Ірина Жиленко. Жіночі імена

Жіночі імена

(поема)

Отже, через могили вперед.
Гете

ПРОЛОГ

Загоєні трагедії? О ні.
Загоїти трагедії — убити.
Це просто випав тихий, білий сніг,
це просто пелюстки розсіяв вітер.
Це просто виріс голубий спориш,
і ти під ним, трагедіє, мовчиш,
допоки не покличе хтось до себе
твій біль, твій плач, твоє високе небо.
Бо ми так складно на землі живем.
Так метушливо! Днів тоненька нить
заплутана в такий клубок проблем,
що серце в ньому ледве дзуменить,
як муха в павутинні. «Годі, годі! —
кричиш.— Я світла хочу!» І тоді
з глибин життя трагедія приходить:
«Ти кликала мене? Пускай у дім!»
Трагедіє, ти меч. Рубай з плеча
клубок, викрешуй з нього крик поезій.
Благословляю простоту меча
і, звільнена, уже іду... По лезу!
То найкоротша із доріг — крізь час
і простір — вгору, у грозі і громі.
І в безкінечність тягнеться меча
спокійний, золотий і чистий промінь.

ЧАСТИНА 1. МАРІЯ.
1911 р.

Домик у передмісті.
Дощ по листі...
Господиня — світлоока, сухенька й
легка.
Колись ходила у світло-сірих шовках.
Відколи ж її діти — всі п’ять —
пішли до Сибіру
(Микола, Антось, Ліда, Василь, Віра) —
вбиралась лише у чорне...
Ще вчора
з онучкою грала в чотири руки.
А гроза за грозою.
Смеркання такі паркі!
В низеньких кімнатах
до ночі розчинені вікна.
Сохнуть конвалія, м’ята
і валер’яна — ліки...
В рамочках — фотка. Діти.
Коля, Антось, Василик...
Сили немає на них дивитись.
І не дивитись немає сили.
Од величезної пальми
сутінок у вітальні.

Смеркає. Рояль темніє.
Лампи зелена чаша.
І дика смородина віє
крізь вікна так гірко і страшно.
Зім’ята, оглушена громом,
повалена на паркан.
І мокнуть жита під горою,
і димом скипає ріка.
Ще вчора
з онучкою грала в чотири руки.
Тягло з коридора.
Дзвеніли од вітру шибки.
І раптом — крізь серце — мов протяг.
Зіжмакала мереживний комірець.
А потім —
хитнулися стіни. Кінець?
Дитячий плач: «Не вмирай!»
«Не бійся, Любонько. Іди грай!
Я трішки полежу ось тут, на дивані.
А ти — грай...»

Замість серця — провалля.
І думка ходить но самому краю:
«Діти! Де ви? Я ж помираю.
Я стільки років чекала, вірила.
Побачити б... Хоч на хвилинку.
Антосю! Віронько!
Я ж помираю. І вже ніколи...
Чуєте? Лідонько! Миколо!
Дужі мої, красиві!
Хоч краєм ока... Васильку!
А що ж буде з Любою? Чуєш, Віро?
Я згодна: в ім’я прийдешніх
щасливих віків
можна на жах самоти приректи батьків,
але не можна приносити в жертву дітей!
Там, де упала дитяча сльоза, не зросте
вже ні стебла. І довіку нас буде тривожить.
Годі, я зла. Знаю ж — інакше
не можна.
Прости мені, страднице Віронько, цю хвилинку,
в яку дорікнула тобі за дитину.
Я мало що знала. Незряча була.
Це я через вас і у ваших стражданнях
зросла.
За що ж докоряти мені вам?
За те, що висока?
За те, що ви розум в мені розбудили,
як боже око?
За те, що лушпинням опало із мене дрібне?
О дітоньки,
вашим вогнем опалило й мене!

Душа вже не світить латами.
Вмираю багатою.
Воздано мені
за дім — світом,
за сльози — світлом,
громом істини —
за прикушений крик
і вічністю — за згорьований вік».
Дівчинка грас урок. За разом — раз.
Дощ бубонить по смугастому тенту
терас.
Холодно жінці.
Маленьким крихким озерцем
в ній замерзає серце...
(Не можу писать, не можу...
Так жаль її, світлу, сиву.
Так хочеться — боже! —
вчинити для неї диво.
Хай двері — нарозпаш.
І в дверях — хоч хтось, хоч один...
Рідний, зарослий.
«Синочку, який ти худий!»)

Тільки не сталось в той вечір ніяких див.
Просто метелики билися в лампу. І просто
плакала дівчинка з бантом у радісних косах.
Хряпали двері.
Метлялись настрахано свічі.
Дзеркало сліпло, в хустку вгорнувши
обличчя...
Ще вчора...
Та що їй до вчера?
Землею однесло легкий її човен
туди, де не ждуть ані див, ні листів.
Людино моя,
прощавай і прости!

ЧАСТИНА 2. ВІРА. 1941 р.

Все той же дім в передмісті.
Та передмістя не те.
Світанок сіренький, імлистий.
Єдина хмаринка цвіте
синім... І чимось марним
здається те синє очам.
Примус гуде. Самоварів
стелеться синій чад.
Все, як завжди. Десь музика.
Знайомий провулок. «Чайна».
Все, як завжди? Ілюзія.
Бо на порозі — війна.

В кімнаті — дві жінки. Одна
ще цвітом цвіте, красива.
А друга — недужа, й сива,
й дратлива, як сатана.
Молодша: «Прошу востаннє.
Ну хочеш, навколішки стану?
Діти ж... їм треба жить.
Евакуюймось!»
Мовчить...

Телефон — так різко — в квартирі.
З райкому. Третяк. Кричить:
«Ну що, погодилась Віра?»
«Мовчить».
«Послухай, Любо, збреши їй.
Скажи, що остання машина.
І ми даємо не сім’ї,
а їй як старій більшовичці, тільки їй!
Якщо не поїде — машину не дадуть.
Хай пожаліє рідних... Все. Жду...»
«Мамо, хочеш чаю?»
«Ні!» — голос владний, хрипкий.
«Такі канонади ночами...
Знов курила? І де ти береш цигарки?»
Ліжко присунуте до вікна.
За ним — цегляна стіна
заводу, провулок, чайна
А головне — війна!

«Мамо, май милосердя!
Завтра вже буде пізно».
«Я не можу тікать. В мене — серце,—
відповіла сварливо і злісно.—
Я іще не труп, я жива, жива!»

Подумки: «Де мені взять слова?
Як їй розказати, теплій,
аж мовби сонній,
що таке примерзати до нар косою,
відкашлювати легені —
рік,
два,
десять —
день у день.
І все-таки ніколи!
ні в чому!
ніде! —
ні жодної поступки...
«У вас же рідні!
Мати. Дочка. Подумайте.
Жінка ви чи камінь?»
Лиш люто зведене підборіддя.
І камінь в горлі —
роками...

«Ну-с, матінка ваша вмерла!
Що вдієш? Не діти, а перли...
Образно кажучи — хрест.
Л доня — в приюті. Все-с...»
Не плакать! Нізащо! Рідні!
Повен рот крові —- не плакать.
Лиш люто зведене підборіддя.
«Ти! Собака!»
«Прекрасно... В карцер! На місяць».
Не плакать... Вірочко, смійся!
Люто зведене підборіддя.
«Ти! Сміття!»
Нари м’які од інею.
Страшно? Ні.
Страшно — бути винною.
Рідненькі, простіть мені!
Ні хитрощів, ані втеч,
ані стратегій терпіння.
Ішла на життя, як на меч,—
аж виходив зі спини.
Я кожен свій день починала
стрибком у прірву.
І вірила, вірила, вірила, вірила...
Вірю!
Втікати мені не можна.
Талант мій — непереможність.
Все знаю: стара, істерична,
сварлива, паралітична
(який там «душевний комфорт»?),
прокурена, як солдафон,
стара, неохайна сова.
Але ж і не труп ще. Жива!
Ще світить заграва тривожна
любові, люті, величчя.
Я можу ще, можу, можу
ворогу плюнуть в обличчя.
І знов пережити шал
атаки в останнім герці.
І це буде справжній фінал.
Із кулею в серці.

Вбіг Валерка. Рум’яний. На носі —
подряпина.
«Бабо! Хай воші із Свєткою драпають.
А ми залишимось. Удвох. Я ж солдат.
Нам дядько Третяк кулемета накаже дать.
І ми із вікна — тах-тах-тах! —
Ур-р-ра!
Закрутиться німчура!»
Мати з гнівом: «Герої! Хай вам трясця!
Що старе, що мале...»
А баба тепло:
«Це було б занадто велике щастя
для мене. І лихо — для тебе...
Воюй, мій онучку, поки що з задачником».
Гуд літаків. Зловісний, недальній.
Жінка поливала калачики
і величезну, на півкімнати, пальму —
останню пам’ять про бабу Марію!
Жінці думалось:
«Згадую, мов чудо з чуд,—
півсутінь кімнат (як гарно в них мріять!),
сонні тераси, і бджоли, і шелест дощу.
Запах ромашки.
Чорний айсберг рояля
в затінку ще молодої пальми.
Зелені од пальми клавіші.
Бабусині руки.
В темному дзеркалі—дівчинка в білій сукні.
Блукати
з кімнати в кімнату
(як з одного кінця світу — в другий!)
і не знати,
нічого не знати! —
про каторги, кров, наруги.
Жить!
Поливать лілеї.
Гортать альбом в оксамиті.
Бабуся вмерла. І з нею —
вся тишииа світу...
Шість років сирітства.
І радісний зойк: «Телеграма!»
«Мама!»
І з нею — дім?
Дім?
П’ять сімей у нім...

Примуси, діти, коти, перекручені крани.
В мами ж — райком на дому.
Дискутують дорана.
Стіни, розпечені пристрастю. Дим, наче стяг.
Заміж. Вагітності. Діти. Базари. Життя...

Тепер-от— війна.
А мати — вічна революціонерка.
Що їй до нас?
До Світлани, Валерки?
Болять їй далекі нащадки,
а не онуки.
Така могутня нещадність!
Стара засунула руку
під подушку, намацала цигарки.
«Мамо, зараз же покинь!»
«Та годі тобі! Все одно подохну.
Ну-ну. Не кипи. Я трохи...»

Подумки: боже! Що я роблю?
Я ж їх люблю.
Любонько, кровино.
Я ж перед нею винна!
Я ж її прирекла на сирітство.
А тепер... знову? В моєму віці,
в немочі — який там з мене борець?
Безсиле луб’я старе.
І через мене, щоб діти... Віро!
Чи ти ірод?
Признайся собі: ну чого ти кипиш?
Користі з тебе — на гріш.
Просто це гордість мордує тебе безбожно.
Хочеш красиво вмерти?
Коли ж не можна!
Не маєш права на хрест
і на гордий кінець,
бо мусиш ділити із дітьми
терновий вінець.

Бог із тобою, із гнівом твоїм і любов’ю.
Поступись своїм подвигом,
своїм останнім боєм.
Полюби тишипу.
І забудь про Велику Війну.
І спокутуй досмертною смертю
колишню вину.
Що ж, не всім нам судилось
прекрасною смертю вмирати.

«Годі, доню, не плач.
Подзвони Третяку — і збирайтесь».
...Біля переправи небо загуло. Повітря!
Люба зігнулась, прикриваючи дітей.
Тільки стара жінка (люто зведене
підборіддя —
ніколи!
ні в чому!
ніде! —
хіба що впаде!)
— сиділа рівно, як обеліск.
Дзенькіт скла. Блиск!
голова схилилась до грудей...
І тиша. Як легко по ній іти.
Людино моя,
прощавай і прости!

ЧАСТИНА 3. ЛЮБОВ.
1981 р.

Бігла. Такий відчай!
Мороз — аж земля дзвеніла.
Бігла. Од вокзалу — дворами. Щоб
швидше!
А куди поспішати? Все одно спізнилась.
Вже шостий день, як бабусі нема.
А Надійна ніяк не могла виїхать.
Змучилась. Тепер поспішать дарма.
Хіба що мамі втіха.
Ще безсніжно, і вже безлисто.
Земля, як метал, лунка й непривітна.
Бігла. За сльозами не бачила ні міста,
ні білого світу.
Домик рідний! Зубочок сірий
між новобудов. Нічого не вдієш.
Скоро і їм у нову квартиру.
Вбігла.
«Мамо!»
«Надійно!»
Тато облисів і похудав.
А мама ще розповніла.
Поплакали.
«Господи, як шкода,
що я запізнилась!
Не попрощалась...»
Якесь тривожне мовчання...
Мама дворі на гачок
і тихо: «Ти не спізнилась».
«Що?»
«Вислухай, доню мила!
'Ги ж знаєш, ми з дня на день
чекаємо ордер».
«До чого тут ордер? Бабуся де?
Вона вмерла чи ні?»
«У вівторок.
Не гарячкуй. Спробуй зрозуміть».
«Де бабуся?»
«В своїй кімнаті. Лежить.
Бо якщо ми оформим бабусину смерть,
трикімнатної нам не дадуть...
Розумієш тепер?
Завтра ордер отримаєм і поховаєм як треба.
І нічого страшного. Не літо.
Це ж все для тебе».

Встала. Аж сліпа од люті.
«І ви — люди?»
«Надіє!
Як ти смієш?!
Не кричи. Довгі вуха в сусід».
Батько: «Ех, Світлано, казав же тобі: не слід.
Не по-людськи...»
«І де ви взялись такі?
По-людськи? Між лисиць і вовків?
Зуби! Зуби тут треба,
щоб якось прожить між людей.
Ти ж відробиш диплом — і додому.
А жити де?
Все ж для тебе, для тебе,
щоб ти по-людськи жила...»
«Ну, а вбити для мене ти теж би змогла?»
1 на двері в бабусину спальню —
усім тілом!
І забилась в риданнях:
«Прости нас, бабулю мила!
Я ж не знала, що треба тебе рятувати,
рідна!
(Бабо Любо, мойого дитинства сонечко срібне!
Бабо Любонько, сколоті голкою пальці,
Андерсен і свічки, мандаринки
і булки од зайця,
гра в чотири руки на старому, як вічність,
роялі,
і найкращі у школі костюми
до всіх карнавалів).
Моя бабця померла, померла
і хоче додому.
У земельку.
Я зараз!»
«Куди? Ти здуріла, доню!
Я тебе не випущу.
Лишився один тільки день!»

«Випустиш! Інакше я скличу людей.
Кричатиму «гвалт!», на друззя
потрощу твої кришталі.
Світ переверну — а бабуся
сьогодні ж буде в землі».

Вибігла.
Мати понуро:
«Куриш, безвольний дурню?
Не можеш приборкать дочку!»
«Приборкаєш таку...
Отже, став на трикімнатній крапку».
І задумливо:
«Вона — в прабабку!»

А снігу немає. Виття
глухе поїздів. І сум.
І кран — велетенський кістяк
заносить над містом косу.
Як страшно горить на ній
засвічена крапля крові!
Хоч бийся в стіну! Хоч вий!
А мертві не житимуть знову.
(Бабуся любила сніг.
Найперший — в криштальній вазі —
заносила в дім...) До ніг —
ями оголені ясна.
Все ясно. В останній дім
сховали стареньке тіло.
Неясно одне: куди
її ми любов поділи?
Таку величезну! Священну!
До мене, до неба, до моря,
до квітів, до Баха й Шевченка,
котів, голубів і соборів.
До всього на світі. (Вночі
світила зелений плафон.
«Послухай, як ллються дощі.
Мов шовк шелестить об фарфор.
Поглянь, як палає туман
у цьому зеленому світлі...»)
Немає, нема...
Холодно в білому світі.
Все ясно. В останній дім
пішла. Й зачинила браму.
Хтось проказав: Ходім!
Сусіди. Тато. Мама,
Їли. Розмова зітерта,
вживана, мов мідяк.
Нічого нема, крім смерті.
І в шибці — крана кістяк.
А снігу немає. Земля розпростерта
промерзла до серця. Пустиня пустинь.
А люди ходитимуть, просто, по мертвих.
Людино моя,
прощавай і прости!

ЕПІЛОГ. НАДІЯ

(Погостювала. Помогла батькам переїхати до нової двокімнатної квартири. Блукала містом... Нічого, нічого нема, крім смерті... Ні, неправда! — сказала собі.— Є життя. Є школа на високому березі ріки, є урочиста меса нічних сосон, є Василь...
Надвечір взяла чемоданчик, сказала батькам: «Прощавайте!» — і пішла. Зайшла на цвинтар, поплакала... Коли прибігла на вокзал — поїзд уже зникав за мостом. Спізнилась... Але назустріч їй, розгублено роззираючись, ішов юнак.
«Василю!» «Надійко!»
І тої миті пішов сніг...)

Сніг ішов... Губили пера сині птиці.
Присмерк був, мов дзеркало, в якім
таємничо розквітали лиця,
й колене глибшало, і — ні, то не жінки
несли свої втоми і мороки,
хліб земний, і сіль, і молоко,—
то, черкнувши землю каблучком,
пролітали незнайомки Блока.
Синіх шиб засвічені ліси,
вихор іскр і золоті обличчя.
Старовинних вулиць таємничих
ніжна, загадкова синь.
Сніг ішов... Губило небо зорі.
В їхнім шелестінні голубім
місто із рожевого фарфору
так дзвеніло, аж у серці — біль...

Дім помирав.
Ще булькотів іржавий кран.
Ще від буфета—звичний дух лавровий.
І тмином, хроном...
Ще в куточку — дрова.
Але, але... На всьому — тінь кінця.
Буфет махав уламочком дверцят,
як вивихнутим у плечі крилятком.
І. шкірилися виламані гратки.
І все-таки дім ждав чогось...
Когось?
І дослухався.
Сніг, і сміх... І ось!

«Заходь, коханий! Це мій дім.
Я хочу познайомить тебе з ним.
Йому уже за півтора століття.
Нажився дідуган на світі!
Так затишно у нім було зростать!
При грубці, на бабусинім дивані
«Тараса Бульбу» й «Овода» читать.
І мріять, мріять... Любий мій, давай-но
розтопим грубку...»
І вона зітхнула,
і обтрусила з кучериків сніг.
«Це буде ніч прощання із минулим
і зустрічі — з майбутнім...»
О та ніч!
Був сніг, мов незабудками розцвівся
весь білий світ, аж клумби на дахах.
І дім старий так юно засвітився.
Звучала дому лебедина пісня,
вся в тремоло цілунків і зітхань.
...А на світанку ніжно поїзди
озвались. І зажевріли гардини.
Звершилось найдивніше диво з див —
високе таїнство зародження людини.
Хвала життю!
Дарма що так нелегко
живеться нам в обіймах у життя.
У вікнах — кран, мов золотий лелека
тримає за сорочечку дитя.
На ста вітрах його багряна льоля,
на ста сонцях — як знамено, пала.
І, попри смерть, і смуток, і мозолі,
і труд, і страх,—
хвала життю!
Хвала!
Хвала його смеркаючим Маріям,
хвала його світаючим Надіям,
хвала Любові нашій, що безмірна,
і молодій, безсмертній Вірі!

Загоєні трагедії? О ні.
Загоїти трагедії — убити.
Ні, просто випадає білий сніг.
І просто так у світ приходять діти.
Червона рукавичка. Санний слід.
Кіно. Буквар. Шевченко і Тичина.
І знов людина дивиться на світ
яскравими
безсмертними очима.