Ірина Жиленко. Облога
Облога
(поема)
МАТФІЙ
З розмови:
«Ви вважаєте «Матфія» Мікеланджело незавершеним?»
«Так. Але в тому винен не Мікеланджело, а сам Матфій.
Останнє зусилля він мусив зробити сам».
Ох, як важко було ступать!
Крок єдиний за тисячу літ.
З болем брав кожну мить, кожну п’ядь
того поступу з себе у світ.
Сам із каменю, каменем був,
дихав каменем, каменем жив.
Чом же зважилось раптом на бунт
скам’яніле зернятко душі?
«Встань і йди!»
«Я іду».
«Що таке? —
загула округ нього пітьма.—
Богу — боже, а людям —
людське!» —
усміхнулась. Зв’язала. Трима.
Що ж, і камінь не вічний. Летить
з нього друз під могутнім різцем.
«Встань і йди!»
Ох і тяжко іти...
Та вже звільнено диха лице.
Ось плече, ось могутня рука,
ось коліно, розбите у кров.
Ну, ще крок — і чоло у зірках!
Ну ж бо, де твій останній крок?
Майстре, чом ти відкинув різець?
Ще ж тримає людину пітьма.
«В мене віри нема,
в мене права нема
прирікать на терновий вінець».
Хай вирішує сам: чи терпіть,
чи, засвоївши зела урок,
у надсильнім зусиллі зробить
лебединий свій, зоряний крок?
У незвідане крок,
крок в хаос революцій,
крок із роду — в народ,
а з народу — у людство.
Є в нас все для високих доріг:
гнів, і порив, і серце розумне.
Але є і заклятий поріг,
на якому начертано:
Сумнів.
І стоїть бозна-скільки віків
чоловік перед грізним порогом.
А круг нього камінні полки
замикає у коло
Облога.
І, бува, на смутнім рубежі
вчуєш Голос туману: біжи!
І відкотиться царство зірок,
стане маревом, і безпорадно
ти відступиш, ти зробиш крок
в здичавіння,
в каміння,
в зраду.
Голос туману
— Буонарроті!
— Хто тут?
— Друг.
— Що ти хочеш?
— Врятувати тебе. Біжи...
— Куди?
— Куди завгодно, В Болонью, Феррару, Венецію, у Францію... Куди завгодно!
— Що мені загрожує?
— Смерть...
— Чому ти хочеш врятувати мене?
— Не тебе. Митця світу, єдиного і безцінного, як бог.
— Але ж це зрада.
— Забудь це слово. Воно не для таких, як ти.
— Я сумніваюсь.
— У тебе немає часу для сумнівів. На світанку твій труп знайдуть біля бастіону. Швидше, швидше...
— Як я поясню свою втечу?
— Кому? Тебе питати має право лише бог.
— Але... мій пост, мої укріплення, все...
— Швидше!..
...Копита сколихнули прадавні бруківки Флоренції. Темною хмарою нависла з туману Брама Прато.
— Хто йде?
— Мікеланджело з Дев’ятки Оборони.
— Дати дорогу!..
Вони мчали, гнані туманом і страхом. Болонья, Феррара, Венеція...
Нарешті!
Благословенна тиша острова Джудеккі.
Звідси він помандрує до Франції.
А зараз — спати, спати, спочити, не думати...
— На добраніч, мій добрий Антоніо. Я помолюсь і спробую заснути. Чи гарно влаштували ви того чоловіка, що був з нами?
— Якого чоловіка? З нами не було нікого.
— З нами був третій. Той, іцо примусив мене втекти. Але він не назвав свого імені.
Антоніо Міні з жалем і турботою зазирнув в обличчя вчителю:
— Спочиньте, месер. Спочиньте. Зараз я принесу свічку...
Мікеланджело спить.
Антоніо вносить запалену свічу. Ставить на стіл. Свічка осяває майже порожню, схожу на печеру, кімнату і розп’яття при голій стіні...
Антоніо Міні:
Заснув... Дива! Казав: «Безсоння
моє минеться, аж коли
приспить мене ота, з косою...
Бо клином вибивають клин».
Ох, ночі ті! Думки, молитви.
І чоловік в досвітній млі,
який, мов хворе серце світу,
як мозок зранений землі,
живе, щоб мучитись, питать,
боліть і вічно калатать.
Те, що для інших — джерело
утіх: любов, година творча,
йому — мов біль, мов сіль, мов порча,
мов корчем зведений суглоб,
мов голод, що з нутра не вирвеш,
чим не годуй. Хіба до втіх
тому, із кого здерто шкіру
і варено в людськім житті?
Бо пристрасті втішають нас,
коли — малі. Це — як з вином.
П’єш в міру — радує воно.
Та горенько рабам вина!
Утішна і любов, коли —
мала, без шалу та істерик.
І навіть страх, коли малий,
освіжено лоскоче нерви.
А мій учитель — мовби віск
у пальцях пристрастей могучих.
Все в нім безмірне, все болюче:
любов, ненависть, страх і риск.
Смутний учитель мій, мов ніч,
яка ніколи не минає.
Чим ближче к богу — тим смутніш.
Який же бог смутний над нами!
Той вічний бог, що знає все
і всіх нас у собі несе.
Та годі! Що мені печаль
господня? Тут своєї — ріки.
Тут стільки злобних людинчат,
що не одгонишся ні криком,
ні пужалном, ані хрестом,
ні сатанинським копитом,
ні ласкою. А вчитель їм
так — наче дим їдкий у в очі.
Дурні! Під чорним димом тим
вогонь високий і пророчий!
(Повертається, йде. Біля дверей зупиняється).
Ось тільки... Що це він казав
про третього між нас? Нікого
із нами не було. Гроза,
мабуть, сполохала старого.
Боюсь за той хитливий розум.
То світло в нім, то глупа тьма.
Це вже не вперше, що в тривозі
він бачить те, чого нема.
Чого ми мчали так? Від кого?
Лишили місто в час облоги.
Той, третій... Хто він? Друг чи враг?
Яка ганьба, якщо це — страх!
А н т о н і о Міні виходить.
ГОЛОСИ
Наплив, гудіння голосів звідусіль, розрізняються окремі фрази.
Розп’яття: Я помираю не од цвяхів, а од Сумніву, який шматує мені печінку.
Хор воїнів папи: Готуй для нас золоту парчу, о Флоренціє. Ми купим її, відмірявши списами...
Гонфалоньєр Каппоні: Ти скульптор, Буонарроті, отже, зможеш подбати про оборонні споруди... Зміцни південну лінію міста...
Бандінеллі: Не можна вірити Мікеландже-ло. Папа призначив йому пожиттєву пенсію і збудував дім. А що йому можемо запропонувати ми? Він зміцнює вали, а сам тим часом робить ескізи до гробниці Медічі, хоч ми і опечатали Сан-Лоренцо.
Гонфалоньєр К а р д у ч ч і: Неправда. Він дав республіці «Давида». А зараз різьбить «Переможця».
Бандінеллі: Так. Але чомусь у переможеного раба лице Буоиарроті... Кому він пророкує
Мікеланджело: Я не живу і не дихаю, бо не можу робити гробницю. Послухай, Джо-ванні, я ходив би туди ночами. Адже це не завдасть шкоди республіці...
Джованні Спін а: Потерпи... Зараз працювати над капелою наших ворогів — зрада.
Моя на Аньола: Синьор Мікеланджело, си-ньор Мікеланджело... Біда! У вашого брата Джісмондо — чума! Всі залишили дім і попередили, щоб Ви ненароком не зайшли...
Джісмондо: Для чого ти ризикуєш, брате? Тікай звідси, не підходь до мене.
Мікеланджело: Я буду з тобою... Ти один любив мене.
Джісмондо: Так, я любив тебе, але завжди був тягарем для тебе...
Г р а н а ч ч і: Ей, Мікеланджело, відчини!
Мікеланджело: Іди звідси негайно! Я ховав брата. Мабуть, я заразився.
Г р а н а ч чі: Облиш, ти занадто сварливий, щоб звалитися. Відчини двері, я приніс пляшку к’янті, ми відвернемо злих духів...
Мікеланджело: Чому гармати не замасковані і не охороняються?
Малатеста: Ліпи свою цеглу з гною і не вказуй солдатам, що робити з гарматами.
Мікеланджело: Гонфалоньєр, дії командира Малатести підозрілі і злочинні. Я вважаю його зрадником.
Гонфалоньєр Кардуччі: Облиш наших командирів. Роби своє діло. Мабуть, ти стомився...
І знову...
Голос туману: Малатеста уб’є тебе ще до сходу сонця... Біжи, біжи!!
Відлуння останнього слова... Мікеланджело схоплюється з постелі.
Бігти? (Отямившись).
Та вже добіг.
Вуха прославши по спині,
так утікав — аж в піні,
аж у печінці біль.
(Озирається).
Є вже у зайця нора.
Тут ми годинку пробавим,
поки будуть вмирать
друзі на полі слави.
Тільки шкода — не засну я
вже ні на вік, ні на мить.
Совість стоїть одесную,
дивиться з тьми.
Вбивчий той погляд строгий,
як хірургічний ланцет.
А кругом серця облоги
стигне гадюче кільце.
Лаокооном, обвитим
пружними кільцями змій,
корчитись буду до світа,
доки не здохну. Амінь!
Ось вони — вал за валом —
страх і гординя зухвала,
сором, самотність і сумнів,
мудрість, що сповнена суму,—
битва гряде, аж мені
мозок в крові і огні.
Всі тут. Нема лиш надії.
O dio, o dio, o dio! *
* O dio! — о боже! (Лат.)
До зброї, людино, до діла!
Хай соромом палить лице,
різьбись ізсередини сміло
священним страждання різцем.
Ніхто не поможе. Богом
забута моя нора.
І...
першим кільцем облоги
обвився круг шиї —
СТРАХ!
Боже, малий я. Лиш тлін я, лиш ниций прах.
Надто важка твоя чаша, хмільний твій напій.
Як же знести мені той велетенський страх,
що, як гроза, розчахнув мою душу навпіл?
І, ураганом зломивши мій гордий зріст,
тяг, волочив, вивертав мені руки й шию.
Билась моя голова у бруківки міст.
Кров боягуза, мов скверна, на них лишилась.
І от я лежу в цій пітьмі, в цій досвітній імлі —
повержений раб під ногами свого Переможця.
І сором обпалює щоки. І плаче тривожно
душа моя горда, простерта без сил на землі.
І сили нема відганять вороння із очей.
В моїй бороді їхні гнізда.
Оце тобі втеча!
Тлін,
прах, черв...
Порожнеча...
Здушений страхом, я вперто хриплю із пітьми:
не боягуз я, Джісмондо, ти ж бачив: я — дужий.
Я не боявся ні папи, ані чуми.
Страх мій великий, як світ.
Та не більший за мужність.
Я не боявся. Дивись, розриваю змію.
Я не боюсь.
Не боюсь?
То чому ж не встаю?
Міцно до скелі прип’ятий залізним ланцем,
я печінками годую орлицю. З безодні
неба — спадає на мене і цілить в лице
кара моя, ненаситна, як доля,—
САМОТНІСТЬ
Вночі народжений, ночами я не сплю.
Я ніч люблю, шепчу: хай не мина!
За те її люблю, що без жалю
мене терзає страдництвом вона.
Вдень стільки в нас захоплень і утіх!
То друг в твоє застукає вікно.
То продзвенить синиці синій сміх.
То синім злотом спалахне Арно.
А ще коли лошатко золоте
на ніженьки тремкі уперше стане,—
які там болі і які питання?! —
смієшся ніжно і уже цвітеш
ласкавістю, податливий, мов глина;
«Ліпи мене!» — і в пальці лізеш сам.
І щось зручне, премудре і сонливе
із тебе вичакловує краса.
Боюсь я дня. О, не чіпайте болю
мого, не треба втіх. Я ніч зову.
Віч-на-віч з ніччю, з богом, із собою —
різьблю, бунтуюсь, думаю, живу.
І пропікають череп мій зірки,
і в діри ті, відкриті, безборонні,
всі віри, всі умовності людські
висвистують на протягах іроній.
Не гойте ран. Нещадний час несе
нас крізь пустелі мовчазне безводдя.
Ми ж не дійшли ще.
Ми іще в поході.
Не має права радості Мойсей.
Ні сміх дітей, ані рука жіноча
не наполоха круків з бороди.
І тільки строгі чорні очі ночі
взивають до світанку:
«Встань і йди!»
Вночі й помру. На кволий хрип мій:
«Пить...» —
причовгає лише стара Самотність.
І, настромивши байдуже на спис,
до губ мені притулить
губку з оцтом,
Вікно моє погасне. Але десь
за північ інше спалахне врочисто.
Бунтуюче, стосиле, молоде.
І знов гуде похід людської мислі.
ГОРДИНЯ
Іронічний голос:
«Ти Мойсей? А хто ж утік тоді,
залишивши свій народ в путі?
Чи велів Мойсею голос бога:
пересидь, пророченьку, облогу?!»
Буонарроті:
Голос був. Не знаю, чи з небес,
чи із пекла...
Іронічний голос:
Може, із утроби?
Буонарроті:
Він сказав: біжи! Рятуй себе!
Я й побіг...
Іронічний голос:
Почесно і хоробро!
Буонарроті:
Він сказав: єдиний я, мов Бог.
Він сказав: безцінний я, мов Бог.
Він сказав: я людям не підвладен.
І лиш Богу відповім за зраду.
Що мені до тої суєти?
Їх дрібні моралі рву, як пута.
Маю право: зрадить і піти.
Маю право: скривдить і забути.
Я помру — і хто тоді, скажи,
мій різець подужа в руки взяти?
Маю право довго, довго жить,
берегти себе й охороняти.
Я високий.
Чом же не встаю?
На землі розіп'ятий, гординю
заклинаю: руку дай свою!
Щоб я звівся.
Я ж не гад — людина!
Іронічний голос:
Ти людина? А хіба в людей
у пошані пиха і гординя?
Доки люд по світові іде —
скромності навчає мати сина.
Чи такі дурні в нас матері,
що на людську пиху кажуть строго:
це, моє дитя, смертельний гріх —
над людьми ставать...
Побійся бога!
Стережись! Найбільша із облог —
це коли круг тебе стане —
БОГ
Буонарроті:
Бог? Я не визнаю Божого Суду.
Не богам судити смертних.
Що може знати про страх той,
кому нема кого боятись?
Що може знати про смерть той,
хто ніколи не помре?
Що може знати про ризик той, хто нічим не ризикує?
Що може знати про щедрість той, хто, даючи,
нічого не віднімає од себе?
Що може знати про сумнів той, хто все знає?
І, врешті, як може судити мене, існуючого,
той, хто не існує?
Наляканий голос: Ти кощунствуєш, Буо-нарроті. Що таке людина без бога? Розпилене, розсіяне в мороці проміння після того, як згасне сонце.
Ні, сонце є. Той бог, іцо кари коло
зімкнув круг мене. Вищий судія!
Це те велике, часткою якого
є крихітне моє і горде «Я».
Бог — всі, що є, і що були колись,
і ті, що будуть,— злиті непорушно
в єдиний розум і в єдину душу
і кинуті через віки, як спис.
Будь геній ти, будь сто разів велик —
за людство ти не більший.
Тож гординю
свою змири, великий чоловік.
Та й будь не цар, не бог,
а будь — Людина.
Є у людей закони. І ганьба
порушнику, що матері не слуха.
«Не вбий!»
«Не вкрадь!»
«Не зрадь!»
«Звільни раба!»
«Шануй отця!»
«Віддай життя за други!»
Скричиш нутром: «Ну, а свобода де?»
Нема свободи людям од людей!
І коли художник у гордині
скаже: «Що мені їх суєта!» —
І свій зір зведе понад людину,
він побачить пустку. І ота
пустка в нім, як в трухлому горісі,
вб’є і хист митця, і порив мислі.
Втративши діяльний образ свій,
знову я — лиш час, що в безвість плине,
без плодів, без шани, без надій.
Я минаю смутно і мінливо
з Ранку в День, а з Вечора у Ніч,
і всі четверо подоб сумні.
І усі лежать. І прагнуть всі
втриматись на мармурі похилім.
Та немає ні надій, ні сил,
і вони сповзають, і, безсилі,
витікають в небуття. О жаль!
О безвихідь їхня!
О ПЕЧАЛЬ!
О misarere!* — людський хор блага.
І гаснуть свічі, і така тривога!
Жорстокий бог. Жорстокі й діти
в нього.
Не люд — ріка кривава у ногах.
* О misarere!! — змилуйся! (Початок псалма).
О misarere! — губи в полині
од меду істин божих. І нестерпно
пливуть повз нас на білих ношах смерті —
Ранок, День, Вечір, Ніч.
Проносять — день за днем і ніч за ніччю —
бліді тіла, зістарені в роках,
безкровні, збезнадієні обличчя,
закам’янілий плач, печаль і жах.
Тут все мина. О не схиляй колін
ні перед чим. Ніщо не варте пихи.
Що творчість? У потилицю їй диха
невігластво, руйнація і тлін.
Повсталий люд у царствених палатах
попалить книги, мармури поб’є,
і статуї на бронзові гармати
під гімни переможні переллє.
Майбутнє твору — безнадійно темне.
На ту прекрасну вічну наготу
проллє помиї ханжества святенник,
фанатик водрузить свою п’яту.
Різцем пройдеться бовдур. Або ворог
його обтеше тесаком меча.
Коли й стихія не зруйнує твору —
тоді його потроху знищить час.
І попливуть уламки твого серця
вслід за тобою, теж без вороття.
І рівноправна справедливість смерті
і їм шматочок вділить небуття.
Все тлінне тут. Тож Діву не проси
очима тлінними, Лоренцо мій, про вічність.
Вона у землю дивиться. А син
сховав в одежі материнськії! личко.
О безнадія!
«Що таке? Чому,
художнику, терзаєш душу сумом?»
Тому що знов, пробившись через тьму,
стою перед порогом, котрий —
СУМНІВ
Суворий голос: Перш ніж переступити поріг, подумай, хто ти є і з чим переступаєш ти через Сумнів. Хто ти і чий ти?
Л о р е н ц о Пишний: Він мій! Він геній! Цим сказано все. Ні в політичній, ні в церковній, ні в житейській твані не мусить він бруднити рук.
Савонарола: Він мій! Я бачив, як палали його очі під час моїх проповідей. Ви бенкетували, а Мікеланджело тікав з-за бенкетного столу, щоб послухати мене!
Якопо Галло: Ха-ха! В той час, коли ти проклинав мистецтво і коли заворожений тобою Боттічеллі сам кидав у вогонь своїх золотокосих богинь, Мікеланджело втік од тебе у Рим і різьбив у моєму саду п’яного «Вак-ха», від якого тебе б ухопив грець.
Савонарола: Але коли мене спалили, він тужив. І його «Оплакування» — плач по мені.
Папа Климент VIII: Він мій. Бо він скульптор. А скульптору потрібен замовник, тобто той, хто має достатньо грошей, щоб купити мармур і оплатити труд. Оті голі пополанп-республіканці приречуть його на безробіття.
Гонфалоньєр Кардуччі: Він наш! Йому болить республіка. Його «Давид» — символ свободи і незалежності Флоренції. Він наш!
Папа Климент VIII: Після вашого «Давида» він відлив, хоч і з деякою неохотою, бронзову статую папи Юлія. А зараз робить на мос замовлення капелу Медічі.
Батько, Лодовіко Буонарроті: Він наш. І тільки. Він земна, звичайна людина.
Він заробляє гроші для своєї родини. Яка там республіка! Ось послухайте, що він пише нам з приводу флорентійської революції.
«Поводьтесь, як під час чуми: тікайте першими... Сидіть смирно, не наживайте собі ворогів, нікому, крім бога, не довіряйтесь, ні про кого не кажіть ні доброго, ні лихого, оскільки ніколи не знаєш, як обернуться події займайтесь власними справами і ні в що не втручайтесь».
Кардуччі: А сам одразу ж повернувся до Флоренції, пожертвував республіці тисячу скудо і взяв на себе будівництво воєнних споруд. Він же знав, що папа не погладить його за це по голівці.
Папа Климент VIII: А коли мене ув’язнили в замку святого Янгола, він дуже занепокоївся, бо ж чотири роки роботи над капеллою — не дрібниця. Не республіка ж фінансуватиме йому завершення задуму.
Кардуччі: І все ж він пожертвував своїм задумом заради республіки. Він наш!
Сумнів: Він мій. Бо врешті-решт утік з обложеної військами папи Флоренції. Він вічний втікач. А зараз стоїть, заворожений мною, між тьмою і світлом і не може переступити поріг.
М і к е л а н д ж е л о:
Непевний я ходи,
мов кінь стриножений.
Куди іти? Куди?
Чий голос слухать, боже мій?!
Не вірю в святість пап.
А в тебе вірю, боже мій?
Не вмію жерти й спать,
як ті, з масними рожами.
Але не вірю я
й аскетам. Бог із ними!
Їм ненависті яд
збиває в піну слину.
І гострить язика
в тонке смертельне лезо.
Не вірю пиякам,
не вірю і тверезим.
Не вірю я в союз
сердець в ярмі подружжя.
Не вірю я в сім’ю,
не вірю я і в дружбу.
О що мені робить
із поглядом провидця?
Я бачу страх, ненависть, біль
в метелику і в квітці.
Я бачу (боже, збав мене
од муки — бути свідком!),
як під мечем, як під вогнем
здригнеться місто-квітка.
Флоренціє моя! Прости.
Я правди не скажу
твоїм захисникам святим.
Я і собі збрешу.
Флоренціє, мій ніжний біль,
мій страх, коли й закрию
повіки — бачу: буть тобі
рабинею у Рима!
В зневірі мозок мій живе.
По сумніву у кожнім оці.
І совість криком вуха рве:
Подумай на останнім кроці!
Подумай, на чиєму боці
твій меч, твій хист, твої труди.
Подумай на останнім кроці.
Подумай!
А тоді — іди!
Мойсей думав вісімдесят літ.
А бог, перш ніж сотворити світ,
скільки думав? Кого б спитать?
Спиняв його Сумнів?
Мабуть, що так.
Але творець, до ніг
сумнів і страх повергши,
переступив поріг.
День перший...
Не всі твої, боже, діла
я славлю й канонізую.
Та вічна слава й хвала
тому, хто ступив за сумнів.
Слава таланту
животворящому!
Мужність була би,
а мудрість — обрящемо...
І навіть без віри
у день перемоги —
я все-таки вирвусь
з цієї облоги.
О гуркіт!
О каменю здавлений плач.
З плечей моїх скеля
спадає, мов плащ.
І в зоряні діри
вривається день.
Я вірую, вірю
в людину,
в людей.
Із тліну, із праху,
прорвавши печаль,—
рука моя прагне
різця і меча!
А н т о н і о: Доброго ранку, месер. Ви знову не спали?
Мікеланджело: Не спав. Але снів переба-чив знадтом.
А н т о н і о: До Вас французський посол Лазар де Бамф.
Мікеланджело: Прочув уже... Скажи, мене нема, відбув у Флоренцію.
А н т о н і о: Ще є листи.
Мікеланджело: Відки?
Антоніо: 3 Флоренції. Ціла пака.
Мікеланджело: Читай...
Антоніо (перебігає очима лист): Я не можу читати. Тут лайка.
Мікеланджело: Нічого. Заслужив. Читай.
Антоніо (читає): «Синьорія прийшла до думки, що ти ідіот,— а хіба це неправда? — але що ти великий художник, проти чого я теж не сперечаюсь...»
Мікеланджело: Це мій любий Граначчі. А інші?
Антоніо: Від Баттиста делла Палла.
Мікеланджело: Читай.
Антоніо (читає): «Всі Ваші друзі, без винятку, не вагаючись, в один голос заклинають Вас вернутись, якіцо Ви хочете зберегти своє життя, свою батьківщину, сім’ю, друзів, маєтність і честь, і порадіти тим часам, на які Ви чекали і про які мріяли.
Кажу вам, що не тільки не відчуваю нія-кого остраху, але твердо сподіваюсь на славну перемогу, а останнім часом душа моя сповнена великої радості...»
Мікеланджело: Біднии мій друже! Я передчуваю, що ти впадеш найпершим, і душа моя сповнена великої скорботи. (До Антоніо). Хто ще пише?
Антоніо: Лист без підпису. Лайки і погрози знайти Вас і на краю світу, щоб покарати за зраду.
Мікеланджело: Таких людей я знаю. Це з тих, які здатні винищити півлюдства, щоб ощасливити другу половину. Скажи, а ніхто із адресатів не радить мені не повертатись? Мовляв, я геній, я талант, мене потрібно берегти?
Антоніо: Ніхто, месер.
Мікеланджело: Гірко це, чи не так, Антоніо? Плювати їм всім на мистецтво! Я тільки пішак у цій боротьбі честолюбств. Пішак, якому за якийсь місяць папа зітне голову...
Антоніо (злякано): Учителю, ви передчуваєте поразку? _
Мікеланджело: Я впевнений у ній. На жаль... Але вже розвиднілось. Накажи сідлати...
Антоніо: Месер, не повертайтесь, прошу Вас. Ви ж художник, а не солдат.
Мікеланджело: Ні, Антоніо, перш за все я людина. Збирайся!
Сан-Мініато вже торкнуло сонце.
Флоренція світилась з-під крила
таємним оком золотого скла,
чутливо нашорошена й безсонна.
Засапаний, зійшов він на дзвіницю.
Ще видихав туману срібний пил
зелений мармур прохолодних вілл.
Але вже пломеніли черепиці.
І купол Брунеллескі жарко плив
між сизих хмар, і трепетно тремтіли
гаї сріблясто-голубих олив,
і пагорби Ф'єзоле золотіли,
ті пагорби, що поросли на схилах
отруйним квітом бойових шатрів.
Було прекрасне місто на зорі!
«Флоренціє, готуй свою парчу!» —
гули загрозливі й жадібні гори.
І воїн в пальцях, з голоду прозорих,
тримав крихтинку хліба, як свічу.
Сьогодні бій! Сьогодні смертний час.
Що ж, ми не крапка в повісті про людство.
І наша смерть — не підпис, не печать,
що стверджує поразку волелюбства.
Нічого ми з собою не візьмем.
Навіть своїх уславлених імен.
Зоставим їх Флоренції і людям.
А люди будуть. Отже, все ще буде!
Ще буде час для битов, для облог,
для творчості, для вічного походу
у досконалість, в істину, у вроду,
в той ідеал, що ми назвали — Бог!
Пора. Уже гукнули: до оружжя!
Пора ступити свій останній крок.
І прогуло, багряно спалахнувши,
і в стіни церкви гухнуло ядро.
І тінь хреста упала на обличчя.
То наступала ніч середньовіччя...
