25-05-2017 Ірина Жиленко 11919

Біографія Ірини Жиленко

Біографія Ірини Жиленко

Ірина (Іраїда) Володимирівна Жиленко – українська поетеса, дитяча письменниця, журналіст та мемуарист – народилася 28 квітня 1941 року в Києві. Виховувалася у родичів в Звенигороді.

1964 заочно закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка. Працювала вихователькою в дитячому садку, далі — в редакціях газет «Молодь України», «Літературна Україна», журналу «Ранок». Саме на сторінках цих видань і почали з'являтися її перші (зокрема, й поетичні — з 1958) літературні твори. 1964 вийшли друком одразу дві книжки І. Жиленко — «Достигають колосочки» (для дітей) та нариси «Буковинські балади». А вже наступного 1965 року з'явилась «доросла» поетична збірка «Соло на сольфі», яка спричинила тривалу дискусію у пресі. Тоді як її друзі по перу заглиблювалися в складні світові проблеми, загостреним зором скривдженого війною покоління знову і знову поверталися до недавнього трагічного минулого, І. Жиленко воздавала хвалу і славу повсякденному мирному життю в його найбуденніших проявах.

Вже у вірші «Радість», яким відкривається дебютна збірка поетеси, вона висловила свій «девіз до старості» — любити землю, любити людей, любити працю і ранкові гомони і в ім'я всього сущого на землі творити свою «оду радості», «оду весні».

Одружилася із відомим українським письменником Володимиром Дроздом. І. Жиленко була близько знайома з Євгеном Сверстюком, Опанасом Заливахою, Василем Симоненком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською. Працювала у жанрі «міської української прози» в умовах форсованої русифікації Києва у 1980-их роках. Під тиском обставин була змушена вступити до комуністичної партії 1981 року.

Вона від книжки до книжки розглиблює «свою» тему «святої буденності», з імпресіоністичною розкутістю, музичною виразністю витворює казково-прекрасний, освячений любов'ю світ. Тематичну спрямованість другої збірки І. Жиленко «Автопортрет у червоному» (1971) також зумовлюють її улюблені мотиви — любов, щастя материнства, радість творчої праці. Осібне місце в ній належить поезіям «Україні» — як зразку громадянської лірики поетеси та «Григорію Сковороді», де робиться спроба через монологічну форму змалювати психологічний портрет українського поета-філософа.

Збірка «Автопортрет у червоному» містить кілька поетичних циклів, зокрема «Казки на заході Сонця» — цикл-видіння, в якому предмети навколишнього світу оживають і стають розумними, довірливими, казковими. Авторська фантазія, натхнена торжествуючим передчуттям приходу ореальненої казки, набуває рис символічності. Ця особливість художнього світосприйняття І. Жиленко віднині характеризує більшість її поетичних циклів.

У збірці «Вікно у сад» (1978) зрілішим став погляд поетеси на життя, вправнішою рука, але залишилися щирість, відвертість голосу і прозірливість серця. Залишилася та невтолима спрага до найменших порухів навколишнього світу «в звичайностях чудесного», яка є паролем поетеси. Залишилась прихильність до Дому — «країни несподіваних радостей і чудес», де «всі речі роззолочені дитячим сміхом», де «озвучено посуд, окрилено портьєри».

І. Жиленко — майстер психологічного портрета («Вірш для Діани»), акварельного малюнка, напрочуд вдало вміє відтворити побутові сценки («Крамничка антикварій. Захід сонця»). Вона володіє своєрідною органікою поетичного голосу. Велику роль у творенні ліричного образу, епічної картини, взагалі орнаменталістики відіграє ритм. Показовими щодо цього є її цикли-імпровізації, балади і особливо поеми.

Поетичні збірки Ірини Жиленко «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном» (обидві — 1981), «Ярмарок чудес» (1982), «Збулося літо. Вибране» (1983), «Останній вуличний шарманщик» (1985), «Дівчинка на кулі» (1987), «Вечірка у старій винарні» (1994) сповнені то невтримно радісними, то елегійними мотивами, де гармонійно переплітаються біографічне із загальнолюдським, величне із буденним. Проте емоційною і світоглядною основою поезії І. Жиленко лишається суто ренесансне поцінування життя в його звичайних проявах, таких, на жаль, тимчасових радостях і печалях.

З-під пера І. Жиленко вийшло п'ять збірок для дітей: «Достигають колосочки» (1964), «Вуличка мого дитинства» (1978), «Двічі по два — дорівнює кульбабці» (1983), «Казки буфетного гнома» (1985), «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером» (1986). Це мудрі й світлі поезії, в яких багато вигадки, світла, тут твориться весела, грайлива казка, що вчить добру, людяності, поетичному світосприйняттю.

За книжку «Вечірка у старій винарні» вшанована Державною премією ім. Т.Г. Шевченка.

З 1997 в журналі «Сучасність» Ірина Жиленко почала публікацію своїх спогадів та листів під загальною назвою «Homo Feriens» (з лат. «Людина святкуюча»). Спогади частинами з'являлися на журнальних сторінках упродовж 10 років. Єдиним виданням були опубліковані 2011 у видавництві «Смолоскип».

Твори І. Жиленко виходили в перекладі багатьма мовами світу.

Головна тематика лірики письменниці — обійстя та домашній сад, шлюб та родина, природа, доброта і сковородининська проповідь «повсякденних малих справ». У її поезії критики вбачають щирий ліризм, сполучений із вразливістю та винятковим смаком, насолоду життям з меланхолійним пізнанням мінливості світу, обережний еротизм та роздуми про смерть. Інші критикували її нібито угодовську життєву позицію, помітний гедонізм та естетство.

У своїх спогадах Ірина Жиленко тверезо оцінює трагедію творчості в умовах радянської влади та всепоглинаючої цензури.

Ірина Жиленко померла 3 серпня 2013 року в Києві.

Біографія

Твори

Критика


Читати також