Роман Федорів. Отчий світильник
(Уривок)
Глава перша, з літа 1187
Мудрість, як одежа, у кожного своя.
У ковачів-кричників своя мудрість, у гончарів-скуде-льників, золотарів, сідельників, кожем'яків — своя, своя вона і в дереводілів. Небіжчик батько Чагр, син Микули, любив нагадувати унотам: "Нема дереводіла без скусних рук і без гострої сокири; сокира — це мовби продовження рук дереводіла, бо що голова задумає, те вона повинна витесати".
Від господарювання старого Чагра тільки й лишилася Василькові, та й то припадком, батькова сокира. Скарб спадковий...
Хилиться, падає на груди зажурена Василькова голова, на якусь мить він забуває про сокиру, яку гострив перед хвилею об сточений брусок; її з'їджене лезо холодно поблискує проти сонця... сонце висить над головою, як круглий черлений щит над дверима ятки, де торгують зброєю. Промені, однак, уже не гарячі, вони нагадують крицю,щойно викувану й охолоджену в жолобі з водою: полумінний дух іще живе в ній, а краї беруться мертвою студінню.
Бо кінчається літо...
Василько сидить на бервені посеред дворища: дворище розлоге, встелене густою муравою, північним кінцем впирається об громаддя стрімкої гори, а південним збігає похило до пінистого потоку, зі сходу і заходу його обступає смерековий праліс. Але ні на гору, ні на праліс Василько надії не покладає, тому обгородив оседок частоколом; частокіл глибоко вкопаний у крем'янисту землю, загострені бервена стримлять одно біля одного, як вої,— не похитнеш. У гражді ще нема воріт, крізь отвір видно стежку, що губиться під зеленим склепінням лісу.
Стежку за весну й літо витолочив Василько з жоною Анною, та ще з конем, та ще, може, дика звірина їм помогла — і більше нікого тут на многії поприща, лише гори і ліси, вертепи та скелі. Глухо навкруж, тихо, зелено, первозданно, аж не віриться, що десь біжать, квапляться запилюжені гостинці, що десь верланять велелюдні весі і города... стольний Галич.
Ех, далеко від стольного Галича занесла доля Василька, сина Чагрового, онука Микулиного. І хто б міг подумати, наперед виворожити, що життя припасе для нього повні міхи гризоти, лиха, якого вистачило б наділити цілу братчину дереводілів, а не те що одного мужа. А може, всі біди плодить він сам, множить їх гріховним жаданням жити на світі гордо і вольно?
А інакше навіщо жити?
Бо що, власне, є життя? Колись подібним питанням сушив собі голову батько Чагр, діялося це ще у прадідівському городищі — весі над Золотою Бистрицею, тоді Чагр частіше брав у руки чепіги, аніж тесло. Йому відповідав піп Оксен, котрий вечорами приходив до Чагра випити ячмінного пива й порозмовляти з розумним чоловіком:
— Чи тобі, смердові, про це мислити? Є над нами господь бог і князь галицький, хай вони думають, а ми живімо, як живеться,— і простягував руку до жбана з пивом або й з медом вареним, якщо випадало свято.
Кохався піп Оксен у хмільному. Грішний був піп Оксен.
— А я таки, святий отче, хотів би знати,— запинався батько Чагр.— Люди ж бо не товар, котрий животіє бездумно. Чи як гадаєш, Василику-горобчику? — підморгував батько до сина.
Не раз, зрілим мужем уже будучи, згадував батька й думав: "Чи зрозумів Чагр, що таке життя і в чому його суть?"
А він, Василько, дізнався?
Василько в задумі не помітив, як нехотячи торкнувся топорища, сокира впала на землю, вдарившись обухом об камінь... вдарилась і задзвеніла. Іншого разу Василько її порожнього звуку не почув би, а в цю хвилю здригнувся, бо тиша в сто крат помножила залізний зойк. Василько ще борсався в полоні думок, тому дивувався, чому на його дворищі панує тиша, чому в його руках не видзвонює, обтесуючи бервено, Чагрова сокира, чому не хрумтить, ступаючи попасом по мураві, його кінь, чому, нарешті, притихла в колибі Анна?
Анна...
Стряхнув головою, довге волосся, перев'язане на лобі ремінцем, хвилею впало на плечі. Посеред дворища в тіні трьох смерек, навмисне залишених, біліли стіни нової хижі; крокви злітали в небо, пробуючи піднести на свої крила весь зруб. На причілку маяла китиця лісових косиць, назбираних Анною. Оддалік дрімав кінь, прихилившись боком до частоколу.
Все було на його дворищі так, як і перед хвилею.
Тільки чому не постогнує в колибі Анна, адже стогнала зранку, він встиг звикнути до її жалісливого причитания; тесав і колов собі колоди, готуючи дошки на покриття хижі.
Чому ж тепер замовкла Анна?
Чорне передчуття кольнуло в серце, зірвало з бервена і понесло до колиби, тимчасового його житла. Рвучко відкинув ведмежу шкуру, що служила замість дверей.
— Ан...
Аннина посмішка, яку помітив одразу, омила Василька від усяких страхів; Анна лежала горілиць на сіні, застеленому веретою, руки заклала під голову; була Анна вбрана в святошну сорочку, яку рідко одягала, бо мала сорочок небагато... білизна полотняна надавала її чорнявому обличчю великодньої врочистості. Жона посміхалася Василькові, а може, посміхалася сама собі, чи "тому", який зранку гупав ніжками в її животі.
— "Він" заснув,— пояснила Анна й злегка погладила випуклий живіт.— Послухай-но, як "він" похропує, мов справжній муж, — жартувала.— Певно, сина народжу...
Василько теж посміхнувся в русяву бороду, присідаючи біля жони. Біле її тіло, біла сорочка і біла верета збурювали в грудях трепет, він приклав вухо до жінчиного живота, слухав і шептав, мовби направду остерігався "його" розбудити:
— Так, Анно, буде у нас син. Чекав сина...
Хотів сина, бо син повинен продовжити рід Чагрів: по найстаршому братові Лютові порослі не зосталося, нема чад і вже не буде у брата Яна, бо постарів княжий печатник, є ще, правда, Олег — син сестри Настусі, царство їй небесне, та тільки Олег — не Чагрова гілка, князів Ростиславичів грає у ньому кров.
Мусить бути син у нього, у Василька.
І, певно, смішним виглядав у цю хвилю Василько, син Чагрів, скидався він на нетерплячого молодика, який чекає — не дочекається первінця... бо Василько тільки ім'я має молоде, принесене із Золотої Бистриці, а насправді розміняв чоловік п'ятдесятку, русява борода і грива на голові подекуди посріблена інеєм.
Не вперше сидить отак Василько, жадаючи собі сина.
Не вперше, а втретє...
Його первінець був би нині ровесником Анни. Так сталося...
Василько, однак, не згадував тепер ні жони Мирослави, ні жони Ради, їх нема, вони лежать — одна в Галичі, друга на дні Пруту-ріки... тепер Василько гризся Анною.
Вона його останнє кохання і остання надія.
Тепло жіночого тіла, ясна Аннина посмішка наслали на нього ніжність, він гладив шкарубкими долонями, що враз полагідніли, її довгобразе лице, пестив розсипане волосся, цілував очі; ніжність пом'якшила його вилицювате, обвітрене верховинською смагою обличчя, розгладила зморшки; Василько почувався молодим і щасливим, коли б тільки все обійшлося гаразд, бо Анна в нього тоненька, як стеблинка... бо Анна, виношуючи дитя, не куштувала цього літа ані скибки хліба, ані ложки молока... бо Анна день при дні ставала з ним поруч до роботи.
"Лише коли б усе обійшлося гаразд, не дай біг лиха — і нічим їй не поможу. Все вмію робити: вмію класти хижки і тереми, вмію зводити вежиці і божі храми, змайструю при потребі віз і сани, а тут я безсилий, тут знадобилась би баба-пупов'язка, зелейниця".
— Може, я, Анно, сяду на коня і полечу шукати десь помочі? — тверезіє Василько і вже думкою скаче з гір, із цих диких пралісів, униз до людських оседків.
Анна припадає до його плеча.
— Не треба, ладо,— каже,— я сама боятимуся. Весі далеко, тут край світа.
— Але ж бо...— пробує він настояти на своєму. Може, таки здалось би поїхати... таки треба було поїхати вчора або й позавчора. Дорога неблизька... як він заздалегідь про це не подумав? Будовою хижі забив памороки, день у день квапився, сподіваючись, що Анна народить сина вже під тисовою покрівлею, а не в колибі, однак і хижу не встиг закінчити.
— З тобою... коло тебе я все подужаю,— заспокоює Анна мужа. — Я сильна, ось побачиш.
Він цілує їй руку, ніяку іншу руку він не цілував, окрім батькової, а Аннину цілує, не має куди подіти свою любов, змішану з тривогою; рука Аннина маленька, як березовий листок, і на диво тверда. її руки за літо довбали землю, вкопуючи частокіл, орудували при потребі сокирою, конопали мохом стіни, і її руки час од часу підводили Василькову голову, коли хилилась на груди: не журися, мовляв, Васильку, я з тобою.
Не уявляв, як жив би без Анни.
Та й чи жив би? Адже ще торік восени після всього того, що скоїлося над Прутом, він розгубив жагу до супокійного життя і мав намір податись на Дунай до бродни-ків, щоб промишляти до пори до часу розбоєм, поки не згинув би від меча на судилищі княжому або в степу від половецької стріли.
А уздрів Анну і воскрес... Анна викресала в ньому іскру до життя, дорожив нею, як небесним дарунком.
Твердість Анниної руки заспокоює, він по-газдівськи відгортає ковдру, заголює жону по шию і обмацує її стегна, лоно, груди. Анна паленіє, є в його обмацуванні щось принизливе і грубе, смерди подібно обмацують тільних корів, але Анна лежить тихо і покірливо.
— Хочу знати, Анно, чи старчить у тебе моці, щоб народити мені сина.
Смішний її муж... і любий.
Вона не очікує, поки Василько натішиться молодою пружністю її тіла, пестливо тулить мужа до грудей, що вже набубнявіли молоком... тулить і обціловує, борода Василькова густа і колюча, на пеньку сокирою підрівняна, губи Аннині палають, як від жаливи.
А очі мечуть вогонь.
— Іди вже,— врешті проганяє його від себе.— Іди, я подрімаю трохи.
Не має Василько охоти покидати жону. Якби не боявся пошкодити дитяті, то взяв би її на коліна і поколисав би.
Та мусить йти... хай Анна засне, хай Анна набирається моці, попереду її чекає мука, а його чекає робота.
II
Писав Іван Русин у "Саду" своєму:
"...В саду моєму для всіх знайду я місце: для тебе, княже Ярославе; для слуг-митників твоїх зажерливих, що луплять шкіру з дітей малих — підданих; для очей дер-жавних — ябедників численних; віроломство твоє теж повішу я на гілку. На те мій сад розлогий.
Наївний я співець, повіривши колись, що Словом начебто володаря переінакшу, що з світильником моїм буде ходити він щоденно, і не обмине ні вбогого каліки, ані вдови, ані сирітки, ані неправди, скоєної боярським тіуном.
Тепер покарано мене. В князів своя дорога, світильники надібні їм лише для того, щоб навкруж голови ореол яснів".
Спали Русину на ум слова з писання Іларіона, митрополита київського: "Бо не в поганій і не у невідомій землі владарював, а в землі Руській, про яку знають і чують по всіх кінцях..."
"Це про князя мовлено, про Володимира Святославича.
Але і я подібно міг би сказати про себе,— думав співець Іван Русин.— Тільки не владарював я, а за плугом ходив, розорюючи перелоги. Князі, пануючи над землями і над людьми, від них слави собі доторочують... ось хоч би й князь наш Ярослав Осьмомисл.. а я життя прожив про одно дбаючи: як би отчій землі добра і слави примножити. Не Галичу, де живу, не Києву первопрестольному, не Суздалю навіть, дарма що по батьковій лінії із тих замріяних країв походжу, а всій Русі слави примножити. Про Русь денно і нощно думаю. Все, що я робив: а чи книги грецькі на руське Слово перетовмачував, а чи учидлища для отроків при святих монастирях установлював, а чи людей тямливих у письмі розшукував по весях і городах, а чи опікувався тими, що на липових дошках краще од гречинів зайшлих малювали лики божих страдників, а чи заохочував тих, котрі з мертвого каменя або з колоди дерев'яної висікали різцем красу небачену, а чи власні пісні творив, слово до слова припасовуючи й крилами гуслиними їх обдаровуючи,— усе це я чинив з любові синівської до Руської землі. Найтяжчий мій ворог, бо й ворогів я придбав, ниву свою скородячи, не скаже, що Іван Русин жив із думою про вигоду власну і про славу власну. З-поміж простих людей я вийшов, між простими перебував і між простими в гурті хочу зостатися... Хочу...
Дивно мені, чому повторюю вперто "хочу", мовби вмовляю самого себе, мовби в мені існує потаємний, але таки існує спротив супроти мною установленого закону: "Не жадай слави для себе, бо уподібнишся до того кметя, який купно з родом оре і сіє, а волоття збирає до свого глека".
Ні, не уподібнюся я кметеві...
Та все ж мучить мене жадання бодай у "Саду" зоставити своє ім'я, бо в цьому співі б'ється моє серце, нуртує моя кров, в ньому устремління мого ума.
Мучить...
Господи, укріпи мою волю, не дай зрадити самого себе; той кметь з мого закону не відає, що з жмені проса виростає родові цілий лан, я ж, засіваючи землю, чекав хліба для многих... Та видно, господи, і в мені сидить сла-волюбіє, як і в кожному грішному".
Іван Русин, не випускаючи з пальців пера, молився... молився співець до ясного дня, бо ікона святого Іоанна чорніла на стіні за його плечима, а стіл стояв біля вікна; співець схилив голову і стулив повіки, видно, шукаючи бога в самому собі. І таки знайшов, бо коли випрямив плечі і розтулив повіки, то в очах не залишилося й тіні сумніву.
Чи надовго?
Про це співець зараз не думав, він рішуче вмокнув перо в каламар з кіновар'ю, лівицею присунув до себе чистий аркуш пергамену.
Ні, не пишеться...
Врешті жбурнув перо й заходив по світлиці.
Любить свою світлицю Іван Русин. Де б не був: у Києві первопрестольному посеред братії ученої, у Кракові або в Буді угорській, послом Осьмомисловим туди їдучи, в білокам'яній палаті Ігоря Святославича а чи у вежах половецьких — скрізь банував за домівкою, влітку по-язичницькому замаєну зіллям і пагіллям липовим, а взимку натоплену... завше чисту, мов горниця дівоча, і завше переповнену книгами. Й тепер, ходячи від дверей до чолової стіни, Іван Русин споглядав на стоси книг, що лежали впереміж із сувоями пергаменів на полицях уздовж стін, і на розписані горнці, ковані старі мечі в оздоблених піхвах, щити з тисненими на шкірі вірлами і левами, ікони київського письма, прадавні глиняні подоби жінок.
— Хтось у сріблі-златі кохається, шпарує резану до резани,— говорив, бувало, гостям Іван Русин,— а я витворами людського духу і рук хитрецьких любуюся. Даровано все це мені майстрами руськими. Окрім книг... книги моєю рукою переписані або куплені у многих землях.
Диваком вважали Івана дурні, а мудрі заздрили його уму, бо пам'ятав він, що в книгах записано, і вмів розтлумачити задум майстра, котрий, малюючи на дошці Юрія Змієборця або карбуючи на бронзовому щиті голову лева, промовляв до людської душі.
Забобонні ж рахували його ворожбитом... забобонні казали: "Хіба може німа річ промовляти до людини?" І потаємно нашіптували про це єпископу галицькому або й самому князеві. Найбільше нашіптували злозаздрісни-ки, серед них придворний гусляр і печатник княжий Ян, син Чагрів:
— З дияволом знається Русин Іван. Церква на нього скаржиться, княже, що розум він возвеличує, начебто розум даний людині не від бога. Ворохобу в головах чорних людей сіє супроти тебе, княже.
Тому колись сказав Русин князеві Ярославу:
— Душно мені в твоєму Галичі, княже. Поїду до доньки твоєї, до Єфросинії, кличе мене.
Двері курликнули журавлем, на високому порозі появився Радко; Радко довговолосий, босий, у сорочині до колін, як і належить мужеві, котрому минуло шість весен,
— Ти щось хотів, Радку? — повернувся до хлопця Русин, і очі його потепліли.
— А хотів,— каже Радко. Кладе в рот палець і задивляється на чуда-дива, зібрані у світлиці вуя Івана. Чорні його очиці розширяються, густі смоляні бровенята злітають на лоба, носик кумедно морщиться.
Завжди з ним таке чиниться, коли потряпляє до світлиці вуя Івана.
І завжди при зустрічі з Радком у Йвана Русина заходиться серце. Душа його м'якне, ніжніє, на очі набігає сльоза. Він ховається з ніжністю і сльозою від цілого світу, але хлопець, немовби відчуваючи тепло, що промениться від вуя Івана, тулиться до його колін і питає:
— А книги твої говорять, як люди?
— Говорять, синку, говорять,— відповідає тремтливо співець.— Ось ще трішки підрости і навчу тебе читати.
— І буду я мудрий, як ти? — лепече хлопець.
Нині Іван Русин теж садовить Радка на коліно, і між ними відбувається повторювана вже не раз розмова:
— Скажи мені, вую, коли я нарешті виросту?
— Скоро,— відповідає співець,— скоро.— І горне малого до грудей, руки гладять дитячі плеченята, а думка карбується печальна:
"Всім наділив ти мене, господи. Не звідав я тільки щастя од жони, від дітей і онуків..."
Іван Русин переступив уже копу літ, та на діда не виглядає. Невисокий на зріст, широкоплечий, з голеною бородою і відвислими вусами він схожий радше на ратая, аніж на книжника-затворника. Недаремно ж мати Радко-ва, жона Ігната Соколяна, якось пожартувала:
— Тобі, красний наш добродію Іване, молодицю яку б узяти та дітей плодити. Лицем ще молодий і душею.
Відмахнувся:
— Пізно. Та й не полюблю я іншої... одну любив... ти знаєш...
Родина Соколянів, друге коліно уже якої господарювало в теремі Івана Русина на правах близьких родичів, пам'ятала про давню трагедію добродійника свого, і тому Ігнат погрозив жоні кулаком, щоби не ятрила старому серце.
— Вибач мені, дурній.— Молодиця червоніла.
А вибачатися не було потреби, бо хіба винна, що він однолюб, що Любану свою в серці носить карбом незагоєним з молодих літ?
— То що ти хотів, Радку? — врешті пригадав Русин, що хлопця прислано до нього по ділу.
— Мама питають, де будете полуднувати: тут а чи в саду?
— В саду, Радку,— хитнув головою Русин. І за ними курликнули журавлем двері.
Легкі ноги має лічець Гарасій Вірменин, одноліток він з князем Осьмомислом, сива борода, пещена і грецькою оливою напахчена, ремінного череса сягає, роки — як круки,— сіли на плечі, а йому байдуже: ступає легко і прямо, як отрок. Навіть не чутно його ходи у княжій ложниці, жодна половиця не скрипне, тільки зрідка під підошвою м'якого чревія храбусьне зело, що ним долівка встелена, і тоді в ложниці повіє свіжими пахощами скошеного лугу. Подих трав на якусь мить переборює варений і настояний на меду дух Гарасієвих ліків, над якими він ворожить в кутку біля стола; князь жадібно ловить запалим ротом луговий аромат і думає мимохіть, що коли б його винесли на береги дністрові, на луки нескоше-ні, то, може, помогло б проти хворощів.
Слабує князь Ярослав.
Як зліг того літнього надвечір'я, коли сонце серед ясного дня почорніло, то більше й не встав, застоявся його кінь у конюшні, улюблені книги припадають пилом. Нічого мовби й не болить, а тіло сохне, дихати важко, гейби торбу напнули на голову, і кров час од часу забаг-рює білу подушку, кров з горла...
— Випий, мій княже, і засни, — рече лічець Гарасій, простягаючи хворому чару з трунком.— Сон дарує силу.
Не чує князь.
Широке ложе челядь присунула до вікна, князева голова лежить високо на подушках, з подушок крізь прозорість слюди йому видно і Золотий Тік, плоскими рінякг-ми мощений, і муровану стіну з вежицею над воротами, і ріг дубової почорнілої від старості церкви святого. Духа, ще батьком Володимиром кладеної, і куполи собору Ус-пенія Богородиці: куполи, закуті в свинець і золотими хрестами увінчані, горять, палають у призахідній сонячній ватрі.
"Сонце на заході... моє життя теж докотилося західного пруга,— сумує князь.— Не набувся я на цьому світі, десятої частини задуманого не довершив, а вже пора лягати на сани..."
— Випий, княже,— домагається Вірменин.— Заснути тобі треба.
"Коби заснути й не прокинутися,— врешті ловить ліч-цеві слова Осьмомисл. — Не бачив би я своєї смерті". Хвилю-другу гойдається ув його очах спорожнілий і тихий тепер Золотий Тік, ще недавно гамірливий ристали-щами витязів, галасом купецьким і судилищами княжими, потім він повертає голову і з-під вій зорить на Вірменина. Помічає, що в того тремтить простягнута з чаркою рука, і бачить сині підкови на лиці і безмежну втому в почервонілих від безсоння очах.
— Змучив я тебе, Гарасію,— зітхає Ярослав Осьмо-мисл.
— Заснеш, княже, і я теж піду перепочити. Осьмомислів вид ясніє кволим усміхом: лице у нього
посіріле, запалі щоки яряться рум'янцем, губи потріскані від вогневиці, голена борода загострилася, високий лоб борозниться зморшками. Лише вуса, опущені підковою вниз, посріблені сивиною, зосталися такими, як були колись — пишними, густими. Посміхається князь, бо знає: нікуди не піде з ложниці старий Гарасій. Відколи слабує князь, то він ніби й забув про сон і відпочинок, про їжу і ясне сонце; день при дні б'ється лічець з княжою смертею, жене її ліками і відстрашує ворожбитними словами.
"Кожний по-своєму на цьому світі воює: хто мечем, хто хрестом, хто книгою мудрою, а хто силою цілющою, почерпнутою з коріння і трав,— міркує князь.— Та, видно, не поборе Гарасій моєї смерті, як не може здолати старий предковічний, ще поганський Білобог таку ж прадавню Морену — і день поступається місцем ночі. Це закон, і цьому законові я теж підвладний.
Нема на світі нічого вічного, все змінюється, старе відмирає, а нове народжується".
Він висунув з-під білчачої ковдри слабу висушену руку, мотуззя жил синіло на ній, і попросив:
— Дай, Гарасію, вип'ю.
Пив гіркий сонний трунок і чув на своїй потилиці ласкаву долоню лічця, що підтримувала йому голову; тепло чужої руки схвилювало, добра людяна вдячність заполонила князя.
— Сядь коло мене, Гарасію,— прошептав Осьмо-мисл.— Давно збираюся спитати: чи не була тобі обтяжливою служба в мене, чи замінила тобі земля Руська землю Вірменську?
Заплющив повіки і чекав відповіді. Князь наперед здогадувався, що той скаже, бо пам'ятав матір свою, королівну угорську. Майже двадцять років була вона руською княгинею, народила мужеві сина, звичаї народу, серед якого жила, віру і навіть співанки перейняла... пустила, здається, навічно коріння в Руську землю, а все ж інколи брала її в обійми люта туга, і тоді княгиня-мати скаржилася, що почуває себе перекотиполем... мучить її святе жадання дихнути вітром з тамтого боку Горбів і напитися води з рідного Дунаю. І хочеться їй, якщо жити не судилося, то бодай там умерти.
Вона молодою вмерла в Галичі...
Може, це туга підкосила її і поклала в корсту-домо-вину?
Подібне, певно, скаже й Гарасій Вірменин.
Але лічець мовчав; коли князь розплющив очі, то Гарасій сидів на його постелі відчужений і далекий.
— Я, мій осподине, у Києві народився,— відповів лічець, помітивши запитливий Осьмомислів погляд.— Отже, вважай, що Руська земля — моя отча земля, якщо взагалі слуги мають вітцівщину. А щодо Вірменії, то... я ніколи її не бачив... вона — як хмарка,— і є, і нема. Батько мій молодим з дому вирушив.
— Це страшно, мабуть, жити без вітцівщини? — подумав голосно князь.
Лічець схилив голову, права рука нервово теребила бороду.
— Русини мовлять: не та мати, яка народила, а та мати, що в люди вивела. Ти був добрий до мене і до моїх чад. А Вірменія... Ось...— Він хотів сказати жорстоко "ось поховаємо тебе, княже", та вчасно спам'ятався.— Ось виздоровієш, княже, Гарасій стане непотрібним, тоді запряжу у візок коня і поїду...
— У Вірменію? — перебив князь.
— До матері, осподине. Я все життя мрію запрягти коня, все життя... Хочу її зобачити перед смертю.— Він рвучко звівся з постелі і підійшов до вікна. Князь Ярослав заздрісно міряв оком його струнку статуру.
— Щасливої тобі дороги, Гарасію,— сказав задумливо.— В тебе сили, як у молодого...
Лічець повернув до нього голову.
— Потішаєш мене, княже? Я себе ліпше знаю. Ви-старчить мене, може, щоб доїхати до материнського порога, але для слідів на отчій землі часу вже нема.
Лічець ковзав поглядом по плитах Золотого Току і думав, що треба нині попросити стольника Судислава, щоб послав челядь виполоти кінський щавель з поміж плитняка. Князя може вразити: на його Золотому Тоці рудіє щавель, мов на дикому пустищі.
"То в кого чара повніша щастям? — розмірковував Осьмомисл. — У Гарасія Вірменина, на якого смерть ще й не виклепала косу а чи у мене, котрий уже чує її гостре лезо на своєму горлі? Гарасій не зоставив слідів на цій землі, мовби увесь вік тупцював по сухому піску, бо тільки й знав слугувати князеві. А я тут осподарем був, після мене слідів багато лишилося... часом добрих,часом кривавих. Коли б тільки добрих".
До князя підкрадався сон, Гарасій стирав з його чола краплини поту... стирав він піт білим рушником... і котроїсь хвилини засвітилося втіхою його видовжене обличчя з карлючкуватим носом.
"Який хосен з твоїх слідів, княже, на землі? Ти ще не вмер, а на Золотому Тоці бур'ян буяє... усе на цьому світі бур'яном поростає, усе..."
IV
Чують круки поживу, ой чують...
Князь Ярослав з божою поміччю зведеться, може, на ноги, одужає, бо не такий уже й старий, а вони потаємно до тризни по ньому готуються і дзьоби гострять на його статки. Кожному ласий шмат сниться, жодний про добро землі не дбає, всяк про власну вигоду піклується. І всі до нього, до Яна, сина Чагрового, боярина і княжого печатника, явно і тайно приходять. Зазирають запопадливо у вічі, гнуть хребти, дарунки несуть і безсоромно натякають, аби й про них не забув мудрий печатник, адже рука руку миє, повинен боярин Ян пам'ятати, що не тільки завдяки своїй голові й талантові гуслярському зумів посісти стілець печатника... є в цьому і їхня заслуга.
А таки є...
Бо ким він був колись? Смердом безрідним, сином дереводіла Чагра, братом відьомської Настусі, яка князя приворожила. Хай про це княжий печатник не забуває... і хай не забуває, що нікого з роду Чагрового в живих не зосталося: Настусина ж доля відома, батька князь Воло-димирко стяв, жону Василькову і сина її малолітнього лихе скопище людське, боярами підмовлене і натравлене, замкнуло ТОГО дня в хижі і підпалило...
А потому брали попіл пригорщами і з вітром пускали.
Василько тоді зник безслідно, мов під землю провалився, певно, десь згинув, як тать, на якого кожному вольно підняти руку. Один Ян поміж живими походжає он уже скільки літ від ТОГО дня, і не просто походжає — десницею поставлений боярами при князі Ярославові. Честь бо велика.
Хо-хо, не всі лише пам'ятають, якою ціною заплаче^ но за цю велику честь, інколи йому аж страшно робиться, коли припадком озирається назад себе: промінчика світт лото, соломини ясної у своїй минувшині не бачить, чорнота там. А роки підпирають, здається, на дві весни молодший від князя Ярослава, мав доста часу на гріхи.
"Гріхів наплодив, а слави доброї не зажив... такої слави, як у Йвана Русина, співця всюди визнаного, хоч і прагнув її повсякчасно",— ледве вголос не вимовив сокровенне, нікому й ніколи не мовлене, навіть з богом на сповіді не поділене. Та спам'ятався своєчасно Ян, лупнув почервонілими очима. Перед ним за столом сидів ігумен Надпрутянської обителі отець Назар, чоловік літ середніх, низькорослий, з гостроносим обличчям, яке чимсь нагадувало княжому печатнику лице давно усоп-шого брата Люта. Та й у нього, Яна, обличчя дзьобате. "Однак,— міркував боярин,— брат мій Лют при своєму скоморошому вмінню таки не міг приховувати власних жадань, а святий отець прикрився хитро побожністю, пишною бородою на всі груди та ще важким срібним хрестом на шиї. Агнець божий..." — кепкує по-думки з нього печатник.
А той тче свої слова співчутливо:
— Важку ношу двигаєш на плечах, ясний боярине. Всі це визнають у волості...
Ян, син Чагра, знає, що нема в ігуменовйх словах щирого захоплення його щоденною роботою, бринить у них підсолоджена олжа; багато людей ось уже багато років підбивають свої бесіди з ним, як корзно оленячим хутром, підсолодженою олжою; одні це чинять з ненависті, інші — від заздрощів, треті — зі страху, четверті — з вигоди очікуваної.
Цей теж вигоди шукає.
Навіть князь Ярослав ніколи не був з своїм боярином щирий, видно, не позабув Настусиної смерті. Навіть князь...
У глибинах душі боярина Яна зріє прихований гнів, міг той гнів вибухнути, розростися.у дику бурю, та лише челядь дворова зрідка відчувала подих боярської злості, на людях він умів тримати себе в руках, навчився цієї науки на княжому дворі. Тепер теж силувано посміхнувся ігуменові:
— Що подієш, святий отче. Треба комусь нести цей хрест. Відколи князь наш слабує — земля Галицька на моїх руках. А літа... сам бачиш.
Істину мовив боярин. Усі в стольному Галичі перешіптувалися, що кріпко тримає Нагрів син стерно влади, недремні очі розплоджених ним потаємних видоків від західного Ярославграда по Ушицю на Пониззі і Дунай-ріку на півдні денно і нощно винюхують посеред простолюду, ворохобні попереджують, настрої в близьких і далеких полках уловлюють, стежать за чварами порубіжними з ляхами а чи з уграми. Навіть митні шахрайства ставали відомі князеві.
Сторукий і стоокий княжий печатник.
Через те, ненавидячи його, боялись і... запобігали у нього ласки.
"Може, князь Ярослав теж мене остерігається, хоч і терпів обіч себе?"— шибнула думка... шибнула й лишила на серці гіркий осадок. Він мав на свого волостелина тільки жаль, підступу не виношував ні крапельки, служив Ярославові вірою і правдою.
У боярських хоромах сутеніло. На чоловій стіні виразніше різьбилися язики лампад, лики святих то ясніли, то темніли, коли лампадки пригасали, і від цього здавалось, що святі на іконах оживали.
Підстаркувата челядина-клітниця внесла й поставила на стіл трійцю зі свічками, обличчя печатника і його гостя побронзовіли. Ігумен час од часу припадав до пуга-ра, п'ючи чисту воду, печатник у душі кепкував з святого мужа, який відмовився від вина, мабуть, про людське око відмовлявся, щоб благочестивішим здатися. Зате вдома, мабуть, цідить хмільне аж черес попускає.
Знаємо цих показних святош.
Скрізь олжа панує, скрізь і в усьому.
А тим часом ігумена Назара таки мучила спрага, власне, пекла його невідомість і жадання чимдуж вибратися з похмурих палат княжого печатника, але вибратися з повними руками. Ян же нікуди не квапився... кілька разів пробігав очима по розгорнутому листі пергамена — чолобитній ігуменовій, однак не зронив про неї ні слова. Чернець було спробував наперед вичитати з обличчя бояринового бодай іскорку надії, це йому не вдалося, довгобразий, сухорлявий вид Янів, обрамлений короткою бородою, здавався витесаним з каменю. Зате в якусь хвилю ігумен відчув, що печатникові очі проникли в його душу... проникли і читають думки, як книгу. Поспішив потупити вид.
Правду кажучи, осягнувши зміст чолобитні, Ян хотів показати гостеві на двері, бо й цьому забагалося вкусити короваю на княжій тризні... просить подарувати монастиреві пущу над Прутом, границі її "від" і "до" виміряв, дуже, мовляв, ця пуща святій обителі знадобна: росте монастир, братія множиться, а землиці обмаль, дерева на побудову божого храму бракує, скоро іноки, яко старці, підуть з простягнутою рукою по весях. Змилуйся, княже, пуща надаремно пропадає, ти в ній ані звіра не полюєш, ані під ораницю вогонь не пускаєш... Дай...
Спершу розбирала його охота згорнути монастирську чолобитну і жбурнути в кут, ще й вибештати ігумена, щоб не вривався непрошеним гостем до хором, для орудок є писча палата, будь ласка, завтра приходь.
Однак стримався.
А чого?
Повірив у скруту монастирську? Ая... І тут олжа чорна, це напевно. Та чого ж?
Постала перед боярином ложниця княжа...
Твори
Критика
