Ірина Жиленко. Золотий вік

4. ЗОЛОТИЙ ВІК

А коли настане Золотий вік —
підніму я сонне золото повік.
Звільнить сон, столітній сон мою щоку.
Як це я заснула в гамаку?

Пам’ятаю: той вселенський клопіт
спопеляв роки мої на попіл.
Пам’ятаю, як мені боліло
у іспанськім чоботі сумління.
І явило надвечір’я милість
жінці, що смертельно утомилась.
Все забула. Все перебула.
Виспалась. І раєм зацвіла.

Як мені акація пашить!
Юно, хмільно, вільно — жити, жить!
Не страждать, не думать, не трудиться —
у густому, Золотому віці.
Але швидко ж як минає Золотий вік.
Тільки промінь, тільки сойки молодий крик.

Десь у сірому береті йде з роботи
мій Адам,
моя земля,
моя гризота.

Я встаю. Зітхаю ніжно. В дім іду.
Там, де клопіт чуха голову руду.
Зловтішається сусідка: «Чоловік
зараз їй покаже, сплюсі, Золотий вік.
Тарілки немиті, діти, як мара.
Та й сама вже (хай не тішиться) стара...»
І сміється: «Геть із раю! До турбот!» —
Змій проклятий, змій прекрасний, о Любов!