Становлення новеліста
Різні за художнім рівнем новели є у першій книзі Романа Федорова «Жовтнева соната». І якщо пред’явити до неї «великий рахунок», то навряд чи хоч одну можна назвати художньо довершеною, досконалою. Але майже в кожній з них є окремі образи, малюнки, сценки досить виразні, яскраві, які вказують на творчі можливості молодого автора, на те, що він має так звану «божу іскру». Автор щукає себе, невтомно, наполегливо, настроює свій ще досить нерівний, ламкий голос. І саме це приваблює у збірці Р. Федорова.
Приємно вражає плідне навчання в свого земляка — одного з найвидатніших новелістів світу Василя Стефаника.
Автор часто виступає дійовою особою новели, він слухає когось і хвилюється, вболіває за долю своїх героїв і щиро радіє («Жовтнева соната», «Зоряна»). Іноді герої розповідають самі про себе від першої особи («Син», «Господар вільхового гаю»). А буває, що автор і ліричний герой (оповідач) так злиті між собою, що важко відділити одного від другого («Щоб світило сонце»). Але навіть там, де розповідь ведеться явно від третьої особи («Коли народився Івась», «Стежки в життя», «Оленка», «У січні ромашки не цвітуть», «Під чужим небом»), виразно чується автор. Така активна авторська присутність, схвильованість, задушевність, радощі і вболівання приваблюють читача, він разом з автором починає переживати за долю героїв, проймається авторським настроєм, його симпатіями та антипатіями. Візьмемо, для прикладу, новелу «Жовтнева соната». Вже перші її рядки настроюють на м’який, ліричний лад — як своїм змістом, так і мелодикою, ритмікою:
«Йду вулицею рідного села, де не бував багато років.
Йду повільно і краплю за краплею п’ю чарівний запах рідної сторони, де у вечірньому повітрі перемішались пріла хвоя і розтоплена живиця, і пізній дим з димарів, і шум ялиць, що своїми кронами підпирають зоряне небо».
Відчуваєш, що так гостро сприймати специфічний запах Прикарпаття, «сп’яніти від радості» можна лише у хвилини найвищого душевного напруження, коли по-новому розкривається перед очима все знайоме, бачене і знане з дитинства. І, що дуже важливо, автор конкретними, виразними штрихами вмотивовує цей стан оповідача, який є цілком природним у даній ситуації. Оповідач разом з своїми односельчанами слухає чарівну гру на скрипці колишнього лісоруба Юрка Грималюка. Красень-легінь, покалічений у «графських дебрах», жебраком став. Тільки з приходом Червоної Армії Юрко поїхав учитися до Київської консерваторії і став талановитим артистом-скрипалем. «Жовтневу сонату» про своє життя грає Юрко односельчанам.
На контрасті будує Р. Федорів новели «Господар вільхового гаю», «Осіння казка». І хоча цей прийом (минуле і сучасне) є до певної міри шаблонним у нашій літературі, зокрема новелістиці, молодий автор зумів правдиво, психологічно переконливо показати душевні зрушення своїх героїв.
Та найбільше вдалася авторові, на нашу думку, новела «Зоряна». Поетично «ліпить образ» коханої дружини Йосип Конопчик. «Зоряна, знаєте, яка дівчина? Як намальована, бігме. Середнього росту, тоненька, як берізка. Сама смуглява, волосся, як вороняне крило, аж блищить. А очі під чорними бровами знаєте які? Голубі. Як проліски...». Так розповідає лісник молодому кореспондентові про одну з членів ланки Марти Коваль Зоряну Доркович. Дівчина після десятого класу не пішла до консерваторії вчитись, хоч і «у співанках кохається». Її до землі тягло. «Тепер вона уже на третьому курсі в заочному... І одночасно у ланці другий інститут здобуває...». Третій інститут в Зоряни — сімейний: недавно заміж вийшла за звичайного сільського хлопця. Цим хлопцем і є, як пізніше довідується кореспондент, колгоспний лісник — оповідач. Портрет молодої дружини в його любовному змалюванні переростає в узагальнено-пісенний образ трудівниці, яка і в праці, і в навчанні, і під час відпочинку — перша: «...Йосипові здавалось, що то не Зоряна, сама весна наша українська, гожа, надзвичайно тепла і вродлива, виплекана соками рідної землі...».
«Викристалізовується» в молодого новеліста і свій тембр розповіді. Новели він здебільшого розпочинає ніби з середини чиєїсь сповіді, у найбільш напружений її момент. Це допомагає авторові не тільки відразу ж створити в кожній новелі свій особливий настрій, а й ввести читача в гущу подій. У невеличкому творі «У полі береза стояла» цей настрій пісенно-журливий. Колишній воїн приїжджає на могилу свого бойового друга і веде з ним розмову — як з живим. Такий композиційний засіб не новий. Прикінцева розмова радянського розвідника з загиблою словацькою дівчиною Терезою в новелі О. Гончара «Модри Камень» лишається неперевершеною в нашій новелістиці. Ліричний герой новели «У полі береза стояла» пригадує перед могилою друга той запеклий бій з фашистами влітку 1942 року, коли на висоті 245 з роти залишилися вони вдвох. Несподівано похитнувся і впав на дно траншеї друг Петро — куля прошила груди. Через усю розповідь-сповідь проходить образ берези, як символ стійкості і безсмертя. Перед смертю командир передав другові проект сільської електростанції в рідному карпатському селі Грушки: «Хіба не знаєш, як важко жити в темряві?». А надвечір помер. Ліричний герой говорить: «Нині я прийшов тобі сказати, що люди назвали електростанцію... твоїм іменем...».
Перша в збірці новела «Щоб світило сонце» овіяна суворою задумою. Журливо-задумливий тон її переростає в оптимістичне, життєствердне: «Сонце таки зійде!» Речитативне звертання ліричного героя до сироти Степаника на початку і в кінці новели, повторення одних і тих же слів сприяють, як і в народній думі, ритмізації прози, її мелодійності.
«...Десь у лісі трембіта тужить. Чи знову когось жандармська куля прошила?
Десь у дебрі вітер пожежу роздуває. Це лісоруби дерев’яні склади підпалили.
Десь у зворі коні заіржали. Не гуцульські — поліцейські. Їх наче трави-листя з Станіслава та Коломиї понаїжджало».
Степаників батько Семен Орлюк не витримав наруги пана Збігнева Врони, вступився за побратима-лісоруба і за це був убитий. Конкретно-індивідуальні риси характеру героя переростають в народно-символічні: «Кров у ньому опришківська — бунтарська текла. Високий, наче явір над Черемошем, дужий силою, наче внук Чугайстра. Буйний вдачею, як вітер полонинський. Стрімкий рухами, як олень гірський. Такий був твій дєдьо, Степанику. І разом з цим — звичайний собі лісоруб, який не хотів «політикою бавитися», думав про те, як би в чересі побільше злотих принести, бо до гімназії мав намір тебе віддати».
Гострою напруженістю в розгортанні сюжету виділяється новела «Коли народився Івась...». Стефан Чадарі стріляє в радянського лейтенанта Івана Книша. На убивцю вказує радянському командуванню угорська дівчина Ірен. Полковник Деркач відповідає дружині Книша, щоб назвала щойно народженого сина Іваном — «як батька звали...».
Все в цій новелі ніби на місці. І в той же час чогось невистачає. Справа в тому, що молодий автор, надто вже телеграфною мовою передає події. Новела значно виграла б, якби він більше заглибився в психологію героїв. Взагалі, у багатьох новелах збірки помітні різкі, нічим не вмотивовані переходи від деталізованих, досить поширених описів до вже Надто телеграфних повідомлень і саме там, де за ходом подій, логікою розкриття характеру потрібна розгорнута картинка, яскравий малюнок.
В новелі «Син» молодий прозаїк часто порушує своєрідну манеру розповіді головної героїні твору Олексихи. Цей недолік відчувається і в інших новелах. У характерну розповідь ліричного героя раптом вривається чужа фраза, не «його» речення. В новелі «У полі береза стояла» оповідач звертається до загиблого друга надто вже по-книжному: «Життєві шторми кидали мене...». Так і в творі «Щоб світило сонце» звертання до Степаника: «дитино верховинська» випадає, на нашу думку, з ладу думок, настрою ліричного героя. Не вдалася молодому письменникові і новела «Під чужим небом». Початок — динамічний, яскравий. Проте далі — про поневіряння Василя Гулейчука під чужим небом Англії — написано ніби іншою, байдужою рукою. Більше попрацювати варто було б і над новелами «Господар вільхового гаю» та «Осіння казка».
Збірка «Жовтнева соната» свідчить, що Роман Федорів — обдарований новеліст. Він стоїть на правильному шляху, на шляху шукань свого голосу, свого почерку.
Л-ра: Дніпро. – 1961. – № 8. – С. 148-150.
Твори
Критика
