Ірина Жиленко. Нічна весна

Мені приснилось: я доросла стала.
Така собі звичайна. І сумна.
Прокинулась в сльозах — і до вікна.
А у вікні — нічна весна світала.
І зеленіла, й пошепки сміялась,
самими тільки віями сміялась.
«Яка смішна!» — вона мені сказала.
«Яка дурна!» — крізь сміх вона
сказала.
«Умру од сміху! — додала.— Ану
вас!» —
і задихнулась сміхом, задихнулась.
Я озирнулась. Марний переляк.
Все, як завжди. Ще й прибрано. Ажур.
І клітка золота. І в ній — літак.
І над столом — шовковий абажур,
в якому я розводжу синіх рибок.
І, як завжди, співа натертий сріблом
паркет, коли по ньому ходить лев.
Все, як і вчора, в домі цім. Але...
Чомусь тривожно.
Я кажу весні:
«Не смійся. Краще розкажи мені,
чиї то діти в ліжку при стіні?
І чоловік, що застогнав вві сні?
Скажи мені: у дзеркалі зеленім —
що то за жінка дивиться на мене?
Що треба їй? До чого тут вона?
Я чула, що заразна сивина...»
У відповідь — ні слова... Тишина.
Так зелено,
так солодко не спиться!
З-за моря засміялася весна.
І літачок затуркотів у клітці...