Ірина Жиленко. Місяць на золотій нитці
Місяць на золотій нитці
(міська казочка)
1. НІЧНИЙ ПРОЛОГ
Від перехожого лягала світла тінь.
Невже це він? Вночі? У цім провулку?
Він зупинив мене, прохаючи притулку.
Який блідий! В подертому пальті,
весь у дірках, як у зірках...
«Мішенню
я став для долі, як біблійний Йов.
Я б не тривожив вас, моя любов,
якби не протяг у моїх кишенях!»
Я запитала: «Як це з Вами сталось?»
Він одповів: «З дурної голови.
Тепер хоч каркай, а хоч вовком вий —
що впало з неба, те пропало!»
Над нами задимився променисто
сріблястий дощ, черкнувши парасоль.
І сон про Місяць, фантастичний сон
переступив поріг, за котрим — міста
нічна реальність. Сплюснуті дахи.
Дерева у зопрілому лахмітті.
Немолодість. І обриси розмиті
майбутньої безплотної строфи.
2. СПОГАД ПРИ МІСЯЦІ
А було це так.
Дружив зі мною літак.
Раз, пролітаючи містом,
спинився. Промовив чемно:
«Дозвольте Вас познайомити.
Оце — мій друг Місяць.
А це — моя наречена...»
Місяць був худенький і романтичний, як
Вертер.
Він присилав мені зорі у синіх конвертах.
Він був високий і недосяжно-далекий,
врівень з апостолами Ель Греко.
Якби ж то я знала, що він мене полюбив!
Якби!!!
Я би росла з усіх сил.
Навіть з тих, яких не було.
Щоб йому опускатись до мене не довелось.
Якби ж він мені хоч шепнув через ціле небо:
«Треба крилатішать, дівчинко, ох, як треба!»
А я жила собі тихо.
Крутила приймач.
Легко заходила в сміх,
а ще легше — в плач.
Шила новенькі сукні до свят і подій.
Поки він не постукав до мене в дім.
Я відчинила, зойкнула: «Гостю ясний!
Чом Ви так низько впали? З якої речі?»
Він прошептав:
«На висотах моїх неземних
серце втомила мені порожнеча...
Що одинокому Світлість ота і Величність?!»
Бачте, і Місяць не вільний од помилок
суто земних.
І тоді прозвучав історично
мій монолог:
О Місяць! Ви колись збагнете,
що Ваші плани — маячня.
Ви мислите не як планета,
а як нікчемне зірченя.
Не личить Вам цей дамський лепет.
Мого крилатого коня
сідлайте — і мерщій на небо!
Тут Вам не можна бути й дня.
Пустої стільки суєти
ми нагромадили круг себе,
що вже розведено мости
між тротуарами і небом.
Спішіть! Тут страшно по ночах.
У цьому світі, любий друже,
не встигнеш «пробі» закричать,
як пограбують чи одружать.
Тут чи світи, чи не світи —
а речі відкидають тіні.
Тут в рамах вікон золотих,
немов портрети старовинні,
чатують діви, ті, котрі
у тридцять звуться вже «старі»,
їх смутку приховать не може
фіранка в голубий горошок.
Наспівують дівиці вальси.
Стримлять у вікнах — може, може...
І, як сирени мореплавців,
про щось благають перехожих.
А Вам — світить!
А Вам — літать!»
(Я говорила й серцем терпла.
І відчувала на вустах
солоний смак самопожертви.
Іще один за гостем крок —
і вже не треба сліз ховати.
Збивав печальний пил зірок,
злітаючи, мій кінь крилатий.
Погасло світло у вікні.
Та не згасав пломінчик болю.
І два вівальдівських гобої,
як свічі, осявали ніч).
3. З ГАЗЕТ
Гой рік знаменний був активністю світил,
кожухоманією, дефіцитом кави
та самогубством венеційського бокала —
о, як я плакала над прахом золотим!
В кафе «Фіалка» їла я котлети.
Там запах не фіалок, а капуст.
В той рік загрозливо плодилися поети.
Не брав ні хлорофос їх, ані дуст.
«Не на добро... І що то за прикмета? —
питався дід мій.— Може, на війну?
На глад? На мор? А може, на комету?»
А я сказала: «Певно, на весну...
То явище сезонне, не смутись...»
Але за легковажне верхоглядство
була покарана. Бо містом прокотивсь
циганський вітер конокрадства.
То тут, то там украдено Пегаса.
Заїжджено. Прокручено на фарш.
Сусідченя у підготовчім класі
сидить, як докір,
як на мене шарж,
над зошитом в клітинку і понуро
уже римує: «Тьотя Шура — дура!»
І раптом
оголошення:
«Нещастя!
На Львівській площі, в скверику, лежить
крилатий коник голубої масті.
Іще живий, але йому не жить.
Порушники ж розбіглися безслідно.
Та перехожі бачили усіх.
Вони були в плащах.
Було їх сім.
І всі пекельно-байронічні з виду».
Я вигукнула: «Як перенести
мені це горе?..»
Мир твоїм підковам,
мій конику.
Вже не знайду такого.
Прости!
О Місяцю, а де ж подівся ти?
4. ТЕХНОКРАТІАНА
Тяжка твоя рука, о НТР!
Тяжкі статті твоїх апологетів!
ЕОМ римують, наче кулемети.
Тремтять поети.
Лихо, що ж тепер?!
Месії наймодернішої з місій
прибрали обивателя до рук.
І навіть бідний романтичний Місяць
став доктором якихось там наук.
Погодився, що він космічне тіло,
без всяких романтичних аксіом.
Що весь, з усім своїм простим світінням,
як на долоні він перед ЕОМ.
Що німб його печальний — мелодрама.
Що вся його романтика чудна —
лиш наслідок вдихання фіміаму
од місячних сонетів і сонат.
Що він — супутник. І нічого більше.
Він гвинтик всесвіту. І крапка!
То пусте,
що звихнутий на музиці й на віршах.
То вікове. Дасть бог, переросте.
«Супутнику ж — супутниця потрібна.
Чому б вам не відвідати наш дім?» —
сказав професор, імпозантно-срібний,
отець п’ятьох супернаучних дів.
5. СОТВОРІННЯ СВІТУ
Спершу «бъ» темрява сумнівів.
Потім «бъ» слово.
І була відповідь.
І прорік Господь: нехай буде так!
І відділив Господь стелю од підлоги.
І стала квартира.
І це був День Перший.
І побіг Господь у ощадкасу, і сотворив Господь
угорський гарнітур і вітчизняну кухню.
І помістив
Господь на стелі люстру, а на долівці — килим.
І це був День Другий і День Третій.
І сотворив Господь, на задрість гостям своїм,
антикварний годинник, щоб відділяти мить од
миті, а день від ночі.
І сотворив Господь
англійський настільний календар,
щоб відділяти місяць од місяця і рік од року.
І сотворив Господь телефон, і телевізор,
і пилосос,
і пральну машину, і міксер, і всілякі інші
божественні речі.
П’ятого дня Бог дав життя пальмам і кактусам,
рибкам і папугам, сіамському коту
і шотландській вівчарці.
І благословила всі ті творіння
молода супербогиня.
Шостого дня Господь замісив глину
і почав ліпити Адама.
І спитала його молода супербогиня:
«Що ти робиш, о Господи?»
І відповів їй Господь:
«Хочу я створити людину
за своїм образом і подобою,
щоб рвала вона штанці, і тягала
сіамського кота за хвіст, і поціляла з рогатки в електричні лампочки,
і робила всілякі інші божественні штуки».
І сказала на те молода супербогиня:
«Діло нехитре. Встигнеться!»
І послухався Господь, і виліпив авто.
Сьомого дня спочивав Господь од усіх діянь своїх.
Пішов, заклавши руки в кишені американських
джинсів, на перехрестя, де лищала, як сонце,
жовтим черевом пивна діжка, де палали в
осінньому сонці кухлі,
сповнені божественної амброзії.
І, перехиливши дванадцятий кухоль,
благословив Бог
сьомий донь, і став він святом на віки вічні.
5. МОДЕРНІАНА
І от, коли Місяць попивав собі пиво з кухля,
повз нього проходив художник
Аполлінарій Макуха.
Спинився. Примружив очі: «Який типаж!
Ви ж — викапаний Місяць!
Я входжу в раж!
Я входжу у творчий трепет!
Ваше ім’я, містер?»
«Зовіть мене просто: Небом-Загублений-Місяць...»
Ну як відмовиш творцеві?
І тиждень, і два, і вік
Місяць світився взірцево —
малює ж бо чоловік!
Звершено! Із мольберта
грізно на світ дивився —
чотирикутний,
модерний, як телевізор,— Місяць!..
Ох!
Швидше вітрів осінніх
біг він, од злості синій,
біг, сторожкий і гострий,
весь квадратовий од злості,—
біг!
А за ним — модерністи
з пензлями мчали невтомно.
«Ви ортодокс, о Місяць,
і ретроград при тому!»
А із вітрин великих
сяяв йому зловісно
чотирикутний, дикий
міста нічного Місяць!..»
6. ПРО ЗЕЛЕНОГО ЗМІЯ
У місті жив Зелений Змій.
Такий підступний — боже мій!
Він був філософ. Знав напам’ять
Єсеніна та ще Хайяма.
Умів з нальоту, артистично
на трьох півлітру розливать,
вигукуючи патетично:
«Іn vino veritas! Vivat!» *
Як пломенів на ньому шарф!
Під ним-бо вічно, невгасимо
горіла Змієва душа,
така піднесено-красива.
Укравши людям на біду
диплом студента медицини,
приписував од всіх недуг
диявольську свою рицину.
Приймав недужих в погрібці.
І не було на тих прийомах
хіба до року смоктунців
та ще із цвинтаря сіроми.
І ми були там. Я і ти.
І слухали, розкривши рота.
Дурні ми, господи прости.
Всяк дурить нас, кому охота.
Отож і Місяць. Сів за стіл.
Налив. В один прийом і другий.
І змилась гострота кутів,
і Місяць став блаженно-круглий
Взиваючи світило братом,
Зелений Змій давав поради.
Мовляв, на небо путь одна:
поставиш діжечку вина,
на неї — другу, потім третю,—
і небеса в твоїм береті!
І все твоє. І всі. І вся.
І ти покінчиш із журбою,
коли налічиш п’ятдесят
отих підмурків під собою.
* Істина в вині! Хай живе! (Лат.).
7. ЗАКЛИК ДО ЗЛІТАННЯ
Злітайте! Небо ж бо велике.
Хто на Пегасі, хто і так.
Моя сусідка злоязика
у небо на мітлі зліта.
Щоночі, знаю я, над містом —
не проштовхнутись. Крізь балкон,
тримаючись за бильця крісла,
зліта директор Хробаков.
Здіймається врочисто в небо
на дефіцитних килимах
(в сусідів-бо таких нема!) —
Нінель Назарівна Шерепа.
Той на портфелику вмостився.
Вознісся в небо і тремтить.
І я тремчу: хоч би не вбився!
Ой, лишенько, от-от злетить...
А балерина — на пуантах,
а вчений муж — на фоліантах,
а дітки — на сліпучих мріях,
на кульках, планерах і зміях.
Явіте жалісну увагу
до Місяця. Допоможіть!
У небо хоче, бідолаха,
бо на землі йому не жить.
Нічого, що п’яненький трішки.
Він ставить діжку та й на діжку.
S я дивлюся у вікно
і зойкаю: впаде ж, дурненький!
Он як хитається п’яненько
висока вежа із вином.
Все вище! Страшно вгору глянуть.
Там, піднімаючи бокал,
п’яненький Місяць промовляє
щось віще птицям і зіркам.
І раптом...
Пес, задерши ніжку,
скропив зухвало нижню діжку
(яка страшна необережність!) —
змахнув хвостом —
і ...впала вежа!
8. ОСТАННІ ВІСТІ
Ранок. А я не снідаю. Нудота — здуріти!
Лежу і тихенько нbдію.
З грілкою на гастриті.
По місту летять трамваї, як жовте осіннє
листя.
«Увага! Увага! Слухайте останні вісті!
Вночі, як повідомляє сторож Мурмурков,
на місто напали ляхи, німота і турки.
Не подолавши гарматами доблесний Київ,
вирішили наслати Зеленого Змія.
Бій був страшенний! Змій над міським музеєм
з пащі зеленої вергав діжки з портвейном.
Падали бочки з диким зловісним ревом
і вибухали — аж стугоніла древня
наша земля. Під ранок стихли усі авто.
В місті почавсь
багряний
винний
Потоп!
І тої ж миті, зневаживши ковдри і сни,
вибігли в ніч відважно Вірні Сини.
Хоч не було в них зброї
і не було здоров’я —
бились вони до краплі. Звісно, не крові.
Слабли могутніх сили. Декого вже скосило.
Того — перекосило, той догоряв красиво.
Що нам той градус, братики?!
Борько! Володько! Мусенько!
Не поганьбімо матері
землі Руської!
Ревом відважне слово зустріло земляцтво.
І загуло: «По новій...
Не час одсипляться!»
Пригорщами,
совками
чи, підібравши пальта,—
лишенько! — язиками...
голими... по асфальту!
Сьорбання, чмокіт, плямкіт,
горді козацькі кличі.
Вранці — ніде ні плямки.
І похмелитись нічим.
...В місті від того року
Вже не побачиш п’яних.
П’ють лимонад і соки
у погрібку кияни.
Легко як — боже мій!
І в голові прозоро.
Плюнув з огиди Змій,
емігрував за море.
8. БУЛА ВЕСНА
Від перехожого лягала світла тінь.
Невже це він? Вночі? У цім провулку?
Він зупинив мене, прохаючи притулку.
Такий блідий! В подертому пальті.
Я привела його у дім. Одежу
зашила. І світив мені він так,
аж думали сусіди, що пожежа.
А я ставала юно-золота,
осяяна, легка і безтурботна.
Минула ніч. Світився кожен крок,
коли я по дорозі на роботу
відводила дівчатко в дитсадок.
Він проводжав нас. Вів за руку дочку.
Сміявся. І вигадував казки.
Біля воріт дитячого садочка
нас оточила зграйка малюків.
І я в той день прийшла на службу пізно
бо не могла наслухатись ніяк
отих казок, що мій дитинний Місяць
розказував малятам. «От дивак!» —
хитали головами перехожі.
А дітвора і оком не змигне.
Завідувачка, молода і гожа,
до себе запросила в кабінет.
Сказала тепло: «Залишайтесь з нами!
Для нас ви скарб. У вас такий талант!»
І добрий Місяць (як відмовиш дамі?)
прибрався в накрохмалений халат.
Була весна. Цвіли ясні бузки.
Надходило парке, гаряче літо.
І Місяць цвів, крилатий і легкий,
довкола нього квітували діти.
9. МІСЯЧНИЙ ФІНАЛ
А сьогодні на сходах сусід мені стрівся:
— Ви читали газети?
— Ще ні.
— А дарма.
Ваш дружок, що завжди так нескромно
світився,
пишуть — зник!..
— Як то зник?
— Зник, і годі. Нема.
Похитав головою несхвально сусід: —
Ох, як легко дурить вас! Наївні усі. —
Може, вмер? Я пила валер’янові краплі.
Поховали? Не вірю. Він з тих волоцюг,
непосид невсипущих (як друг його, Чаплін),
що не влежать в землі—хоч бери на ланцюг...
І дивився на мене знадвору ліхтар
так глибоко, як Місяць,— аж ніби у серце.
І вчувалась присутність його золота
в мерехтінні блакитного персня.
Поряд спала дочка. Щось їй снилось, либонь,
кольорове й легке, бо сміялась в подушку.
І мого нічника кольоровий грибок
загадково світився усім капелюшком.
Щось та знали вони. І дочка. І грибок.
І дзвінке котеня. І ведмедик із вати.
Я зітхнула. Поцьомала донечку,
бо захотіла й собі в тому сні побувати.
...І така спалахнула пронизлива синь,—
небеса, небеса!!! — опустила я вії.
Нам, дорослим, такої не знести краси.
Наші очі смутніють і сутеніють.
Я сказала собі: хай і очі спалю!
І ...побачила!
Синь розкривалась гостинно.
В небеса піднімався повільний салют
із оранжевих куль, з малинових і синіх.
А під ними, де ниточка золота,
і де кошик з лози кольорової висів,—
молодий, аж зелений, у небо злітав, з
ацвітав над землею лілеєю Місяць.
А услід йому ручки дитячі цвіли:
«Прощавай...
Ти світи нам із неба казково.
Стільки дихання теплого ми віддали,
щоб роздмухать для тебе небеснії коні!
Золотий наш супутник, небесний флейтист,
ніжний сторож землі, трубадур її пізній.
Ти — у кожнім вікні наших втомлених
міст
і у кожній зіниці котів на карнизах!»
Освіти все, що темне, і звичне зроби
таємничим.
Взолоти нашу землю, мов іграшку новорічну.
Засвіти кругом неї свічки, щоб святково було.
І пильнуй нашу землю.
Крихка вона й ніжна, як скло.
Чуєш, як задзвеніла?
Аж клен засвітив листочки.
Втім, то серце моє задзвеніло травневої
ночі.
Та ще квіт обліта,
зачарований Місяцем квіт,
та ще дні відлітають у вирій прожитих літ.
І замовкли гітари. І хай собі. І непотрібно.
Одягну окуляри. Зроблюся я мудра, аж срібна.
Будуть в мене онучки,
всілякі там кактуси різні.
Я живуча й везуча,
не бійся за мене, о Місяць!
З неба кульки злетять.
Защебечуть в садку, мов синички.
Будуть радо стрибать, цілувати онуків
у щічки.
А мені передай-но веселкою кошик
лозовий.
Я у нім зберігаю клубки кольорової вовни.
Буде літо. Віконце розкрите у сутінки
скверу.
Виплітатиму дітям яскраві панчішки і
светри.
Буду згадувать, мріять.
Не думай про мене. Світи!
Золоти мені вії і спиці мої золоти.
Бо і жить і вмирать не звикати нам,
людям земним.
Тільки ти нас не зрадь —
золоти нашії мрії і сни.
І зелене горище,
і трепетний локон плюща.
І рядки наших віршів,
і нашу небесну печаль.