Ірина Жиленко. Сутінки

1. СУТІНКИ

У сутінках душі моїй тривожно.
Між цих смутних задимлених пожеж,
між цих туманів розминуться можна
з життям своїм і заблукать в чуже.

У сутінках виходять з себе речі
і роблять перший крок у безконечність.
Втрачає слово точність, жінка — вік,
і не втрапля додому чоловік.

Палають бари золотом пляшок,
вогниться диму золота ганчірка.
Знайти тут місце — як відкрити зірку.
Іди додому, до своїх пташок,

до марок, до сім’ї, що рибну юшку
сьорбає із буденних тарілок.
Та сутінками прищемило душу —
і потягло її, і повело...

Засипав захід розжарілим приском
майдан, де лунко гухкають м’ячі,
селянка в хустці продає редиску,
і лотерейне колесо звучить.

Посидь на лаві у ногах Атланта,
який тримає Всесвіт. Ще трима!
Хоч стільки вже на ньому пут і ран тих —
живого місця од синців нема.

Ще й протягами повна голова,
провалена ракетами навиліт.
Стоїть, мов трухле дерево, і хвиля
часу його коріння підмива.

Край неба чорним сутінком налито,
і хмара повна не дощем — вином.
Крізь неї промінь, запаливши квіти,
потік в чиєсь розчинене вікно.

І хтось когось так неможливо жде!
А інший все життя кудись іде.
І ця ось жінка спить усе життя,
у тихім сонці вії мерехтять.

Від чого люди злі? — мені скажіть.
З нудьги? (Бо все, що буде,— вже було?)
Чом об серця їх вогняні ножі
вигострює щодня вселенське зло?

І що таке цей сутінок нещадний?
Кінець?
Початок?

Кассандра каже: «Знаю — та мовчу».
Але темніють очі у Кассандри.
А я не хочу знати. Я свічусь.
І квіточку кладу в ногах Атланта.

Прости мене, не можу дорости.
Та вірю, вірю в твою вічну бронзу.
І тихо, і розгублено летить по небу кулька...
Догасає сонце.