Ірина Жиленко. Зросла вечірня квітка прохолоди...
Зросла вечірня квітка прохолоди.
Червоний луг залитий тишиною,
І двір млина з останніми підводами,
І дерев’яний плотик піді мною.
Вкриває листя сад мій і терасу,
Старенькі східці до глухих околиць,
І табуретку, на якій до часу
Пригрілося і придрімалось сонце.
Юдоль казкових вересневих фей
В долині, перекресленій мовчанням.
Стікають горобинові алеї
Священно-пурпуровими дощами.
Там жінка у червоному жакеті —
Остання квітка, відгомін журби —
Складала мертве листя до букета,
Заглиблюючись в просіку дубів.
І скоро зникла. Тільки каблучок
Поранив недоторканість доріжки,
І міднотілий молодий бичок
Наставив проти сонця ріжки.
