Ірина Жиленко. Марія

7. МАРІЯ

Студенточка (третій курс), два плаття,
один светрик,
знімала кімнатку в пригороді, сім метрів,
двадцять карбованців, вікно на залізничне депо.
Суп. Лапша. Компот.
Або — лапша (без супу і компоту).
Господарів нема вдома. Субота.
Студенточка при вікні.
Губи кам’яні.
Очі безслізні. Грізні.
Щоки, мов білі квіти,— які там калорії?
Студенточка вагітна — банальна історія...
Дзвінок. Взяла трубку. Аж крикнула:
«Котися зі своїм лікарем!»
Нервово схопила підручник. Жбурнула. Сіла.
Вікно зазирнуло у вічі і стало синім.
Це вже було колись. Із іншою.
А нині обрано тебе.
Палає дощ, свавільно змішаний
з вогнем смеркаючих небес.
А світ уже залито тишею,
і дім спливає з глибини,
і зябрами дверей відсвіжено
він диха, диха — аж дзвенить
од тої радості очищення,
світіння стель, підлог і стін.
Таке неждане благовіщення
збувається у домі цім.
Тамуй же віддих. Входить радість!
На тій безсмертній крутизні
стоять так страшно й безпорадно
звичайній жіночці земній.
І ринув промінь, і незримо
на білосніжну шир стола
(не одвертай очей, Маріє!)
лягла блакитна тінь крила.
Це вже було колись. Горіли
фіранки, палахтіла синь.
І голос: «Радуйся, Маріє!
Гряде в віках твій гарний син!»

Коли у сонячній палаті
тобі дадуть дитя твоє,
зітхнеться втішено Атланту:
«Тепер недовго ждать. Він є!»
Атлант (велетенська статуя, поруйнована часом)
стояв у сквері між діжкою з квасом
і тіткою, що торгувала кульками.
В ногах життя кипіло — аж булькало.
Коляски, м’ячі, каруселі, кіоски,
шпаки, молодята, портфелі, авоськи,
ситро, полуниці, пампушки, оладки
та ще карамельок веселий кармін.
І жінка в алеї (хлібина, дитятко,
три сумки в руках і четверта — в умі).
Подумалось раптом Атланту: «Таланти
Атлантів дрімають в сучасних жінках.
О сила безмежна!
О міць нездоланна!
Маріє, хай буде не син, а дочка...»

«Дочка — так дочка»,— посміхнулась Марія.
Аби лише матері серце зігріла.
Смеркало. Гриміло трамвайне кільце.
І сіявся дощик в жіноче лице.