теж світиться розтопленим сріблом. Видовище... У такі ночі, чуєш, мені здається, що я живу отут тисячі літ... тисячі. І все тут бачу інакше, усе: дерево, зело під ногою, дороги, людей. Лише гори з їх ручаями срібла зосталися неру-шеними, прадавніми. І ще море...
Коли розповідала про це, то обличчя її зблідло, а голі руки посиро-тилися. Бабу, видно, таки справді лякала думка про її вічність.
— До лікаря б вам удатися,— порадив я несміливо.— Роки ж...
— Та роки... сімдесятка минула,— відповіла вона.— В тому-то й лихо, голубе, що лише сімдесятка, а я пам'ятаю... невиразно пам'ятаю, мовби це колись снилося і не снилося...— Вона замовкла, встромивши примружені очі в стіну. І здавалося, що стіна розступилася, зникла, перед старою простелилися виднокола, одній їй приступні і нею лише знані. Усі, хто чув цю бесіду в кухні, в моторошній тиші стежили за бабиним лицем. Навіть Золота Тріска сиділа каменем на валізі. Бабине обличчя мінилося щохвилинно: зморшки то розгладжувалися в усміху, то глибшали і чорніли в сумі.
Наша мовчанка бабу розбудила.
— То я й кажу, голубе, що отут... недалечко від моєї садиби, лежить рівне пустище... рівне-рівне як стіл... На тому столі ніхто не сіє і не плекає винограду... Будяки там розрослися,— повела баба Явдоха розповідь новим руслом.— Пустище татари тутешні назвали Тепсенем, по-нашому — Сковорідка. На тому місці город стояв... великий город... багатий. Давно це діялося, тепер з нього лише черепки зосталися. Ніхто й імені не знає... Я теж не знаю... зате чомусь мені видається, що пам'ятаю, як на цьому полі чужі люди... сторонські, не з нашого роду, закопали перший камінь. Мені тоді, виходить, уже було тисяча літ, а може, й дві тисячі. Бо наш рід, голубе, з ночі...
Я слухав її, і мене чомусь брав страх. Хто ж би при своєму розумі плів такі теревені?!
— Ет, таке мовите, Явдохо Іванівно,— сказав я старій.— Це у вас оживають легенди, перекази, просто розмови, можливо, ви наслухалися їх ще в дитинстві. Бо не можна, направду, виводити свій рід від прадавніх кіммерійців.
— Хіба я говорю, що походимо від якихось там кім... кінерійців? — огнівалася баба Явдоха.— Я кажу, що йдемо ми з тисячоліть... разом з цією рибою,— стояла вона вперто на своєму.— А легенди всякі... казки... оповідні — то твоя правда. Живуть вони в мені, але живуть окро-мішно від ц ь о г о...— Вона взяла з моєї долоні ланцюг з керамічним денцем, погладила його і несподівано спитала: — Ти не віриш-таки? Гадаєш, старій Явдосі потемніло в голові й вона меле казна-що? Але поясни мені тоді, що ц е, цей знак риби, га? Звідки він у нашому роді?
Вона стриміла передо мною висока, насуплена й очікуюча. її кряжиста постать, дублене на вітрах подовгасте обличчя з різкими рисами, її очі, великі й темні, як достиглі сливи, її кулачкуваті червоні руки — усе те дихало дивовижною, як на її вік, силою. Ненароком зиркнувши бабі у вічі, я аж затерп, аж дух мені перехопило, бо помітив у її чоловічках невисловлену, заглиблену печаль і якусь затаєну мудрість. По спині забігали мурахи. Мені видалося, що стою над криницею, люстерко якої поблимує так глибоко, що його не можна виміряти ніякими метрами. І тут я мимоволі починав вірити, що баба Явдоха живе зі своїм родом на оцьому коктебельському горбі ціле тисячоліття.
— Дивне все це,— спромігся я сказати бабі.— Дивне і незрозуміле.
— Ще яке дивне, голубе,— зітхнула стара. І мовби повернулася у свою старість, бо постать її враз поникла і згорбатіла. Вона повісила оберегу на цвях, показала на кімнату,— розташовуйтеся, мовляв,— і вишкандибала надвір. "Пірати" з Сердалікової затоки привезли тим часом тачкою жовтої глини з недалекого, мабуть, глинища. Баба Явдоха присіла перед повіткою на камінь і заходилася готувати заміс. Мені було видно, як її пальці намацували в глині камінці, як вона між долонями, мов колосся перед жнивами, розтирала кожну грудку. Капловухий пірат Іванко Чорний по дорозі сюди повідав, що баба Явдоха замолоду глеки не випікала, бо ходила в радгосп на роботу. Аж коли дали пенсію і дні її нараз побільшали, вона пригадала, що на горищі лежить гончарний круг її матері, яка зрідка виточувала на цьому горнці миски для власного вжитку. Грошей, коли сказати чесно, багато не потребувала: пенсію приносять їй добру, виноградарську, на дітей не витрачається, бо не має їх і не мала ніколи. її чоловік, молодий і красивий, не повернувся з громадянської війни, а іншого не полюбила. Гончарство було для неї тільки забавкою.
Чорний Іванко був у курсі всіх бабиних клопотів. Про знак риби на глиняному черепку ми з бабою цієї днини більше не згадували. Однак він мучив мене і на пляжі, і в гамірливій їдальні, і навіть як прогулювався узбережжям попід навислим Кара-Дагом. Тепер я мав доволі часу подумати над таїною глиняної обереги. Була то звичайна знахідка, яка поступово ставала родинною реліквією? Але що ж тоді означають химерні бабині бесіди? Звичайнісінька казка? Ну добре, але пощо бабі Явдосі її вигадувати? А коли взяти й повірити в неї? І чому б, зрештою, не повірити,— генетика он що каже. Хіба містичним або фантастичним буде припущення, що, приміром, гени пам'яті передалися у спадок цій старій жінці від минулих поколінь? Як мало ми ще знаємо себе.
У задумі я й не помітив, що стежка добігла до Жаб'ячої затоки. Море тут зеленіло тихе і прозоре, не те що біля коктебельського пляжу. Тільки вряди-годи його спина здригалась, і тоді з глибин вигулькувала біла хвилька і мчал ас я навкоси через усю затоку. Коло берега пустунка вдарялась об рінь і ставала білим шумовинням. Баба Яв-доха, може, сказала б, що все на цьому світі обертається в шумовиння. Часові непідвладні тільки море і гори, бо вони лишилися незмінними, такі, як перед тисячоліттям, коли бабин рід лише спинався на ноги. І ще прагне вічності випалена в гончарному горні глина, отой черепок із знаком риби.
Так сказала б баба Явдоха...
Надвечір'ям баба Явдоха віщувала:
— Уночі дощ буде.
— Звідки, бабцю, знаєте? — прискіпувалася до неї Золота Тріска.
— Он ту головату гору бачиш? — показала стара на вершини Кара-Дага.— Святою цю гору називають, бо ніби на ній якогось татарського святого поховано. Так ось... Свята гора хмари родить, дощ...— І почала вносити до повітки висушені за день морські дрова.
Вночі справді пустився дощ. Громи лускали поблизу лунко і страшно, немов розколювались на друзки кам'яні велети Кара-Дага. Крізь шпаринки зачинених віконниць у кімнату залітали пера блискавиць.
А вранці, мовби й не було громової ночі: знову сміялося сонце, знову море дихало вологим літеплом, а біля моря на чорному паску ріні, де краялася границя між водою та суходолом, баба Явдоха збирала до свого кошика виплеснуті хвилею тріски. Я теж лаштувався іти до моря, коли це Оксанка покликала мене в бабин садок.
Дівчинка стояла біля кам'яної загорожі. Рот мала напханий зеленими сливами — аж сльози капали з очей. Вона, одначе, на сльози не зважала, тицяла пальчиком у рівчак, вижолоблений у глині нічною зливою, і пританцьовувала:
— Ara-ага, я щось знайшла!
У рівчаку лежала бронзова сокирка, а поруч неї — купка чорних черепків. Я підняв один уламок, оглянув. Було це денце горщика, на тильному його боці виднівся вже знайомий мені знак риби. Я мало не скрикнув з подиву, мимохіть розшукав на морському березі постать Явдохи і подумав, що є на світі ще одна сила, непідвладна часові. Ім'я тій силі — людина.
Вечір у Коктебелі — добрий ткач. Він спершу розсотує нитки сірі, на горах зачерлені призахідними сонячними променями, а вже згодом сіру основу переплітає синьою і чорною пряжею. Вечорова паволока тчеться легкою і прозорою. У цій прозорості дихається вільно, глибоко, очі звикають до темряви поступово; коли споглядаєш селище з вишини подвір'я баби Явдохи, то ще довго впізнаєш і прямі вулиці, і покручені між ними завулочки та стежки, 'будинки і повітки, що червоніють у садах череп'яними дахами, і навіть брезентів, якими запопадливі "дикі" курортники понакривали свої "волги" та "москвичі". Оці куполи, білі від сонця, схожі на погашені парашути, вперто не скоряються ткачеві, якому ніяк не вдається заснувати їх своїми барвами, але минає півгодини, і вони таки здаються: усе навколо поринає в густу чорну темряву. Мерехтливі електричні вогні — де разками, а де розсипаними купами — скидаються серед моря пітьми на засвічені бакени.
Сьогоднішнього вечора я не сподівався гостей, та й не маю ще в Коктебелі знайомих, окрім хіба двох "піратів" з Сердалікової затоки, але хлопці, набігавшись за день, сплять, певно, мов після маківки.
Сплять?..
Чорні "пірати" негадано вигулькнули з пітьми на освітлений п'ятачок перед бабиною альтанкою, де ми вечеряли. Баба Явдоха була вже розтулила рота, щоб лайнути вечорових приходьків, коли це з-поза їхніх спин видріботів чоловічок у пенсне, білому кітелі та в білих парусинових черевиках. Був він од сили на голову вищий від своїх провідників, лисий, у руках теребив солом'яного бриля. Руда борідка, навколо уст біла, немовби чоловічок щойно перехилив гладущик сметани і забув витертися, випиналася гострим клинцем уперед і надавала йому вигляду старомодного архіваріуса. Втім, він міг бути професором або й академіком...
Поки гість вітався з бабою Явдохою, Чорний Іванко шепнув мені на вухо, що це Теофан Петрович Яричевський, людина добра і тямуща, "майже історик", бо всі вчені, наїжджаючи розкопувати місто на Тепсені, радяться з ним і зважають на його думку. Зачувши про Ок-санину знахідку в бабиному садку, він забажав оце її оглянути.
Баба Явдоха припрошувала гостя до столу. Він раз по раз вклонявся їй, тиснучи капелюх до грудей, Г вперто відмовлявся:
— Спасибі вам, Явдохо Іванівно, я теє... вже повечеряв.— Голос мав тонкий.— Тут ось... хлопці кажуть: ваші квартиранти на старожитності натрапили... І я того... хотів би... ви знаєте, що я...
Баба Явдоха зовсім не брала його відмови до уваги:
— Все знаю, Теофане Петровичу.— Широкою долонею поцупила гостя за плечі і майже силоміць посадила до столу.— Вечеря ваша, Теофане Петровичу, звісно яка: пенсіонерська, тобто парубоцька, бо нікому вам зварити.
А в мене картопелька гаряча з огірочками,— і тицьнула йому в руки виделку.— їжте. Череп'я Оксанчине лихий не візьме, підожде.
— Хіба я що? Можна й так... Тільки в мене саме невістка і син Вадя гостюють. Варять...— невгаразд відбивався Яричевський. Смішний він був якийсь у своїй сором'язливості, смішний та оригінальний, бо в наш час не так уже й часто здибаєш пенсіонера, якому б сором'язливість в'язала на язику гудзи. Тому Яричевський мимоволі подобався.
Після вечері, коли я поклав на стіл нашу вранішню знахідку, Теофана Петровича мовби підмінили. Від його незграбності, недомовлених, обірваних фраз не зосталося й знака. Треба було бачити, як обережно і старанно він зчищав глину з черепків та бронзового топірця. Мені явилася зовсім інша людина, і ця людина, задивлена в старовину, мабуть, добре знається на ній, бо по хвилі Теофан Петрович сказав:
— Це, як бачите, пам'ятка епохи бронзи. Кераміка ліпна... з ялинковим гребінчастим орнаментом. Як могли, так і робили,— задумливо водив він сухими пальцями по глиняному візерунку.— Подібні речі трапляються повсюди... є вони в Криму і на Керченському півострові. Торік такі фрагменти викопали з кургана поблизу селища Кам'янки. Наш пращур, добродію, безнастанно стукає у наші двері і ніби нагадує: гляньте, я теж мав золоті руки.
— А що ви скажете про знак риби на денці? — поцікавився я.
— Я сам про це думаю,— замислився він.— Подібного знака на кам'янських знахідках не запримічено.
— Може, це власний знак гончара? Якість і честь реміснича, очевидно, в старовину теж цінувалися над усе.
— Може бути,— погодився Яричевський.— Науці відомо, що старожитні майстри іноді витискали свої тавра, а то й імена, наприклад, на вушках амфор. Але в цьому разі, добродію,— засумнівався він,— знак риби міг означати й щось інше, глибше. Може, це божество племені, родовий символ достатку або знак роду? А ви як гадаєте?
Якось незручно мені було признаватися старому, що таємничий знак риби сьогодні вранці я свавільно приписав напівлегендарному кіммерійцю. Тому промовчав, боячись постати в очах Теофана Петровича занадто великим фантазером. Розгадувати всілякі знаки, класифікувати кераміку, визначати її вік — це його покликання, бо він або археолог на пенсії, що добуває віку на березі моря, або принаймні вчитель-історик. Звичайно, шкода, що баба Явдоха поспішила випровадити з подвір'я чорних "піратів", вони б розказали мені, коло чого ходить цей полотняний дідок.
— На жаль, я неук в археології,— признався згодом старому.— Інша річ — ви... Виджу, знаєте її і любите.
— Що ви сказали? — перепитав.
— Кажу, що любите археологію.
Теофан Петрович довго дмухав на своє пенсне, ще довше витирав його хустинкою.
— Бачите,— промовив нарешті,— "люблю" — це не те слово. Археологія, висловлюючись високим штилем,— моє життя. Але ж про життя не говоримо, що ми його любимо, ми просто живемо.
— Коли так, то життя, мабуть, прожили велике. Сподіваюся, вам випадало робити цікаві відкриття?
За цим разом він не витирав пенсне, хоч і без цього не квапився з відповіддю. А може, пригадував давно призабуту свою славу? А може, вагався, чи варто зі мною, чужим і незнайомим, розмовляти на цю тему?
— А були... були, добродію, відкриття,— таки відповів Теофан Петрович.— Власне, лише одне. Я зробив його у той день, коли пішов на пенсію.
— Не розумію, вибачте...
— Для цього, щоб зрозуміти, треба прожити життя. Я його прожив... прожив і якогось дня озирнувся, а за плечима... Словом, добродію, ви приймаєте мене не за того, ким я є насправді, а за того, ким хотів би бути.— У грудях старого журбилася ціла ріка гіркоти, вона хлинула й на мене, обдавши чужим жалем. Ріка, видно, нуртувала у ньому роками, а може, все життя, він замуровував її в кам'яні береги, соромлячись людського глузування, а тут мимоволі прочинив шлюз... прочинив і схаменувся: — Вибачте, що я... уже пізній вечір. Піду... Якщо дозволите, то знахідку вашу "заберу... фахівцям покажу...— закінчив знову уривчасто і недоладно.
Я здогадувався, що припадком торкнувся його рани.
— Думаю, ви не образилися на мене, Теофане Петровичу,— сказав я, допомагаючи старому складати в бриль черепки.— Я направду думав, що ви археолог або вчитель-історик. У цьому ж нічого злого нема?
— Боже спаси,— замахав він руками.— Яка тут образа... Скоріше — навпаки... Мені було приємно... Я колись того... снив археологією... Сни, на жаль, не збуваються.
Тепер я починав розгадувати його смуток.
— І дотепер шкода вам снів, які не збулися?
— Так,— зітхнув Яричевський.
— Але ж на археології світ клином не зійшовся?
— Е, ні, добродію. Світ часом таки сходиться на чомусь або на комусь одному: на жінці, яка має народити вам дітей, на матері, бо іншої вибирати нам не дано, на мрії, котрій хотіли себе посвятити.
— Можливо, що клин справді існує,— погодився я з ним.— Але чесно прожити життя — це також щось значить. Тим більше, якщо людина жила не тільки для себе. Чого ж тоді нарікаєте на пустку за плечима? Можливо, це стернище, поле, на якому люди скосили жито. А з того жита — хліб...
— Ет,— старий Яричевський нетерпляче махнув рукою,— красні ваші слова, добродію. Точнісінько мене так вговорювали в двадцятих роках, коли зеленим юнцем повернувся з громадянської. Викликав якось старий матрос Якушкін, пообзирав мої шабельні рубці та й каже: "Затяглися, Теофашка, фронтові рани, тепер, брат, засукуй рукави і гайда копати фундаменти під нове общество. Печи хліб"... А я снив археологією. Але що поробиш — хліб людям потрібний. Без археології люд проживе, а без хліба... Може, треба було наполягати, бо рити котлован усякий може. А до археології не в кожного серце лежить.
— То був час, який потребував чесних, відданих молодій республіці людей,— хотів я зупинити Теофанове колесо.— Невже жалкуєте... Не йму віри... До того ж, ви таки пекли хліб для людей...
—
— Атож, я жив для людей... але для людей я працював з обов'язку. Цього, добродію, для громадянина соціалістичного суспільства замало. Справжній хліб, смачний і пожиточний, людина випікає для людей у той святешний день єднання обов'язку з покликанням.
Он що він має на увазі. Що ж, міркує він цілком слушно, хоч... хто бороййв йому постукати у двері своєї мрії? Хіба в двадцятих і тридцятих р #ах мало було цікавих археологічних відкриттів?
— Але хто ж таки винен у вашій біді, Теофане Петровичу,— допитувався я, маючи на увазі не так Яричевського, як теперішніх небораків, котрі проциндрують життя за столом обов'язку, забуваючи, що до всякого столу потрібне покликання і пан-талан.
Теофан Петрович сумно всміхнувся.
— Моя це, звичайно, вина. А чия ж іще?.. Коли ж опам'ятався — пізно: жінка, діти... Потім — війна, потім — роки. І...— Він підпер долонями обличчя і склепив повіки.
Чи я міг йому заздрити?
— Ну гаразд,— перервав я врешті мовчанку.— Ви певні, що коли б інакше склалася ваша доля і ви б пішли, як то кажуть, в археологію, то хліб ваш був би пожиточнішим?
— Не випада тепер про це говорити... Але мені чомусь видається, що місту на Тепсені я повернув би принаймні ім'я.
— Чому саме цьому містові, на Тепсені?
— Бо я ріс у Коктебелі, на Тепсені корівку випасав... Ще за моєї пам'яті стояли там дві будівлі... руїни... стіни викладені з каменю у "ялинку". Дивно і незвично. І пам'ятаю горбатого татарина Аліма — він розшукував на Тепсені скарби. Скарби татарин шукав, а знаходив кістки, порожні амфори і попіл... скрізь шар попелу, де не встроми лопату. Я змалку захопився там археологією, не відаючи, що то за штука. Мусив би якось віддячитися місцеві... Якщо бажаєте, добродію, я можу показати вам Тепсень,— запропонував він несподівано.
— Завтра?
— Чого ж?.. Тепер.
— Тепер? Увечері? Що ж я побачу в пітьмі?
Він знову всміхнувся, на цей раз усмішка світилася ясна, вона мовби підсвітила його обличчя зсередини.
— А там, добродію, вдень і дивитися нема на що. Рівне плато, що має понад двадцять гектарів, колюча суха трава, будяки та полин, засипані розкопки археологів, численні уламки кераміки шо^того-дев'я-того століть — ось і всі багатства Тепсеня. Зате в пітьмі побачите город, імені якого ще ніхто з учених не розгадав. Уявляти в темряві завше краще, ніщо не заважає. Ходімо, га?
Я погодився, бо не густо випадає нагода побувати в місті, яке втратило своє ім'я ще в той час, коли Київська держава лише народжувалася.
Баба Явдоха наказувала Яричевському:
— Глядіть мені, Петровичу, квартиранта назад приведіть.
Ми дерлися стежкою вгору, аж поки не вихопилися на плато. Якийсь час я стояв задерев'яніло, приголомшений темрявою: ніде ні вогника, ні згуку, ні подиху вітру. Ніколи досі не відчував себе такою мізерною піщинкою, загубленою серед безмежжя чорного океану, і ніде так зримо не переконувався у жорстокості часу, як на Тепсені. Бо порівняно недавно, усього перед тисячею років, на цьому місці клекотіло життя: випасали стада овець і кіз, плекали виноградну лозу, кохалися, торгували, народжувалися, умирали, вичиняли шкіри, сіяли ячмінь, лили скло, випалювали амфори і піфоси, мріяли... Словом, тут жили люди, багато людей: виноградарі, купці, патриції, раби, воїни, ремісники... Жили і зникли, мовби й не існували ніколи, навіть гробовищ після них не зосталося, бодай гробовищ... їхня доля — забуття, тиша безіменна, бо ж жодний археолог не визначив достеменно їхнього роду і племені.
Страшно ж як... і як несправедливо!
У мені кільчилося жадання заволати на все горло, щоб роздерти чорну тишу... воскресити місто. На щастя, вчасно схаменувся, воланням не поможеш. Для Тепсеня існує єдиний засіб повернутися із забуття — лопата археолога. З розповіді Яричевського я знав, що лопата археолога попрацювала тут немало: вчені мають уявлення про планування міста, розкопано підмурки декількох храмів, житлових будинків. І тільки ймення своє місто береже в глибокій таїні. Як знати, може, розгадати цю таємницю, властиво, мав Яричевський? Тепер я розумів його: він таки повинен був це зробити. Повинен... І таки правда, що він, бідака, не випік свого головного хліба, бо треба лупати скелі для будов, і треба зсипати в засіки жито, і треба сповняти сотні інших робіт, усі вони потрібні, але й важливо читати стерті сторінки історії, докопуватися до свого кореня.
— Про що думаєте, добродію? — Яричевський торкнувся мого плеча.
— Про плин часу, його жорстокість і про вас.
— Пусте...
Твори
Критика
