Літописець кам’яного поля (Роздуми над творами Романа Федоріва)
С. Пінчук
Роман Федорів увійшов до літератури трохи іншим шляхом, ніж ровесники по перу, які потрапляли туди через пороги Львівського університету. Майбутній прозаїк навчався не в тиші бібліотек, а на гірських стежках і плаях Гуцульщини, яку він сходив вздовж і впоперек, на військовій службі, різних спорадичних роботах. Рано втративши батька, ще підлітком наймитував у багатих односельців, здобув філологічну освіту. Та в літературу Р. Федорів прийшов не з вузу, а з широких доріг життя. Одне слово, коли він приїхав до Львова з Івано-Франківська, щоб очолити редакцію журналу «Жовтень», (нині — «Дзвін»), то був уже, незважаючи на порівняно молодий вік, «людиною з біографією».
Так само не схожим, порівняно з ровесниками, був темп входження в літературу. Якщо дехто, скажімо Р. Іваничук, зажив слави чи не з перших публікацій, то Р. Федорів видав кілька творів, а про нього ще мало хто знав.
Перечитуючи нині такі книжки, як «Жовтнева соната», «Капелан жовтого лева», «Сліди на скелях», знаходимо в них багатство живого матеріалу, почерпнутого з реальної дійсності, але воднораз натикаємося на якусь одноплощинність, ненавмисну обкраяність художнього малюнка. Навіть у повісті «Капелан жовтого лева», не кажучи вже про новели, окремі образи справляють враження контурних тіней. Так чи так, а на ранніх творах позначилася націленість прозаїка на газетний нарис: вражень було повно, сюжети сипалися, як з рогу достатку, але художньої довершеності бракувало. Ще й телеграфний стиль давався взнаки. Проте неабиякий талант у новелах не тільки вгадувався — в кращих із них яскраво проявлявся.
Новелістичному відрізкові судилося стати періодом проби пера, повістевий — це пора творчого становлення, романний — найвищого злету.
Та було б неправильно недооцінювати значення першого відрізку, бо завершується він книжкою, значущою не тільки в доробку прозаїка. Йдеться про оригінальну, композиційно цілісну збірку нарисів «Колиска з яворового дерева». Книжка засвідчує, що Р. Федорів як нарисовець стоїть набагато вище від Федоріва-новеліста. Вражає вона не тільки змістовою розкішшю, а й стильовою розкутістю. Складається враження, що ніби на цій книжці автор навчився бути самим собою.
«Колиска з яворового дерева» — це ніби художня енциклопедія історії соціальної боротьби та мистецького розвитку прикарпатського краю. Сотні фактів, десятки людських доль, яскравий опис національних святинь, пам’яток історії та природи — складові цієї енциклопедії.
Стиль Р. Федоріва — своєрідний, неповторний. Це відзначають всі поціновувачі його таланту. Але воднораз стиль — складний та неоднозначний — може виявлятися в різних відмінах залежно від ідейно-художніх завдань, які ставить перед собою автор, чи якихось важко з’ясованих причин.
Дехто вважає, що Р. Федорів не спирався на досвід жодного з попередників, як це було, скажімо, з Р. Іваничуком, котрий мав за великих учителів М. Коцюбинського та В. Стефаника.
Для нас компоненти стилетворення Р. Федоріва уявляються по-іншому, вимальовуються менш розірвано. А що духовний світ і весь, побутовий уклад життя земляків письменника на диво поетичний, овіяний чаром легенд, співанок, то він постає таким органічно, монолітно. Міфологізм та фольклоризм Р. Федоріва — не манера зображення, а прикмета того світу, який і є об'єктом його творчості.
Заради повноти істини слід додати, що Р. Федорів мав літературного попередника. Це — Марко Черемшина з його напрочуд поетичним образом гуцульського краю. Чи не найвиразніше простежуються перегуки в повістях «Синій журавель на погарищі», «Тисяча кроків» та «Іван, син Мокрини».
Повість «Знак кіммерійця» має чимало спільного з новелою М. Коцюбинського «Інтермеццо» та ліричними поезіями в прозі В. Стефаника і вже згадуваного М. Черемшини. Водночас це твір прецікавих роздумів про значення реліктів минулого дня нашої сучасності, про взаємопов’язаність епох, навіть тих, які майже зовсім стерлися в пам’яті людській. Це міркування про відповідальність митця перед своїм народом обов’язок воскресити перед сучасниками і нащадками давно вигаслий світ. Іншими словами, Р. Федорів висловлює виболене кредо, начеб націлює себе на створення історичних художніх полотен, до яких «Знак кіммерійця» служить своєрідною прелюдією.
Можливості таланту Р. Федоріва на повну потужність розкрилися в повісті «Жбан вина». Критика сказала чимало добрих слів про це небуденне літературне явище. Нині його значущість відчувається особливо виразно.
Високу оцінку здобули широкоформатне історичне полотно «Отчий світильник», а також романи «Кам’яне поле», «Жорна» та «Ворожба людська». Трилогія стала своєрідною мозаїкою людських доль, трагічних, драматичних, а то й комічних випадків, які вливаються в круговерть народного життя.
Автор відмовився від компонування традиційного сюжету, урівноважування в ньому конфліктуючих сил, складання строго детермінованого ансамблю персонажів, послідовного розгортання подій тощо. Прозаїк просто ввійшов у гущу своїх героїв, як входить нова людина в переповнений клуб, в гамірну юрбу на майдані, де звичайно, знають один одного. Таким чином він зразу ж, без видимої підготовки, відтворює історичне тло, передає народне багатоголосся.
Годі й говорити про винятковий ефект достовірності, який справляє постійне спілкування Юрашка Поліного з односельцями. Зрештою, цей ефект — не просто наслідок художнього прийому, а вияв реального стану речей: Р. Федорів протягом десятиліть щороку подовгу буває в рідних Братківцях, мешканці якого часто-густо стають прототипами героїв.
Авторські розмірковування про Кам’яне Поле відзначаються філософською глибиною, високою поетичністю, вибагливістю стилю.
Самовключення Р. Федрріва як письменника в число персонажів виявилося дуже ефективним при змалюванні сучасних подій та обставин, але цю ефективність воно втрачає, коли йдеться про людей та факти раніших часів. При відтворенні тридцятих—сорокових років прозаїкові доводиться вдаватися до спогадів героїв, листів (зокрема Якова Розлуча до Юрашка), уривків із тодішніх газетних статей, архівних документів. Звичайно ж, усім цим зображувальним арсеналом Р. Федорів користується за всіма законами художнього домислу. І все ж минуле відтворене слабше, пунктирніше, ніж сучасне. Хоч у висвітленні деяких аспектів сьогодення також наявні прогалини.
Роман «Ворожба людська» поєднують з двома попередніми три образи: Юрашко Поліний, вуйка Парасолька і, звичайно, символічне Кам’яне Поле. Але якщо брати до уваги інші персонажі твору, специфіку його проблематики, то в ньому Р. Федорів робить значний крен убік, акцентує на тих сторінках історії рідного краю, які протягом десятиріч залишалися поза увагою літератури, преси та гррмадськості. Певну тематичну відстороненість нового роману від двох попередніх письменник підкреслив тим, що дав селу, в якому розгортаються події, іншу назву: замість Садової Поляни — Горопахи.
У «Ворожбі людській» якось начеб несподівано, але яскраво мовиться про трагедію європейського народу під час другої світової війни, зосібна тієї його частини, яка проживала на західноукраїнських землях.
Однак доля галицького єврейства — це лише один, новий для Р. Федоріва тематичний пласт. Розглядається він не ізольовано, а в сукупності усіх проблем буття краю. Письменник вибудовує складну ідейно-філософську концепцію роману, піднімаючись у ньому на вищий рівень психологічного письма.
Композиційна структура «Ворожби людської» значно компактніше, ніж у «Кам’яному Полі» та «Жорнах». Маємо ще більшу часову різноплощинність, однак численні авторські ретроспекції сфокусовані на одній проблемі, що дає змогу розкрити її всебічно.
Центральним у романі «Ворожба людська» став образ сільського коваля Онуфрія Соловія. Прикований до ліжка важкою невиліковною хворобою, він на схилі життя перебирає в думках тяжкий та складний життєвий шлях. Батько помер від сухот, коли Онуфрій був ще малим хлопцем. В прагненні порятувати чоловіка Соловіїха заборгувала в сільського лихваря Менделя Каца: позичала гроші на дорогі ліки та харчі. Не змігши зарадити чоловікові, вона й сама померла від тяжкої виснажливої пращ. Безпритульного хлопця узяла на виховання стара одинока жінка Воронячка, по смерті якої він успадкував хату й майно.
У Соловія були причини затаїти велику ненависть, бо Мендель Кац не раз знущався над ним. І нічого дивного не було в тому, що в перші тижні окупації, скликаючи боївку для розправи над невеликою єврейською колонією навколо польського маєтку, Гринь «з-під церкви» залучив до неї й Онуфрія, тим більше, що той мав чудовий французький карабін.
Але не злоба і мстивість стали основною рисою Онуфрія Соловія. Працьовитий і кмітливий змалку, він став майстром на всі руки, зосібна вправним ковалем, який досяг певного добробуту, знаходив у праці велику творчу радість. Улюблена дружина Петруня померла ще до війни, залишивши двох маленьких дівчаток, яких Онуфрій сам виняньчив і вивів у люди.
Тож виявився закономірним для душевного складу Онуфрія Соловія факт порятування Лейби Циглера, котрий утік з гетто і був би загинув, якби коваль не переховував його у схроні під піччю. До речі, образ Лейби Циглера художньо найбездоганніший, а в емоційно-смисловому плані — один із найвражаючих у творі.
Після визволення від окупації, яка для Соловія була стократ важчою, ніж для інших, він добивав ворога у лавах Радянської Армії, а, повернувшись із фронту, став будувати нове життя.
Всі ці картини хаотично, непослідовно, неначе кадри фільму, постають в уяві смертельно хворого Онуфрія. Він турбується одним: чи не надійшов лист від Лейби і чи не приїхав той сам? Онуфрій Соловій викликав давнього знайомого на свою останню сповідь. Але що муляє героя, чого, власне, хоче він від Лейби?
Виявляється, що в липневу ніч, коли боївка оточила єврейське поселення, Онуфрій розстріляв з карабіна немовля, яке мати перед смертю пустила в згортку за водою. Злочин справді надто жорстокий безглуздий, і свою «буллу» на прощення Лейба Соловієві не дає.
Є над чим задуматися. Письменник довго замовчував найущербніше в героєві, прагнучи тримати читачів в певному напруженні, і воднораз налаштовував їх на психологічний лад письма. Але що ж то за психологія, коли з неї вийнято серцевину? Отже, композиційний прийом суперечливий. Він активізує читацьку увагу, але й збіднює можливості широкого розкриття образу.
Так само й філософсько-психологічний аспект проблеми злочину та каяття дискусійний. Можливе різне її розв’язання. Відомо, що згідно з християнською мораллю гріх прощенний, аби було тільки щире каяття і самопосвята Богові. В інших філософських системах, зокрема і в загальнолюдській гуманістичній моралі, використовуються різні форми й способи спокути. Онуфрій Соловій хотів очиститися через сповідь, але не перед церковнослужителем, а перед людиною, якій він зробив найбільше добра і мав надію, що це добро повинне компенсувати злочин. Але Онуфрій Соловій помилився: Лейба не міг простити. Щоправда можна запитати й автора. Чому саме такий безглуздий злочин ліг на душу героя? Є в романі й інші аналогічні «загострення», які підривають довіру до правдивості зображеного.
Ми спинилися докладніше на сюжетній лінії Онуфрій Соловій — Лейба Циглер тому, що вона новаторська і для романного задуму Р. Федоріва, і для всієї української літератури. Але в творі нуртують й інші потоки життя.
Вдалися письменникові образи «бухгалтера» Матайка, Мацюпіньки. Сповнена філософської проблемності постать Сильвестра Шевця, священика з Канади, який на схилі віку приїхав попрощатися з рідним селом. Цікаві Постолюки, як старший, так і його син Петро, секретар сільради Семиген, котрий служить «і нашим, і вашим». Зворушує трагічна постать Андруся Боженьки.
Роман з’явився друком, коли вже стали практично неможливими підступні ідеологічні інсинуації. На долю Р. Федоріва їх випало чимало. Так, з обігу було вилучено повість «Турецький міст». Коли перечитуєш цей твір нині, то мимоволі задумуєшся, як далеко вперед дивився прозаїк.
Повість обстоює спасенність для морального здоров’я народу історичної пам’яті, носієм і оборонцем якої є вчитель-пенсіонер Василь Юрійович Доброчин. Все життя він учив своїх вихованців любити і шанувати минуле, зберігати пам’ятки культури та мистецтва.
А от Тимкові Шершуну, носієві космополітичного, дегуманізованого способу мислення, все одно, на якій землі жити. «Риба шукає, де глибше, а людина, де краще» — цей цинічний афоризм він узяв за своє кредо. Погляди Доброчина і Шершуна вияскравлюються в їхньому словесному двобої під час випадкової зустрічі на приміському пустирі.
Повість «Турецький міст» складається з окремих новел. Друга з них — про циган Тодорка та Роксаиу — сповнена витонченої іронії. Йдеться тут про те, що й одвічні мандрівники, поселившись в благодатному куточку України — на подільській землі, теж поступово починають пройматися патріотичною любов’ю і прив’язаністю до цього краю.
Новела третя — про гетьмана-перекинчика Юрася Хмельницького — найдосконаліша. Написана вона ритмізованою прозою й звучить як народна дума. Турецький міст, з якого колись турки скинули Хмельниченка, постає в повісті як символ непрощенності зради. Щоправда, Р. Федорів не враховує ті неймовірно важкі історичні умови, які змушували укладати дуже непопулярні в народі угоди. Але, зрештою, письменник творив не історичну, а сучасну за проблематикою притчеву повість, що дало йому право знехтувати деякими фактами та реаліями.
З кожним новим етапом творчості Р. Федорів сягав чимраз вищих вершин, вдавався до об’ємніших та ускладненіших художніх конструкцій. Важко припустити, що ця тенденція зміниться в майбутньому. А втім, час покаже. Адже зрілий письменник — у постійних пошуках.
Л-ра: Київ. – 1992. – № 5. – С. 134-136.
Твори
Критика
