Ірина Жиленко. Кімната. Господиня карнавалу

Хтось затягнув: «Exegi monumentum!...» *
І я, ревниво буркнувши: «Зцапів?» —
позаздрила отому елементу,
котрий воздвигнув пам’ятник собі.

Щасливчик! Руки встромить до кишень.
До ліктя вчепить кралю й парасольку.
Над ним зірок розсипане драже
настукує метеликову польку.

А там, ще вище,— любить його бог.
Щасливчик свище — гіркуватий геній,
подібний до скептичного Рембо
і жовчно-романтичного Гогена.

А тут сиди, мордуй перо - аж плач,
і думай, замордовано й сердито:
ну що воно таке, отой читач?
І дідько знає, як йому вгодити!

І так, і сяк годила, і інак.
І в тих думках, зловісно-іронічних,
мій бідний розум їв себе, мов свічка.
Аж поки зжер. І стала я дурна.

Оскільки ж, кажуть, щастя любить дурнів
і шефство над блаженними бере,—
воно встромило радісно-безжурні,
різноколірні пера в мій берет.

І стала я щаслива. І зухвала.
Немудра поетеса Карнавалу
Де примітив, малиново-лазурний,
мурчить з балконів арії амурні.

Там, де гітари на кілочках висять,
там, де серветки в’язані на кріслах.
Там, де жінки в кучериках овечих
складають губки в пухленьке сердечко.

Де до богів не тягнуться горища.
Де всі, як я. В два поверхи. Не вище.
На першому — сопуть земні потреби.
На другому — вгорі — співає небо.
Та ще малий підвалик в глибині,
де ми складаємо минулі дні.

Так і живем. Щодня неділя. Свято.
Привіт тобі, мій карнавальний брате.
І ти, сестричка вальсу — Коломбіна,
і песик мій, і котик мій. і півень.

От-от злетить вишневе покривало
зорі. І бубон сонця загуде.
Весела господиня Карнавалу —
я вам люблю, о люди!
Добрий день!

* «Я спорудив пам'ятник собі...» (лат.)