Свято буття у театрі надії, або запросити на ювілей
Світлана Антонишин
Не знаю, чи врятує світ, краса, але знаю, що ніщо інше не врятує. Це точно.
Ірина Жиленко.
Не люблю ювілеїв. Своїх. «Чужі» — обожнюю. Особливо, коли ювілей святкує людина, безмежно тобі дорога: є гарна нагода сказати ті добрі, щирі слова, яких чомусь соромимося за будня. Боїмося впасти в зайвий сантимент, видатися смітними, надто екзальтованими, безнадійно застарілими. Чого тільки не боїмося!
А час минає. Така в нього недобра звичка. І «весела господиня Карнавалу» ледь посмутнішала очима, зате поглибшала зором. Золотосиньо-багряними скатертинами застеляє святкові столи. І запрошує всіх на свято буття. Місця вистачить. Обирайте, кому яке до вподоби. Хтось знайде собі прихисток у затишному «Домі під каштаном», інший завітає на «Ярмарок чудес», ще хтось згадає (дуже вчасно!) про «стару винарню». А для найбільш наївних і незахищених серцем — будь ласка: старосвітський коминок або антикварний годинник із зозулькою. Там можна сховатися не тільки від життєвих суховіїв, які безжально спивають сонячну росу, а й від самого нечеми Часу. На якийсь час, звичайно.
Отже, починаємо свято буття у театрі Надії. Головний режисер, вона ж — виконавиця усіх традиційних (мама, дружина, жінка) і всіх казкових ролей (принцеса, фея, Коломбіна і, звичайно ж, — господиня Карнавалу) — поетеса Ірина Жиленко.
В гості належить приходити з дарунками. Але... «Я вас люблю, люди! Добрий день». Тут жодної граматичної помилки. Тобто, люблю для вас. Живу для вас. Вірю вам. І дарунки приготувала для вас.
А що може подарувати поетеса, крім снігу з різнобарвного конфетті? Звичайно ж, нові книги. Їх дві. «Пори року» (К., — «Український письменник», 1999) та «Євангеліє від ластівки» (Харків. — «Фоліо», 2000). Що й казати: королівський презент як на наші непоетичні і невидавничі часи. Особливо, — «Євангеліє від ластівки», де вміщено твори з десяти попередніх збірок. Зізнаюся, давно не тримала в руках такого поважного за обсягом, любовно оформленного (художник Оксана Плисюк) і розкішно виданого поетичного фоліанту. Знудьгувалися руки, а ще більше — душа.
Ну що ж, подарунки отримали, тепер можна і в гості. Тим більше, що потрапити на свято буття (золото-синьо-багряні скатертини... На частунок — коктейль із казок та сміху, на «гаряче» — суфле із добродушних пліток, на десерт — пиріг із неймовірних випадків) зовсім нескладно. Для цього необов’язково навіть з дому виходити. Просто розгорніть будь-яку з попередніх збірок Ірини Жиленко — і ласкаво просимо до театру Надії. Гурманам радимо не затримуватися в буфеті. Що, не встигли скуштувати десерту? Захопіть із собою. (В нашому театрі він буде до речі...) Бо — чуєте? — вже лунає третій дзвінок.
ДІЯ ПЕРША. «В ЗАТІНКУ ЧУДА».
Бог дає людям просте людське життя, як гаму в сім нот. Симфонії мусимо з них творити самі.
Ірина Жиленко.
Про творчість людини, яку знаєш (хоч трохи) особисто, писати неймовірно складно. І не тому, що «так ведеться: в митців свої шляхи, свої — в мистецтва. Не по дорозі їм. А жаль». («Маляр»). Якраз Ірині Жиленко така дихотомія не загрожує. Вона справді живе, як пише, і пише — як живе. Важко повірити? Прочитайте в журналі «Сучасність» «Homo Feriens», тобто «Людину святкуючу». Це мемуари. А отже — документ. Ніким, правда, офіційно не завірений, але від того — не менш правдивий. Бо написаний серцем, просвітлений усмішкою і скріплений сльозою.
Сльоза? Ну що ви! То просто сніжинка розтанула на щоці. Малинова сніжинка. Бо поетеса сьогодні вранці придбала собі окуляри з малиновими скельцями. Кажуть, вони дуже помічні від короткозорості: дозволяють бачити світ, а не брудні калюжі на неприбраних вулицях. Та й у калюжах, хто захоче, узрить зорі (даруйте, Олександре Петровичу. Знаю, зацитували Вас мало не до Смерті); а хто не захоче, тому й море не казка.
Але не будемо про сумне. Сьогодні ж свято! Його влаштовує Поетеса для всього сущного на Землі, найперше — для маленьких беззахисних «люденят». Чому «люденят»? Один з улюблених тропів Ірини Жиленко — літота, тобто художнє зменшення, «зласкавлення» звичних речей і понять. Це могло не позначатися на особливостях лексики: скільки пестливих слів навряд чи зустрінете в іншого сучасного автора. Але це аж ніяк не солодкаве сюсюкання. Це словесне втілення особливостей світосприйняття. Життєствердного, екстатичного, боговдячного. І що б там не закидали «ідеологічно підковані» критики — то її життя, її філософія, її поетика. У неї ж, якщо кольори, — то розкішно-яскраві, якщо відтінки — то безліч. (Літературознавець Олена Никанорова у своєму вельми цікавому дослідженні стверджує, що їх майже сорок! Що й казати, такій палітрі може позаздрити не один маляр). А якщо звуки, то повносилі, якщо дзвін, — то кришталевий, якщо тиша, — то золота і сонячна.
На противагу безжальній, хворобливо-жорстокій реальності поетеса вперто, з якоюсь сизіфовою терплячістю і непоступливістю («знов - істерично вірую в добро») творить СВІЙ світ. Світ маленьких, добрих істот, дім щасливої казки і незлобливого гумору (сміх — порятунок, сміх — бальзам, сміх — прорив у золоте і синє). В Ірини Жиленко багато улюблених образів: гномик, канарка, кіт і цуцик («дивіться, яке в нього свято на морді»), чайник і порцеляновий сервіз, невтомна співуча бджола, романтичний тюльпан і навіть сухар-будяк. Її поезія густозаселена реальними (інколи «учудненими», а частіше — абсолютно «земними») персонажами, отим золотим «народцем», з яким щодня охоче ділить хліб, сіль, вино і безконечні побутові клопоти («Рідні мої, єдині! Як я боюсь утратить з вами зв’язок родинний!// Хто я без тих, що вмерли?// Хто я без тих, що будуть?// І чи потрібні Двері, що не ведуть нікуди?»// «Не зачиняю вікна». — Цикл: «Чаша літнього дня»).
Отже, джміль і ластівка, пустун-синок і неслухняна донечка, балакуча сусідка і цвіркун за коминком... І лише два метаобрази: Дім і Сад. Два макрокосми, далі яких Ірина Жиленко свідомо не зазирає. Бо там уже — справжній Космос, незворушна Вічність. Напевно, там немає болю, але й немає «дрібниці» — життя. Тож, якщо нема землі на небесах, — мені не треба вічності такої». («В той день було так тихо на землі»...)
Зухвало? А вона така є: зухвала, непередбачувана, всерозуміюча, а отже — всепрощаюче.
В осінній вечір слово засвічу.
І світ мені засвітиться при слові.
Нікого не картаю і не вчу.
Дивлюсь у сад.
Освідчуюсь в любові.
(«Я повертаюсь до класичних тем». Цикл: «Світло осені»).
Її любов осяжніша за будь-який космос. Вона не підвладна жодним часовим вимірам. («На сто тисячоліть люблю і прагну!»). Вона місткіша за слово і навіть — за сльозу.
І мені зазвучало такою любов’ю,
що її ані виплакать, ні розказать.
Може, знайдеться хтось
І збагне поза словом.
(«Вчора я побілила»... Цикл: «Світло осені»).
І лише Краса, лише вона — рідна і рівна цьому всеохоплюючому диву. Навіть не так. Вони двоєдині: Любов і Краса. Вони нероздільні. Тож якщо є на землі безсмертя, то це Краса, одухотворена Любов’ю. Чи Любов, осяяна Красою. («Ми любимо речі не тому, що вони досконалі, а вважаємо їх досконалими тому, що любимо», — сказав філософ. Звісно ж, він був генієм...).
І я кажу: не має переваг
душа людська над тілом, ні одної.
Була би я здорова і жива,
І все, що я люблю, було б зі мною.
Я полюбила плоть речей земних.
Так весело долоням впізнавати округлість ваз і прямокутність книг.
А як приємно яблуко зірвати!
(«Гніздо земне». Цикл: «Чаша літнього дня»).
Якою ціною дістається це «гніздо земне», по яких крапелинах невідгорілого щастя збирається, з яких перлин несплаканого болю народжується (жінка «жила-химерила»: сміялася тюльпанами, плакала перлинами, рожевими від світлої крові... Про що я? Зазирність до «Дому під каштаном» — там відповідь...), — то вже є інша тема. Вона — за лаштунками сонячної феєрії.
«Якщо хочеш бути щасливим, — будь ним». Ота спрага щастя, невтоленна жага гармонії, пантеїстична залюбленість у світ бджоли і картоплі («ти звідки, хороша така?») — не від слабкості. І не від пасивної нарцистичної споглядальності. Знайти рівновагу у сторозхитаному світі, свій маленький острівець в океані безконечних катаклізмів не кожен спроможний. Дім, зведений поетесою, — то її духовне опертя, її непохитний спротив мільйонноликому злу. Вона вміє бути щасливою і вперто начакловує щастя (ну як тут не згадати про сугестивну силу Слова!) усім, хто прагне. Вона вчить (таки вчить! Ненав’язливо, граючись, розсипаючи срібні дзвоники і веселковий серпантин) бути красивими («треба крилатішать, дівчинко, ох, як треба!») і бачити красу, приймати її, благословляти, вірити. Вірити в немарність нашої гри із Вічністю. Погодьтеся: не так і мало для «слабкої», «маленької» жінки. Скажете:
Утеча од життя!
Утеча у мистецтво.
Не так це просто, друже, як здається.
Здавалось би: ось двері, ось вікно...
А спробуй утечи...
Не всім дано.
(«Танучий сон із дощем у Версалі»).
Не всім... І навіть їй, веселій господині Карнавалу, це не завжди вдається. Бо у грі із Вічністю ми, на жаль, не переможці. /«На тлі віків таке благе// притуллячко, що зветься домом.// О вічний біг у невідоме// І хрип розірваних легень!..» («Світло осені»). Бо «хватка» в Грядущого Хама мертва. І послабити її можна тільки сміхом. Бо світ... Він таки ловить. І втекти від нього можна лише в інший світ. Ні, не в отой, де Вічність. А у створений власноруч. Створений «наперекір» і «незважаючи на»... Нереальний, підзолочений, підсолоджений... Нехай! Хоча... Якщо ми сущі, якщо ми реальні, то хто сміє стверджувати, що придуманий нами світ — лише казка для диваків та альтруїстів?..
Навіть, якщо болить душа, якщо бунтує і вибухає сльозами, — то не тому, що «проминає слава світу», а тому, що згасає краса. Так, з її попелу народиться нова, може, ще осяйніша. Але то вже буде інша краса. То вже буде світло іншого часу і для інших людей...
Краса завжди марна. І не лише тому, що не приносить жодного матеріального хосену. А тому, що минуща... Ірина Жиленко надзвичайно зірко помічає й болісно усвідомлює «оту прекрасну марності печать». Цей Знак Вищої Таїни — на всьому: на осінній троянді, на поетичному слові, на благородних «лицарях печальної подоби» і навіть — на смішному домовичку, єдиному скарбу, що дістався поетесі у спадок від бабусі.
...Звісно, легше б жити без нього,
без отого зору смутного.
Без його мовчазної марності
І тисячолітньої старості.
(«Балада про бабин спадок»).
Отже, декларуючи втечу від життєвих бур, співаючи осанну власному камерному «світикові», поетеса аж ніяк не полегшує моральної волі, не пом’якшує етичних імперативів. Її спрага за світом гармонії — на грані вибуху серця і голосу. А любов до конкретної маленької і грішної людини — стократ пекучіша і важча, ніж любов до абстрактного людства. «Ти хочеш знати, що є пекло? Це вічна мука співчуття»/ «Вмирання трав»./ А є ж іще неминуча осінь з нескінченною сірою мжичкою, є сиві вечірні сутінки, які крають душу ностальгією за «кольоровим», і є просто хвилини втоми та смутку. Напевно, саме в такі хвилини й народжуються подібні рефлексії: Як невгасимо міниться, пала алмаз життя в простій оправі смерті! Жила. Цвіла. І смертною була з усім своїм палаїдчим безсмертям... («Остання імпровізація». — Цикл: «Імпровізації на тему годинника»).
Що ж, пробачимо поетесі її тихий летючий смуток. Бо він прекрасний!
ДІЯ ДРУГА. «В СВІТЛІ НАДІЇ».
Хто сказав, що бути щасливою легко? Яка там свобода! На світі немає свобод для люблячих і моральник людей.
Ірина Жиленко.
«Не розбийте мій ліхтар», — просила-застерігала поетеса Ірина Жиленко в «Осінній пісні». «Чуєте, друзі. Будьмо обережними: нехай сонячно світить чарівний ліхтар!» — просила-застерігала молода критикеса Світлана Антонишии у статті про творчість улюбленої авторки. Стаття так і називалася: «Не розбийте мій ліхтар»...
Десять років минуло, тисячоліття змінилося, а прохання залишилося актуальним. Знаменно (гірко-знаменно!), що саме ним розпочала Ірина Жиленко свою передмову («замість автобіографії»...) до книги «Євангеліє від ластівки»: ...Бо коли слізьми заллюсь (я — ліхтар, і вальс, і сміх, я, котра за всіх сміюсь, - і свічу, свічу за всіх), коли я уже заплачу, то над нами крук закряче.
І ні світла, ні гітар, ні в ногах земної тверді.
Не розбийте мій ліхтар!
Не задмухайте безсмертя...
Поетичні пророцтва-застереження мають одну дивовижну властивість: збуваються. Ми не послухали... Ми таки розбили ліхтар. Світ вибухнув Чорнобилем. І захиталася твердь земна. І вперше не повірилося в безсмертя. А поетеса Ірина Жиленко вперше заговорила про ненависть...
Збірка «Чайна церемонія», що вийшла у 1990-му році, разюче відмінна від усіх попередніх книг Ірини Жиленко. Здавалося б, — те ж вражаюче буйносилля яскравих метафор, та ж дзвінкоголосість й експресивність. Лише кольори й тональність інші. Тільки всеохоплюючу радість здолав всеохоплюючий плач. Свято любові перетворилося на «День гніву». В театрі Надії заголосила вселенська печаль. З’явилися образи й мотиви, дуже характерні для світової поезії останніх десятиріч, але аж ніяк не характерні для романтично-життєствердної лірики Ірини Жиленко. «Маленька муза подиву» стала «музою досвіду й людьми ображених чеснот».
Що вдієш? Розбито... У дім під каштаном прийшов Чорнобиль. І страшно відчинити вікно у сад. Бо там у віночках з білого цвіту цвинтар мертвих дерев... Драматична колізія прориву із Дому в Сад, тобто із світу камерного, світу «для себе» і «в собі» — у велике життя, враз перестала бути актуальною. Дім, що зводився з таким довготерпінням, і. вірою у нетліннісь краси, — уже не прихисток. Казковий Теремок перетворився на темну нірку, де ще якось можна перебути чи, правильніше, — добути відведений долею час, але не жити...
«Шум страху і вітер втечі», «Ніч.Страх...», «Найвічніша із вічних тем — самотнісь у нічному світі»... Такого всеохоплюючого відчаю, болісно-кричущого заперечення себе вчорашньої, мабуть, і слід було сподіватись Бо розбито не просто ліхтар. Знищено цілий світ. Поґвалтовано все, у що свято вірилося. «Прекрасна марності печать стала... радіоактивним тліном.
...Вірші на світанні, вино довголітнє, доброї мислі безсмертний чертог — все було гарним у нашому світі, все було марним. І марним був Бог.
(«Жінка у вечірньому світлі»).
Так, Ірина Жиленко ніколи не вміла «упівголосу», «упівпочуття», «упівсльози». І «богоборчі» мотиви з’явилися тоді в її ліриці невипадково. То був знак не лише абсолютного відчаю і безсилля перед катастрофою віків. То все ж таки була віра. Віра матері («на цій землі не можна матерям лягати спати...»), жінки, смертно-безпорадної людини, що ще не пізно докричатися, достукатися до Горніх Сил. В усякому разі, мовчати - злочинно.
А «богоборчі» мотиви... То ще й ремінісценції із Т.Г. Шевченка. «Я так її люблю, мою Україну убогу...» Їх багато, алюзій і прямих ремінісценцій із Кобзаря. Єднання долі. Перетікання болю в нестерпне відчуття безневинної провини. І пекучий сором за содіяне «правнуками поганими». (Вже краще смерть, каліцтво, сліпота (не бачить ясна-сонця й місяченька), аніж над мертвою землею стать віч-на-віч із Шевченком...»). Як наслідок, — емоційний вибух, кульмінація, пуант, діалог із Всесвітом, бо землі уже не вмістити весь біль...
О, возгорись, вогонь скорбот моїх!
І воскричи за весь народ, що гине:
Убили землю! Вибили з-під ніг!
І в зашморгу забилась Україна. («Похорон»)
...Лагідний голос «камерної» поетеси залунав ораторійним дзвоном на сполох. Зі Словом залишалася Надія. Лише вона могла розбудити зашкарублі, неприкаяні душі, запалити їх мукою співпричетності. А отже — повернути до життя. ...Горить сльоза. Зі свічки капле віск. Свіча моя благесенька. Але ж бо: свіча, відбита в міліонах сліз — вже не свіча, а світова пожежа («Похорон»). Скажу відверто: нічого сильнішого про Чорнобильську трагедію — в тогочасній поезії — я не читала. Хоч говорити про художню вартість такої лірики... страшно. Бо то не вірші. То перлини, які з рожевих стали багряними. Бо жінка вже не химерила. Вона ПЛАКАЛА.
Напевно, тоді ніхто не відав, що переможе надалі в поезії Ірини Жиленко. Хотілося тільки вірити, дуже хотілося!, що переможуть любов і казка. Ліхтар розбито... Але ж залишилася свіча. І розуміння, що
На те свічу створив Господь, щоб на путях земних оплакувати дні скорбот, але й світить крізь них! («Лице в сльозах»).
І вона світила! Вчилася знову бути щасливою. І допомагала нам, міченим Чорнобилем, ще раз повірити в казку земного буття, запросивши всіх на «Вечірку у старій винарні» (Книга відзначена Національною премією імені Тараса Шевченка...).
Як зуміла вкотре подолати себе вчорашню, як наважилась знову повірити у немарність життя? Відповідь — частково — знайдемо в поемі «Відпустка у серпні». (Жанрове означення: поема-лубок. Цілком «у стилі» Ірини Жиленко...).
У серця свої споконвічні секрети.
Хірурги не знають, та знають поети.
Така вже сумна аксіома: для того, щоб серцю розкритись, — потрібно йому розбитись. І вижить при цьому.
Вижила! У сонячному саду її поезії знову засвітилися «тюльпани розкритих сердець». Тепер уже розкритих не лише для краси земної, а й для музики Всесвіту, який усе ж таки вперто й «розмірено обертається довкола чайника на плиті...».
«Сміх переміг». Можливо, тепер у поезії Ірини Жиленко трохи менше карнавальності, шаленої «зміни масок» та ритмомелодики вірша, а більше тихого замилування світом і несуєтної загибленості в себе, а все ж маємо щасливе відчуття, що ліхтар знову засвічено. У його погідному сяйві поетеса прагне не мало — не багато: «крізь нереальність жінки в кімоно прозріти безконечність світу» («Вдосвіта»). І це їй, звичайно ж, вдається, бо завжди вміла поєднувати непоєднуване, працюючи одночасно в різних тематичних і жанрових площинах, на протилежних емоційних регістрах й естетичних полюсах, інколи просто «не помічаючи», де земля., а де небо.
До речі, ця нереальна «жінка в золотому кімоно» чи не вперше з’явилася ще в «Етюді з помаранчею» (збірка «Ярмарок чудес»). Вона тихо світилася «в кімнаті, стилізовано японській», — екзотичний образ-метафора, сумовито-яскраве втілення одвічної жіночої мрії про спокій, рівновагу, стабільність, про світ, у якому не страшно БУТИ. Статична, завмерла, «сама в собі закрита, мов тюльпан»... Екзистенційний «присуд» тодішньої Ірини Жиленко невблаганний: «так і не жила...»
А втім, живуть же люди і не живши.
І в золоті вечірнім — день при дні — вони нечутно тануть, як розкішні алмази криги в молодім вині (знову ж мотив «прекрасної марності»... — С.А.).
Не осуджу. Так смутно і прекрасно смеркае помаранча золота.
Зітхну. І похвалю японську вазу, дракончика з фаянсу і ліхтар.
«Східна» медитативність, самозосередженість, святобливе схилення перед красою, звичайно ж, близькі Ірині Жиленко. Антикварно-ностальгійна позолота світу, яка чомусь так швидко стирається, творчий діалог — через століття й століття — з митцями давнього Китаю і далекої Японії, лицарями прекрасного, котрі теж уміли бути щасливими (попри неминуче усвідомлення, що «печальне життя. Навіть тоді, коли квітнуть вишні. Навіть тоді»... ), — завжди хвилювали її уяву. Як і... жінка «в золотому кімоно».
Напевно, цю «придуману» жінку поетеса гостро відчувала й відчуватиме як частку власного «ego», як образне уречевлення вельми жорстокої самооцінки. Можливо, тоді, в далекі вісімдесяті, Ірина Жиленко не до кінця зрозуміла цю пасивну, закриту в собі і все ж — прекрасну істоту з помаранчею. І вона не дозволила про себе забути. Її «нереальність» виявилася реальнішою за непридумані речі. Мабуть, тому проривати золотий кокон, постійно виходити із замкненого простору в безконечність було для неї не так і складно. (Що знають митці про суверенне буття створених ними образів? Питання риторичне...). Адже «жінка в кімоно» — лише одна з іпостасей жінки, оскільки навіть у своїх «найлегковажніших», «найпростіших» творах поетеса залишалася... філософом.
Науку бути щасливою самотужки не здолати. Бо світ безконечний не тільки у просторі. Він мінливий і мільйонноликий у кожному з нас. «Кожна душа — світова душа», — стверджує поетеса. Зрозуміло, що з таким етико-філософським кредо, з такою моральною ношею бути щасливою справді нелегко. Зате цікаво!
АНТРАКТ. «ОСІННЯ ПІСНЯ».
Передчуття осені живе в кожному з нас. Співаємо осанну весні, а осінь не жде від нас жодних пісень. Вона просто настає. Тобто стає при нас, невблаганно і тихо, як подих часу. «Цоки-цок, цоки-цок...». То настінний годинник задає ритм дощеві чи доспілі каштани розбивають об брук серця? А може, то високі жіночі підбори вперто (і не без успіху!) відвойовують у вічності весняний часопростір?
«Осінню все на землі поспіша в Божій долоні спочить». «Все», тільки не Жінка. Жінці змиритися найважче. Особливо тій, що була «суцільним серцем», спрагло всотуючи радість буття, мудро єднаючи в собі Всесвіт духу і Всесвіт плоті. «Найпрекрасніше на світі — музика, — стверджує ця Жінка, — а ще моя гора, осяяна вечірнім сонцем, квітка, обличчя людини...»
Все, що так буйносило любила і любить, — несила віддати в офіру часові. Лише — на милість Божу. Але милість Божа — таїна. А де таїна — там і біль нерозгаданого, печаль невтоленного і вистраждана мудрість приймати боговдячно себе у безпристрасному свічаді долі. Хоч з кожною відквітлою трояндою це вдається важче:
Гаснуть мальви. Сутінь гусне.
Господи, не погаси
у темніючому люстрі світлу іскорку сльози...
(«Дзеркало в сутінках»).
Отже, таки примирення? Світлий продих... крізь сльозу. І все ж, і все ж...
Одягаю осінній жакет і приколюю хризантему.
Щось в обличчі моїм таке,- Мов нова музикальна тема.
Зміна стилю і колориту?
Може, навіть інакше звать?
...Та прилипли до меду літа двоє крилець — не Одірвать.
Я тут гостя. Смутна чужинка.
Клен горить, а мені пече.
Я не ваша, я літня жінка.
(зауважте, яке вишукане «аранжування» парадоксальної семантики слова: «літня»... — С.А.). Не змирилася ще..,
(«Літня жінка восени»).
І чудово, що не змирилася! Бо ж осінь — то лише одне з чотирьох облич року. Важливо, аби на хвилі втоми і зневіри ніколи не припливла, тобто не настала, ота нестерпна «п’ята пора», в якої «зовсім не було лиця». На щастя, наші осінні страхи, як правило, марні, а головне — минущі. Антракт закінчується. Просимо повернутися до зали, шановні. Маестро, музику!
ДІЯ ТРЕТЯ. «ДУШІ МОЄЇ ІНТЕЛІГЕНТИ...»
Не жалійте геніїв. Хай вони вас жаліють. Але і не вбивайте геніїв. Бо людство — це тільки генії. Золотий пісок, намитий віками з людського мулу.
Ірина Жиленко.
Хочете вірте, хочете ні, але в сучасній жіночій поезії я не знаю соціально заангажованіших авторів, ніж Ліна Костенко та... Ірина Жиленко. Хоч за законами вічного парадоксу обидві поетеси відверто й рішуче проголошують свою «аполітичність», свою категоричну відмову ставити Слово на службу будь-яким кон’юнктурним силам. «Перегуки» нескладно знайти навіть на текстовому рівні. «Не спокушайте мене гласністю. Я більше в пастку не піду» (Ліна Костенко. «Інкрустації»). «Але і в компанії чесної братії // державців, що вбралися в пір’я, — не лай// Не довіряю-бо я демократії...// Наче б ось тут.// Озирнешся — гай-гай..» (Ірина Жиленко, поема «Тихе віяння»). «Грядущий хам вже навіть не гряде Уже він сам в грядуще нас веде» (Ліна Костенко. «Летючі катрени»). І лежить давно Золоте Руно в домі Грядущого Хама». (Ірина Жиленко. «Тихе віяння»).
Іронія — на грані сарказму. Часто— «за гранню». Бо болить. Сьогодні навіть у дитячих казок на денці погляду — сива печаль. Тут мимохіть станеш «злим» і категоричним. «Усі держави з поглядом Горгон» (Ліна Костенко). «На світі немає ідей незлочинних. На світі нема незлочинних держав». (Ірина Жиленко).
«Фе! — скривить губи перефарбований, даруйте, — «переконаний» патріот. — То вже занадто, шановна. У своєму нігілізмі ви дійшли, здається, до ручки. («Звичайно, до ручки. Та ще до блокнота...» — іронічно посміхається поетеса.) «Пресвітла дитяча пелюшка» — гарне знамено, але погодьтеся: жодній поважній державі воно не пасує...»
А шкода... Інших знамен, інших ідеологій Ірина Жиленко не визнає. Так, вона естетка. А бути естеткою у політиці, м’яко кажучи, ... наївно. Вона гуманістка й інтелектуалка. Жаль, але така валюта в епоху Грядущого Хама не конвертується. Гвалт, вона ще й переконана пантеїстка! Вона бачить і розуміє те, що не підвладне раціональному сприйняттю. Вона відчуває те, чого їм, старо-новітнім «господарям життя», просто не дано. («І пливуть — білосрібним по синьому — світлі душі одквітлих жасминів...»). Хто дозволив?!
Та ніхто! Єдина незмінна ідеологія Ірини Жиленко — не визнавати жодних офіційних ідеологій. І ні в кого ж ні на що не питати дозволу.
Люблю безтілесність гобоя і скрипки.
Бездумність бокала, безхитрісність шибки.
І цю безідейність снігів одностайну.
Та й Бога люблю я за те, що Він — тайна.
«Інтуїтивізм, авангардність, експресія...»
Гра в бісер.
Блискуча словесна мушва.
Люблю у собі безсловесність поезії.
А віршів своїх не люблю.
Бо — слова.
Навчитись би вірші писати без слів.
Як пише їх час — сивиною на скроні.
Як пише мороз свої вірші на склі.
Як доля вирізьблює їх на долоні.
Яка б поетеса була я — овва! —
Всяк рота б роззявив і солодко млів.
А тут, що не вірш — то, звиняйте, — слова.
Ми так натомились од слів!
(«Тихе віяння»).
Що ж, всеохоплююча «програма». До речі, прийнята одноголосно. І без жодних поправок.
Взагалі, в поезії Ірини Жиленко знайдемо немало своєрідних декларацій: естетичних, етико-філософських, творчих. Вони серйозні й жартівливі (частіше — жартівливі: майстер веселого самокпину, поетеса говорить «про час і про себе» з такою граничною відвертістю, що, їй право, навіть найвідданішим любителям пліток уже не цікаво зазирати в замкову шпарину...), «раціональні» й імпресивні, розгорнуті й лаконічні. І в кожній такій декларації поетеса виступає передовсім як художній персонаж, незмінна дійова особа, чиї веселі ексцентричні репризи, коментарі, монологи ніколи не набриднуть. Бо позбавлені сухозлітного пафосу, сірого менторства і поетичного нарцизму. А, що в театрі абсурду, який зветься життям, не буває антрактів, то тяжіння до епічної осяжності (численні цикли, поеми, які, без сумніву, заслуговують на окрему грунтовну розмову; залишається сподіватися, що така розмова іще попереду...) для Ірини Жиленко таке ж природне, як і невичерпна художня фантазія та емоційна експресивність.
Враження, що їй затісно не лише в рамках окремого ліричного циклу, а й розлогої ліро-епічної поеми, ба, навіть однієї книги. Мотиви, що зароджувалися в попередніх збірках, врешті, не мотиви, а ледь вловимі настрої, думки, передчуття, — неодмінно «окресляться», набудуть «зримої» художньої форми в одній з наступних книг.
Пригадую, як читаючи поему «Чайна церемонія», чомусь знову й знову поверталася вражено до тієї п’ятої пори року, «в якої зовсім не було лиця». Напевно, то було передчуття «майбутньої» Ірини Жиленко. Можливо, десь у глибинах духовного Всесвіту вже світилося Слово, яке ще тільки буде. І якого ти, читач, чекаєш із затаєним нетерпінням...
...І лише тепер, коли побачила світ збірка із зовсім невигадливою — як для Ірини Жиленко — назвою: «Пори року», я зрозуміла: якими інколи незбагненно-точними бувають наші передчуття...
...Прозріти лик кожної з чотирьох іпостасей земного часу не за зміною краєвиду, а за зміною колориту світосприйняття, написати «пейзажі душі», які б стали живим відображенням Душі світової, що ж, це Ірині Жиленко, без сумніву, вдалося. «Я народила вже свій добрий рай», — запевняє поетеса у «казці, підглянутій у шпаринку»: «Цвіркун за коминком». І в нас немає жодних підстав їй не вірити.
Диво-дивне, але природний спротив жінки безжальній проминальності часу і брутальним сьогоденним реаліям народив такі добрі казки і зворушливо-печальні ліричні медитації, що хочеться слідом за поетесою розчулено-світло прошепотіти: «душа школяріє!». І вірить, що таки є на світі голубе яйце-райце, в якому можна жити...
А я живу в яйці-райці, у ліхтарі, у бубонці.
Дзвеню запічним цвіркунцем,
щоденно дякуючи Богу
за цей скафандр, за схрон оцей.
О, я б не вижила без нього!
Мені говорять компліменти (на кожнім слові, на кожнім кроці) душі моєї інтелігенти:
Шопен і Гофман, Шагал і Моцарт. Привіз Галчинський препишні ружі,
Рей Ередбері — вино з кульбабок.
А Плужник — айстри, як він, — недужі.
О Плужник! — вічна у серці скабка...
(«Ілюзіон». Ритми для аеробіки під латаною парасолькою.).
Знаю з коротких (як шкода!) розмов, що Євген Плужник був і залишається для Ірини Володимирівни одним з найулюбленіших поетів. Геній, якого безжально знищили (в ім’я, звичайно ж, світлого майбутнього...), але який, спалахнувши яскравим метеоритом на духовному обрії людства, залишив золотий слід в серці і пам’яті не одного покоління спраглих істини. «Наказали довго жити» можновладні убивці, а поет просто живе...
«Протистояння генія і влади» (Ліна Костенко), генія — і бездуховно-бездушного плебсу... В цьому одвічному «двобої» кожен обирає свій шлях. Хто — хресну путь на Голгофу, хто — красномовне мовчання, а хто — сміх, естетство, казку, в якій стільки «уроків» та прозорих натяків, що, їй право, не позаздриш тим, хто, нарешті, зрозумів і впізнав. Себе...
В сучасній прозі, та й навіть у поезії, в усякому разі, тій, що має «ухил» в епіку, ролі головних (і мало не улюблених) персонажів, здається, впевнено і всерйоз посіли бомжі, пияки та інші блудні діти суспільства. Не обминуло «віяння моди» й Ірину Жиленко, про що й засвідчив її «Ілюзіон». Але як засвідчив! Море блискучого гумору, тонкої іронії, щемливого співчуття, зворушливого ліризму, світлої, «незашореної» філософії — і все це в одному порівняно невеликому творі. Максимальне семантичне й естетичне навантаження слова (відчуття, що практично будь-який рядок можна «розгорнути» в окрему поему) і при цьому — граційна легкість вірша, мінливість інтонацій, ритмомелодики, звукової «оркестровки». Розкішна галерея яскравих, смішних і зворушливих персонажів, сміливі як для «традиціоналістки» — новації у формі — аж до вкраплення ізопоезії у «класичний» текст... Це справді ілюзіон. Ілюзіон мінливого, насиченого й непередбачуваного, як саме життя, змісту та феєричної форми. Добрий різдвяний ілюзіон. Дарма, що сміх поетеси буває вельми і вельми дошкульним. Що ж, кожному бобу по дзьобу. Чи може, навпаки.
Важко передбачити, чи будуть ці злободенні лірико-філософські інвективи «камерної» поетеси Ірини Жиленко актуальними років... через десять. Боюся, що будуть... Бо ж сьогодні майже все, що писала поетеса два і навіть три десятиліття тому (а писала ж не тільки про вічне!..), залишається напрочуд актуальним. І в плані мистецькому, що, звичайно, радує. І в плані соціально-етичному. А це вже не тішить: виходить, ми таки безнадійні штубаки в школі життя.
Що вдієш... «Треба приймати і людину, і світ такими, які вони є, — вважає Ірина Жиленко, — любити і якщо не «рятувати красою», то хоча б навіювати «сон золотий». Як він потрібен людській душі, коли все наше життя схоже на фільм жахів!
Я категорично тверджу: переробити людину неможливо! Її можна тільки зламати, убити, знищити життя на землі. Хай боронить нас Господь від фанатичних «перероблювачів» людини, від пророків і фюрерів!»
А ще — нехай оберігає геніїв, отой золотий пісок у клепсидрі буття. Бо ми, на жаль, не завжди можемо і вміємо. Тішимо себе думкою, що генії, хоч і гірко-беззахисні, вразливі, фатально-самотні, але й сильніші від нас. Бо їм більше дано. Але ж вони і падають першими під непомірною ношею болю, великодушно прощаючи своїх сучасників за їхню німу розгубленість. А ми... Ми, як завжди, не встигаємо підставити плече. І не тому, що хронічно злі. А тому, що буваємо трагічно-безпорадними у своїй тривіальній мализні.
Бо такі ми є. Паяци. Бомжі.
Міль житейська. Польова роса.
Та на злість тузам великоможним
виживем.
Нас люблять чудеса («Ілюзіон»)
Що ж, це справді — блага вість. Євангеліє від світанкової ластівки, яка так несподівано і так вчасно постукала в наше вікно...
* * *
...Ось і опустилася завіса... Вмовк оркестр, згасли кришталеві люстри, стихли оплески. І тепло котиться сльоза по білій масці Арлекіна...
...Не треба сумувати... У театрі Надії ми завжди бажані актори. І вже завтра на нас чекатиме нова прем’єра. І кожен з нас гратиме свою роль на вічному Святі БУТТЯ. Гратиме без страховки і без суфлера, а тому з правом на сумніви, на сум, на втрати і помилки. Але то буде завтра. А сьогодні Поетеса, вона ж — «весела господиня Карнавалу», тихо закриває свій оксамитовий блокнот, у якому завжди є чисті аркуші. Добраніч тобі, світе. Світлих снів вам, люди. «Бім-бам-бом...»
Л-ра: Дзвін. – 2001. – 4. – С. 129-135.
Твори
Критика
