Ірина Жиленко. Кімната. Заздрість

Коли це було? У якому столітті?
Старенький будинок, занурений в літі.
І двійко кімнат. І запахи м’ят.
І вікна — в сухотний міський палісад.
А далі — завулок і сонний трамвайчик.
З-за вежі пожежної — сонця окрайчик.
Руїни собору і давніх воріт.
А далі — таємний, незвіданий світ...
Я не пам’ятаю, коли це було.
Та знаю, як дерево жарко цвіло.
Було це тоді, коли жоден із нас
не вмів зупинить проминаючий час.
Ані зупинити, ані повернуть.
Лиш вслід подивитись і ніжно зітхнуть.
А очі пригасли, і фотко пожовкло.
І вицвіла суконька синього шовку.
І дата на даті, як лата на латі,
спалахує стрілочка на циферблаті.
І в шафах (по людях — вдовиці, вдівці)
виблискують книг золоті корінці.
Коли це? Якого століття і року?
Кипів тоді кавник. Ридала сорока.
І вже сутеніло. Дзеленькав трамвай.
Од сонця лишився палаючий край.
А жінка усе ще у кріслі сиділа.
Сиділа без діла. І ламп не світила.
Панчіх не плела. Не вмикала приймач.
І повз по долівці багряний рогач.
Було це в беззахисні смертні часи.
Були ми, як діти, занурені в синь.
А час наділявся у крихітній дозі,
а час відбирався при першій вимозі
майбутнього (нагін, земля, дитинча) —
по теплій, багряній, вечірній дорозі
надвечір відходив, минаючи, час.
Я хочу вернутись. Я хочу сидіти
в старенькому кріслі.
І ламп не світити.
Безсмертна, всезнаюча, з вічної далі,
я заздрю прадавній солодкій печалі:
не знати, минати —
о жінко-свіча!
Осипаний квіт, вистигаючий слід...
І щастя: вечірня кімната, печаль
і дивний,таємний
незвіданий світ.