Роман Федорів. Турецький міст
(Уривок)
БАТЬКО СИНОВІ:
"...Я, може, не повинен тобі цього писати, Богдане, хай би воно зоставалося надалі моєю таємницею, та мушу висповідатися, що ні я, ні небіжка мама не хвалили твого наміру вчитися у політехнічному на енергетика. Не дивуйся мені, старому бельферові від історії... нам з мамою баглося, щоб син не цурався вчительської стежки, ми ціле життя були переконані, що вчителювання — це високе служіння народові, ледь не месіанство (не осуди за пишноту словесну), і нишком зітхали, що доба технократів відчужила од нас сина.
Я підозріваю, Богдане, що ти відчував мою невдоволеність твоєю професією, і думаю тепер, що гаразд учинив, запросивши батька в гості до свого Бурштинового Намиста. Другий день, як я удома, в Кам'янці, блукаю вуличками Старого міста, а в серці ношу сторожко, аби не розхлюпати, враження від почутого і побаченого в тому краю під Карпатами. Втім, даремна ця обережність, бо побачене запало в душу, як у криницю, і воно тепер до смерті буде моїм, рідним.
Не варто, мабуть, питати, мов того туриста, що вернувся з мандрів, що найяскравіше мені запам'яталось у тому краю: чи сама будова електростанції, чи безперервні вервечки самоскидів, що вдень і вночі, мов метушливі мурашки, возили на греблі майбутнього моря глину і каміння, а чи оті будинки жовті, білі, червоні, зелені — ціле нове містечко на пагорбах, яке хтось мудро назвав Бурштиновим Намистом. Мені сподобались і містечко, і його назва поетична, і його люди, і легенда про те, що нібито в долині Гнилої Липи во врем'я оно сиділо плем'я русичів, яке володіло чарівним намистом... Намисто давало їм вогонь, світло, силу... давало доти, доки боярове не розірвали силянку і не розділили намистинки поміж себе, а кожна окрема намистинка гасла.
Словом, Богдане, тішуся, що саме інженер Доброчин з колегами нове бурштинове намисто творить. Ну і так далі. Боюся, що від хвилювання знову перейду на високий штиль. Гадаю, ти мене розумієш.
...Кланяйся своїй Христині і поцілуй за діда Мар'янку".
ВІДСТУП ПРО ШЕРШУНА
Набачився Тимко Шершун усього на тутешньому ринку, а снилося чомусь відро слив: сині, припудрені сизим пилком, вони заслонили .собою і яблука, і груші, і картоплю, і м'ясо в ятках, і всяку зеле-нину, що оберемками духмяніла на прилавках. Це, певно, через те, що Тимко давно слив не куштував, бо ще яблуко зрідка, якщо не свіже, то-бодай квашене, перехоплював у рибкоопівській чайній після якогось там келишка, а про сливи й зовсім забув, що вони десь ростуть і родяться.
Не ростуть угорки на студеному Білобережжі... Тому ниньки й снилися.
Щоправда, бабця з Польських фільварків уміла по-крамарському товари прихвалювати, що, мовляв, її сливи і роду угорського, і на смак солодші від меду, і на дотик пругкі...
Бесідлива трапилася бабця.
Але могла б і не вихваляти своїх слив, бо Тимко й так бачив, що добрі. Без бабиного дозволу узяв кілька штук, кинув до тарганистого рота, хруснув зубами, жовтавий сік бризнув по губах...
— Солодкі ж, чортяки,— виплюнув під ноги кісточки.— І по скільки ж, бабцю, дерете за кілограм?
— А я на кілограми не торгую. Марудно,— проспівала тоненько бабця.— Беріть відро, га? За руб п'ятдесят віддам.
Тимко Шершун на кам'янецькому торжку не базарював уже десь четвертину віку, ціни на садовину міряв північними прейскурантами, тому витріщив і без того булькаті очі.
— Ну-у?
— Хіба дорого? — образилася бабця і гоноровисто запищала посічені зморшками губи.
— Та чо!.. Навпаки,— поспішив заспокоїти стару.— Оце житух-ха — аж прицмокнув язиком.— Д-да... По руб п'ятдесят, значиться, за відро? Беру.
Наладував сливами сітку, понасипав у кишені. Нипав поміж ятками і попльовував кісточками. Ринок гудів приглушено, ліниво, як обкурений димом рій. Проте і цей стриманий гамір не пробивався до Шершуна. Тимко, як і всі тут, штовхався, прицінювався, жзугурив очі від вранішнього сонця, воював з осами, що обсідали солодку сітку. Робив усе це механічно, свідомо відчував тільки вагу слив та ще в мозку якимись внутрішніми очима бачив півтора карбованця, заплачених бабці.
Житух-ха...
Ще нічого собі не сказав і ще нічого певного не вирішив, але вже достеменно знав, що зостанеться в Кам'янці. Чи назавше? Хто зна... Можливо... Півтора карбованця за відро слив заворожили його остаточно. Перспектива дешевого і ситого життя вистелювалася білими полотнами зримо і ясно. Він ішов тими полотнами і уявляв хатину в садку на передмісті, в Карвасарах, і пишну молодичку у вікні, дарма що давно розміняв п'ятдесятку.
— А то ж, гадаєте, добре? Нудить від перепою,— висповідався Шершун.
— Буває,— хитнув брилем дідок.— Лише не варто було лягати на осонні.
— Чорт мене не вхопить,— Тимко зневажливо махнув рукою.— Сонце, кажуть доктори, найкращий лік. Я за ним, панедзєю, знудьгувався, як дитина за маминою цицькою.
— Певно, здалека приїхали?
— Зараз? Звідси, панедзєю, не видно. З півночі... з Білобережжя.
— А-а,— невиразно промовив дідок і зацікавлено обмацав очима Тимкову статуру. Шершун майже фізично відчував те обмацування, гнівався. "Обзирай, обзирай, панедзєю",— сопів він у рудий вус, що стрепехато кущився під носом.
Дідок, видно, чи не мав його за колишнього арештанта. Бо спитав:
— Давно ви звідси?
— Звідки? — насмішкувато обізвався Шершун.
— Та гадаю... з місяць...
— Погано про мене думаєте, панедзєю,— Шершунові брови сповзли на очі.— Я на Білобережжі рибку ловив і рубчики кував,— засміявся несподівано. Коли ж Тимкових уст торкалася смішинка, то відразу засвічувалось і ясніло все його видовжене обличчя: сміхом променилася кожна зморшка, сміхом полуменів кожен рудий волосок, і тоді рудий Тимко ставав золотим.
Чи здогадувався про це Шершун? Мабуть, ні, бо посміхався він рідко.
— Мабуть, старію,— похнюпився від Тимкового сміху дідок,— коли вже не можу розпізнати людини. Колись вистачало одного погляду, аби я міг сказати, що це за людина.
"А щоб ти скис,— добродушно розмірковував над його словами
Шершун.— Диви, мовить, що старіє... Та ти, панедзєю, давно струхлявів, сімдесятку, певно, маєш криту, бо і руки в тебе трусяться... і зсохся на помело".
— Слідчим, панедзєю, працювали, що вміли бачити людину, як через скло? — врешті промовив Шершун.
— Та де,— запротестував дідок.— Учителем...
Шершун учителів не любив, залишилася ця неприязнь із далекого школярства... далекого... зеленого... а гляди, живе неприязнь і понині.
Запанувала ніякова мовчанка. Тінь од Турецьких бастіонів розрослася і сягнула зубцями дороги. З Вітряної брами вигулькнула і погойдалася на Польські фільварки карета швидкої допомоги. На приземкувату стіну, що, стоячи вздовж берега Смотрича, стерегла колись підступи до Вітряної брами і Турецьких бастіонів, осідала звихрена колесами пилюка. За річкою сонце лизало червоними язиками круглу, новими ґонтами вимережану маківку ще однієї башти, назву якої Шершун не пам'ятав. Учителеві здалося, що чоловік з Білобережжя мовби пильніше приглядається до тієї маківки, тому пояснив:
— Настінну теж реконструювали... Добрим, чуєте, вітром повіяло, повернулися у нашому місті лицем до історії... камінець до камінця тулять,., бережуть... А у нас є що берегти. Цілий заповідник середньовіччя...
"Кому ти розповідаєш, панедзєю,— славно-явно, немовби навмисне, позіхнув Шершун.— Я тут всі закамарки облазив".
Голосне Тимкове позіхання розсердило старого. Він, може, гострив на язиці колючкувате слово, але, глянувши в заросле Тимкове обличчя і на довгі ручища, спитав:
— Ви в нашому місті вперше? Шершун не квапився відповідати.
— У гості, може, приїхали чи на відпочинок? Кам'янець прошу вас, це курорт без курортників. Клімат м'який... пейзажі мальовничі.. А історія...— Старий учитель встиг забути про Тимкове позіхання і вже готовий був читати йому цілу лекцію про своє місто.
— Перестаньте, все це знаю,— грубувато перебив старого Шершун.— Я просто... гм... повернувся.
І він стенув плечима.
— Це закономірно,— чомусь зрадів учитель.— Бо де б чоловіка доля не носила, але коли наступає його осінь, коли спершу зрідка, а згодом частіше до нього приїжджає карета швидкої допомоги, тоді він пакує валізи і повертається на рідну землю. Так, так, у цьому є певна закономірність.
— Говорите, ніби з книжок читаєте, панедзєю,— покепкував з нього Шершун.
— Мене, до речі, звуть Василем Юхимовичем Доброчином...— відрекомендувався старий, злегка нахиливши голову.
— А мене — Шершуном. Тимофій Петрович Шершун. Не чували про такого? — Тимка починала забавляти ця розмова.
— Ні,— придивлявся до нього вчитель.— Ні, в мене не було такого учня...
— Ми квити, панедзєю. Ваше прізвище Шершунові теж нічого не говорить. Як, зрештою, нічого не говорить і ваше казання про рідну землю. Ми з вами люди, слава Богу, не нинішні...
— Пробачте, щось не второпаю,— заметушився збуджено Добро-чин.— Ви що, заперечуєте природне для кожної людини синівське почуття до рідної землі? — старий вийняв з кишені окуляри, осідлав ними носа і здивованим, трохи розгубленим поглядом вперся в Тим-кове обличчя.— І навіть ображаєтеся, що приписую вам це почуття?
— Чого б я мав ображатися? Я такий чоловік, який нічого не заперечує і нічого не береться стверджувати. То таке діло... Я простий роботяга, високих шкіл не кінчав. Але ношу на карку голову, а не гарбуза, маю вуха й баньки — отже, щось спостерігаю, бачу...
— Ну-ну,— підганяв бесіду Доброчин.— І що ж бачите, що відкрили для себе?
— Я, панедзєю, відкрив, що оте синівське почуття, як ви кажете, до рідної землі... усі ті сльози, охи й ахи зосталися в минулому, якщо воно в когось і тепліє, то як забобон.
Старий учитель схопився з місця.
— Забобоном називаєте любов до рідної землі? Похвально, дуже похвально... Це справді відкриття. Тільки не розумію, чому те почуття зосталося в минулому?
— Бо колись, скажімо, хазяїн тримав якусь там десятину землиці, він і вростав у неї по пупець. Коли б міг, то повернувся б до неї і з тамтого світу. Оце була любов...
— Ви трактуєте про любов до рідного... як... як куркуль. Але ж це дві різні речі: святе синівське почуття до отчої землі і приватновласницькі інстинкти. Я маю на увазі перше...
— Я, панедзєю, теж говорю про перше,— припечатав не без задоволення Шершун.— Власне, мені здається, що перше й друге злиті, цілі...
мов яблуко.
— І у вас особисто, товаришу Шершун, отут у серці,— старий тицьнув пальцем йому в груди,— нема... ні крапелиночки нема отого святого почуття? Чи ви просто, немолодий уже чоловіче, позуєте?
— Чи воно святе — на зуб не пробував, але чого нема, того нема,— хвалився Шершун. Йому завше подобалося дразнити людей, заперечувати їм навіть тоді, коли вони мали рацію. А зараз і не потребував кривити душею. У нього справді не тенькнуло в грудях, коли вчора під'їжджав до Кам'янця.— Чого б то я мав позувати? Я раніше про це навіть не думав. Тому й жилось якось вільно... мов птахові.
— Але ж бо й птах має вітцівщину...— жахнувся Доброчин.— Уперше такого оригінала зустрічаю.
— Е ні,— заперечив Шершун.— Не можна казати, що я без віт-цівщини зовсім. Вітцівщину ніби маю. Просто чоловік має з чого вибирати. Тут не сподобалося — вузлик на плечі і гайда на нове місце. Ви ж чули, Василю Юхимовичу, що риба шукє...
— Чув, чув,— заслонився долонями Доброчин.— Можете не договорювати.
— Але ж цю придибашку не дурний вигадав,— напосідав на старого Шершун.
— Дурний не дурний... але мені в голові не вміщається...— скоріше самому собі, аніж Шершунові, говорив Доброчин.— Людина, прошу вас, крім куцої філософії про те, що риба шукає, де глибше, має ще щось... повинна мати. В одного це можуть бути спогади про дитинство... про першу росу в досвітковому полі... в другого — материна пісня... татова казка... У третього — перша виточена на заводі деталь... Нарешті — історія. Без цього всього людини нема, є перекотиполе.
— Говорила-їхала, панедзєю,— Шершун зверхньо поклепав учителя по худих лопатках.— Бачу, що до згоди ми не дійдемо. Ви ідеаліст, а ми,— Тимко розгонисто бубнив себе у груди,— ми люди прості: нам би гроші і харчі хороші. Ми матеріалісти.
— Перестаньте, прошу,— замахав обома руками старий Доброчин,— товкмачити і краяти філософію на свій лад. Поясніть краще: навіщо розпинаєтеся за когось, чому промовляєте від імені багатьох "ми"? Адже тільки ви один сповідуєте таку віру.
— Аби ви, Василю Юхимовичу, здоровими чулися,— блиснув Тимко частоколом жовтих зубів.— Не я один, ой ні. Уявіть собі, панедзєю, що на сільському сході або просто на колгоспних зборах в по-дільському-таки селі... десь тут поблизу... об'явився б вербовщик з того ж таки Білобережжя і сказав громаді таке: "Граждане колгоспники, кличу вас у наші північні краї. Кожному, хто переселиться туди, наділяємо у вічне пользування хутір з центральним опаленням, помаранчевий садок, пасіку. Дістане також автомобіль "Запорожець" нового випуску плюс двісті рублів місячної зарплатні..."
— Ну й що з того? — насторожився Доброчин.— Гадаєте, що...
— Я не гадаю, панедзєю, я точно знаю, бо суджу по собі, що завтра усе ваше село спорожніло б до ноги. Зосталися б самі предсідателі... і ніхто б сльози не пустив за отими, як ви кажете, росами... спогадами... історією. Я один раз, панедзєю, живу на світі, то хочу життя прожити, як належиться. А де його проживу — тут, на цій, як ви кажете, рідній землі, чи навіть десь у Туреччині — Німеччині,— все одно, лиш би зараз, поки ноги носять, житуха була добра. А здохну — байдуже мені, в яку землю мої ратиці загребуть.
— Бо мертві сорому не мають,— промовив задумливо Доброчин, згадавши літописну мудрість.
Шершун зрозумів учителеві слова по-своєму.
— Що, нічим бити мою жизняну карту? То-то, панедзєю, ми теж не ликом шиті. Що говорю — не з пальця висмоктую, жизнь наблюдаю...
Доброчин сумно посміхався; посмішка у нього теплилася м'яка, добродушна, ледь-ледь приперчена іронією.
— Чого ж,Тимофію Петровичу,— обізвався Доброчин,— маю чим бити вашу жизняну карту, але чи варто? — Справді, чи варто витрачати час на суперечку з людиною, котра вже прожила життя, виробила свої усталені погляди на речі? Не переконаєш його... та й чи треба переконувати? Хіба од цього щось зміниться? Піде цей Шершун з-під Турецьких бастіонів, загубиться у місті і житиме, як жив дотепер. "Нам би гроші і харчі хороші..."
— Та ви кройте Шершуна, кройте,— кепкував Тимко зі старого.— Може, і до моєї дзвіниці дійде висока матерія.
— Не дійде, Тимофію Петровичу,— з жалем відповів Доброчин.— Дзвіничка у вас, мов зільниця, в якій вам мати колись золила штанці, її, дзвінички вашої, навіть у цих лопухах не помітиш. А вам здається, що вона до хмар сягає, з цієї висоти і про важливі речі судите. А яка висота — такі й виднокола. Здається мені, Тимофію Петровичу, що ви не пробували бодай краєчком ока зазирнути в душу нашої людини, щоб розглянути її скарби. Я не говорю лише про подолян. Я знаю трохи поморів, корінних людей на Білобережжі, де ви рибку ловили і рубчики кували. Боже мій, яка сила духу у них закладена, яка закоханість і прив'язаність до суворої, але отчої землі. Ну, а про історію тутешнього краю то й поготів не маєте поняття. Ви кажете, що вербувальник заманив би когось у помаранчеві гаї. Дурниці!.. Звичайно, це не означає, що я обстоюю хуторянство, замкнутість і так далі. Людина може собі жити й на землі прадідів, але вона, людина, повинна пам'ятати, що прадідна земля у неї є... або ж наректи навічно рідною нову землю, полюбити її... Ось, наприклад, живуть на Поділлі поляки. їхніх прадідів давно спровадили з Польщі... вони не втратили ні своєї мови, ні звичаїв, ні національності. Зате вони втратили невидимі тонкі нитки, котрі єднали їх з отчою землею. Тому вони говорять: наша ойчизна Україна. Подібно називають Росію українці на Зеленому Клині та на Кубані. Людина мусить мати, як мовлять галичани, грунт під ногами. Це не так просто... торбу на плечі...
Тимко Шершун поривався заперечити вчителеві, вставити в його бесіду супротивне слово, але старий примуровував щільно слова одне до одного, як муляр цеглу. Доброчин од цієї роботи аж помолодшав, запалі щоки розрум'янилися. Давно не промовляв так довго і так пристрасно. Хтось, можливо, коли б слухав його збоку, здвигав би плечима, дивуючись, що старий учитель, торочить про речі ясні і зрозумілі, як зрозуміле кожному весняне повернення лелек до гнізда, в якому торік випестували пташенят, як не потребує тлумачення слово "мама".
Але ж бо знайшовся один мудрагелик, який не хоче цього зрозуміти. Не хоче?.. Чи, може, не вміє?
Тимко Шершун, звичайно, не збирався ані каятися, ані навертатися в Доброчинову віру. Він, певно, покепкував би з учителевого казання, бо не звик відкладати слово на потім, однак шлунок, зрання начинений сливами, а в полуденок налитий горілкою, бунтувався таки не на жарт, до горла підкочувалася нудота. Тому він кивнув лише старому, мовляв, почекайте тут, і побіг чимдуж униз. Переплигнув через кам'яну стінку і зник над Смотричем.
Доброчин розстелив куртку і сів між лопухами. Втомився від розмови з Шершун ом... розмови, мабуть, безрезультатної, бо горбатого й могила не виправить. Найкраще було б забратися звідси, забути про якогось Шершуна. Проте Василь Юхимович відчував, що не рушиться з місця. Шершун зацікавив його як тип, і Доброчин спробує дослідити, вивідати, як народжуються, звідки беруться такі людці, вияснити, нарешті, що отак викривило чоловіка. Можливо, користі від цього Шершун не матиме, та хіба лікарі пам'ятають про користь мертвому, роблячи розтин його тіла? Медики думають про живих. Так і тут... Учитель не перестає бути вчителем, йдучи на пенсію. Хай сьогоДні він не має перед собою притихлого класу, котрий завше нагадував йому розоране поле, розоране, готове, але ще не засіяне; і від учителя, в першу чергу від нього, залежить, гірчак чи пшениця виросте на цьому полі. Доброчин щоднини здибується зі своїми колишніми учнями, з синами цих учнів, його слово і досі важить для них багато, і те, що він забув їм сказати вчора, повинен сказати сьогодні.
"Почекай, почекай,— перервав Доброчин плин своїх думок.— Я шукаю, докопуюся первопричини Шершунової біди, а вона, виявляється, лежить на поверхні. Коли від мене залежало, що посіяти на розораному полі, то, певно, на сумлінні Шершунового вчителя теж лежить тягар за те, що він колись забув покласти Шершунові в душу чисте зеренце".
Несподіване відкриття схвилювало старого. Завжди, коли про вчителя плескали погані речі, він червонів і сприймав це як особисту образу. Було... було всяке... більше тридцяти років варився у шкільному казані, терпів інколи й інтриги та плітки, а все ж працю учительську прирівнював до сьогочасного апостолювання, а звідси висотував і вимоги.
Шершун вернувся через півгодини. Неголена борода їжачилася рудою щетиною. Під пахвою приніс людський череп.
— Таки, панедзєю, ждете, щоб навернути Шершуна до своєї віри? — спробував пожартувати, сідаючи поруч. Череп поклав перед собою на камінь. Порожні очниці зорили на Доброчина.
— Я вартував ваш піджак,— відповів Доброчин.— Де це ви роздобули? — кивнув на череп.
— Що, лячно? Нагадує про дещо? — Шершун знову показав частокіл жовтих зубів.— У піску надибав... коло берега. Смотрич, видно, виплюнув... Бачите,— ляснув долонею по своїй знахідці,— який білий. Це, панедзєю, мій найперший аргумент у нашій суперечці: жий, поки живеться, на все інше начхай. Хазяїн оцієї білої коробки теж, можливо, розмишляв, як ви. А шана одна. В його черепі раки зимують.
— Бідолашний Йорик,— згадав Доброчин шекспірівського Гам-лета.— Я знав його. Гораціо...
— Хіба ви знали цього?..— Шершун косо позирнув на череп.
— Я не про нього...— відповів учитель.— Був такий блазень.
— А ким міг бути цей?
— Ким? Може, турецьким пашею, може, королівським шляхтичем, кайзерівським або гітлерівським воякою. Це якраз ті, котрі заповзялися нас звідси викорчувати. Багато їх у Смотричі. Ріка деколи нагадує про них, очищається, викидаючи ворожі костомахи на берег. Мені чомусь здається, коли дивлюся на викинуті Смотричем кістки, що вони належать синові Богдана Хмельницького — Юрасеві — Гедео-ну — Звєнжику, князю Сарматському і гетьману запорозькому...
— Синові... того Хмельницького? — хмурив лоба Тимко Шершун.— Читав я колись, що мовби Хмельницький був дай Боже чолов'яга...
— Певне...— підтакнув Доброчин.— Тільки не завжди у великих батьків народжуються великі сини. Юрась Хмельницький продався тому, хто більше давав. Продавався і перепродувався. Коли в людини, хай вона буде навіть сином Хмельницького, нема грунту під ногами...
Твори
Критика
