Ірина Жиленко. Такий собі сіренький день...

Такий собі сіренький день.
Анішелесь. Анітелень.
Такий глухий і сірий кут.
Чи поетеса тут?
Як вам живеться в цім куті?
Як вам ведеться в цім житті?
Терпимо. Ще якби не міль
у шафі, не серцевий біль,
не клопоти, не се, не те,
якби, якби...
А втім — пусте!

Тут, поміж двох крилець кута,
земля надійна і проста.
Гарячим лобом в теплий кут.
І — ні вітрів, ні гроз, ні скрут.

Та в кут, в який нас, мов цвяхи,
забито — намертво й давно —
ми селим квіти і птахів
і в нім прорубуєм вікно.
Бо ми майстри віконних справ.
Прорубуємо на папері
вікно у сад, вікно у рай,
але не двері, ні, не двері...

Якби, якби...
А втім — пусте.
Синок у кутику росте.
А доні тчеться вже фата.
І я уже — не та...

Господь карає нас, жінок,
огрядністю — за доброту,
а сивиною — за вікно
у білий сад в цвіту.

За те, що, вдавлені у кут,
ми все одно — не в нім, не тут.
Крилечко — тут, крилечко — там,
гніздечко — тут, там — висота
і білий сад в цвіту.

Між «там» і «тут» щобожий день
напурхаєшся, доки клапан
не зноситься — і серце навпіл.
Щоб там і тут.
Або ніде.

То стихне дощ, то знов сипне.
Скарають смертю і мене
за те, що в боліснім чаду
себе ділю на плоть і дух.

Кому й навіщо дорікать
за те, що праведна рука
розірве (під останній зойк)
благенький поміж них зв’язок.

Розчавить нас проклятий кут
(сто сорок пут, і труд, і бруд),
крізь кров і гній зметнеться ввись
душа. Я там...
Я десь...
Я скрізь!

Та годі вже лякать людей.
Усе простіше. І тепліш.
Наслав печаль сіренький день.
Анішелесь. Анітелень.
Лише сіренький вірш.