Ірина Жиленко. Коли пішло дитинство...

Коли пішло дитинство і забрало
усе своє — я не ловила гав.
Один деньок урвала. І сховала
в рукав...

І в час, коли мене, мов пізня осінь,
обляже дріб'язковість почувань,—
махну рукою на смутну дорослість
і випущу дитинство з рукава.

Розкриються віконниці крамничок
під патефонів пісеньку стару.
І вулиця Манільсько-Ботанічна
покотить вниз затрав’янілий брук.

Повз голубник, повз буйні палісади,
афішні тумби, липи у цвіту.
Повз домик із облупленим фасадом,
де я росту...

Роблю уроки. І такі, й музичні.
Веду щоденник, вперто, день за днем.
І вишиваю замки романтичні
зеленим та бузковим муліне.

А дні мов зупинилися... їм гарно
в кімнатах, де і радощі жили б,
якби не вічні сутінки примарні
од величезних завіконних лип.

Якби не та — од похоронки — тиша...
Не патефон, що ржею зароста.
Якби не та вдовина чистота
скатерок,і фіранок, і доріжок.

Тут кажани товчуться на горищі.
Тут жовтий кіт облюбував карниз.
Ночами шарудять в підполі миші.
І сняться кольорові сни.

О поясни, чому я сонцем плачу,
коли крізь пам'ять радісно тече
старенька вуличка, вся в золоті гарячім,
проходить скляр із сонцем за плечем.

Коли свавільні сполохи у склі
розцвічують скляру благенький плащик.
І довго я дивлюсь йому услід.
Прощай, останній вуличний шарманщик!