Ірина Жиленко. Кімната. Та й доки мені писать?..
* * *
Та й доки мені писать?
Рядків моїх довгу дорогу
уже не вернуть до порога
і в душу не взять назад.
Не перепинить і не втяти.
І пам’яттю не перейти.
Посів мій, джерельце, дитятко!
Родилось — то мусиш рости.
Розгублена я, наче птаха,
що з ранку до ночі, щодня
годує з печаллю і страхом
несите зозуленя.
Дитя на високих котурнах,
загорнене в пурпур небес,
ти ж знаєш: людей не одуриш.
Колись розгадають тебе.
Ти випадеш глухо і німо.
А плащ твій зметнеться у синь
і радісно землю обніме.
І буде то — Всесвіт Краси.
