Ірина Жиленко. Зима

Світає. Біла хвища замела
наш дім цією ніччю, чоловіче.
Зима зіперлась на краю стола.
Зима печально дивиться у вічі.

Вночі вривалась скрипка, реготала.
Уся в шовках, із маком біля стану.
А нині — сніг. О, як далеко сніг
відніс той мак, засипав і возліг.

Як сумно, друже мій, і як чудесно,
що ми удвох. Завжди. З таких давен!
Як сумно, друже мій, і як чудесно,
що ми живемо, все-таки живем.

Така безмежна білизна за склом!
Немов ніде й нічого не було.
А тільки це спокійне, біле тло.
І можна все спочатку.
Вище. Краще.
Та тільки — нащо?

Зітхаю. І щоку, зі сну гарячу,
вмиваю снігом. Розкриваю Рільке.
Кажу: хай пухом сніг тобі, мій маче!
Хай тільки сніг,
і тільки сніг,
і тільки...

А в тім снігу, на дні — книжкові шафи,
і теплі шарфи, і глибоке крісло.
Шкода лише: не вмію грати в шахи.
А починати — пізно. Все вже — пізно...