Ірина Жиленко. У мене є друг
1
У мене є друг. Він зоветься Читач.
Книжкових копалень золотошукач.
Він мій сповідач, наглядач, спонукач.
Від нього — ні жодної тайни.
Він свідок поразок і свідок удач.
А я його царствений наймит.
Зустрілись ми вчора під радісний туркіт
машинок в якійсь установі.
— Доволі ховатися в тінь палітурки,
мій друже, мій брате по крові,—
йому я сказала привітно,— дружок,
заходь у мій дім на вечірній чайок,
на повну зорю і на рими.
Без приводів, просто,
навідайся в гості,
та не помились дверима.
Бо виникнуть може скандальний ексцес.
У домі моєму аж сім поетес.
Скрадайся навшпиньках, обачно.
Читач тут — невиданий делікатес,
і спрага до нього у поетес
звіряча, мій бідний читаче.
Ось дім мій, моя господа.
Зроби мені ласку, заходь.
Господар — це тільки господар,
а гість у господі — Господь!
Сідай же. Ось тут. На фотель.
Sub rosa! Сиріч — «під трояндою».
О боже! Спасибі за те,
що маю (хоча й контрабандою,
хоча і авансом, хоча
в поезії — лиш учениця)
я маю свого читача,
я маю свого читача!
все інше — дрібниці.
2
Воно, хоч суцільна грамотність,
нема читачів, хоч плач.
Вироджуються, як мамонти,
істоти з породи «Читач».
Вироджуються схиляльники,
прихильники, шанувальники,
поетоуболівальники,
а головне — годувальники.
Відходять, як бронтозаври.
Чого їм не вистача?
Ой лихо, що буде завтра?
Як жити без читача?
Щось зрушилось в нашій планеті,
бо, мов хробачня по дощу,
на ній розплодились поети —
аж ніде ступить читачу.
Нас, може б, не перло так густо,
якби перед кожним із нас
стояв нещадимий, мов люстро,
читач, заступивши Парнас.
Щоб він, той дзеркальний щит,
відбивши всі наші гримаси,
і нас відбивав, мов м’ячі,
від врат осяйних Парнасу.
Читаче мій, сядь навпроти.
Відколи ти є у мене,
осипалась позолота,
зів’яли горді знамена.
Все заново. Все спочатку.
Зростати, трудитись, мовчати.
В тоненькім учнівськім зошиті
учитись писати пошепки.
Пробач, мій читаче, забави зі словом,
коли екзотичним страусом
сховавши голівоньку дурноголову,
брехала я, мов Мюнхаузен.
Пробач мені пафос і штучні котурни.
Учила ж! Картала! (Та вже ж не задурно).
Когось там судила, сварила, мирила.
Пробач, я не відала, що творила.
Як жить? Що любить? І для чого
вмирати —
нічого не знаю, мій друже, мій брате.
Пробач, що, задивлена в небо і в себе,
я душу свою ототожнила з небом
і не помічала в розкошах естетських,
що другу моєму погано ведеться.
Що треба не неба, а треба —
людського: «Утішся! Лихе-бо —
не вічне, усе минеться,
а щастя — нам зостанеться.
Все, бач, відшкодовує, все примиря
не істина і не мета,
а ця ось така дивовижна зоря,
що раптом в душі розцвіта.
Поразки? Нехай поразки!
Це ще не останній млинець.
Свою найпрекраснішу казку
життя береже — на кінець.
3
І не спалось весною безсонній мені.
Бо не спалось весні й ліхтарю у вікні.
Бо не спалось плющу й весняному дощу...
Що? Не спиться й тобі, дорогий читачу?
Бо весна, бо таке вже твоє ремесло,
щоб читати, читати безсонно.
І вікно твоє світле, і в лампове скло
б’ється перший мотиль у сезоні.
О, та лампа — крізь ніч, о, той знак, той
маяк
у тумані — для інших, для схожих.
«Тільки так, о людино, тримать, тільки
так!
Ти не сам, посміхнись, перехожий!»
За віконцем нічним таємничо яскрів
дощ, мов срібна слюда в антрациті.
І від ніжного стогону теплих вітрів
палко охнули гіацинти.
І зняли бігуді, й кучерявим вогнем
освітили моє підвіконня.
Знов прийшло і навчило дерзанню мене
молоде і зелене безсоння.
Все я можу, усе мені нині — з руки,
все доступне веселому слову.
Простягни мені руку, і я залюбки
русла ліній зміню на долоні.
Підроблю твої записи в «Книзі Доль».
Десь там датку зміню, десь там фактик.
Це не злочин. Над долею треба контроль.
Кожній книзі потрібен редактор.
А коли буду викрита й взята на Суд,
я зухвало не визнаю суду.
Як нам жить, що любить, там ходити чи
тут? —
вже дозвольте вирішувать людям.
Ну, а поки не спіймана ще на гарячому
та не впала в реальності сплячку —
із Щасливим Випадком влаштую
побачення
всім своїм читачам і читачкам.
Я звелю: прилітай! — журавлю.
Я звелю: розростайся! — щавлю. —
Зазвучи,— я звелю кришталю,—
найчарівнішим дзвоном дитинства.
А нічному звелю патрулю,
щоб стеріг нас од всякого свинства.
Сійтесь, теплі, ласкаві дощі,
вилітайте, травневі хрущі,
вийтесь, кручені паничі,
смійтесь, всі на землі Несміяни.
І варіться, зелені борщі,
для моїх дорогих читачів.
Хай міцненькі ростуть і рум’яні!