Ірина Жиленко. Ельдорадо

3. ЕЛЬДОРАДО

Ходить-бродить чоловічок — тут і там —
та й по Києву, по стольному по граду.
Він у кожного зустрічного пита:
де земля обітована, Ельдорадо?

Од Подолу, де каштани у цвіту,
до Софії, що здаля йому палала.
«Ельдорадо,— каже хлопчик,— це не тут.
Це десь там, де синє море й пароплави».

Од майдану, де такий зелений цирк,
на трамвайчику, що довго-довго суне.
«Ельдорадо,— каже тітка,— дефіцит.
Маєш грошики — жени, організую!»

А сумний громадянин біля ларка
взяв за лікоть запопадливо і дружньо:
«Ельдорадо, друже, поряд. Зачекай.
Ось знайдемо собі третього і рушим».

Тільки жінка в синій шалі, в довгій шалі —
лиш подумала (а вголос не сказала):
«Нерозумна, чоловіче, путь твоя.
Ельдорадо в кожнім домі, де сім’я».

Я шепнула: «Тільки в тиші, тільки в тиші,
в синій музиці, у віршах білосніжних».
Усміхнувся: «Я втомився і од них.
Годі з мене тишини і мудрих книг».

А двірничка тьотя Таня неласкаво:
«Ходють-бродють, та тривожуть, та шукають,
Ну, а дерево дихнуло від порога:
«Ельдорадо — не країна, а дорога.
Ельдорадо — це ходити, це шукать,
не приходить, не знаходить і не знать...»

Ходить-бродить у дороги на гачку
чоловічок нетутешній, безпорадний.
Всюди носить за собою в рюкзачку
золоте своє і синє Ельдорадо.