Ірина Жиленко. 3. Казка

Схолодила вода. Бо вже літечку край.
У качок закоцюрбли лапки.
Навіть вперта плавуча моя дітвора
на купанні поставила крапку.
Піч диміла... Сухий, золотий димостій
занавісив подвір’я і сад.
І крізь золото диму звергався зі стін
винограду багряний каскад.
Випікались важкі буряки у печі.
Син стрибав нетерпляче на рогачі.
Тупотів, аж в буфеті бряжчали чарки.
І питався: «Коли вже оті буряки?»
Добродушно радіо рейдало.
А дочці остогидла фантастика,
і вона голубою крейдою
на печі змалювала ластівку.
Завершивши летючий легкий силует,
засміялась: «Це мамин портрет!»
Мамі ж серце зайшлось,
бо пророцтво збулось.
Підростила сиріт —
то й лети од воріт!
Наряджайся в сивіюче пір’я,
і — у вирій, старенька, у вирій!
І метнулася ластівка з печі,
спершу — в дзеркало, потім — у скло,
в золотий-золотісінький вечір
над осіннім притихлим селом.
Довго ще виглядали маму
за туманами, за димами...
Довго ще голосочки ламкі...
І листочки... вітри розносили...
Що поробиш, коли такі
невеселі казки у осені.