Ірина Жиленко. Ех, змінити би шубу на плащик...

* * *
Ех, змінити би шубу на плащик,
потім плащик змінить на піджак,
і — в політ! Не годжусь я ні на що,
бо весною я вам не ішак.
Бо весна — не щодня.
Раз на рік.
Чи й на вік.
І цвіте серденя.
Сердоцвіт, сердолік.
І деньочок такий підходящий,
і така між синиць пискотня.
І на всенну роззявлену пащу
усміхається цуценя.
Не трудящі ми з ним, а ледащі.
І, злетівши удвох над землею,—
може, юності трішки обрящем.
А як ні — обійдемся своєю.
Вже ж — без віку — ми день прожили
як-не-як.
Ще століття — і ніч.
Головне, щоб усмак!
Щоб і мертві, без тіл, впорожні, випускні
із тісної житейської школи —
все одно ми були в цьому дні, в цій весні,
щоб наш бал не кінчався ніколи.
Хай усе відберуть — не заплачем.
Головне — не минала б весна!
Що буття нам?
Затріпаний плащик.
Що ім’я нам?
Лиш номерний знак.
Ми — не назва, не очі, не масть,
не звання,
не плащі й гаманці.
Ми — це дихання тисячі щасть.
Ми — це ніжність небес на щоці.
Ми — це ти, і ось той, і ось та —
невичерпна безсмертна спільність.
Ми — це щедрість і доброта.
Ну, а «я» наше —
тільки піна...
Покипить, пошумить
— і розтане.
Океаном стане...