Ірина Жиленко. Вечірні шиби

Котра це осінь? Сьома? Сорокова!
Ще рано? Чи якраз? Чи вже смерка?..
Годинника наука загадкова,
а стрілка в нім — підступна і жалка.

І ні календарів, ані дзеркал
не хочу знать. їх свідчення нечемні.
Я краще відбиватимусь в шибках,
коли вони заплакані і темні.

Шибки не брешуть. Просто в напівсні,
коли вони туманні і бездонні,—
крізь дощ, і листя, і міські вогні,—
я їм здаюсь, напевне, молодою.

Захоплено забігши наперед,
мов комплімент, шибки підносять гречно
мій ідеалізований портрет,
який приємлю я без заперечень.

Я згодна із собою отакою:
одне лице із юною дочкою,
єдина плоть з вечірнім цим дощем
і з музикою — до плеча плечем.

На скроні синьо спалахнув ліхтар,
промчав листок у золоті сусальнім.
А там, на тому місці, де вуста,
горить останній кущ багряних сальвій.

Не йди за мною, мій скляний двійник,
лишайся тут прадавнім раритетом.
У мене ж під ногами не хідник —
але повільно плине Лета.

Вона мене візьме — таку, як є,
в різкім безжальнім світлі безнадії.
І у собі розчинить все моє,
але зі скла вечірнього не змиє

окатий мій засмучений портрет.
О, тільки б не злякать оте дівча,
що спиниться поправити берет
і в темнім склі — крізь дощ, вогні,
печаль —
зустрінеться не з власними очима.
І раптом засумує без причини.

Тоді шепну їй лагідно услід
ні, не вустами — сальвії кущем:
«А сумувати, дівчинко, не слід,
допоки ти під сонцем і дощем,
допоки щастя ще на цілий вік
і горе теж ще тільки надпочато.
І ще не Лета у ногах дівчатка,
а листопадом встелений хідник.